Кирило Галушко: Майдани відбуваються тоді, коли ми чогось не доробили вдома - Інтерв'ю - dt.ua

Кирило Галушко: "Майдани відбуваються тоді, коли ми чогось не доробили вдома"

26 січня, 08:54 Роздрукувати Випуск №3, 26 січня-1 лютого

Кирило Галушко — історик, соціолог, викладач, публіцист, літератор, блогер, телеведучий. Герой свого часу.

Це саме той дивовижний випадок, коли людина в якийсь момент заходить на свою особистісну високу хвилю, яка раптом ідеально резонує з процесами, що відбуваються в суспільстві. Таке собі стовідсоткове потрапляння в епоху. 

Для історика — подарунок долі. На перший погляд. Якщо ж придивитися уважно, то подарунок саме з розряду тих, до яких треба бути всебічно готовим. Інакше не оціниш. 

І Галушко готувався. Багато років. У результаті здобуті наукові ступені разом із масштабним досвідом академічного викладання історичної науки стали обов'язковим, але всього лише мостом для переходу історика до креативної прикладної діяльності. 

Поява ж 2014 року громадсько-просвітницького проекту "LIKBEZ. Історичний фронт" стало точкою народження нової історії від Кирила Галушка. І тут ідеться не просто про створення інформаційної платформи, під яку підтяглися уми й таланти, здатні в режимі non-stop ділитися знаннями з аудиторією, яка переживає драму і потребує пояснень. 

Ідеться про великий похід у народ, у тому ж режимі. П'ятий рік. По містах і селах. "Ти не можеш сидіти в Києві, якщо любиш Україну", — каже Галушко. "За щирою українською традицією", іти в гості голіруч неможливо. Тому за ці роки, разом із Галушком і його командою, "пішли" в народ, крім уже відомого бестселера автора "Украинский национализм: ликбез для русских", понад тридцять нових популярних книжок з історії України. Сотні лекцій, тисячі діалогів з людьми в найдальших глибинках Донбасу й Карпат, які, як виявилося, "слухають і чують". 

Ось і зараз я котрий уже день намагаюся достукатися в месенджер історика, щоб він проглянув те, про що ми три години з ним проговорили. Марно. Відволікатися від головного — не його історія. На якій ділянці свого фронту нині Галушко — одному йому відомо. Тому, ніби прочиняючи двері в нашу з ним розмову, дозволю собі досить укладисту цитату автора з його "Ликбеза для русских": "Автор догадывается, что "единства мнений" по поводу всего нижеизложенного не будет. Да и не нужно, поскольку автору до сих пор нравится плюрализм мнений и тот романтизм и искренность, которые так захватывали и вдохновляли его в 16 лет — на рубеже восьмидесятых и девяностых. И пусть с точки зрения житейского опыта мы можем скептически относиться к своему юношескому романтизму, но часто именно о нем нам потом приятно вспоминать. Поскольку он искренний. А вспоминаем о нем тогда, когда хочется сказать нашим детям: "Я прожил интересную жизнь". Потому что дети ценят ту настоящую правду, которая обещает интересную жизнь и им самим. И они никогда не простят нам общественно бесполезного существования — т. е. банального равнодушия к судьбам Родины. Ведь мы сами и есть "народ", и только от нас сегодня зависит, что унаследуют те, кто через десять или сто лет будут называть себя: "мы — Украинский Народ".

— Кириле, як ви відчуваєте час? Мені здається, що в істориків із часом не зовсім звичайні стосунки. 

Час починаєш відчувати, коли перестаєш бути молодим. І як історик — теж. Не можна на історичному факультеті навчити розуміти, як жили люди до тебе. Так, я завжди дуже добре знав, що було під час Української революції, після неї, у роки Другої світової війни. Але тільки в сорок років, уже виховуючи своїх дітей, пройшовши низку власних життєвих горнил і компромісів, я раптом дещо чітко збагнув. Усвідомив, що пацан, якому було лише двадцять років і який воював у лавах петлюрівської армії, ставши чоловіком, батьком — так само в сорок, — уже брав участь у Другій світовій війні. З абстракцій ці люди раптом перетворилися на живих. Я почав розуміти і двадцяте століття, і дев'ятнадцяте, усе, що було раніше. І це моє дуже велике особисте досягнення. Коли читаєш якісь документи, листи, заглиблюєшся в людські переживання, потрібно, щоб ти пройшов через щось схоже. Щоб відчути життєво, онтологічно, яка могла бути дружина в того ж таки Івана Франка, які конфлікти з дітьми ще в когось відбувалися... Порівняти українських волонтерів 2014 року з тими, про кого писали в 1903-го або 1917-го.

— Тобто наш нинішній, безперечно трагічний, спільний досвід теж допомагає глибше зрозуміти минуле. 

— Він виводить нас в абсолютно інший пласт усвідомлення й історії, й реальності. Сьогодні українські історики і суспільствознавці набагато краще розуміють, як розвивалася історія, ніж, приміром, наші російські колеги. Бо ми були на Майданах. І ми тепер знаємо, що було 1917 року. А вони не знають. З тієї причини, що після 1993 року нічого глобального і кризового в російському суспільстві не відбувалося. У нас же почали виникати логічні запитання. А як організовувалася Українська революція 1917 року, коли не було Фейсбуку? Як узагалі відбувалася комунікація, коли люди організовували якісь акції? І поки ти реально не програєш деталей — хто й куди міг піти, де зібратися, що доставити, ти апріорі не можеш зрозуміти історичної події. Ти можеш прочитати тисячі документів, але так і не побачити, як це було щодо конкретної вулиці, долі, часу. 

Тому, хоч як трагічно складалася б сьогодні наша історія, з точки зору історичного процесу ми якраз на старті глобального підйому гуманітарних наук — історії, філософії, суспільствознавства. Які з кабінетних перетворюються на суспільні. У нас — місія. Ми корисні й потрібні суспільству тут і зараз. 

— Виходить, що ви інтуїтивно обирали свою професійну долю?

— У мене була особиста сімейна мотивація. Коли я був дитиною, то знав, що мій прадід — старий більшовик. І при радянській владі це було круто. Але під час перебудови, коли інформаційні канали в державі на якийсь час відкрилися, і люди не боялися розповідати правду, я раптом довідався, що мій прадід був особистістю не вельми ординарною. Під час революції 1917 року, будучи членом РСДРП із початку XX століття, він став українським есером, а потім і симпатиком української автокефальної церкви, зрештою репресованим при Сталіні. Тобто все, що я про нього знав, виявилося наполовину брехнею.

На той момент школи вже давно перейшли від значків зі Сталіним, який був поганим, на значки з Леніним, котрий усе ще залишався хорошим. Але я став одним з перших, хто довідався, що і з Леніним не все так однозначно. Тому вольовим рішенням перейшов на жовто-сині й червоно-чорні значки, які кооперативники продавали на площі Жовтневої революції (нинішньому Майдан). 

Таким чином, завдяки спогадам, які нахлинули на сім'ю, я раптом довідався, що була Україна, був Петлюра, була Українська революція, українська автокефальна церква... Я опинився на передовій якогось невідомого фронту, котрий формувався від часів, коли українці ще тільки почали хотіти своєї незалежності. У результаті у свої п'ятнадцять років, узимку 1990-го, я вже стояв десь у Житомирській області в тому самому ланцюгу від Івано-Франківська через Львів до Києва. Я знав, що таке "Акт Злуки", коли більшість до цього ще тільки йшла. Тоді я відчув, що можна не тільки вивчати, а й писати нову історію. 

— Проблема в тому, що значна частина тієї більшості ще так і не дійшла до вашого глибинного розуміння й відчуття "Акту Злуки". Того самого, коли сухі рядки документа стають живими. У силу різних причин. Коріння й сімейних спогадів у тому числі. Ось моя душу молиться російською, а совість говорить українською. На цьому стику сьогодні опинилося чимало людей. І це не тільки про Томос... 

— Спробую сформулювати на цих же двох рівнях. 

На момент розвалу Союзу хаос у головах радянських громадян був настільки глобальним, що майже
90 відсотків, і навіть 57 відсотків у Севастополі, проголосували за незалежність України. Це був пошук бодай якогось порятунку, коли все навколо розвалювалося. Але далі постало логічне запитання: а який узагалі сенс у тому, що ми всі належимо до незалежної України? Економічна криза, соціальні проблеми, політичні баталії... А які мотивації ліпити з усього цього свою країну? І справді, вийшло так, що мотивація і розуміння процесу, що розгортався, були в якоїсь однієї частини жителів України. Тих, хто з корінням і традиціями. Водночас інша частина взагалі не розуміла, що відбувається. Чому ми тут опинилися? Навіщо нам ця Україна? Ми втратили велич. Ми посилали ракети в космос. Ми боролися з Америкою...

Так і жили тривалий час: одні — з мотивацією, інші — без відповідей. Потім усі перемішалися. А події останніх років зафіксували появу нового терміна — "вата". Але це насправді ніякий не політичний мем. Це — про цінності. Відбувся своєрідний ребрендинг терміна "обиватель". Обиватель хоче небагато: просто жити, мати сім'ю, виховувати дітей. Бажано в достатку. Совість, цінності, ідеологія — не ті теми, про які він розмірковує. І це насправді нормальна ситуація для більшості населення більшості країн світу. Однак саме тих, які переживають період стабільності й яким ніхто не загрожує. 

Україна ж виявилася затиснутою між Росією і Європою. У підсумку перед нами постало ще одне ключове запитання: а нам узагалі куди? З ким? Але одна річ перейматися запитанням, зовсім інша — воювати за вже зроблений вибір. І отут саме й пролягла чітка межа між громадянином та обивателем. Совістю й бажанням просто добре і спокійно жити. Між своїми і чужими. 

— Можу припустити, що зовсім не по корінню пролягла.

— Абсолютно. Тому говорити "про мову" стає зовсім просто. Коли Україна стала незалежною, у громадянина України з паспорта досить символічно зникла графа "національність". І ось наче ж ми всі громадяни однієї країни, але частина розмовляє українською, частина — російською, частина переходить з "мови" на "язык" ситуативно, частина — задовольняється суржиком. Я сам — російськомовний, як і вся моя родина впродовж уже півстоліття. Хоча її представники сиділи у в'язницях за український буржуазний націоналізм. 

Таким чином, українці мають примиритися з тим, що ми все ж таки розрізняємося за мовною, конфесійною та регіональною ознаками. Визнати, що при цьому ми є вже досить злагодженим оркестром, що, власне, й підтвердила війна. А головне — доведеться поквапитися з тим, щоб прийняти себе як громадянську політичну націю. Відчути, що в нас уже є щось таке спільне, що не потребує додаткового аналізу крові, дослідження родоводу, претензій — мовою чи суржиком ти висловлюєш свої думки. Тому що Україна вже існує як спільність, яка вміє себе захищати.

— Тобто головне для політичних націй — внутрішнє відчуття причетності до спільних цінностей? 

— Абсолютно. Скажу більше. Коли починалася Україна, була ілюзія, що нація — це така кровна спільнота, запрограмована на те, щоб виживати й існувати. Однак виявилося, що формулювали ідеологію і конструювали українську націю росіянин Дмитро Донцов — ідеолог українського націоналізму, а також поляк, римо-католик В'ячеслав Липинський — ідеолог українського монархізму й гетьманського руху, і ще багато різних людей, зовсім не українців, які воювали в українських арміях сто років тому, брали участь в українській еміграції та дисидентському русі. Тобто те, що нам уявлялося чимось таким виключно "від рідної клуні", виявилося найглобальнішою штукою з великими пріоритетами й мотиваціями. Українська ідея від початку приваблювала і поєднувала навколо себе активних людей різних національностей можливістю альтернативи російській, а пізніше — радянській ідеї.

— Ключове — "поєднувала". Проблема ще й у тому, що багато українців "без коріння" енергетично підключилося до української матриці тільки в останні кілька років, умістивши в собі ідеї й цінності Майдану. При цьому багатовікова історія боротьби українців за свою незалежність з неоднозначним пантеоном героїв залишилася за рамками цього включення. Не кожна людина здатна розглядати історичні події і персоналії виключно з позицій часу, місця й обставин, у яких вони розгорталися і діяли. Як усе це поєднати в рамках громадянської нації?

— Саме на Майдані зі спільністю сприйняття історії виявилося простіше. Майдан — це був опір, визвольний рух. Якщо подивитися гірку статистику Героїв Небесної Сотні, то очевидно, що свої життя віддали люди з різних регіонів України. З огляду на градус тогочасних подій, стрес і спільну емоційну травму, що їх пережили його учасники, їм просто необхідне було якесь опертя. Щоб відчути, що вони не самі, що за ними є ще хтось... Вирішили зіпертися на український визвольний рух: з Петлюрою, Центральною Радою і гетьманом Скоропадським. Але це було дуже давно. А що свіжіше й іще більше дратує Путіна? Бандерівці? Отримайте! До їх числа згодом потрапили люди всіх національностей, які мали зухвалість промовляти: "Слава Україні! Героям слава!" Але тут стратегічна мета була не в минулому, а в майбутньому: якнайдалі від Кремля. Її реалізація, з урахуванням ціннісних орієнтирів, задекларованих на Майдані, згодом зітре протиріччя у сприйнятті минулого. 

А ось другий чинник — політичний — серйозніший. Бо з моменту формування української партійно-політичної системи на початку
1990-х років український політикум користується плодами "Сухаревської конвенції" відомого Шури Балаганова. Згідно з якою шахраї успішно поділили територію країни на частини, і кожний обробляв свою електоральну ниву. У цьому сенсі в мене дуже критичне ставлення до українських політиків, які всі ці роки грали й грають за цими правилами. Оперуючи і "мовою", і історією, і героями, і ще багато чим. У підсумку їм вдалося створити таку політичну систему, де не існує поразки для того, хто програв в очах суспільства. На перший погляд, це дуже демократично. Результатом такої демократії, однак, є перманентні перетікання персоналій з партії в партію, штучність їхніх ідеологій і, по суті, робота на знищення країни. 

У цих умовах основне завдання громадянського суспільства — прибрати бар'єри, які вибудували за ці роки політики. А це можливо тільки з урахуванням усвідомлення і прийняття самим суспільством принципів громадянської нації, про що йшлося вище. 

— Майдан у цьому сенсі виявився революційним?

— У сенсі об'єднання людей на основі цінностей — так. В усьому іншому Майдан — українське специфічне явище, яке не є революцією в буквальному значенні. Коли відбувається зміна економічної або політичної моделі держави. Наші революції — не завершені. Люди просто виходять і нагадують владі про те, що вони є. На жаль, обидва Майдани не дали нових політичних лідерів. На арені — усе ті самі персонажі. Ті самі політичні команди, які змінюють одна одну, залишаючись тісно пов'язаними і бізнесовими, і політичними інтересами. Та ще й так, що абсолютно не можна одному перемогти, а іншому зникнути. Адже, як ми вже й сказали, одному завжди є чим шантажувати іншого. 

Може як громадянин я й хотів би круто закінчити якусь з революцій. Викреслити нинішніх політиків зі списків претендентів на владу. Але як історик і соціолог я розумію, що червоний терор нам не потрібен. Що краще якось обійтися без таких радикальних заходів. 

При цьому вже очевидно, що за два місяці Майдану в Києві неможливо змінити країну. Навіть у випадку, коли було принесено жертви. На жаль. Неможливо потім повернутися у Вінницю, в село Жабокричі, у двір Києва, зажити колишнім життям і отримати нову історію. Це щоденна кропітка праця кожного в межах свого середовища існування. Майдани відбуваються тоді, коли ми чогось не доробили вдома. 

— Що, по-вашому, ми свого часу не доробили в Донбасі? 

— Не ліквідували "Сухаревської конвенції", про яку я вже сказав. Донбас — це фантом, який працював на вибори і на представників пострадянських індустріальних агломерацій. Такі існують в Україні, у Росії, у Білорусі, в Латвії... Тобто це своєрідні анклави, залишки радянського минулого життя, які сформувалися в результаті індустріалізації. Економічно в них не було жодних перспектив. Але в нас не знайшлося політиків рівня Тетчер, здатних піти на закриття нерентабельних підприємств. 

— Однак у низці країн Європи індустріальні анклави збережено і досить успішно вмонтовано в економічну модель. 

— Уся річ у багаторічній банальній експлуатації олігархами економіки регіону та робітників. За відсутності модернізації, гідних зарплат, а отже й розвитку. Міф про те, що Донбас годує Україну, давно спростовано. До речі, те, що Україна досить швидко навчилася жити без насправді дотаційного Донбасу, цьому підтвердження.

Якби в Донбас не зайшла Росія, протистояння, спричинене почасти нерозумінням, відторгненням Майдану й підігріте викинутими з влади регіональними елітами, не протривало б більше двох місяців. З одного боку, ми стали заручниками гри, в якій достатня кількість учасників. Включно з Росією, з її глобальними імперськими амбіціями, і Європою та Америкою, які протистоять їй. З іншого — це в підсумку додало нам геополітичної ваги. 

— Така тривала гра саме на нашій території — обов'язкова умова зростання суб'єктності?

— На жаль, нині так розвивається історичний процес. До 2014 року нас справді ніхто не сприймав серйозно. Конфліктна, незрозуміла, корупційна держава, яка "не відбулася". Однак коли Росія почала "бикувати на районі" (а район у нас — ціла півкуля), усі раптом змушені були визнати, що Україна, яка тримає удар, — важливий геополітичний фактор. Ясно, що нас не годуватимуть. Нами не будуть захоплюватися. Ми навіть дратуватимем, оскільки багатьом європейським країнам псуємо комерційні відносини з Росією. Але головне, що ми — є. Ми — форпост Західного світу. І світ це визнав. Хоча ще якихось десять років тому східний кордон Польщі був кордоном між цивілізацією і варварством. А тепер він посунувся. І це тільки наше досягнення. І тільки від нас залежатиме, де цей кордон проходитиме в майбутньому. 

Тому що головна умова суб'єктності — це самодостатній розвиток, викорінення корупції, кардинальна зміна економічної моделі держави й підвищення рівня життя. Тільки так ми можемо стати привабливими для тих-таки окупованих територій Донбасу, Криму, іноземних партнерів, цивілізованого світу як такого. Тільки так ми можемо завершити наші революції. 

— Або зайти на чергове коло Майдану? 

— Я не хотів би цього. Бо в наступному Майдані братимуть участь люди з бойовим досвідом. А це означає, що він буде кривавим. Тому я бажаю мудрості тій частині політичної еліти, яка ще спроможна орієнтуватися в тому, що відбувається в суспільстві. Щоб не виростити монстра. Хоча є в мене така підозра, що західні партнери не кинуть нас у ситуації турбулентності. Коли вже ми стали складовою частиною протистояння західного світу з Росією. Я насправді за суверенітет, однак ніколи не буду заперечувати, що долі таких країн, як наша, іноді вирішуються в телефонних дзвінках Москва—Вашингтон. Безперечно, ми самі можемо змінити свою долю, і ми це довели, вистрибнувши зі сфери впливу Росії, куди нас, по суті, давно й безнадійно злив той самий Захід. Але тепер питання в тому, щоб Захід не дав нам із цієї сфери випасти. 

— Вистрибнути з однієї залежності й застрибнути в іншу, щоб перемогти першу, — це теж властивість сучасного історичного процесу? Чи все-таки українська ментальність?

— Це давня дилема українців, яку В'ячеслав Липинський сформулював як "закликання варягів" або "організація хліборобів". Річ у тому, що для "організації хліборобів", тобто консолідації України до такого становища, щоб нас просили приєднатися, а не навпаки, ще років 25 потрібно. Тобто ще два покоління мають змінитися, щоб прийшло третє — самодостатнє і вже зовсім не обтяжене вантажем радянської історії. А поки що нам потрібен сильний союзник. У 1918—1920 роках Україна програла саме тому, що на момент хаосу в неї такого не виявилося. 

Нині ми перебуваємо в набагато меншому хаосі, ніж сто років тому. Так чи інакше, але ми рухаємося в обраному напрямку. Ми витримали 27 років і маємо всі перспективи витримати ще стільки ж. Щоб підійти до моменту чистої самодостатньої державної свідомості. І нам, так, хтось має прикривати спину. 

Хто це може бути? Той, хто не зазіхає на твою територію і свободу. Росія зазіхає. А ЄС, НАТО, Штати не збираються нас захоплювати й ділити. По-моєму, гранично ясно, хто союзник. 

— А нова помісна церква — союзник у нашої держави чи інструмент? 

— Я не поспішав би з висновками. Відбулися речі стратегічні. Релігійної війни не сталося. Нова помісна церква, зважаючи на новий статут і митрополита, не обтяженого вантажем старої радянської церковної ієрархії, має всі шанси очиститися і перетворитися на більш демократичну структуру. 

Насправді є певні розбіжності між московським і українським православ'ям. Московське православ'я від часів Синоду, коли ще було Відомство православного сповідання, бачить ієрархію і владну вертикаль. Патріарх, митрополити, архієпископи, єпископи, архієреї, панотці... Усе це сильно нагадує дивізію радянської армії. У Київському патріархаті був такий самий розклад. Тепер же ми отримали новий статут, який робить об'єднану церкву демократичнішою. У нас немає патріарха, митрополит залежить від Синоду, що дає можливість людям впливати на церкву. І це справді в традиціях української православної церкви столітньої давнини, яку репресувала радянська влада. 

Почекаємо наслідків, подивимося, яка харизма, воля й можливості будуть у нового предстоятеля. Якщо все буде добре, до нової церкви почнуть перетікати якщо не ієрархи, то парафії і громади Московського патріархату. Якщо люди, звичайно, побачать різницю. 

— Релігійної війни не сталося, поки не постало руба питання майна?

— Ризики є. Бо в правовому плані ситуація досить непевна, і не зовсім зрозуміло, кого вважати членами громади. Наприклад, Києво-Печерська лавра на правах оренди заповідника пильнує, щоб зберігалися мощі, культурні цінності. Хоча я чомусь підозрюю, що в нас там уже немає ні Іллі Муромця, ні Нестора-літописця... Але зараз про інше. Про гіпотетичну можливість приїзду в Лавру двохсот російських військових у рясах, які як члени громади вирішуватимуть долю Лаври. Оце я не дуже добре розумію. Так, будуть суперечки за церкви, за парафії. Але тут мають вирішувати люди віруючі, які утримують конкретний храм і панотця. І це теж демократично. Але, безумовно, процес має буде непростий. Бо з того боку є служби, які працюють. Але й з нашого є структури, які повинні цьому запобігати. 

— Ви апріорі виключаєте провокації з боку нашої держави. А залучення нової церкви до політичної історії — хіба не провокація? 

— Ну, держава мала рано чи пізно взяти участь у цьому процесі. Він розгортався досить довго. Він важливий сам по собі з погляду безпеки держави. І я можу тут щиро сказати, що фінал планувався понад рік тому. Але склалося так, як склалося. Питання в тому, чи допоможе цей збіг у часі виборчій кампанії президента Порошенка чи, навпаки, зашкодить. Тут дуже важливе відчуття міри. В обох сторін. 

— Повертаючись до питання про необхідність формування громадянської нації в контексті церкви. Чи можуть у пантеоні святих нової помісної церкви з'явитися фігури, які, м'яко кажучи, не об'єднують?

— Чи з'являться ікони з Бандерою або Шухевичем у помісній церкві? Думаю, навряд чи. Церква — це структура, яка в хорошому сенсі консервативна. Тобто вона не може гнатися за будь-якими поточними речами. І якщо ми бачимо в Донбасі ікони з Моторолою, то це зовсім не означає, що в українській помісній церкві цієї ж хвилини мають з'явитися ікони з мучениками Небесної Сотні. Вони, безумовно, того гідні. Але потрібна певна процедура, яка, відповідно до церковних канонів, займає досить тривалий час. І я думаю, що українські ієрархи нової церкви будуть досить мудрими, щоб дотримуватися певного мораторію на подібні речі. У вже й так надто політизованій ситуації навколо нової помісної церкви. 

— Що, на вашу думку, сталося з відчуттям міри в Росії?

— Якщо не буде великої війни, то я за те, щоб Путін якомога довше керував Росією. Оскільки його стратегічна лінія тримає в тонусі прилеглі держави, які, м'яко кажучи, не готові повернутися до складу Росії. Де панує досить стара царська імперська схема: держава розцвітає, якщо її територія збільшується. Я займаюся картографією. Так от, якщо подивитися ще дореволюційні підручники Росії, взяти її карти, то це просто історія прирощення територій. Уся історія Росії — це просте збільшення її розмірів. 

Однак з часів СРСР ситуація кардинально змінилася, і сьогодні в Росії немає нічого ексклюзивного, що можна було б запропонувати світу. При Союзі була альтернативна модель розвитку. Соціалістична, економічна й інша — на противагу західному капіталізму. І багатьох у світі ці ідеї приваблювали. Однак нині об'єктивно неможливо показати, чим Росія цікавіша й привабливіша за Китай, Японію, будь-яку іншу країну світу. Тому російська влада взяла на озброєння старий, зужитий засіб — показати світу велику ломаку. 

Насправді ця схема призначена насамперед для внутрішнього вжитку. Бо росіяни завжди лояльні до влади, яка нарощує державну міць. Велика держава широкими мазками створює власну картину світу. Іноді буквально. Іноді поєднуючи непоєднуване. Наприклад, ідеологію сталінізму і православ'я. Ікони зі Сталіним і царем Миколою II у зовнішньому світі виглядають алогічно й абсурдно. У внутрішньому природно. Росія живе у своєму світі, який важко зрозуміти іншим країнам, які її оточують. При цьому проблема для країн, які оточують Росію, у тому, що вона хоче розширятися. Причому примітивним способом якоїсь історичної давності: зафарбувати у свої кольори шматочок карти. Так зафарбували Крим. 

При цьому російський народ під тиском санкцій тільки загартовується, затягує паски й об'єднується в боротьбі проти ворога. І тому в мене немає ілюзій, що якийсь зовнішній економічний або політичний тиск на Росію сподвигне російське суспільство до зміни влади. Хоч як сумно, але доля Росії залежить виключно від того, хто нею управлятиме. Путін же вже залишив свій слід, знищивши всі альтернативи можливого розвитку Росії, які існували в 1990-х роках. Коли на тлі економічної кризи суспільство вільно дихало й висловлювало свої думки. 

Основна проблема Росії в тому, що за всю її історію не було такої тяглої ділянки в часі, яка хоча б одному поколінню дозволила би вирости без царя, генсека або Путіна. Для Росії це велике лихо, яке гальмує розвиток її потенціалу. Зате стабільно повертає її до традиційних цінностей. Це свого роду фундаменталізм, який не дає країні можливості розвиватися. 

Безумовно, у Росії достатньо прогресивних людей, які хотіли б якихось змін. Але навіть тут є проблеми. Оскільки в ментальності того ж таки Навального, який може бути російським демократом, не існує України. 

— Проте Донбасу Росія собі ще не домалювала.

— Щойно Путін виведе звідти свої війська, проблема деокупації вирішиться за тиждень. Сепаратистські структури оперативно зникнуть у Росії, а українська армія зможе заїхати туди на велосипедах. Люди там теж стомилися. І багато чого зрозуміли. І не втратили віри. 

— А ви самі в що або в кого вірите? У якій духовній матриці живете?

— Я живу в дуже простій матриці. У мене є донька п'ятнадцяти років, і син, якому шість. І він, мабуть, коли підросте, піде в армію. І я хотів би, щоб у нього ніхто не стріляв. І щоб із донькою все було добре. Тому в мене пріоритет дуже мирський. Щоб дітям добре жилося на землі, яка мені дісталася від моїх предків. І якби в мене не було таких пріоритетів, я ще років п'ятнадцять тому поїхав би жити до Канади. Але моє завдання робити все, що я можу, тут. Така моя головна віра. 

Що ж до віри в Бога, то я, як і більшість українців, звертаюся до церковних справ, коли треба хрестити дитину, поховати когось з близьких, поставити свічку за здоров'я. Умовно я вірю в Бога, оскільки я до нього час від часу звертаюся. Так, мені хочеться, щоб була якась вічна істина, до якої можна апелювати. Тобто сказати: "Нехай тебе Бог береже..." Але в мене немає на це компетенцій. Тому я — у якомусь сенсі людина віруюча, але доктринально, за відчуттями якихось догм і канонів віднести себе до конкретної конфесії не можу. Своїх дітей я хрестив в Українській автокефальній церкві. За сімейною традицією. 

— Із сенсом у своїй власній життєвій історії ви визначилися?

— Як я вже сказав, живу я заради сім'ї та дітей. Але, виходячи з мого походження, освіти і того, чим займаюся, на мені лежить велика громадська відповідальність. Мені було б дуже сумно, якби ми з колегами за останні чотири роки не проїхали 32 міста України і не почули людей, які надихають. Бо не можна сидіти в Києві, якщо ти любиш Україну. Мені було б сумно, якби ми не видали понад тридцять книжок і не створили на ринку сегмент книжок з української історії. Виявилося, що українці цікавляться своєю історією, і попит давно перевищує пропозицію. Я пишаюся тим, скільки людей гаманцями проголосували за ті книжки, які ми створили. Люди ходять на наші лекції. У всіх регіонах, де ми буваємо. Вони слухають і чують. Тому з особистими сенсами в мене все й давно гаразд. 

Повну відео-версію інтерв'ю дивіться тут.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • anatolii anatolii 27 січня, 18:52 = історик, соціолог, викладач, публіцист, літератор, блогер, телеведучий =- щось дуже схоже на текст з рекламного ролика, що закінчується кумедним словом «нароботувиходин»… Можливо, що Кирило Галушко і є героєм свого часу. Адже кожен час засвічує своїх героїв. Але чомусь спливає у пам’яті інший Кирило- Кирило Кожум’яка- герой українців на усі часи. Тим більше, що зміїв тих, іродів і бусурманів проклятих розплодилось сьогодні в Україні, як у сучки бліх (Ющенко), і забирають вони у своє поганське царство, відвертають од віри істинної, батьківської хлопців і дівчат українських оберемками, хурами, вагонами… А про майдани… Славетна Аглійська революція он коли відбулась, і відбулась зовсім без майдану, без залучення «черні», принципово без її залучення, хоча відверто шляхом експорту з закордону. І з тих пір ніяких революцій, крім промислових, у Англійському королівстві не відбувалось… Можливо, що саме через те, що тоді «чернь» (майдан, тобто) до революційних справ долучена не була, а значить і не була обманута… згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №14, 13 квітня-19 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво