Андрій Жельветро. Батьківський інстинкт - Інтерв'ю - dt.ua

Андрій Жельветро. Батьківський інстинкт

16 червня, 11:34 Роздрукувати Випуск №22-23, 15 червня-21 червня

Ця розмова — експеримент. 

Я читала книжки психолога Андрія Жельветро, слухала його лекції і багато з чим не погоджувалася. А часом навіть злилася на його прямоту й життєву недосвідченість. На спроби якимись уже надто простими визначеннями коригувати мою складну багаторівневу концепцію батьківства, яку методом проб, помилок і спостережень роками вибудовувала у своїй голові. 

Однак десь там, дуже глибоко, я стовідсотково відчула, що цей молодий чоловік, який іще не має своєї сім'ї та дітей, уловив щось головне про батьків. Напевно, як син. І просто, без академічних еківоків, намагається це головне донести. До тих, хто до нього звертається по допомогу. 

Очевидно, що будь-яка розмова на цю непросту тему в День батька ґрунтуватиметься насамперед на чоловікові. Його сутності. Не можу стверджувати, що вже стовідсотково пізнала цей протилежний полюс, але як дружина і мама двох уже досить дорослих синів подекуди я могла сперечатися. Або — о жах! — погоджуватися, у буквальному значенні хапаючись за голову: "Що ж я, дурна, наробила!"

Перепрошую за сленг, але сьогодні — точно без еківоків.

— Андрію, перш ніж заглибитися в тему чоловіків—батьків—синів, запитаю: а що ви у процесі своєї активної психологічної практики про людей узагалі зрозуміли?

— О… Я зрозумів, що люди не міняються. Що не треба допомагати слабким. Не тому, хто чогось не може, а тому, хто не хоче. Буває, приходить до тебе людина з проблемою, ти перейнявся, вклався і душею, і мізками, начебто все починає налагоджуватися, але потім…людина поступово скочується на свій колишній рівень. Насправді вона не хоче змін. Вона хоче, щоб її пожаліли, і готова за це платити. Але ж є така людина — Нік Вуйчич, який у туалет нормально сходити не може, але він від життя дуже багато хоче. Він рве просто все, зубами чіпляється за можливості, пробиваючись крізь власні "не можу". І сьогодні його знає весь світ, і його приклад допомагає людям. Я одразу бачу людей, які хочуть і які не хочуть. І я не працюю з тими, хто не хоче. 

— То, по-вашому, слабкими народжуються?

— Слабкими стають. У дитинстві. І сила, і слабкість закладаються в дитину буквально до десяти років. І це, як ви вже зрозуміли, не залежить від її фізичного здоров'я. Потім щось у ній змінити досить важко. У мене в університеті була викладачка Ольга Олексіївна Акіменко, яка, на жаль, уже пішла від нас. 

Про неї ходили різні легенди. Одна з моїх улюблених — коли до неї прийшла мама з підлітком: мовляв, не слухається, контакту немає тощо. І вона першої ж хвилини запитала в матері: "Хто пацану пере речі?" 

А потім виставила їх обох за двері, уточнивши, що приходити можна, коли цей хлопець почне прати собі речі самостійно. 

Тут ключ. У питанні про відповідальність. Якщо батьки з дитинства не навчають свою дитину відповідальности, самостійности, якщо не дозволяють їй ґулі набивати, тоді цей хлопчик або дівчинка виявляється в дорослому житті інфантильною, слабкою людиною, по суті паразитом, який хоче користатися іншими людьми. 

— Уявімо тоді собі умовну дитину — хлопчика, бо це ваша сфера, і пройдімо його дорогу так, щоб не виплекати паразита. 

— Можна розбити все життя чоловіка на шість етапів. "Улюблений син" — перший етап від нуля до десяти років. Час, коли хлопчик має відчути, що його люблять беззастережно, і він у безпеці. Якщо дитина не насититься такими відчуттями в цьому віці, то тоді вона все життя шукатиме їх компенсаторів. У творчості, в артистичній діяльності, у визнанні публіки… У найгіршому разі намагатиметься заслужити увагу людей якимись не зовсім адекватними вчинками.

До п'яти років вихованням має більше займатися мама, а після п'яти — зобов'язаний долучитися тато і потихеньку починати запроваджувати нормативні правила. Приміром, якщо семирічний хлопчик розкидав іграшки, то не мама його має муштрувати і змушувати, а тато. Спокійно й упевнено. Це не означає, що, домагаючись результату, треба починати кричати й бити. Я нещодавно став свідком того, як один тато схопив малу, яка підбігла до чужого собаки на вулиці, і почав зі злістю лупцювати її по попі. Так, він справедливо злякався. Але він же несправедливо зігнав злість на дитині. У результаті його донька отримала сигнал, що чоловік може завдати їй болю. І що треба терпіти й погоджуватися. Згодом чоловік-тиран у таких "дівчаток" — звична історія. 

Хлопчика, звісно, потрібно виховувати трохи суворіше, ніж дівчинку. Але теж не силою. Можливо, позбавляти якихось привілеїв, гаджетів і розваг. Або, приміром, дитина вередує й не хоче їсти, усе їй несмачно… Окей. Забирайте тарілку із цим несмачним борщем і не пропонуйте їжу ввечері. Навіть якщо вона сіла за стіл. Результат? Її розуміння, що не можна так ставитися до батьківської турботи, що треба поважати чужу працю. І навчати цього на практиці — більше батькове завдання.

— Мама і не годувати — це щось зі сфери фантастики. 

— У мене бабуся така була. Я вередую і кажу, що не хочу, а вона приготує і ще й у ліжко принесе. Аби лиш поїв. Жінки, стоп! Ціна, яку вам доведеться платити за таке виховання, в тому, що на вас просто перестануть зважати. Не телефонуватимуть місяцями, коли виростуть, забиватимуть, коротше кажучи. А, власне, що несподіваного? Навіщо до мами шанобливо ставитися, якщо вона все одно зробить те, що я скажу. Так буденно по-домашньому ви своїми руками плекаєте паразита. Водночас мамі не варто шльопати своїх хлопчиків по попі, кричати на них, постійно сіпати, зупиняти й дисциплінувати… Адже такий хлопчик потім боятиметься жінок і думатиме, що саме жінки управляють світом. Ваш хлопчик стане підкаблучником. Шукатиме собі ту, яка притискуватиме його до підлоги своїм каблуком. 

— Десь точно мають викладати цю науку. 

— Це справді непроста наука. На етапі "Юнак" — у тому числі. У 10—20 років для хлопчика (підлітка, юнака) головне — отримати визнання однолітків. Переконатися в тому, що я класний, що я крутий, що зі мною все гаразд. Зовнішність, спорт, інтелект, танці… Головне — у чомусь отримати визнання. Внаслідок чого формується адекватна самооцінка в суспільстві. Адже вдома вже все зрозуміло, тебе люблять, і все окей. 

Що важливо? Порушити правила, якісь суспільні заборони…десь пляшку поцупити…десь пляшку розбити об стіну, щоб якась жінка насварила…музику гучно врубити… Важливо протестувати суспільство на предмет того, наскільки ти можеш проявляти свої бажання. Спробувати світ на зуб. Якщо в цьому віці батьки забороняють вештатися на вулиці, розбивати лоба й коліна, фільтрують, з ким дружити, а з ким — ні, то вони роблять велике зло стосовно своєї дитини. 

Хлопчики мають проходити кров, повинні відчути, що таке біль, у тому числі і фізичний, і психологічний. Перше кохання і розчарування теж трапляється в цьому віці. І тут хлопцеві потрібна підтримка, щоб не зламався. Але, швидше за все, не від батьків. Бо це час формування нових авторитетів. Тренер, шкільний учитель, дід, нарешті. Який скаже: "Онучку, та ну їх, цих дівок, у тебе ще таких сто буде". Отак просто, а онукові — легше. 

А батьки мають уже зараз вчитися відпускати. Це вік, коли має відбутися психологічна й фізична сепарація від батьків. Не жити вдома, не користуватися налагодженим комфортом і благами, іти і вчитися все робити самому. Навіть, якщо бачите, що щось не так, як ви хотіли б, що в чомусь син помиляється… Нехай! Просто він має знати, що ваші двері для нього завжди відчинені. 

— Цей вік випадає на момент вступу, вибору дороги. І з цим проблема. Багато хлопчиків уже в 11 класі ще не знають, куди їм і навіщо. Плюс протест, небажання вчитися. А ми — батьки, націлені виключно на успіх. Не дай Боже втратить рік… Що подумають інші?..

— Одна справа, коли юнак не може визначитися і його треба просто підштовхнути — порадою, знайомством, якимсь заходом… Підштовхуйте. Зовсім інша, коли хлопець переживає глобальний протест проти системи освіти, наприклад. Коли він не згоден з тим, як працює доросле суспільство. Може бути і те і те одразу. Не треба тиснути його і душити. Треба просто розмовляти й відчувати. Він вступить туди і тоді, коли настане його час. Життя набагато гнучкіше, ніж ваші догми. Світ не перевернеться, ніхто не помре, а ваш син не стане ізгоєм, якщо не вступить до вишу. Усе простіше насправді. Тут основне — ваш страх, що ви виявилися не зовсім хорошими батьками. Але дайте дитині спокій, розбирайтеся з собою. 

— Доти, доки він не перейде на третій етап? Там які шанси? 

— У батьків уже ніяких, а в сина — великі. 20—30 років — це найважливіший етап у житті чоловіка. Називається "Воїн". Час, коли треба максимально дисциплінувати своє тіло, свій розум і свої дії. Час, коли треба виробляти свої принципи, правила моралі, визначатися з цінностями. Що добре, а що погано? Як дати собі раду, коли зрадив друг? Красти чи не красти? Час, коли треба максимально долати свої страхи. Час робити щось через "не хочу". Бо мусиш. Тільки після того як ти подолаєш опір до поняття "мусиш", коли ти його переростеш, як тільки виявишся здатним виконувати будь-яке завдання незалежно від твого стану й настрою, ти — чоловік. А твоя жінка може почуватися поруч із тобою як за кам'яною стіною. 

Це також час наставників. Але тут уже не батько. Хтось або щось — армія, командир, старший друг, керівник на роботі має навчити хлопця того, чого він іще не вміє. Час всотувати чоловічу культуру. Формувати власний чоловічий код. Як давати собі раду з проблемами? Як ставитися до себе? Як поводитися з жінками? Як не зламатися, коли не виходить заробити грошей і досягти мети? Усі відповіді — у цьому психологічному коді чоловіка. Це компас, який дозволяє вставати після будь-яких падінь і йти далі. А не сидіти біля компа, відрощуючи бороду й пузо. 

— Ну, таки активно відрощують. 

— Ну так. Цей культурний код мало хто передає. Ми його втрачаємо. Це світова тенденція. Ми всі бачимо цей перекіс, коли саме на етапі "Воїна" раптом уперед виходять жінки, стаючи сильними й успішними, затуляючи собою чоловіка. Завдяки наполегливості, цілеспрямованості, працездатності жінки навчилися вирішувати свої проблеми і забезпечувати себе самі. А чоловіки — просіли. У 35 вона щаслива їде в машині, а її однокласник в автобусі, лихий на весь світ. 

— То де ж усе-таки відбувається або відбувся основний збій у цій чоловічій системі?

— Ми живемо в добу безбатченків. Батько не виховує пацана. Багатьох хлопчиків або кидають через розлучення, або просто живуть поруч, але своїм життям. Та коли хлопчик не відчуває, що потрібен своєму батькові, в нього не формується мужність. Слабкий, питущий, безцільний батько не можуть дати сили своєму синові. І на виході ми маємо зручних, слухняних, десь ледачих хлопчиків і — дівчаток "з яйцями". Які потім усе візьмуть у свої руки. Заробляють, приймають рішення, домагаються успіху і стають головними в сім'ї. І все тому, що чоловіки — слабкі. 

Це дуже легко читається в медіапросторі. Зайдіть на сторінки своїх знайомих у соцмережах. Подивіться, як фотографуються сучасні сім'ї. Чоловіки виставляють на перший план своїх красунь-дружин, а самі ховаються за ними. З такою ще милою дурнуватою усмішкою. І ти одразу розумієш, хто там у них головний. А згадайте, як раніше було. Чоловік сидить на стільці, і довкола нього вся сім'я. Ось вона — опора сім'ї, та сама кам'яна стіна. А сучасний чоловік може бути бородатий, накачаний, мати купу грошей і машин, але він апріорі слабкий у сім'ї.

— Однак жінка часто сама прагне приборкати, підкорити чоловіка. Потім, щоправда, починає страждати без його сили. 

— Жінка підсвідомо завжди тестує чоловіка на те, наскільки він сильний чи слабкий. Шляхом маніпуляцій, провокацій, істерик... І якщо чоловік на них ведеться, то, так, він слабкий. І жінка це розуміє. Вона відчуває, що з таким чоловіком надалі може бути небезпечно. Від цього й страждає. Не хоче його, не поважає... Тому чоловік має знати, що жінки (матері, тещі, сестри, тітки, дружини, дочки — усі) упродовж усього життя тестуватимуть його на міцність. Щоб зрозуміти, чи не втратив він своєї сили. 

Часто буває, що сильна жінка починає раптом спрямовувати чоловіка на шлях істинний, вимагати успішности. Знову-таки, запитання до жінки: а навіщо ти вийшла заміж за ще незрілого чоловіка? Але проблема ще глибша. Якщо жінка починає в цьому плані тиснути на чоловіка, він перестає сприймати її як жінку. Бо вона щодня натискає на його найболючіші точки. Зі стосунків зникає інтимність. 

— Полюбила незрілого, ось і вийшла. Це я на ваше запитання до жінки відповіла. 

— Тому, якщо жінка свідомо пішла на такий крок, але хоче, щоб її чоловік дозрів, вона має допомогти йому знайти якесь товариство успішних чоловіків. Її чоловік повинен потрапити в чоловіче середовище, яке його трясло б, критикувало й мотивувало. І хай як йому боляче, цим чоловікам він буде вдячний. Жінці — ні. Жінка має займатися собою. Своїми цілями та реалізацією. І якщо у вашого чоловіка є мізки, то, дивлячись на вас, він включиться в ці перегони і візьметься за себе. Він відчуватиме, що відстає, і сам вирішить наздоганяти і переганяти. 

— Повертаючись до чоловічого коду, ви якось глобально намагалися аналізувати цю загальну тенденцію. 

— Так, війни, звісно, зіграли свою роль. Хлопчиків почали виховувати жінки — матері, бабусі, сестри... передаючи їм жіночі цінності. Які самі по собі, безперечно, хороші й прекрасні. Але чоловік потребує чоловічих цінностей. Чоловіки спочатку воювали, а потім ті, хто повернувся, забезпечували виживання своїх родин, пропадаючи з ранку до ночі на роботі. Потім — глобальний рух фемінізму. Споконвіку жінки обстоювали рівні права і можливості, що було абсолютно справедливо. Однак пізніше стався перекіс, і на перший план вийшли озлобленість і упередженість стосовно чоловіків. США, які задають у цьому сенсі тренди, сьогодні в глухому куті. Точніше, американські чоловіки. Знак уваги до жінки — іди в суд, ти порушив її межі. Хочеш заплатити в ресторані за дівчину — ображаєш її гідність. На законодавчому рівні забороняються природні чоловічі прояви. У Японії просте спілкування — уже порушення меж. У підсумку ходять усі нещасні, зарегульовані правилами поведінки між чоловіками й жінками. 

— В Америці голлівудські чоловіки отримали таку жорстку відсіч, попередньо давши серйозний привід. А в плані озлоблення теж не погоджуся. До вас у цьому кріслі сиділа досить урівноважена й розумна феміністка. 

— Я, безумовно, не хочу нікого скривдити і всіх міряти однією лінійкою. Просто намагаюся прояснити ситуацію з погляду психології людини. Коли діалог, у тому числі й суспільний, переходить в агресію, це вже не про обстоювання прав і свобод, а про особисті травми, комплекси, бажання покарати чоловіків за завдані образи. І я вважаю, що про це потрібно говорити прямо, іноді жорстко, для того щоб жінки нас почули. 

Та, повертаючись до нашого чоловіка "Воїна", підсумую: з вищеописаних причин мало хто з сучасних чоловіків цю психологічну ініціацію проходить. Я не можу точно підтвердити свою заяву якимись офіційними цифрами, але приблизно, виходячи з моєї практики, десь відсотків 70—80 юнаків психологічно так і не стають чоловіками.

— Звучить як вирок біологічному виду. 

— Так. У майбутньому взагалі не буде розподілу на жінок і чоловіків. Ми всі будемо безстатевими особистостями. Особистість Марія, особистість Сергій... А розуміння чоловіка і жінки, із властивими їм якимись функціями, обов'язками, рольовими очікуваннями, буде нівельовано. Чоловіки-Кени, гарні, спортивні, але психологічно безстатеві. Хороші, добрі, толерантні, але зовсім не ті бородані дроворуби-мужики, які в холод і буревії можуть здійснювати якісь подвиги.

— Щось я відчуваю дискомфорт від такої перспективи. Попри свої феміністичні схильності, що виявилися під час розмови з відомою феміністкою Оксаною Кісь.

— Дуже сумно насправді. У мене є чоловічий психологічний курс "Фундамент", це як стрибок в останній вагон. Перше запитання до його учасників завжди одне: "Хто ти?" В основному чоловіки називають професії. "Ок — інженер. А за природою хто ти?". "Ну, я людина..." "А за природою?" — наполягаю я. "Чоловік?.." — обережно запитують чоловіки у відповідь. "А який ти чоловік?" — прошу назвати кілька прикметників. Мало хто каже, що сильний. Деякі з них, помовчавши, визнають, що вдають сильних, а насправді слабкі. Що в стосунках із дружиною — слабкі, що багато чого бояться, що на багато чого не наважуються... І ось коли чоловік визнає в собі слабкість, хоч у чомусь, коли перестає надимати щоки, він сильнішає. Коли учень готовий — приходить учитель.

— А коли учень готовий?

— Коли знаходить у собі сили і просить допомоги. Я теж одного разу попросив допомоги в людини, яка відбулася і реалізувалася. У неї була потреба передати свої знання, у мене — отримати. Упродовж двох років вона мене довиховувала, даючи мені те, що недодав батько. І в цьому функція наставника. Якщо ж чоловік не пройшов етапу "Воїн", він іще може, звісно, пізніше якось надолужити згаяне. Однак завжди буде відчуття, що йому чогось бракує. Бо на наступному етапі — у 30—40 років — перед чоловіком стоять уже зовсім інші не менш складні завдання. 

Він стає "Сім'янином". Чоловік уже знає, чого хоче від життя і як цього домогтися, а вона — його жінка — чудово впишеться в його вже змодельоване середовище. Час сім'ї, час продовження роду, перемикання уваги на жінку... Звісно, не завжди все виходить. Частіше — не все. Особливо, якщо сміття, накопичене на попередніх етапах, у стосунках із батьками в тому числі, не розібране. Тут і недолюбленість, і бажання досамоутвердитися, і відчуття своєї слабкости починають даватися взнаки. Фігури батька і матері знову стають ключовими. Я пропоную чоловікам поїхати до батьків, поговорити, з'ясувати правду і пробачити. Прийняти в батькові і матері насамперед звичайних людей. 

Тому що глобальна мета взаємин батьків і дітей — оцінка. Усі батьки хочуть, щоб їхні діти поставили їм оцінку. "Чи хорошим я був батьком?", "Чи хорошою я була мамою?". Ця оцінка виражається в щоденному спілкуванні, у дзвінках, у повазі. Або неповазі. І тут справді складно. З батьками ще складніше, ніж із мамами. Багато хто з чоловіків ображений на свого батька. І я теж жив із такими самими почуттями. Мої батьки розлучилися, і батько мені не писав, не телефонував... Ви бачили б, скільки дорослих сорокарічних чоловіків розповідають про свої образи на батька з абсолютно дитячими переживаннями. І голос тремтить, і сльози течуть... Згадують, як бив, як принижував... Але однаково треба їхати і розмовляти. Зрештою син може так і не полюбити батька. Але зрілий чоловік ставитиметься до свого батька з повагою і подякою хоча б за те, що він дав йому життя. Навіть якщо той останній п'яниця. А ти вже "Цар". 

— Це назва наступного етапу життя чоловіка?

— Так. 40—50 років — це той період, коли бажання, амбіції, цілі максимально великі й отримують свою реалізацію. Є ти, твій дім — твоя фортеця — теж є, усі потреби закриті... У цьому віці ти максимально розправляєш крила...

— В ідеалі. Якщо чоловік із пріоритетами двадцять років тому не помилився. 

— Безперечно, у нього може бути купа проблем, криз, дефолтів, та чого завгодно, причому як родом з минулого, так і з сьогодення. Але він з ними впорається, якщо правильно прожив етап "Воїна". Якщо впорався із часом, коли долав свої дрібніші страхи. І якщо тоді — у 20 років — чоловік загартував свій характер, то завдяки цьому він зможе впоратися з будь-якою кризою зрілости. І "Цар" — це зовсім не обов'язково президент країни, це може бути реалізація на будь-якому іншому рівні. У під'їзді своєму порядок навести, організувати людей, роботу змінити, дачу добудувати...

І тоді чоловік успішно переходить на етап "Мудреця". Туди, де припиняються битви за гроші, визнання і владу. У 50—60 років — час ділитися. Чоловік звертається всередину себе, ділиться досвідом... та бороду відрощує врешті-решт. І на даному етапі — це органічно. І це велика удача спокійно перейти на новий етап психологічної зрілости. Однак, якщо він десь застряг, то спокій такому чоловікові буде тільки снитися. Ось, наприклад, очевидно, що Дональд Трамп не доборовся десь на етапі "Воїна", і він навряд чи колись перейде на етап "Мудреця". Цей чоловік усе своє життя буде боротися. 

— Найсумніше в усій цій історії, Андрію, що до того моменту, коли в нас уже є можливість звернутися всередину, пробачити батьків і зрозуміти, у чому ти помилився, твої діти вже виросли. 

— Онуки. Саме в цьому головний сенс спілкування з онуками, коли ти вже можеш практично безпомильно їх виховувати. Ось чому таким важливим є спілкування онуків з бабусями й дідусями. Вони передають цьому поколінню найцінніше. 

— Знання про життя? 

— Так. Але тільки ті, що зуміли перейти в розряд "Мудреців", а не якісь злобливі й не задоволені життям немолоді люди. 

— Яких, однак, їхні діти мають прийняти і за це теж пробачити. 

— Так. Якось так.

— За три роки роботи з групами "Фундаменту" близько ста чоловіків упродовж трьох місяців довіряли вам свої потаємні думки. Ну і що ви зрозуміли про цих чоловіків?

— Хороше запитання. Я їх полюбив. Полюбив узагалі чоловічий вид. Не зрозумійте мене неправильно, але я побачив, якими прекрасними ми можемо бути. Якими вразливими, зворушливими, щирими, добрими, турботливими, по-справжньому сильними... Наша проблема в тому, що ми приховуємо себе щирих за масками впевнености, байдужости, гордині. У мене сотні разів бігли мурашки спиною, коли під час наших загальних бесід відкривали свою душу дорослі чоловіки. Коли 30-річний хлопець, який ніколи не бачив свого батька, раптом вирішує знайти його. І знаходить. Десь в Італії, через десятки родичів, але... з того боку двері виявилися зачиненими. І ми всі спостерігали, як тяжко переживає це молодий чоловік. І робили свої висновки. Ми насправді класні, тільки треба полюбити себе, бути чесним із собою. 

А глобально я зрозумів: чоловікові потрібен чоловік. Мужність передається від чоловіка до чоловіка. Від батька — до сина. Чоловіками не народжуються, а стають. І провідник у процесі цього становлення — чоловік. Погано, що це розуміння відходить, і традиція втрачає свою цінність. Більшість сучасних чоловіків застрягли на етапі "Юнак". Нескінченно самостверджуються, міряються машинами, будинками й іншим. Так і проживають життя, доводячи, хто крутіший. Це видно неозброєним оком.

— А про тат що глобально зрозуміли?

— Я зараз скажу одну річ, яка може вам не сподобатися. Але до неї потрібно поставитися по-філософськи, із прийняттям. У чоловіків є інстинкт продовження роду, але немає батьківського інстинкту. У жінок є материнський інстинкт, і тому вони рідко кидають своїх дітей. А чоловіки кидають часто. Хоч скільки дітей в нього є — п'ять, десять, чоловік може піти. Може не телефонувати, не писати, не цікавитися... І, зауважте, суспільство це сприймає досить толерантно. Ну пішов, що робити?.. Осуджувати й критикувати, якщо кине, будуть виключно тільки матір. Бо люди інтуїтивно відчувають, що цю даність речей потрібно прийняти. Просто зрозуміти природу чоловіків. Тоді пробачити легше. Це я і про себе, і про свого батька зараз кажу. 

Однак чоловіків усе-таки можна прив'язати до своїх дітей, до своїх синів. Просто треба, щоб татусі проводили з ними більше часу. Ходили на риболовлю, ганяли у футбол, робили математику... Що більше чоловік вкладає душі і часу в дитину, то більше він її любитиме. Якщо ж він все покладає на матір, а вона тому й рада — "не заважай, іди, я сама розберуся, я мати, я знаю...", то так вона лише збільшує дистанцію між батьком і сином. 

— Часто мами на якомусь етапі прибирають з ланцюжка виховання тата, оскільки стосунки між батьком і підрослим 15-річним сином переходять у гостру конфліктну фазу. 

— Помилково прибирають. Бо чоловічі стосунки — це зовсім інша історія. Буває, зустрінеш перший раз людину, і так вона тебе дратує. Але після бійки розумієш, що класний насправді пацан. Так і син із батьком. Хлопчик повинен виявити силу, свою першу агресію щодо батька. І він може й повинен отримати здачі. І тоді син його поважатиме. Через біль він відчує, що тато сильний. "Ну, а я щось зарвався..." 

Жінка має дозволити чоловікам розібратися самим. Молодшому і старшому. Хоч як їй страшно й незрозуміло. Батько потрясе за шкірку й відпустить. Це їхній чоловічий світ, де вони в такий спосіб вибудовують стосунки. Ієрархія так формується. Мама повинна усвідомлювати ціну постійної турботи, опіки і втручання в чоловічу історію. Бачити у своєму синові дитину, а не чоловіка, навіть у 20 років, — прямий шлях до синівської невдячности.

Дивіться повну відео-версію інтерв'ю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво