Косівська кераміка: чекаємо голосування - Інтерв'ю - dt.ua

Косівська кераміка: чекаємо голосування

12 липня, 17:58 Роздрукувати Випуск №27, 13 липня-19 липня

Поза сумнівом, косівська мальована кераміка — самобутнє явище у світовій культурі.

Марія Гринюк — професійна художниця, яка десятиліттями творить кераміку, науковець, кандидат мистецтвознавства, авторка багатьох публікацій із проблем народного мистецтва.

Ця майстриня знає, як важливо (і складно!) просувати й утверджувати цей бренд за межами України. Адже пані Марія виконала великий пласт чорнової роботи, щоб косівська кераміка потрапила до репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. До речі, голосування за нашу кераміку в цій номінації відбудеться наприкінці грудня нинішнього року.

Вона також авторка книжок — "Сирні іграшки Марії Матійчук", "Вогняне диво Романа Стринадюка", "Образний світ Валентини Джуранюк", які було видано в рамках авторського проекту "Галерея майстрів Гуцульщини", співавторка книжки польського фотографа й соціолога Анджея Полєца "На далекій полонині".

Як громадська діячка Магія Гринюк реалізовує масштабний проєкт "Мальований дзбаник". До того ж усе ще поєднує творчість із викладацькою та науковою роботою, бо є професоркою Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв.

— Пані Маріє, за косівською триколірною керамікою нашу культуру впізнають у світі. Чому ж виникли такі труднощі з її внесенням до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО?

— Потрібно насамперед, щоб цією справою хоч трохи займалася влада. У 2012-му році до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО прийняли петриківський розпис та козацькі пісні з Дніпропетровщини. Але цьому допомагала Дніпропетровська облрада, облдержадміністрація, спонсори, які розуміли важливість визнання культури їхнього краю у світі.

В нас це питання скинули на райвідділ культури і сказали: пишіть досьє. А хто ж його напише? І я взялася за цю справу витративши на неї більше чотирьох років. Треба було збирати майстрів, говорити з ними, що це таке й навіщо воно, залучати органи влади, проводити виставки, організувати шість років тому в Косові фестиваль "Мальований дзбаник", великою мірою для того, щоб там була представлена гуцульська кераміка. Від нас вимагали написати програми охорони і розвитку косівської кераміки. Відтак ці документи затвердила районна рада, бо ЮНЕСКО ставить вимогу — показати, що робить влада, а що — носії кераміки, як вони співіснують, що було зроблено раніше і т.д.

Важливо було піднімати нашу кераміку на пік популярності, а для цього довелося залучати пресу, робити рекламу, фотоілюстрації, відеофільм та багато іншого. Треба було їхати за кордон, працювати з експертами комісії з питань нематеріальної культурної спадщини Міністерства культури. Нам здається, що косівську кераміку знають скрізь у світі, але це зовсім не так. Ми пройшли всі етапи і чекаємо голосування за нашу кераміку в номінації "нематеріальна культурна спадщина" наприкінці грудня нинішнього року.

— Ви були ініціаторкою проєкту "Мальований дзбаник". Як він розвивається тепер?

— Це має бути культурно-мистецький центр, який міститиме в собі кінотеатр, класи та майстерні для гончарства й роботи з керамікою. На другому поверсі цього "Дзбанку" відвідувачі зможуть побачити виставки майстрів і просто кераміки. А поруч має бути музей-скансен. За грантові кошти до кінця нинішнього року ми маємо поставити гуцульську хату з села Вербовець поблизу Косова. А біля неї можуть бути і кошниці (для зберігання кукурудзи), і кринички. Ми хочемо, щоб там працювали майстри, туди приїжджали гості і бачили нашу історію.

— Ну, а місцева влада розуміє, навіщо потрібен такий центр?

— Вербовецька сільська рада вже виділила відповідну земельну ділянку під будівництво цього центру, тепер готується проектно-кошторисна документація, маємо виготовити рекламну продукцію і, повторюся, поставити гуцульську хату. Обласна влада розглядає цей проект як пріоритетний. Ми будемо писати наступні проекти, щоб залучити не тільки фінансування з обласного бюджету, а й державні та спонсорські кошти. Я для себе визначила це завдання як головне у громадській діяльності, бо хочу побачити своє дитинча в матеріалі, діючим.

Я цими днями повернулася з Польщі. У селі Залип'я, що в Малопольському воєводстві, проходив фестиваль-конкурс "Мальована хата", і в його рамках відкривали музей-скансен. Там уже 56 років проводять конкурс мальованих хат, стимулюють, винагороджують наївне мистецтво.

Нам треба багато чого повчитися в поляків, і насамперед того, як вони вміють шанувати свою культуру. Мені це заімпонувало, і шість років тому в місті Косові з'явився фестиваль "Мальований дзбаник", а згодом у мене виник задум збудувати "Дзбаник" як культурно-мистецький центр. Нам потрібен такий символ. Недарма туристи кажуть: їдемо в Коломию, бо там є Музей писанки. Гуцульщина буде багатшою, коли матиме такі креативні проекти, насамперед ті, які відображають традицію народного мистецтва. І чим більше їх буде, тим цікавіше буде їхати до нас туристам. Підніматиметься не тільки культура, а й економіка краю.

— Маріє Миколаївно, які мотиви, сюжети у вашій творчості походять із традицій косівської кераміки, а які — неповторне авторське "я"?

— Як професійний художник я поставила собі за мету працювати у традиційній кераміці, зокрема косівській. Вона дає можливість розвинути почерк кожного майстра. Звісно, я беру мотиви народні, але маю власний стиль. Я люблю монументалізм, у мене рисунок вільний, можливо виконаний у манірній кольоровій гамі. І за цим вирізняють моє індивідуальне "я". У ньому є те, що випадає зі звичної гами, форми й декору.

У моїх роботах є суто мої елементи — церковиця, рослинні мотиви, елементи анімалістичні, скульптура. Погляньте-но, оці барокові кучері, зубці, які є на моїй монументальній декоративній вазі "Лісовий передзвін", — усе знайоме, тут я нічого нового не придумала, але те, як я їх складаю в мотив, як трансформую у форму, — це моє, неповторне.

А, наприклад, композиція "Татові яблука" — це філософська робота, яка пов'язана з життям батька, з моєю пам'яттю про нього. І в тих яблуках проблискує триколірна гама, яку я називаю аквареллю по мокрому, а ще розпис, який не загромаджує форму, не нівелює її…

— Ваші філософські роботи, такі як "Софія в каштанах", "Всевидяче око", "Ангелику мій", — це, як на мене, новаторський підхід у косівській кераміці. Чи, може, початок почерку майстра?

—Мене часто називають майстром. Але вважаю, що майстер — надвисоке звання. І це звання вище, ніж професійний художник. Перед майстром дуже велика місія, він має нести традицію формотворення, змісту, а не тільки декору чи кольору. Інколи абстракція чи спрощення у майстра теж дуже цікаві, бо він саме так мислить. І водночас не відійти від класичної форми, наприклад того ж посуду — збанка, макітри, — це, знову ж таки, майстерність. Бо коли ми дивимося, як витончено майстер володіє формою, то дивуємося.

Майстри наслідують один одного, вони підсвідомо працюють у тому стилі, в якому творили їхні діди, батьки, навіть не до кінця розуміючи, що перед ними стоїть велике завдання — нести цю традицію споконвіку і далі. Можливо, завдяки цьому наслідуванню й тримається традиція.

Майстер працює в певних рамках, але це не означає, що він не вносить нового. Я можу назвати майстрами Валентину Джуранюк, Петра Кошака, родину Романа та Людмили Якібчуків, Уляну Шкром'юк, Оксану Бейсюк та інших, які працювали і працюють чи то в цеху кераміки, чи то в себе вдома, як Іванка Козак чи Ірина Серьогіна (обидві — зі славної родини Цвіликів). Ці майстри працюють у чистій традиції. Я теж носій цієї традиції, але вони стоять вище за мене саме як майстри з великої літери. А я — професійний художник.

— То чим же відрізняється професійний художник від майстра?

— Професійні художники часто кажуть: ми робимо те, що нам хочеться, творимо щось нове, абстрактне. Дуже добре, що вони втручаються в народне мистецтво, але має бути певна межа. Візьмімо інший вид мистецтва, наприклад ліжникарство. Під час пленерів, що відбувалися у селі Яворові на Косівщині, майстри показали, як робити ліжники, показали, що можна фарбувати вовну природними фарбниками, а не аніліновими чи якимись іншими. А художники підказали їм художні композиції, які можна використовувати… Але художник поїхав, а майстер залишився з тими композиціями в думках, він не може банально наслідувати філософський шлях художника.

— Ваші роботи-спогади, як, наприклад, "Татові яблука" чи "Косівські ворони", — випадають із загального уявлення про косівську традиційну кераміку. Невже це перехід до якось іншого виду мистецтва?

— Та ні. Я створюю філософську композицію, яка має певну тему, мої особисті спогади чи почуття, настрій. Це — моя асоціація з життям, співіснування з людьми, колегами, натяк на сучасне життя чи спогад з дитинства. Інколи сон мені підказує композицію чи задум, і я прокидаюся вночі й записую це в блокноті. Або побачила якусь композицію в художника — і виникає натяк на зовсім іншу. Мене надихають майстри, художники й навіть події, які трансформуєш у майбутній твір.

— Чому ви віддаєте перевагу виду кераміки — майоліка?

— В нашій місцевості є ця червона глина і немає білих каолінових глин, із яких виготовляють фаянс чи порцеляну. Але використовую в косівській мальованій кераміці майоліку тому, що тут така традиція, тому, що хочу підняти це мистецтво на вищий рівень, врешті — тому, що я тут живу.

— Чи існує таке оригінальне явище як школа кераміки Марії Гринюк?

— У роботах моїх учнів можна бачити мої мотиви, елементи. Бо наслідування є навіть у професійних художників. Але я не можу твердо сказати, що той чи інший творець кераміки — це мій учень, і я йому передала свій стиль. Чогось я його навчила, чогось — Орест Чорний, Леся Кушнір, інші викладачі нашого інституту. Я ще викладаю й не можу мати постійних учнів. Вони можуть прийти, попрактикуватися в моїй майстерні, і не більше. Але те, що дипломні роботи моїх випускників цікаві завдяки моєму впливу, — це правда.

— У яких напрямах, на вашу думку, розвивається сучасна косівська кераміка?

— Наразі співіснують приватне та цехове виробництво кераміки. Радянська влада знищила приватних майстрів, а в 1990-х ніхто з них керамікою ще не займався. І завдяки цеховому виробництву при Косівській регіональній організації Національної спілки художників України кераміка не завмерла. Завдяки 5–6 майстрам та голові регіональної організації Спілки Іванові Кочержуку, які працювали в холодних неопалюваних майстернях, це мистецтво вижило. Але чим відрізняється цехове виробництво від творчих майстерень? У цехах є гончарі і майстри, які розписують виріб. Але це не означає, що майстер, який гончарить, не буде розписувати.

Наприклад, майстри кераміки Михайло Сусак чи Тарас Гапеєв гончарять і водночас мають оригінальні стилі розпису. Або згадаймо Олександра Вербівського, який точить, а його сестри — Оксана Кабин та Ірина Серьогіна розписують кераміку і таким чином продовжують творчість славної династії Цвіликів. А приватні майстерні цікаві тим, що там майстер більш вільний, і він працює від початку до кінця, як, наприклад, Валентина Джуранюк. А є майстри, які виготовляють лише кахлі. Це — трудомістка чоловіча робота. Жінки не можуть її виконувати. В нас є кахельні цехи. На них колись був великий бум, який потім ущух, бо ці кахлі коштували дорого. Але тепер виробництво гуцульських кахлів відроджується. Економічна ситуація теж впливає на цей процес, з'являється дедалі більше охочих мати в хаті піч, камін. Але мене тішить, що, наприклад, родина Фокащуків у селі Старий Косів починає відновлювати виробництво традиційних гуцульських білих кахлів…

Ще одна тенденція — дедалі більше майстрів працюють у молочній кераміці, бо її легше виготовляти: не потрібно робити другий випал, а після нього — полив'яний випал, найскладніший, бо невідомо, що витворить піч із фарбами й поливами. Ця кераміка поширилася по всій Україні і приносить більші заробітки, тому нею займається дедалі більше майстрів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво