Борис Мірус: Бандерівець — це було найгірше клеймо у сталінському таборі - Інтерв'ю - dt.ua

Борис Мірус: "Бандерівець" — це було найгірше клеймо у сталінському таборі"

12 липня, 16:18 Роздрукувати Випуск №27, 13 липня-19 липня

Ще торік провідний актор львівського театру ім. М.Заньковецької, народний артист України Борис Мірус презентував книжку "Мої 70 заньківчанських літ".

У свої 90 років ювіляр у чудовій фізичній формі, продовжує працювати й виходити на сцену. Він каже: "Мені пропонують зараз виставу, в якій треба вивчити напам'ять 72 сторінки тексту на двох акторів". 

За ці довгі роки Борис Мірус зіграв понад 200 ролей у театрі й кіно, серед них — Тараса Шевченка, Остапа Бульбу, Пузиря, Шельменка, Городничого, Кочубея, Гітлера, Ірода. І не тільки на славетній львівській сцені, в гарних костюмах, а й у сталінських таборах у кухвайці поверх тюремного номера. Багатолітній в'язень ГУЛАГу пройшов його катівні й не зламався, не скорився, не став "стукачем". Його врятували Бог (недарма ж народився на Спаса!), акторські здібності, гумор, а ще — добрі люди на драматичному шляху до великої сцени. Навесні нинішнього року актора нагородили державним орденом "За заслуги" ІІІ ступеня.

— Борисе Михайловичу, ви народилися 1928-го року — ще за Польщі. Яким було ваше дитинство?

— Я народився в селищі на околиці Чорткова. 1935-го батьки віддали вчитися до польської школи. А через рік перевели у приватну українську. Коли прийшли перші совіти в 1939-му, то я опинився в державній школі №1, де вже вивчали російську мову. Навпроти школи стояла в'язниця, яка відразу ж наповнилася українцями. Забирали навіть школярів.

— А за що ж дітей ув'язнювали? 

— За патріотизм. Їх звинувачували в націоналізмі, членстві в УПА. За Польщі в Чорткові діяли українські гуртки, наприклад "Соколи", "Пласт", "Просвіта", інші. Шкільні вікна, які виходили на в'язницю, були забілені вапном. Ми продирали нігтями дірки і з вищих поверхів дивилися, як наших друзів виводять на тюремний плац. Нам, малим, було цікаво, бо ще вчора ми споглядали на старшокласників з пошаною, як на спортсменів, активних учасників різних змагань. А тут раптом вони вже за ґратами.

— За Польщі теж переслідували ці рухи?

— Аякже! Поляки забороняли націоналістичні рухи, арештовували й судили. Розумієте, нас на власній землі кожен окупант вважав за "ворогів народу". Хоча народ ці патріотичні рухи підтримував.

— А як учителі реагували на арешти дітей?

— Радянська влада вчителів зі стажем почала звинувачувати й арештовувати, тобто й вони пішли за учнями в камери. 

Решта мовчали, бо чекісти й політруки попривозили своїх жінок-вчительок, і вже вони керували, насаджували свою ідеологію. А коли почалася війна, совіти тікали, вони за добу постріляли всіх в'язнів. Посеред чортківської тюрми викопали велику яму, поскидали трупи, засипали вапном і загорнули. А зверху квітник влаштували. З приходом німців люди якось дізналися про цей злочин і розкопали яму. Я теж із друзями пішов подивитися, але відразу втік, — моторошно стало.

— Хтось із ваших рідних тоді постраждав?

— Два Міруси, Іван та Євстахій. Їх не розстріляли у в'язниці, а погнали пішки на Умань. І вже в Умані вбили. 

— Під час війни, як ви пишете у спогадах, ще підлітком, вам довелося допомагати українським партизанам.

— Це вже було після перелому, коли фронт пішов на захід. У батька було 10 моргів землі (1 морг=0,56 га), чимало господарських споруд. І ось наше обійстя обрали для ремонтних майстерень зброї. З передової привозили пошкоджену зброю, її ремонтували й повертали на фронт. Жили четверо офіцерів і дядьки-слюсарі, які безпосередньо займалися ремонтом. Кулемети, міномети, автомати, чого тільки не було. Чимало й нової зброї, пам'ятаю пістолети в солідолі — масні такі, гранати... Мені страх як подобалося бувати в тих майстернях. Та й люди хороші були: узбек Магріпов, старший лейтенант Руденко, здається їхній командир. Вони мені довіряли, бо я їм носив самогонку!

— Ваш батько гнав?

— Ні. Батько лише знав, хто жене. А я ходив і купував. Офіцери давали гроші, а я на цьому ще й заробляв: дешевше купив — дорожче продав. Але грошей у них було доволі. Для мене кожен карбованець був особливий, бо зароблений самостійно. З майстрами я часом і обідав, і вечеряв. Мама кличе їсти, — я не йду! Бо в них були американські тушонки — смачнючі! М'ясо аж пахне. Самі собі варили, кухаря мали — Долгачова — досі не забув прізвища. Дозволяли стріляти: патронів було в ящиках сила-силенна! Поставлю фанерку й пуляю собі з рушниці.

А в цей час мої близькі вже були в УПА. Двоюрідний брат Петро Манорик та інші. Вони в далекому селі Чорнокінці жили. Інколи приїжджали. Бачили, що я хазяйную в тій майстерні, то обережно так почали звертатися: чи не міг би їм пару пістолетів, чи гранат, чи набоїв принести? І вже іншим разом приходив зв'язковий, казав, від кого він, а я передавав йому зброю. Те, що в кишені влазило, я міг поцупити. Раз, другий, третій... Потім мій двоюрідний брат Роман, на рік старший за мене, внадився до мене, і ми вже вдвох постачали зброю. Обережно, помалу. Коли це кличе Магріпов Міша. Каже, що "зброя пропадає, проте я не думаю, що це ти, але будь обережним, бо подумають на тебе". Таким чином попередив мене, — я ж йому найбільше того самогону носив (сміється). 

Минув певний час, знову кличе. І вже по-серйозному, мовляв, командир Руденко думає на тебе, Борисе, тож краще десь тобі виїхати.

Тут я зроблю невеличкий відступ. Це був 1944 рік, чоловіки всі на фронті, й на роботу скрізь навіть малолітніх брали. Я в Чорткові часто підробляв. Тернопіль німці розбили, і всі установи обласні сконцентрувалися в Чорткові. Роботи скільки хочеш! Найдовше я затримався на посаді фінінспектора "госдоходу". В чому полягала моя робота? Я разом із моїм начальником майором Волоховим їздив по районах. Він ішов у контори, перевіряв так, що всі трусилися. Тиснув, аж поки вже лаштують хабара: борошно, цукор, спирт. "Куди нести?" — питають. Майор відповідає: "В машину, там молодий чоловік прийме". Тобто я безпосередньо приймав хабарі. А потім цей Волохов ділився хабаром з начальником фінустанови Букаловим, а той — з кимсь вище.

— Виходить, ви стояли на початках корупції в Західній Україні?

— Саме так! (сміється). В мене навіть свій кабінет був! У 16 років! У колективі мене дуже любили за гумор. І ось одна жіночка, Михайлова, родом з Ленінграда, в якої кабінет був поруч, каже мені: "Боря, тобі треба вступати в театральний інститут на актора". Її слова запали мені в серце. Я з дитинства захоплювався вуличними акторами, циркачами на ярмарках. А під час війни, як привозили "кінопередвижку", я передивився всі фільми. Був захоплений німецькою актрисою Марікою Рьокк з фільму "Дівчина моєї мрії".

Отож, як насунулась небезпека мого арешту, я чкурнув на навчання до Львова. З двоюрідним братом Романом подали документи на тримісячні курси кіномеханіків. Мене взяли на відділення "кінопередвижки", а його — ні! Дали гуртожиток. Та не стільки я вчився, як вештався з братом по Львову.

— А диплом кіномеханіка ви отримали?

— Ні. Я там тримався заради гуртожитку. А потім сподівався на житло в інституті. Далі ми з братом поневірялися по вокзалах, квартирах. Раз зняли кімнату в польки пані Зосі на Слонечній (нині вул. П.Куліша) Тоді багато квартир порожніми стояли, — Зося позаймала сусідні й здавала. Але дивні речі вночі коїлись — то крики якісь, то бійки. Дівчата, військові, — не відпочинеш уночі. Виявилося, що то бордель вона тримала. 

— Через вокзали, борделі й кіно до великої сцени — справді тернистий шлях...

— Е-е-е! Всі терни ще були попереду. Знову дивлюся на об'яви. Бачу, набирають у театральну студію. Вступні іспити: мова, байка, етюд... математики не треба! Яке щастя! А в мене уявлення про театр уже є. Тернопільський театр після окупації, як і всі обласні установи, зосередився в Чорткові. Я ходив на вистави, але цікаво було побачити живих артистів на вулиці чи в їдальні. Нипав за ними, як та нишпорка. І це була мені остаточна мистецька ін'єкція. Ще вам скажу, що в усіх школах, де вчився, я співав у хорах. Тягнуло мене на ту сцену не знаю як. Після такого щеплення я вже не міг жити без театру. Заньківчани теж повернулися з евакуації й оголосили набір у студію. Я набрався сміливості й зайшов за куліси. А там ходить у театральному костюмі чоловік, готується до репетиції. Сам мене зачепив, став розпитувати. Це був Роман Гузій. Каже: "Я тебе підготую до вступу". Назвав адресу на вулиці Академічній (тепер проспект Шевченка), мовляв, приходь! Він мене навчив правильно читати вірш Шевченка "Мені тринадцятий минало". Одного разу приходжу, а господиня-полька не пускає мене: "Йди і більше не з'являйся, бо Ромка заарештували".

— Великий конкурс був у студію?

— До 10 людей на одне місце! Перший набір трирічних студій! Молоді було повно. Хто з баяном, хто з цимбалами. Підготовлені діти, ще й вдягнуті добре. Я ж прийшов на іспити у штанах-кльош і тільняшці. Був міцної статури, і мені пасувала форма. Це не раз виручало, бо тоді на вулицях траплялися грабунки, бандитизм. А тут образ відважного моряка! 

Треба сказати, що я з дитинства заїкався. І тому протараторив уривок оповідання Винниченка якнайшвидше, бо хвилювався, аби не запнутися. Це нікуди не годилося. Крик партизана на етюді теж мені не вдався. Хіба що вірш Шевченка виконав досконало, бо ж готувався з Гузієм. Вийшов з аудиторії геть сумний. Стою в коридорі й дивлюсь у вікно на оперний. Коли підходить секретар парткому Микола Пенькович і розпитує. Може, форма моряка таки привернула до себе увагу?! Вислухав і повів у кабінет. А там каже: "Не хвилюйтесь, ви прийняті до студії". Я перепитав. Він повторив і відправив мене до батьків чекати запрошення. Додому я летів на крилах!

— А як батьки поставилися до обраної вами акторської професії?

— Мама була дуже втішена, що я вже десь зупинився, знайшов себе. А батько сказав: "Ну, ще один циркач буде". До речі, батьки жодного разу в житті мене не бачили на сцені.

— Але в родині були потрібні робочі руки на таке велике господарство. Не гнівалися за це?

— Що ви! Нас було семеро в родині. П'ять братів і дві сестри. Було кому працювати. Я найменший — мізинчик! Мене берегли й давали свободу. Я цим і скористався. 

— І тут починається театральна сторінка вашої біографії?

— Так. Наприкінці квітня 1944 р. я вже поселився в гуртожитку при театрі. Нас набрали близько 40 студентів, але дуже швидко частина відсіялася, і стало 30. У студії мені дуже подобалося, і головне — в мене виходило! Мене вважали перспективним актором. А свої навіть заздрили. Але дефект мовлення заважав так, що мене записали на відрахування. Уявляєте? Викладач культури слова киянин Андрій Бендерський працював зі мною за своїми методиками, проте це не допомагало. Він попросив директора потримати мене ще два місяці й повів до лікаря Акса, який через вправи допоміг мені позбутися заїкання. Я працював над собою несамовито. Ходив у ліс, як навідував батьків, і кричав слова саме з тими буквами, які мені не вдавалися. Я по сей день низько кланяюся тому лікареві, який мене звільнив від заїкання. 

— Студія готувала акторів тільки для Львова?

— Не тільки. З тридцяти студентів у театрі Заньковецької залишили десять. І чи не відразу я отримав велику роль. Ставили виставу "Одруження Бєлугіна" за О.Островським. В ролі головного героя Бєлугіна — народний артист Олександр Гай, який переїхав до Львова з Москви. Відомий артист! А я в дубльорах. Не вірив, що мені щось випаде, однак ходив на репетиції. Гай відіграв прем'єру, а наступну виставу не може: голосу немає! Що тут почалося: вранішню виставу скасували, влаштували прогон вечірньої. Сам директор дав мені гроші на обід у ресторані й наказав готуватися. Я попоїв і сховався в парку Костюшка (тепер Франка) перед університетом. Як Станіславський учив думати лише про виставу — так і роблю: налаштовуюсь. Тільки б нікого зі знайомих не зустріти, аби ніхто не підсів на лавку. А ввечері мене готували, як у космос. Весь театр зібрався мене підтримати, одягали, гримували. В залі аншлаг, місця вільного немає!

Найбільше я хвилювався, що треба було цілувати партнерку Ганну Босенко, ще й не раз, а вона — дружина головного режисера і художнього керівника Бориса Тягна. Коли на репетиції підійшов сам Тягно й каже: "Не бійся! Цілуй по-справжньому". Він уже з жінкою домовився. Ну я й поцілував, а в наступній сцені раптом розплакався. Це викликало овації: мій перший тріумф! Усі вітали мене, а директор на радощах вручив мені бюст Сталіна.

— Вождя теж треба було цілувати?

— Ні, я бюст не цілував, але притис до грудей і низько вклонився публіці. І ось після цього успіху я вже впевнено розвивався як актор. Жив театром і жив у театрі. До речі, в наших кімнатах ми інколи давали притулок хлопцям з УПА, які приїжджали на завдання до Львова. Про це знали, крім мене, ще два актори. Доводилося бути дуже обережними! 

Одного разу, в травні1949-го, прибув із Києва голова Комітету в справах мистецтв (тоді це був рівень міністра культури) професор Київського театрального інституту Іван Чабаненко. Йде вистава "Одруження Бєлугіна", антракт, забігає директор театру Бураковський, схвильований такий: "Борисе, в залі Чабаненко! Після вистави просив, аби ти підійшов до нього". Звісно, я теж оторопів. Хто я? Вчорашній студієць! А тут така людина мною зацікавилась. Під час зустрічі він хвалив мене й запросив на навчання до Києва. Я відразу погодився. Більше того! Каже: "Приїжджай у червні, в нас гастролює МХАТ, походиш на їхні вистави, ознайомишся з інститутом, подаси документи, а у вересні — на навчання". А в мене саме відпустка наближалася! Я нікому нічого не кажу — бо ще відрадять, — їду у відпустку. Спочатку додому до батьків, — треба ж розповісти про мою перспективу. Написав лист товаришеві Степану Стецьку, який раніше закінчив львівську студію, а тоді вже завершував навчання в Києві в театральному: треба ж було десь поселитися. З Тернополя полетів у Київ "кукурудзником". 

А перед відльотом як причепилася циганка: "Хлопче, поїдеш далеко і будеш там довго. Вертайся краще додому!" Відмахнувся від неї.... А в Жулянах Стефко мене зустрічає. Того ж дня встиг в інституті отримати контрамарку на дві персони на всі вистави МХАТу. 

23 червня 1949 р я тинявся сам, бо Степан складав останній іспит. Домовилися зустрітися ввечері, щоб піти в театр. Чекаю-чекаю, нема Стефка. Поспішаю в оперний і зауважую на тротуарі на Володимирській чорну машину, при ній дебелий чолов'яга в темному костюмі, а біля паркану — ще четверо. Один із них зупиняє мене: "Ви Степаненко?" — "Ні" — відповідаю. "Ну як же, бухгалтер?" "Та ні, я актор!" — "Мірус?". Я ошелешений — звідки вони мене знають? Поки думав, мене вже скрутили й запакували в авто. З обох боків на задньому сидінні притиснули: "Документи є?" — "Є" — і рукою в пазуху. А вони мене за руку хап: "Ми самі", — злякалися, що як у мене зброя. І повезли на Короленка (тепер вул. Володимирська), 33.

— І це вже нова сторінка біографії — тюремна...

— Нова й довга, як циганка наговорила... Але, ви знаєте, я вірив, що це якась помилка, що скоро вийду на волю з гордо піднятою головою. А побувати у в'язниці — неабиякий досвід для актора. Хіба знав, що мене чекають етапи й табори? 

— В чому вас звинувачували?

— Ось перед вами "Дєло Міруса"....

—Читаємо: "Арестован... как участник антисоветской организации украинских националистов. На допросах...сознался, что с 1945 г. является участником ОУН, по заданию которой вел активную националистическую деятельность в театре... распространял литературу антисоветского националистического содержания...Мирус изобличается как активный участник подполья ОУН, по заданию которого выезжал в г. Киев для проверки работы Стецько... Следствием установлено, что Стецько, Гасюк, Гарух, Олексив и Мирус... поддерживали связь с кадровыми участниками ОУН Сингалевичем и Гузий.... Обвиняемый Мирус... имел организационный псевдоним "Вербовой", проводил активную работу по организации подполья..... Обвиняемый Мирус виновным себя признал.... в совершении преступлений, предусмотренных ст. 54-1а, 54-2 и предложено в качестве меры наказания 10 лет исправительно-трудовых лагерей". Вам довелося це підписати?

— А хіба в мене був вибір? По-перше, били нещадно. А по-друге, Стецько і його друзі на мене наговорили. Стецько сказав, що Мірус приїхав зі Львова перевіряти діяльність націоналістичної мережі, його псевдо "Вербовий". Потім очна ставка з Курковським, товаришем Стецька. Той каже так само. Третього викликають — і він розповідає, начебто я давав йому підпільну літературу, четвертий — теж. Ви уявляєте, як мене притисли? А ще — звинувачували в підготовці замаху на Хрущова! На прощання слідчий сказав: "Молодець, що підписався! Але запам'ятай, Мірус, відсидиш, а спокою тобі ніколи не буде. Бо ти — українець". І пригостив мене папіросою "Казбек".

— А ви справді мали псевдо?

— Та ні ж! Вони вигороджували себе, і їх не били, не катували. Ще й передачі передавали. За власні кошти могли в тюремному буфеті щось купити. Коли арештовували, в мене були гроші в кишенях. Я пишу заяву, щоб дозволили купити ковбаси і хліба. А відповідь: "Відмовити". І так весь рік! З мене вибивали зізнання в тому, до чого я не був причетним. Стецько так розколовся, що наговорив на рідного батька, буцім у нього під стріхою зброя захована. З мене теж вимагали "подєльніков", я нікого не оббрехав! Знав, що Роман Гузій загинув у таборі, — то й назвав його. Сингалевича назвав, бо він загинув на мотоциклі. А емгебісти зразу з Москвою зв'язалися і знов мене на допит, кричать: "Що ти нам мертвих даєш? Живих давай!" 

— Може, Стецько був їхнім агентом чи провокатором?

— Ні. Просто не мав сили витримати того катування. Його судили й дали "по повній" 25 років. Дивуюся собі, як я все те витерпів. Серед ночі викликали на допити. "З ким зустрічався в Києві?" Кажу: "Ні з ким". А мені фото на стіл: ось ти з Бендерським говориш на Володимирській гірці, ось сідаєш в автобус на Броварі. За мною, як виявляється, стежили! Розумієте, ціла операція була з моїм затриманням. Я думаю, що арешт спровокував отой лист до Степана, в якому я звертаюся до нього: "Друже Стефко!". Так зверталися переважно один до одного підпільники УПА. 

— Коли вас арештували, батьків перевіряли теж?

— Слава Богу, минулося! Я боявся, що родину вишлють на Сибір! 

— Потім був суд?

— Я його чекав: думав, слово дадуть. А виявляється, справу відправили в Москву, а там "тройка" присудила 10 років таборів і п'ять — "пораженіє в правах". Після майже року внутрішньої тюрми на Короленка мене переводять у Лук'янівську в'язницю. Там була одиночна камера, а тут 100 чоловік у камері! Та вже якесь спілкування! Багатьох знайомих зустрів. Навіть "подєльніков", самого Стецька! На Лук'янівці в мене з'явився товариш — киянин Боря Альтер. Він був членом СЄМ (Союз єврейської молоді), тобто за свій націоналізм сидів. То цей Альтер підійшов до Стефка і в мордяку: "Це тобі за Міруса".

— А Стецько вибачався перед вами? Якось пояснював свій наклеп?

— Трусився весь і казав, що мусив на когось наговорити, бо били сильно. Думав, вдавлю його, ледве втримався. Мене ж також били! Але тепер я його не виню. Дослідники вже знайшли свідчення, що таки справді в театральному інституті існувала підпільна група ОУН. Роман Горак мені розповідав, що в цій справі, крім мене, ще 15 чоловік заарештували.

— Крім вас і вже згаданих Івана та Євстахія, з-поміж рідних хтось постраждав від репресій?

— Кілька двоюрідних братів і рідний брат Богдан, 1918-го року народження. В 1940-му був перший призов у військо, і його відправили аж у Владивосток. Щойно почалася війна, брата заарештували за антирадянську агітацію і засудили до вищої міри. Потім замінили на 10 років суворого режиму. 1942 року в Тайшетлазі він помер від хвороби шлунка. Я про це дізнався наприкінці 1990-х, коли вже батьки на той світ переставилися. 

— Борисе Михайловичу, а що було далі?

— Після двох тижнів Лук'янівки мене повезли в Москву, в пересильну тюрму на "Красной Прєснє". Яких тільки народів я там не зустрів, яких мов не почув! Потім були етапи: Ярославль, Вологда, Котлас, Інта, Ухта, Печора.... У вологодській пересилці нас повели до перукарів-жінок. Досі не можу забути їхнього жахливого, неймовірно плюгавого матюкання. Це був страшенний моральний стрес для мене. У нас до матері на "ви" зверталися, руку цілували, а тут по-матері лаються! Там же, у Вологді, в сусідній камері була золота рамка з написом: "Тут перебував Й.В.Сталін". Півроку по пересилках везли мене до концтабору. І нарешті "Речлаг" Воркута. Тут уже не було "блатних" і побутових злочинців — самі політичні. Всі нації Радянського Союзу сиділи там! А найбільше українців, яких, до речі, так ніколи не називали, а тільки — "бандерівці"! І я попав до своїх, українців, багато їх сиділи ще з 1944-го року. Вони мене взяли під опіку, і ледь не з перших днів я опинився в самодіяльності. Працювали важко в шахті на четвертому горизонті, це 300—400 метрів під землею. Але мені давали легшу роботу. Поважали за акторство й за те, що я ніколи не скиглив, не плакав. Як хтось занепадав духом, то я міг розвеселити своїм гумором. Працював "сцепщіком" вагонеток, "коногоном". Соромно сказати, але мені довелося вивчити матюки, бо в деяких ситуаціях коні розуміли тільки такі вислови. 

— Тобто вашого акторського таланту виявилося замало? 

— Мені старі шахтарі підказали! Там ідеться "про Сталіна і мать", розумієте? І ось я одного разу закричав отак на коня, бо вагонетку виважував плечем, і треба було, аби кінь смикнув уперед. А десь на глибині комісія проходила. Як почули "про Сталіна", наче вітром їх здуло! 

— А що ви ставили в табірній самодіяльності?

— "Ліс" О.Островсього, "Ревізора" М.Гоголя, "Ведмедя" А.Чехова, "Шельменка-денщика" Г.Квітки- Основ'яненка, різні інтермедії. А режисером у нас був легендарний Гліб Затворницький — учень Курбаса і Меєрхольда. Разом з О.Довженком він колись працював над фільмом "Щорс".

Постановником "Шельменка" вирішив бути я, і головну роль залишив собі. Думаю, хоч вільно дихну українською мовою. Капітана Скворцова доручив зіграти вчителю з Донбасу й офіцеру-власовцю Ареф'єву. А на роль Шпака я запросив Нікітіна. Це був професійний нишпорка й полковник МГБ. Йому подобалося бавитися в "театр", бо він, до певної міри, теж грав роль в'язня: таке мав завдання. Насправді його навіть начальство боялося. 

В моїй інтерпретації, Шельменко виходить кмітливішим, усіх пошив у дурні. Наче натяк на протистояння табірного начальства і в'язнів-українців. Це зрозуміли не лише земляки. Після вистави дехто казав: "О, оні і словамі стреляют не хуже!".

— Мистецтво допомагало вивільнитися від пут хоча б духовно?

— Я це відчув на власній шкурі! Нарешті мене помітили і взяли в "культбригаду". Не відразу, а після смерті Сталіна. Тоді в Сибіру прокотилися повстання проти нелюдського утримання: Норильськ, Кенгір, Воркута. Ми відчули певне послаблення режиму. Мій номер був "1М-890", але тепер я міг ходити без нього. Створили "культбригаду" з професійних артистів, які їздили по таборах, по ОЛПах ("отдєльний лагерний пункт") з концертами. І обов'язково на радянські свята! Ось у таку бригаду мені й пощастило попасти. Бо ж артисти були "розконвойовані"! Вільно могли залишити ОЛП, вийти через вахту в місто. Я туди потрапив всупереч усім правилам, бо ж "бандерівець"! Це було найгірше клеймо в таборі! Якби ви бачили обличчя цих чекістів, коли вони чули чи вимовляли це ненависне їм "бандерівець". Їх від злості корчило, слина прискала, а очі наливалися кров'ю й вилазили з орбіт! Ось яке було ставлення до нашого народу. 

З культбригадою я об'їздив усі табори навкруг. Бував і в Лабитнангі, де зараз сидить наш режисер Сенцов. 

— Пане Борисе, про кого з каторжан вам хотілося б згадати окремо?

— В дитинстві я мріяв бути священником, і в моїй душі слова "Бог і Україна понад усе" — стали могутньою домінантою на все життя. В таборі мені пощастило бути поруч із великим душпастирем отцем Василієм Величковським. Його чотири рази арештовували й засуджували до розстрілу, він пройшов багато таборів. Перед великими святами отця ізолювали в БУРі ("барак усілєнного рєжима"), аби унеможливити з ним вільне спілкування, а на релігійні свята — аби він не проводив обрядів. Але ми таємно сповідалися в отця Василія. Хлопці казали — це "наш капелан". До речі, не лише українці сповідалися й радилися з ним. Він був відкритим для всіх. Але коли службу відправляв, про це знали тільки обрані! І я був серед таких довірених осіб. Одного разу ми сиділи з ним, і він каже: "Ти ще молодий, будеш на волі і побачиш, що все минеться, і Союз розпадеться". Для мене це були фантастичні речі! І додав, що й "іншим розповідатимеш про нашу розмову". Якось у Великий піст на найнижчому горизонті в шахті він таємно служив літургію і причащав. Було всього 15–20 осіб.

— А де ж у таборі можна було знайти необхідне для причастя?

— Йому висилали в посилці родзинки. Він настоював їх на воді й отримував вино. А хліб був наш, табірний. Це причастя під землею, як у перших християн, було поза табірним законом, а для нас — найвище благо! З о.Величковським ми працювали разом, але позмінно "дверовими". Штрек перегороджували ворітьми, які треба було відчиняти для вагонеток. І ось "дверовий" це робив. В'язні постаралися для свого пастиря неважку роботу знайти. 

— На щастя, ви не досиділи 10 років...

— Слава Богу, після ХХ з'їзду партії настала "відлига", й нас почали звільняти. Наприкінці 1956-го року я вийшов з концтабору, а в березні 1957-го знову був у трупі рідного театру.

— Як вас зустріли заньківчани?

— Радо! Навіть виплатили двомісячну зарплатню, 950 крб, наче моральну компенсацію. 

Особливо підтримав мене Кость Губенко: його рідний брат Остап Вишня теж відбув строк. 

— Правда, що після того, як ви вдало зіграли Гітлера, вам запропонували зіграти Леніна?

— Мене навіть готували, відправили в Москву, в Горкі, аби я ввійшов в образ. Уявляєте — я закреслював у текстах букву "р", щоб навчитися картавити. Розшукав у Москві Бориса Смірнова, який блискуче грав Леніна в кіно, був на гостині в нього. Довго чаювали, гомоніли, він мені казав напутні слова. Але Леніна я не зіграв. Замінили на Олександра Гая. Можливо, моя "тюремна біографія" вплинула... 

— Вам мали дати Шевченківську премію й не дали. Теж "біографія" підвела?

— Ми їхали в Алма-Ату і везли прем'єру Миколи Зарудного "Тил". На провідну роль голови колгоспу були затверджені Максименко й Мірус. Максименко захворів і залишився у Львові. В Алма-Аті репетирували тричі на день, бо знали, що ця вистава йде на державну премію. Приїхали автор і комісія з премії. Вистава мала величезний тріумф! Ми повертаємося до Львова, а там у кожній газеті — "Тил". Усі пишуть про успіх заньківчан! Вже у Львові даємо виставу, я граю на сцені... І ось нарешті виходить інформація, що Шевченківську премію за підготовку вистави отримають головний режисер, художник-постановник, актори Стригун і Максименко!

— Так Максименко ж не грав? Був задіяний Мірус!

— Отакий парадокс! Тоді з приводу цього рішення був великий резонанс. Розумієте, Володимир Максименко — парторг театру, народний артист! А я та ще троє акторів — під прицілом партії й КДБ. Крім того, я відмовився бути "стукачем" у театрі. А мене сильно вербували. Пропонували навіть зйомки за кордоном у кіно, звання, інші блага. Коли я навідріз відмовився й пригрозив, що напишу Хрущову про те, як у мене відібрали юність, а тепер ще схиляють до співпраці, — аж тоді від мене відстали. Але кадебіст на прощання сказав: "Запам'ятай, у тебе ніколи не буде звання!"

— Наскільки сильним був ідеологічний тиск в театрі?

— Була партійна організація, були "сексоти", цензура, стежили за всім. Наприклад, коли відзначали 100-річчя смерті Кобзаря, заборонили у Львові читати "Заповіт". Не дозволяли вживати слово "Україна", заміняли на "Батьківщина". Партія казала: "Не треба розбурхувати народ". У виставі "Невольник" я грав самого Шевченка. Мої монологи креслили, аби нічого зайвого не прозвучало. Та все одно з моїх інтонацій люди зрозуміли, що "невольник" — це і є Україна! У Львові пошепки про це говорили.

— Ви пережили таке пекло. Як сприймаєте нарікання сьогоднішнього українця?

— Це все не до добра! Люди з жиру бісяться. Забули чорні дні, коли за совітів і писнути не могли, коли за вишиванку й за звернення "друже мій" садили, коли карткова система була, за дармоїдство — стаття, тотальний дефіцит. Тепер долари вільно купиш, а тоді — суд із конфіскацією. В магазинах стільки хліба, а кажуть — нічого їсти! Є воля, а вони хочуть цю волю під себе підкласти, щоб чим більше наварити на тій волі. Робити не хочуть — їдуть в найми по закордонах. А для кого ж цю волю здобували оті борці-каторжани, за кого нині ллють кров на Донбасі? За тих, хто прийде завтра й накине нове ярмо? Схаменіться, люди добрі! Бо втратите те, що маєте! На нас із неба дивляться!

— А щодо театру. Чи не витіснять його легкий жанр, цифрові технології або інтернет?

— Переконаний, що ні. Живу пісню й живу гру ніщо не замінить. І, хоча людей зараз розбещують примітивним жанром, недолугими фільмами, все це минеться, як минулися "блатні" пісні... Хвилює інше. Чи не зміниться тематика театральних вистав? Чи не зникне глибина думки? А ще — мені болить байдужість молодих акторів. З'явилося багато можливостей у кіно, рекламі, на телебаченні. Актори — не бідні люди. Але часом слухаєш їхні розмови про рекламу, що там більше платять, гроші-гроші, — й сумно стає. Бо ніхто не говорить про репертуар, нові ролі, професійний розвиток, про успіхи колег з інших театрів. Система Станіславського й Немировича-Данченка похитнулася!

— Борисе Михайловичу, а кого ви зіграєте в театрі восени?

— Ой, друже мій, не знаю... Мені пропонують зараз виставу, де треба вивчити напам'ять 72 сторінки тексту на двох акторів. Пам'ять уже не така добра…

— Кажуть, що Мірус завжди викрутиться...

— Як забуде слова, то зімпровізує! (сміється).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво