Ірина Солошенко. Іди і дивись - Інтерв'ю - dt.ua

Ірина Солошенко. Іди і дивись

23 лютого, 17:44 Роздрукувати Випуск №7, 23 лютого-1 березня

Не можу позбутися відчуття, що кожен з тих, хто був на Майдані в ті дні, був сам.

Точніше: сам на сам із власним життєвим вибором. 

Медик Ірина Солошенко, мама двох дівчаток, одна йшла 20 лютого вгору по Інститутській… послизнулася в калюжі крові… дивилася на розкидані черевики, пробиті каски й щити… У будь-який момент вона могла звернути в провулок. Але залишилася. 

Насправді серед великої кількості людей, груп і реальностей, які були на Майдані і які згодом проявили себе по-різному, саме реальність таких людей, як Іра, персоніфікує справжній протест. І вибір. Те, про що ми всі говоримо, уже майже автоматично вимовляючи слова "Революція Гідності". 

При цьому реальність Солошенко, Закревської, Литвинової, Матвійчук, Жуковської, Голоднюка et cetera не має нічого спільного з будь-якими іншими історіями і провокаціями, в яких досі (через відсутність усебічного розслідування) звинувачують Майдан. 

Ці перемішані сценарії абсолютно різних людей, з такими ж різними цілями й мотиваціями, ми ще тільки маємо чітко розділити. У свідомості. У пам'яті. В історії. Був на Майдані — не був. Виносив поранених — не виносив. Роздавав бронежилети — не роздавав. Покинув Майдан перед зачисткою — не покинув. Убивав — не вбивав. І неважливо, з якого боку. Важлива — правда.

Сьогодні в стрічці в Юрія Бутусова мені трапилася на очі фотографія викладеної квітами дороги на Інститутській. "Дорога у вічність" — підписав автор поста. "А для когось це всього лише дорога у владу…" — прокоментував хтось. 

Частина людей справді потрапила у вічність. Хтось — на Майдані, хтось пізніше — на фронті. Ставши не тільки жертвами, а й символом. А частина, так, пройшла цією дорогою у владу. І тепер не тільки Бог їм суддя. Принаймні хотілося б у це вірити. 

Але живими й не у владі залишилися також ті, хто колись разом із загиблими зробив свій щирий вибір. 

Ті, хто, як Іра Солошенко, безстрашно йшов угору по Інститутській. І за мене. І за вас. І за нашу, вже вибачте за пафос, спільну Батьківщину. 

Річ у тому, що вони й зараз у дорозі. А іронія і порятунок у тому, що кожен з нас може до них приєднатися. На своєму місці. У своєму місті. У своєму робочому кабінеті. 

І ось у цій точці вже неважливо, був чи не був ти Майдані тоді. Важливо — де й із ким ти зараз. Чи стався з тобою твій особистий Майдан? Нехай, можливо, він і не збігся фізично з конкретним днем в історії і точкою на карті.

Наша розмова з Ірою була і про це. Весь мій лютий був про це. 

— Іро, твої життєві випробування не закінчилися Майданом. І, так, я читаю твої пости. У тому числі й про Бога. Які в тебе з ним стосунки? Як усе працює в тобі й навколо тебе? 

— Важко сказати… Коли настають якісь труднощі, люди починають казати, що це все від Нього, що це — план… Я відразу уявляю картинки, де Бог сидить і пише: "Створити Всесвіт і послати комусь лихо або хворобу". Ні, не думаю, що це так працює. Дуже багато речей на цій землі зробили ми. Ми зіпсували екологію, не думаємо про те, чим дихаємо, що їмо і що п'ємо… Тому причина багато чого, що відбувається з нами, — ми самі.

Ми ходимо по якомусь колу, наражаємося на ті самі помилки, робимо ті самі дурниці, шукаємо винних…І все одно знову приходимо кудись і говоримо, що, мовляв, це не ми, це хтось за нас зробив. Не хочемо брати на себе відповідальність. 

Що ж до того, чи відчувала я, що мене просто рятували? Так, звичайно. Коли ми потрапили під обстріл уже в АТО, коли їхали на білому мікроавтобусі по чистому полю, і в нас прицільно стріляв танк… Я пам'ятаю, що в якийсь момент почала молитися, за що почула шикання водія. Але його можна зрозуміти, він мав зосередитися. 

Тому — так, вірю. Відчуваю, що веде. Сподіваюся, що допомагає. Буду зараз перевіряти це на власному житті знову. 

— А в людину віриш?

— Люди дуже різні. Дуже хороші люди роблять якісь геть неприпустимі речі, а запеклі негідники — героїчні вчинки. І це все якось уживається. Як — я не знаю, але часто думаю про мотивацію, що передує тим чи іншим вчинкам. Пояснити свою підлість чи продажність насправді можна завжди. Втомою, потребою, необхідністю. У нас постійно йде боротьба. Вибір завжди за нами. 

— У який момент ти зрозуміла, що більше не можеш публікувати стильні "луки" в ЖЖ? Чим був зумовлений твій особистий вибір так різко змінити курс? 

— Я справді жила абсолютно звичайним життям. Пов'язаним з турботами про молодшу доньку, бо старша вже жила окремо. Я виховувала дитину, займалася своїми справами і, так, вела в ЖЖ модну сторінку. Коли почався Євромайдан, я проігнорувала цю подію. Я вже брала участь в одній революції — 2004 року. Тоді я відклала свій бізнес на місяць і готувала їжу для Майдану. Я була повністю занурена в процес. До обіду слухала трансляції засідань судів, потім везла їжу на Майдан, спілкувалася там з людьми… Це був замкнений цикл. Потім, як і всі, відійшла вбік, повіривши у всемогутність і чесність нової влади. Залишивши, по суті, її без контролю. Це була спільна для всіх помилка. Звідси й розчарування, що не забарилося за цим. Я якраз переживала цей етап. 

Та коли побили студентів, я прокинулася іншою людиною. Я зрозуміла, що треба вставати і йти. І ми вийшли 1 грудня з молодшою дочкою на Майдан. Просто фізично підтримали посил до влади, щоб та бачила, що нас дуже багато.

Ну, а далі, коли влада прийняла рішення гасити вогонь бензином, коли з'явилися перші загиблі і я стала парамедиком Майдану, шляху назад не було. 

— Звідки в тобі ця безстрашність у ставленні до власного життя?

— Ну, якщо я за щось боролася у своєму житті, то рідко відступала. Чомусь запам'ятала, як одного разу в радянському пансіонаті їла злиплу грудкою кашу "Артек", і тато мене запитав, навіщо я це роблю. "Виховую характер" — відповіла я. 

Я дочитувала до останньої сторінки навіть дуже нецікаву книжку, якщо вже почала. Згодом навчилася ретельно вибирати свої цілі. Відійти ж убік можу тільки тоді, коли реальна діяльність підмінюється імітацією. Якщо я потрібна, то буду. 

З Майданом вийшло саме так. Я ставала потрібною. У медпункті в Будинку профспілок я чергувала
22-го і 24 січня. Потім поранених уже не було, і я чисто випадково зайшла в Український дім. Занесла туди книжки, там збирали бібліотеку. На другому поверсі того дня розгортали травмпункт, де опинився мій знайомий. Я залишилася. Підтягувалися люди — хто температуру поміряти, хто тиск. У важких випадках ми телефонували на Трьохсвятительську, і там уже вирішували, в яку лікарню подзвонити, де лояльно поставляться до людини з Майдану. Ну а 18-го було моє чергування. І тут усе почалося так, що я вже опинилася на вулицях. До 20 лютого була там. Вибору вже не було. 

— Якими були ці твої три дні?

— Я відкидала дійсність. Дуже тривожне відчуття. 18 лютого був холодний, але сонячний день. Я пам'ятаю, що наділа блакитні джинси, світле пальто й підбори. Я ще тоді подумала, що коли мені захотілося так не по-бойовому вдягтися, значить, усе буде добре. Людей навколо було дуже мало. Я пішла в Український дім. Потім звернула увагу, що там, нагорі, на Грушевського, усе чорне від "Беркута". Стало страшно на якийсь момент. Потім з'ясувалося, що в мобільних бригадах на вулиці не вистачало людей. Я пішла. Помінялася з колегою черевиками. Мені дали червоний великий бушлат. Ми довго чергували на Грушевського. Чотири дівчинки. Познайомилися. Усіх трусило. І від страху, і від нерозуміння. Тим більше що весь час телефонували з Маріїнського, казали, що там усе погано. Ми просилися туди на допомогу, але нам не дозволяли. "Ні, якщо почнеться й тут, то тільки ви тут. Більше нікого немає". Раптом одна дівчинка каже: "А я взагалі не медик…". Потім друга: "Я взагалі теж…" Третя виявилася ветеринаром, а я — логопед. Отак весело й невимушено ми проводили ці години. 

Потім нас змінили, і я пішла на "Грушу-1". Там була травмована людина, яка впала з барикади, і ми підозрювали перелом хребта. Викликали "швидку", і на цьому моменті товариш крикнув, що йде на Інститутську і на Садову. Я пішла з ним. Бо з ношами одному не впоратися. Ми пробігли дворами повз Жовтневий. Побачили, що палає Садова. Я сторопіла після тиші Грушевського. Побачила ланцюжок людей… звичайних киян, жінок у норкових шубах, які розбирали бруківку і передавали цеглу по ланцюжку… це була фантасмагорія. Це неможливо було співвіднести з реальністю. Так Київ висловлював свій протест. Біля офісу "5.10" була основна смуга зіткнення, яка періодично зміщувалася то в один, то в інший бік. Там само їздив водомет. 

До мене підійшов якийсь літній дядечко. У нього капала кров, і поки я його перев'язувала, гумова куля вдарила по касці в потилицю. Але це була невелика фізична проблема. Швидше, психологічна. Я злякалася. Якось так зіщулилася вся… але продовжувала перемотувати руку. А потім повернулася і побачила, як ллється рожева вода. Чорний дим, сонце, блакитне небо і рожева вода… Мені здалося, що я божеволію. Потім я запитала, що це було. Виявилося, це колір антифризу, щоб вода водомета не замерзала на морозі… Мені знову зателефонував друг з Маріїнського. У той момент у моє життя увійшли "двохсоті" і "трьохсоті". Не з війною, а набагато раніше. Але нас туди вже не пускали, ми так і залишилися на Інститутській і Грушевського. Пам'ятаю, подзвонили і сказали, що під Нацбанком важкопоранений. Я побігла й уткнулася в дуже гарну "Інфініті" срібного кольору. Вона вся сяяла під цим сонцем. Людина погодилася відвезти пораненого в лікарню. Без пафосу й самопожертви на обличчі… Ми повернулися на Грушевського, і я побачила там того самого пораненого, який впав з барикади. "Швидка" не приїхала. А на Європейській площі їх стояло три. Я побігла туди, і вони все ж таки забрали людину. 

У районі арки хлопці почали кричати: "Присядьте, стріляють!" Ми сховалися за щитами. У якийсь момент цікавість перемогла, і я визирнула з-під щита. Саме тоді чорна стіна "Беркута" почала блискавично сповзати вниз, розкидаючи шини. Хтось спробував підпалити барикади, але було вже пізно. В Українському домі залишалися поранені. І я вирішила бігти туди. Було десь 15:30. Я так чітко пам'ятаю час і свої переміщення, тому що пізніше всі матеріали відео були зібрані волонтерами воєдино. Буквально по секундах. 

Я бігла й кричала: "Беркут!" Ми розбили вікна із внутрішнього боку і почали виносити поранених нагору. Спочатку — у костел, а потім уже перемістилися в Михайлівський. Один був у нас на ношах, а другий, хлопчик без ноги, — на інвалідному візку. І потім уже згори спостерігали, як "Беркут" заходить в Український дім. Оце моє 18 лютого. Воно було дуже сумбурне, дуже важке. 

— Ти залишилася на ніч?

— Ні. Мені треба було забирати дитину зі школи. Усю ніч я дивилася трансляцію, як горів Будинок профспілок. Мені дзвонили і просили приїхати, але не було на кого лишити доньку… 19-го вранці я знову відвела її до школи і пішла на Майдан. Біля Головпоштамту була стара зупинка, там сиділи двоє хлопців-медиків. Вони були дуже виснажені. Я їх змінила, і цілий день чергувала на цій зупинці. Опіки, легкі поранення, тиск, температура…

У якийсь момент мені здалося, що все заспокоїлося. Я прийшла додому і заснула в кріслі. За робочим комп'ютером, де транслювалися стрими з Майдану. Мені подзвонив друг, попросив когось підняти: "Нас лишилося людей сто, нам уже нема чого палити, шин немає… ми розуміємо, що нас зараз зачистять". У мене не було таких знайомих. Вранці 20 лютого я сама була там. Доїхала до Володимирської, зайшла в Михайлівський, наповнила сумку медикаментами. Я виходила звідти о 8:50. Мене зупинила якась іспанська журналістка із запитаннями про те, що відбувається. А я стала прислухатися і раптом зрозуміла, що звук на Майдані змінився. Коли стріляли салюти, це було одне. А тут чулися черги, вибухи… Адже там акустичний котел, і звук нагорі посилюється. 

І одна за одною поїхали "швидкі". Я побігла за ними. Пробігла Майдан і зайшла в Жовтневий. Дуже важко було йти, бо все було поперекидане… валялася якась картопля, матраци…Там уже пройшов "Беркут", і все було впереміш. Я добігла довгим коридором до місця, де репетирувала в дитинстві танцювальні етюди. Там на той момент був медпункт. Стояв їдкий запах аміаку. Хтось, очевидно, розбив пляшку. На підлозі лежало троє поранених. Я підбігла до одного, а мені кричать: "Уже не треба". До другого… не треба… третій іще ворушився. Лікар поставив йому крапельницю і сказав мені й іще якомусь хлопцеві винести пораненого. Ми понесли. Фізичних сил у мене, чесно кажучи, впоратися з цією ношею не було. Людей не було взагалі. Ми ледве дотягли його до вулиці і там уже попросили якихось хлопців мене змінити. Несли вниз. Я з крапельницею ішла поруч. По дорозі стояла "швидка". "Легкое", — сказала я фельдшеру. "Легкие — в Михайловский". "Прострелено легкое…" Ми затягли пораненого в машину. У моїх спогадах залишився молодий 20-річний хлопець. Потім, десь за три місяці, мені надіслали фотографію, де я з крапельницею, а поруч на ношах якийсь лисий дядечко. Такі справи… 

— Він вижив?

— Так, із ним усе добре. Коли ми з медбратом повернулися, виявилося, що медики з Жовтневого вже перемістилися під колони, закрившись щитами.

Йшли люди з легкими пораненнями. Потім покликали до першої барикади. Потрібен був дефібрилятор. Ми з лікарем побігли. Але там у людини не було півголови, і ми не знадобилися… Це все було досить швидко. Не більше двох годин. Потім були ще вбивства, але це вже було не з такою силою і блискавичністю. Коли ти біжиш, послизаєшся в калюжі крові… Бачиш чиїсь черевики, прострелені каски, щити з дірками… І це мій особистий шматочок Майдану. Я потім прийшла додому, як закіптюжений єнот, моїми були тільки очі, які врятували окуляри. Четверо рукавичок, а руки все одно в крові…

У Жовтневому я зустріла знайомого сотника. Він усю зиму кашляв, але так і не поїхав додому лікуватися. У нього загинуло троє хлопців цього дня. Він досі усе це дуже тяжко переживає. Звинувачує себе… Кажу йому: ви нікого туди не посилали. Кожен сам зробив свій вибір. 

— Описуючи ранок 18 лютого, та й усі дні, ти кажеш, що людей на Майдані було мало. Я зіставляю історії. Батько Устима Голоднюка сказав, що верхівка знала про сценарій, який готується, і пішла з Майдану, нікого не попередивши. Женя Закревська згадує, що інформації щодо цього було достатньо. Просто пішли ті, кому було найстрашніше. І, так, верхівці було страшніше... 

— Знаєш, мій світ на Майдані виявився досить замкнутим. Якщо чесно, я жодного разу не слухала виступу з трибуни, я ніколи не стояла на площі з ліхтариками... Я приходила на Майдан виключно для того, щоб лікувати людей і допомагати. Я не можу розписуватися за інших, хто і що відчував, що знав. Так, я багато розмовляла з людьми, з хлопцями, які чергували на барикадах. А як працювала політична кухня, я не знала. 20 лютого я чула зверху, що там, унизу, промовляли, до чого закликали. Може бути багато запитань. Чому, приміром, не наступали далі й не закінчили зачистку... Але я не хочу гадати. Хочу, щоб провели чесне розслідування. 

— Ти давала свідчення?

— Так, тільки торік почали допитувати медиків. Це об'єктивно дуже тривалий процес. І, знаючи, наскільки ретельно готується сторона опонентів, покладатися і спиратися можна тільки на серйозне розслідування, з доказами та обґрунтуваннями. Ми не можемо огульно заявляти, що весь "Беркут" поганий або що всі у Внутрішніх військах — негідники. Потрібне чесне, об'єктивне розслідування дій з усіх боків протесту.

Я хотіла б якось зупинити цей потік думок про "снайперів Пашинського" і "спиляні дерева". Сама фотографувала всі цілі дерева й стовпи з кулями, де спокійно можна прорахувати траєкторію. Стіни готелю "Україна" фотографувала з тими ж підтвердженнями. Мені хотілося донести правду, і в мене навіть узяло велике розгорнуте інтерв'ю одне російське видання. Я сиділа над відповідями на надіслані запитання всю ніч. Але це було напередодні референдуму в Криму і, звісно, цього інтерв'ю вже ніхто не надрукував. 

— На Майдані була достатньо людей із різними поглядами і мотиваціями. Це були абсолютно різні реальності. Чим для тебе в цьому плані був Майдан?

— З одного боку, Майдан не був чимось механічно єдиним. Медики апріорі сприймали події трохи інакше, ніж ті, хто готував чай і коктейлі. Це був цілісний організм, з безліччю автономно працюючих органів. Які виконували свої завдання в межах цього організму. Може, хтось навіть і не розумів, що робить інший підрозділ. Але це працювало. Тому що було якесь непоясненне відчуття світла, єднання. І цього не передати жодними словами. Але на цьому все й трималося. Я, приміром, відпрацювала своїх 12 годин, чекаю зміну... а зміна не прийшла. Так, мені треба залишитися. Попри те, що моя старша дочка багато справедливого про мене розповідає мені в слухавку. І про мої "зароблені 15 років", і про те, що "у тебе є маленька дитина, а тебе можуть десь пристрелити"...

— І ти не зважувала всього цього на якихось внутрішніх терезах?

— Коли знаходишся всередині, у самому процесі, це чомусь не так страшно, як коли ти спостерігаєш за подіями ззовні. Наприклад, коли я тепер переглядаю фільм "Висота "Жовтневий", мені реально страшно. Там БТРи спускаються, там людей розстрілюють... А тоді страху взагалі не було. Я навіть не можу пояснити — чому. Страшно було потім, коли я приїхала додому, зняла весь одяг, джинси, черевики, куртку — все було в крові. Спакувала в пакети і викинула. Потім залізла у ванну, відмивала чужу кров, мене трусило, я плакала... До мене почало доходити, де я була і що я робила.

Тоді ще ніхто не розумів, що стався перелом. 21 лютого я привезла дочку мамі й сказала, що якщо ти за нею не наглянеш, мені доведеться просити сусідів. Це була важка розмова. І я чудово розуміла і розумію її справедливі докори на мою адресу. Але після того, що я там бачила, після цих смертей, я вже не могла все це кинути і просто не прийти. Мама мене зрозуміла. 

Насправді це ненормальні вчинки. Я, напевно, не хотіла б, щоб хтось так вчинив зі мною, якби я була маленькою. І я розумію, що не дуже хороша мама. 

— Як ти психологічно впоралася з пережитим?

— Не знаю. Якось тихо пережила. Усередині все стислося і завмерло. Я вже не плакала. Розуміла, що якось треба самозберегтися. Це відчували всі. І один наш медик, Толик, раптом сказав: "Я знаю, що нам усім потрібно". Він привіз нас у Голосіївську пу́стинь, там невелике таке озеро, і джерела б'ють холодні. Ми занурилися в цю крижану воду. У нас був стрес. У кожного він проявлявся по-різному. Але сталося якесь очищення. А потім я порозсовувала все по шухлядках, десь глибоко всередині. Деяких досі не відкривала. Не готова. Поки що перебуваю на рівні: "Так, це було з тобою. Так, ти залишилася живою. Дякую. Сподіваюся, що була корисною". 

Ми завжди говорили про те, чи могли зробити більше. Найстрашніше, це коли в наш медпункт, який довго стояв унизу, на Майдані, де ми чергували вже після всіх подій, увійшла чиясь мама з роздруківкою і запитала: "А ви не виносили цієї людини?.." Якщо чесно, ми майже ніколи не дивилися на обличчя. Ми намагалися максимально зосередитися на пораненні, надати першу допомогу і відправити людину до фахівців. Можливо, звичайно, спрацьовував і якийсь психологічний блок. Щоб не запам'ятовувати... Інакше не стерпіти цього всього... Одну людину, щоправда, я дуже добре запам'ятала. У неї було прострелене око. Вихідний отвір на потилиці. І тут було без варіантів... Досить часто це згадується.

— Це в одній з твоїх замкнених шухлядок? 

— Так. Ми чудово розуміли, що людина з роздробленою головою не може вижити. Але в неї билося серце, і ми її відкачували. Ти до цього завжди повертаєшся. Як і до поранених, коли я вже була волонтером у шпиталі у відділенні реанімації. І до їхніх дружин. Коли ти знаєш, що її чоловіка вже немає, а вона сиділа з ним три доби, і їй треба поспати хоча б ніч. І я не говорю. Я відправляю її спати до дітей, знаючи, що завтра в них буде зовсім інше життя. Ми й зараз спілкуємося з Танею. Вони з Луганська. Чоловік був бізнесменом. Але все кинув і пішов в "Айдар". Так усе трагічно склалося. 

— Адже ти теж ходила у військкомат?

— Так, я просто не розуміла, як після всього, що сталося, можна прийти і тихенько сісти за стіл в офісі. Знаючи, що відбувається щось іще страшніше. Я шукала нову себе. Стала волонтером. Бачила багато, і досі не розумію, як ми вистояли. Бачила поранених і їхніх близьких. Бачила, чим воювала, що їла і в що була вдягнена наша армія. Бачила евакуацію. Дитячі будинки, мінні поля... Бачила, як звивається лінія фронту; не раз заїжджала не в те село, яке ще вчора було нашим, а сьогодні — їхнє. Бачила Мар'їнку після обстрілу. Коли порожня вулиця за якісь п'ять хвилин заповнилася дітьми, жінками й старими, які вийшли з підвалів. Багато чого можна критикувати в цій війні. Але я не буду. Бо справді не знаю, як ми вистояли. Це якась вища справедливість, мабуть...

При цьому Тані з Луганська багато різних тіток казало: "А навіщо ти його відпустила на цю війну? Це що, ваша війна була?" Таке теж є. І дуже багато. І абсолютно не соромляться казати.

— Тебе багато хто критикував за те, що ти публікуєш надто натуралістичні фото поранених зі шпиталю. 

— А як іще докричатися? Як пояснити, що таке війна? Чужими солдатиками завжди легше воювати, ніж своїми рідними. Були такі випадки, коли я публікувала щось подібне, і знаходився дуже завзятий коментатор. Буквально через тиждень він же писав мені в "лічку": "А допоможи мені знайти бронік для брата". І так хотілося нагадати цей наш минулий дискурс про "кому це треба, нехай самі розбираються". Але я стримувалася. Потім ми зробили цілий проект — Олександр Чекменьов улітку 2014-го фотографував хлопців у шпиталі. Так ми намагалися знайти гроші їм на операції і реабілітацію. Дуже хочу зробити продовження, щоб розповісти, що змінилося в їхньому житті через п'ять років. 

— Як ти поєднуєш цю свою реальність із тим, що відбувається навколо? 

— Намагаюся включатися. Так, приміром, я гостро відчула, що на воєнному волонтерстві треба ставити крапку. Побачила, що змінилася ситуація в армії. У мене чоловік військовий, і я трохи знаю ситуацію зсередини. У його перше відрядження нам треба було абсолютно все купувати самостійно — бронежилет, каску, берці... полковникові української армії. А торік, коли він займався евакуацією армії, було видно, що ситуація змінилася докорінно. І їжа була, і медикаменти з'явилися... Пам'ятаєте обстріл Авдіївки торік, коли туди посунули колони волонтерів? А вже й не треба було. За чотири години МНС розгорнуло там усю необхідну екстрену допомогу. Електрогенератори, підвезення води... Держава заворушилася. Ми ж так довго цього чекали. І я прийняла цю нову для себе реальність. З радістю.

— Чим ти зараз живеш?

— Я повернулася в мирне життя. Не в те, звичайно, яке було до Майдану. У мене вже немає такої посади. Ось влада намагалася активно маргіналізувати Майдан. А в мене, приміром, усе було, коли я прийшла на Майдан. Зі своєю стабільною зарплатою я могла прекрасно стояти осторонь і постити "луки". Чисто гіпотетично. Тепер у мене є менше. У тому числі й у професійному плані. Я веду якісь творчі проекти, які мені цікаві. А в громадському плані я тепер працюю тихо. У мене діти, чоловік, сім'я, мені є чим займатися. Є на кого чекати. І чекати завжди важче, ніж бути там самій. Я це вже не раз перевірила. 

— Ти продовжуєш спілкуватися з колегами з Майдану? 

— З тими, хто залишився живий, — так. Бо дуже багато хто загинув потім в АТО. Перший з хлопців, які були поруч зі мною на Майдані, загинув у Маріуполі 9 травня 2014 року. Був репортаж по телевізору, коли намагалися захопити відділення міліції в Маріуполі. Він був там. Багато хто пішов... Але залишилися їхні сторінки у Фейсбуці. Їх не видаляють. Є ще мої записники, які я вела в шпиталі. Коли опікувалася конкретними пораненими та їхніми потребами. Таких записників п'ять чи шість. І це теж така "шухлядка", яку я намагаюся не відкривати. Ніколи не забуду Лесю Римарь, вдову Ігоря Римаря, останнього пораненого, якого вивозили з ДАП через сепарські блокпости. "Людина без шиї"... Я взагалі не знаю, як він при такому пораненні прожив іще цілих два тижні. Ми збирали кошти на медикаменти. Їх виявилося досить багато. І ось, коли його не стало, Леся залишила тільки на похорон. Решту віддала волонтерам і тим хлопцям, з якими воював її чоловік. Хоча сама вона жила в глухому, необлаштованому селі й могла залишити ці гроші собі. І ці 223 тисячі гривень для мене, напевно, були найвідповідальнішими грошима в моєму житті. 

— Коли зустрічаєтеся, Іро, якось розставляєте акценти в минулому, з урахуванням уже сьогоднішнього дня і розуміння?

— А ми не розмовляємо про те, що було на Майдані. Бо після Майдану надто багато всього відбулося. Війна сталася. Так, і хлопці знають, як я ставлюся до різного роду конспірологічних версій про нову владу. Як і до огульних висловлювань, що всі правоохоронці погані. У них були свої завдання. Я не маю на увазі тих, хто брав участь у розстрілах. Але вірю тільки тому, що бачила і знаю сама.

У січні 2014-го я розмовляла з кримським "Беркутом". От серед них справді було дуже багато агресивно налаштованих людей. Бо до них ставилися як до собак. Вони спали в Кабміні на підлозі. А серед них було багато майорів і полковників. У нас навіть одного разу зав'язалася розмова про можливу участь Росії в цьому внутрішньому конфлікті. Так один з них відразу сказав, що "я перший піду воювати". До їхньої честі треба сказати, що багато хто так і зробив. Кого зібрав генерал Кульчицький? Майданівців і правоохоронців, які не брали участі в розстрілах і вирішили захищати Батьківщину. Що, власне, вони й робили. Тобто в мене абсолютно немає переконання, що з нашого боку всі святі люди, а з іншого — усі негідники.

Потім, у січні 2015 року, коли падав ДАП, ми привозили туди гуманітарку. Ми були на базі "Дніпра-1". Там я остаточно змирилася з тим, що не все в цьому світі чорно-біле. Гидка погода, по коліно провалюєшся в якусь твань, у грязюку... І тут відчиняються двері й заходить людина... у тільнику, броніку, у плямистій сірій формі. Я напружилася, а в чоловіка руки всі поранені й у крові... У них іще димиться ДШК із поламаною триногою, він її залишив, узяв кілька ящиків АГСів, поїв швиденько якихось консервів, випив чаю... Поскаржився на спину, я йому вколола "Диклофенак" — і він пішов воювати. Життя — не чорно-біле. 

Дивіться повну відео-версію інтерв'ю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Харитон Харитон 23 лютого, 19:51 А як гарно все розпочиналось: "Наталя Соколенко, журналістка, громадська активістка, член партії "Демократичний альянс": Чому так багато людей вийшло на Майдан? Мустафа Найєм написав у Фейсбуці свій заклик: "…Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан? … Зустрічаємося в 22.30 під монументом Незалежності", – і його, як ми потім з’ясували, побачила одна людина – Володимир Коломієць, який коли й був знайомий із Мустафою, то побіжно (тобто він Мустафу знав, а той його навряд чи). От Коломієць узяв своїх власних 600$ і кинув на рекламу цього допису, і тому цей заклик замість кількох тисяч побачили 100 000. Відповідно, зі ста тисяч – одна назбиралася" Ех українці, українці! .. згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво