Михайло Урицький: "У нас не контрактна система, а рабовласницький лад"

Відомий український режисер театру ляльок, лауреат "Київської пекторалі" та інших престижних нагород Михайло Урицький розповів, як вплинула нинішня "конкурсна система" на керівні розклади у вітчизняних театральних колективах, а також прокоментував кричущу історію у зв'язку зі своїм звільненням з київського театру, репертуар якого прикрашають його найкращі постановки.

Михайло Урицький народився у Сімферополі, вчився в Харкові. Режисерський диплом театру ляльок отримав у Києві - у Карпенка-Карого. Він поставив десятки спектаклів у різних містах і країнах (від Литви до Словаччини), практично 10 років його спектаклі прикрашали (і поки що прикрашають) афішу Київського муніципального театру ляльок - серед таких "Оскар", "Алі-Баба", "Чому довгий ніс у слона", "Снігова квітка" та інші. Та от нещодавно у вихорі "реформаторських перетворень" і нових кадрових розкладів один з найкращих режисерів українського лялькового театру опинився "за бортом". Точніше, його "пішли з театру" найбільш обурливим чином. При цьому багато хто удав, що не помітив явного волюнтаризму, багато хто чекає, що ця історія владнається, адже режисер має намір домагатися справедливості в суді (перше засідання призначене вже на 3 грудня).

Михайло Урицький

- Я розумію, що судові засідання можуть затягатися, до того ж я не впевнений, що надалі зможу, а головне - захочу, працювати саме в цьому театрі після всього, що сталося, - говорить Михайло Урицький. - Але в суді можна довести, що ситуація з моїм відторгненням від театру підлаштована штучно для того, щоб просто позбутися людини. Тому суд для мене важливий як пошук справедливості. Адже якщо все залишиться без змін, то який сенс стрясати повітря своїми подальшими творчими ідеями?

- Ваша історія з відторгненням від цього театру - випадок окремий чи, все ж таки, є якась закономірність?

- Моє відторгнення від театру - наслідок наших недосконалих законів. Закон України "Про театри і театральну справу", автором якого є Ірина Подоляк, безперечно, був необхідний і в ідеалі мав поліпшити ситуацію у творчих колективах, але у своїй недосконалості цей же закон призвів до проблем.

Нині у нас не контрактна система, а швидше рабовласницький лад. Фактично строкові трудові договори. За кордоном у контракті прописується все: сума гонорару, кількість репетицій, спектаклів, які актор має зіграти, режим роботи, умови роботи (у нашому випадку також у контракті це все має бути прописане). Але наших людей "загнали". Загнали в страх. У страх втратити посаду, залишитися на вулиці.

Досить тривожна ситуація з призначенням директорів-художніх керівників. Моя думка: на керівній посаді має бути митець у глобальному розумінні цього слова, який визначає творчий шлях розвитку театру, а не просто функціонер.

Зараз об'єднали посаду директора й художнього керівника, і це об'єднання передбачає, що директор-худкерівник має бути творчою й порядною людиною, менеджером і митцем в одній особі.

Але реалії інші. До керівництва театрами можуть прийти (і вже приходять) випадкові люди, зовсім не причетні до мистецтва.

Адже не секрет, що у нас раніше директорами призначали будь-кого - особливо в регіональних театрах. Це катастрофа, ці люди зовсім далекі від театру. Якось, де краще, де гірше, ці керівники врівноважувалися посадою головного режисера, який визначав художню політику театру. Нині ж посаду головного режисера зовсім нівелювали.

- Але не скрізь і не все так погано, є приклади, коли театральний керівник може сполучати і творчий, і менеджерський напрям.

- Звичайно, чудово, коли директор-худкерівник є й успішним менеджером, і серйозним митцем. Прекрасні приклади цього - Богдан Струтинський, Ростислав Держипільский, Станіслав Жирков, Віталій Малахов. Це чудові митці й видатні керівники, так би мовити, вища ліга. Але, на жаль, це швидше винятки з правил, таких людей можна перелічити на пальцях однієї руки.

Що стосується Київського муніципального академічного театру ляльок на Лівому березі Дніпра, то там, на мій погляд, трапилася катастрофа. Директором колективу стала людина, у якої були явні проблеми із законом під час перебування на керівній посаді. Але він виграв конкурс, який проводився на безальтернативній основі. І з ним укладено контракт на п'ять років. Департамент культури, який має своїх юристів, повинен ретельно вивчати персональні дані тих або інших претендентів на керівні посади. Тим більше, що дані перебувають у відкритому Єдиному державному реєстрі судових рішень.

- Яка сьогодні творча атмосфера в Київському муніципальному театрі ляльок, адже ви спілкуєтеся з деякими акторами? І який випадок став першопричиною подальшого сюжету, тобто вашого наступного вимушеного звільнення?

- Останнім часом з театру вже пішло чимало творчих людей.

Що ж стосується моєї ситуації, то все почалося з моєї незгоди з рішенням директора-художнього керівника про неподовження контракту з головним режисером. Сергій Забродін - молодий перспективний постановник, який прийшов у театр із величезним бажанням і з безліччю планів та ідей, які йому так і не дали здійснити.

У нашому театрі стали з'являтися спектаклі для дорослих. Той же "Оскар", який здобув дві "Київські пекторалі" як найкращий драматичний спектакль, і моя робота як постановника була оцінена премією "За найкращу режисуру".

Ми хотіли розвивати цей напрям. У Сергія була прекрасна ідея поставити "Ніч перед Різдвом" Гоголя. Було придумано незвичне й, на мій погляд, дуже цікаве режисерське рішення, яке привернуло б увагу не тільки дорослих, але й старших школярів, тому що ця ніша зовсім не закрита.

Як виявилося, це в театрі нікому не потрібно. Потрібні тільки "касові спектаклі", відомі назви і лише спектаклі для найменших.

Взагалі про цей театр, на жаль, складається враження: хто випадково зайшов з дитиною на ранковий спектакль, той і потрапив до театру. Ніякої менеджерської промоції.

Щодо "справи" головного режисера скликали "раду фахівців", куди входили завпост, головний адміністратор і так далі.

Це ж оксюморон - головний адміністратор або завпост мають вирішувати долю головного режисера! Я у свою чергу увімкнув камеру, попросив висловити аргументи. Адже зараз усе відкрито, усі знімають засідання, викладають усе це у відкритий доступ. Це й стало поштовхом до мого звільнення.

Формальна причина знайшлася - мене запросили на фестиваль Porto Franko

до Івано-Франківська, до того ж у мене там була постановка спектаклю. Я написав заяву за свій рахунок, узгодив це з директором і зі спокійною душею виїхав на фестиваль, тим паче, що моя присутність у цей час у театрі не була потрібна.

Як виявилося, заяву не підписали. І склали акт про відсутність на робочому місці. Ну, схема, власне, перевірена. І мене звільнили за "прогули" - за статтею.

Звісно, мені не подобається цей запис у трудовій книжці. Мені потрібно відновити честь і гідність. Тим більше, що я для театру зробив чимало. Свого часу свідомо відмовився від посади головного режисера, оскільки добре розумів, що моє бачення шляху розвитку нашого театру за такої системи, коли все вирішує одноособово директор-худкерівник, просто нездійсненне.

Звичайно, є й інші приклади - режисер Сергій Брижань у Хмельницькому театрі ляльок і Алла Пундик, директор-художній керівник. Або, скажімо, у київському Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка є творчий тандем гендиректора-худкерівника і головного режисера - Михайла Захаревича й Дмитра Богомазова. Там абсолютне взаєморозуміння між директором і головним режисером, у якому напрямі рухатися. Тобто згаданий закон спрямований на адекватних директорів.

- Але, напевно, сумних прикладів усе ж таки більше?

- Нещодавно звільнили головного режисера Житомирського театру ляльок, який працює там з 1988 року. Це мій однокурсник, він прийшов у театр відразу після інституту й був призначений головним режисером. З ним - без пояснення причин - просто не подовжують контракт! Недавно також звільнили у Маріуполі Анатолія Левченка. І таких прикладів безліч.

- Чи маєте ви сьогодні можливості втілювати свої творчі плани, бажання у Києві? Чи кличуть до інших міст?

- Я викладаю. І, як у будь-якого режисера, у мене є свій "цвинтар ідей". Це ідеї, які поки що не здійснилися, і палітра цих планів дуже широка: від постановки опери до знімання фільму.

На кілька років уперед у мене розписаний графік постановок. Найближчим часом збираємося зробити спектакль для дітей з обмеженими можливостями. Поки що робимо це у відкритому просторі, але, звісно, знайдемо, де показати. Це дуже потрібний соціальний проект.

У Миколаївському театрі ляльок робитиму спектакль для дітей глухих і з вадами слуху. Будемо залучати фахівців. Це буде постановка фактично без тексту - на візуальному й ритмічному малюнку. Для України це новий напрям, який ще не був апробований.

- Ви поставили "Оскара" для дорослих глядачів. І спектакль здобув "Київську пектораль" як найкращий драматичний спектакль.

- У нас є заданий стереотип: мовляв, театр ляльок - це театр для дітей. Я ж не люблю розмежувань на жанри. Адже сучасний театр - синтетичний. І в моєму розумінні є театр хороший, а є театр поганий. А ляльки, музика, балет або щось іще - засоби вираження.

Коли почали грати "Оскара" на сцені Театру ляльок, спочатку були порожні зали. На рекламу не виділялося ані копійки. Було лише "сарафанне радіо". Але поступово "Оскар" здобув успіх. До кінця минулого сезону на постановку виник попит, зал заповнений вщерть.

І тут би саме час підтримати цю тенденцію новими постановками, тому що люди запитували: що є ще для дорослих, що можете запропонувати?

- Насправді, на Лівому березі Києва давно є потреба в нових цікавих театральних організмах…

- Звичайно, адже населення Лівого берега - 1,5 мільйона людей. Це приблизно населення такої країни, як Словенія. І на Лівому березі один-єдиний театр ляльок. Для мене дивно, чому немає бажання й зацікавленості грамотно вибудувати менеджерську позицію.

Взагалі в Україні катастрофа з театральним менеджментом. Хоча, начебто, є цілий факультет в університеті Карпенка-Карого, який випускає театральних менеджерів. Але театрального менеджменту, за рідкісним винятком, практично немає.

- Критики кажуть, що сьогодні в Україні цікаво розвивається саме напрям театру ляльок. Є ви, є Оксана Дмітрієва у Харкові, є Олексій Кравчук у Львові, Сергій Брижань у Хмельницькому. У чому специфіка розвитку лялькового театру саме в Україні - на сучасному етапі?

- Театр ляльок насправді має багату палітру виразних засобів: від в'єтнамського театру на воді до індонезійського театру тіней, сицилійських маріонеток і так далі. А зараз час, коли все міксується, з'єднується.

До речі, мені іноді цікаво звертатися до "чистих" лялькових спектаклів без живого плану, тепер це, мабуть, знову авангард.

Кілька таких моїх постановок є в репертуарі Київського академічного театру ляльок, який ще називають "Замок на горі". Наприклад, "Бридке каченя" у системі чорного кабінету без живого плану - досить сучасна постановка.

Зараз справді є цікаві митці, режисери. Оксана Дмітрієва - космос якийсь. Ще Сергій Брижань, Олексій Кравчук, Володимир Підцерковний, Наталія Орєшнікова.

Я досить багато їжджу по світу, з Київським театром їздили на різні фестивалі - і в нас в Україні, і за кордоном - у Польщі, Чорногорії. Вважаю, що український театр не губиться на світовому рівні. Нам є що показати місту й світу, є чим пишатися.

Того ж "Оскара" повезли до Польщі й здобули там приз за найкращу режисуру. На фестивалі в Чорногорії відіграли спектакль "Чому довгий ніс у слона" і отримали приз за найкращу сценографію. Хоча туди приїжджають спектаклі з усієї Європи.

- Ви часто звертаєтеся до відомих текстів відомих авторів і перекладаєте ці тексти на лялькову мову. А як часто хочеться виключно нові твори відкрити для глядача за допомогою ляльок?

- Так, люблю класику, мій улюблений казкар - Андерсен. Готовий ставити в театрі будь-яку казку Андерсена (я й так їх уже багато переклав мовою театру ляльок). От зараз у Словаччині в Кошице ставитиму "Снігову королеву". Потім буде Шекспір.

Зі студентами ми робили цікаву курсову роботу, з якої хотів створити повноцінний спектакль. Узяли дев'ять сонетів великого барда й придумали для кожного свою історію. А між собою ці сонети об'єднали наскрізною дією. І що цікаво - у нас тільки одна лялька, блазень. Починався спектакль з монологу блазня - "Весь світ театр, а люди в нім - актори" і закінчувався також монологом блазня з "Короля Ліра" - "Як візьмуться попи робити, не говорити, як у пивце шинкар зречеться воду лити…" А інші засоби виразності - за допомогою паперу, целофану.

Словом, була цікава творча робота, гадаю, що все ж таки я її завершу й перетворю на спектакль. В Одесі невдовзі візьмуся до роботи над спектаклем для дорослих - "Сон літньої ночі".

- Ви й без Київського муніципального театру ляльок нарозхват.

- Так, мені цікаво працювати з іншими театрами, вони для мене - новий матеріал, як і я для них - свіжа кров. Є думка поставити дитячу оперу Моріса Равеля "Дитя і чари", можливо, засобами театру ляльок. У мене вже був досить успішний досвід співпраці з Театром оперети - "Пригоди Буратіно". Уявіть, у нас там величезний триметровий Карабас-Барабас, зростова лялька, у ній перебував актор, який співав. І артисти Театру оперети освоїли рукавичкові ляльки, просто чудово ними працюють, не гірше за професійних лялькарів.

- Чи є у світі лялькарів якась консолідація? От вас, зокрема, багато хто підтримав, коли ви опинилися за бортом київського театру?

- Братерство лялькарів є. Є й підтримка. Зараз намагаємося підтримати головного режисера Житомирського театру.

Так, на Заході часто театр існує як приміщення, акумулюючи в собі найкращі театральні продукти. І режисерів там запрошують на той чи інший проект. У принципі я сам сьогодні працюю за такою системою. Але ж і наш репертуарний театр - теж свого роду досягнення. І, напевно, нерозумно зовсім відмовлятися від системи репертуарного театру.

- Сьогодні в Україні є досить багато фестивалів театрів ляльок. У якому напрямі йде розвиток цих фестивалів, чи не повторюють вони одне одного?

- Фестивалі необхідні. Це місце, де можемо себе показати й на інших подивитися, де можемо уявити, у якому творчому напрямі ми завтра будемо рухатися.

Люблю ужгородський фестиваль "Інтерлялька", куди приїжджає багато закордонних колективів. Чудовий фестиваль "І люди, і ляльки", який робить Олексій Кравчук.

Цього року потішив київський фестиваль pUPpet - форум пройшов на високому художньому рівні, деякі спектаклі для мене стали одкровенням (наприклад, польський моноспектакль з Білостока "Історія принца Гамлета").

І є інший "вид" фестивалів. Коли на фестиваль збирають виключно своїх друзів, якийсь міжсобойчик, виписують одне одному дипломи, роблять гарний фуршет: словом, догодимо всім. Не називатиму такі фестивалі, але в Україні їх чимало.

Знову ж, якщо говоримо про фестивальний рух, то скажу крамольну річ: на мій погляд, в Україні проводиться надто багато фестивалів. Говорю тільки про лялькові - Ужгород, Львів, Запоріжжя, Кропивницький, Житомир, Вінниця, Київ, Полтава, Миколаїв. Практично будь-яке місто. Пережитки совка. А в ідеалі потрібно на фестиваль виділити пристойну суму грошей і провести кілька форумів, але з достатнім гонорарним фондом, куди можна було б запросити хедлайнерів сучасного лялькового мистецтва. Дивувати то дивувати.

- Михайле, вам спочатку довелося випробувати себе в акторській професії, а вже потім була режисура…

- Знаєте, доля мене довго берегла від професії режисера. Хоча ще в дитинстві вирішив, що буду режисером. І коли вступав на режисуру, мені не було ще й 17 років: зі мною навіть ніхто не розмовляв. Сказали, що це професія другої половини життя. От, мовляв, коли тобі виповниться 40 років, тоді й приходь вчитися на режисера.

Практично так і вийшло. Після інституту я працював у Сімферополі в Кримському театрі ляльок. Потім мені стали тісними рамки цього театру. Створив один з перших приватних театрів - театр казки "Арлекіно": дотепер він існує на окупованій території. Так, там досі живуть мої спектаклі - на моїй окупованій батьківщині.

- У вас залишився хтось із рідних у Сімферополі?

- Немає нікого. Окрім могил, там не залишилося нічого й нікого. Я був у Криму з необхідності торік. Приїхав, сходив на могили, з усіма попрощався й сказав, що наступний мій приїзд буде тільки у вільний український Крим.