Анатолій Гальчинський: Влада без стратегії не може бути конструктивною - Інтерв'ю - dt.ua

Анатолій Гальчинський: "Влада без стратегії не може бути конструктивною"

28 жовтня, 16:30 Роздрукувати Випуск №40, 27 жовтня-2 листопада

У чому ключові виклики та головні пріоритети нинішньої української держави.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Входження восени в активну фазу не лише президентської, а й парламентської передвиборних кампаній значно активізувало появу в медіа-просторі всіляких програмно-стратегічних заяв і виступів діючих українських політиків. 

Але слугують вони, як правило, елементами зовсім іншого типу стратегій, головними розробниками яких є не економічні чи політичні експерти, а піар-технологи. Яскравий приклад — останнє щорічне президентське Послання парламенту, зміст якого відповідав хіба що іміджево-рейтинговим завданням Петра Порошенка, але аж ніяк не критеріям якості подібних документів.

У чому ж насправді полягають ключові виклики та мають бути головні пріоритети нинішньої української держави, і насамперед — у соціально-економічній сфері? Пропонуємо читачам бачення цієї проблеми нашого давнього автора і співрозмовника професора Анатолія Гальчинського — колишнього багаторічного президентського радника й екс-директора Національного інституту стратегічних досліджень, безпосереньо причетного до розробки політики стратегічних перетворень часів президентства Л.Кучми, що залишили, за загальним визнанням, помітний слід у нашій історії.

— Анатолію Степановичу, ми з вами далеко не вперше обговорюємо проблеми стратегічної перспективи. Зараз, на межі епох, зазирати в майбутнє більше, ніж на три-п'ять років, дуже складно. Чи є взагалі сенс намагатися розробляти серйозні програмні документи для української влади, яка і в простіші, ніж нинішні, часи була в цьому не надто успішною?

— Коли щось не виходить або виходить погано, це зовсім не означає, що не треба навіть намагатися, особливо якщо йдеться про принципово важливі питання. Обґрунтування стратегії майбутнього, концептуальної конструкції перспективи, її узагальнюючої філософії — функція влади, основа її дієздатності. Реформи поза кореляцією зі стратегічними домінантами виявляються не тільки системно незбалансованими, але й далеко не завжди адекватними. Для кожного з нас цей бік розглянутого питання досить очевидний — влада без стратегії не може бути конструктивною. Багато проблем нашої економіки фокусуються на цьому. Приймаються, здавалося б, нормальні рішення, а вони не працюють. Чому? Системно не скоординовані. Економіка дуже чутлива до подібних колізій.

Акцентуючи на цьому, необхідно враховувати прогресуюче ускладнення економічного простору, перетворення заснованого на довірі соціального, так само як і людського капіталу в домінуючій ресурсно-економічній динаміці, зростаючий вплив на економіку етнічних і морально-психологічних факторів, які можуть мати різновекторну спрямованість і в зв'язку з цим визначати структурну багатоформатність утворюваних новацій. Ці та інші такого ж роду процеси зумовлюють дестандартизацію економічних перетворень, їхню індивідуалізацію, — це глобальна тенденція. Учені кваліфікують її як прояв "кризи уніфікації". Актуалізація стратегічного прогнозування пояснюється цим, багато країн світу активно працюють у відповідному напрямку. Сучасні інформаційні технології сприяють оптимізації відповідних рішень.

У цьому контексті нас не може не непокоїти те, що за минулі чотири роки діюча влада так і не змогла дати суспільству системно обґрунтовану стратегію відповідних перетворень. Не може йтися про підстави (за всієї своєї значущості) окремих фрагментів перспективи. Стратегія по своїй суті — завжди системна цілісність. Без цього неможлива реалізація її координуючої функції. У стратегії це головне. Вона акцентується, з одного боку, на розвитку суспільства загалом, логіці взаємодії його складових частин — духовної, соціальної й економічних сфер, формуванні їх рівноваги, з іншого — на обґрунтуваннях механізмів адаптації відповідних рішень до глобальних процесів дуже мінливого світу. Старий світ добігає кінця. Він перебуває в зоні "історичного повороту" "критичного перехрестя". Фактично вичерпав себе креативний потенціал євроцентризму. Стратегія нашого розвитку не може абстрагуватися від цього. Що в підсумку? Як писав один канадський учений українського походження, з яким я мав честь спілкуватися, стратегія — це визначення того, "де стоїмо, що робимо, що і як маємо робити?".

— Тоді спробуймо уточнити ці узагальнення. Почнімо з визначення "де стоїмо?".

— Легше сказати, де ми не перебуваємо. Вважаю, що ми поки залишаємося в межах перехідного постсоціалістичного суспільства — уже не соціалізм, але ще не капіталізм. Перестрибнути із соціалізму в капіталізм за раз неможливо. Це очевидно. Здійснивши в усі попередні роки незалежності величезного масштабу системні перетворення, ми підійшли до межі відповідної системи і зупинилися. Не задіяні механізми саморозвитку. На відміну від адміністративного соціалізму, капіталізм — суспільство, що саморозвивається. Ми поки ще залишаємося в системі координат адміністративного розвитку. Як зазначає Atlantic Council (Американський аналітичний центр. — DT.UA): "Україна застрягла в перехідному періоді". Звідси основна домінанта стратегічних перетворень — закінчити розпочате і на цій основі йти у своєму розвитку далі. У цій ситуації особливо значущим є принцип наступності стратегічних рішень. Суспільство, де при кожному новообраному президентові (парламенті) вдаються до спроб усе починати з нульової точки, безперспективне. Воно приречене на деградацію. Креативно-інноваційний потенціал перспективи формується на основі логіки наступності. Інше просто неможливо. Схоже, що діюча влада цього не розуміє, швидше за все, не хоче розуміти.

— Але ми з вами вже неодноразово говорили про кризу капіталізму. Тож чи треба взагалі туди йти, намагаючись "закінчити розпочате"? Чи не буде правильніше розглядати перехідний період уже в контексті становлення постіндустріального суспільства?

— Деякі постсоціалістичні країни розглядають цю проблему саме в такому контексті. Але для нас це неприйнятно. Про що говорить із цього приводу статистика? Стартовий майданчик постіндустріальних перетворень в економіці — 20–25 тисяч доларів на душу населення. За даними МВФ, у 2017 році в нас з урахуванням паритету купівельної спроможності (ПКС) було лише 8,7 тисячі доларів. Це показник країн Заходу 1960-х років! Торік середньосвітовий показник — 16,9 тисячі, у Європейському Союзі — 41,1 тисячі. А в країнах, про які ми говорили, — Чехії, Словаччині, Словенії, Угорщині, Польщі — 30–35 тисяч доларів. У цій ситуації ми можемо говорити лише про окремі точкові рішення постіндустріальних перетворень. З урахуванням цього необхідний зважений підхід у здійсненні нами в контексті евроінтеграційної стратегії політики імплементації інституціональних засад західної економіки. Вони реалізуються в зовсім іншому економічному просторі й у зв'язку з цим за своєю суттю не можуть сприйматися як безпосередні стандарти здійснюваних нами реформ. Для їх адаптації у нас поки ще не сформовано адекватну ресурсну базу. Багато системних колізій нашої економіки визначаються наведеною невідповідністю. В обґрунтуваннях стратегії майбутнього має неодмінно враховуватися і ця позиція.

— Добре, тоді який зміст ви вкладаєте в тезу "закінчити розпочате"? Що виокремлюєте як головне?

— Необхідно насамперед вирішувати питання, пов'язані з формуванням розвиненого ринку, що має дієві механізмами саморегулювання. Ринку, в якому інновації не впроваджуються, а затребуються. У нас такого ринку немає. Ми його ще не створили. Безпосереднім атрибутом пострадянської економіки (не лише у нас, але й в інших країнах цієї групи) є адміністративний ринок, де домінують обмежувальні бар'єри, не мережева система конкурентних зв'язків, а вертикальна ієрархія, система "свій—чужий", цінові й ресурсні маніпуляції. Одержуючи від цього чималі дивіденди, державна бюрократія зацікавлена в консервації подібного стану. Висновок очевидний: у системі пріоритетів економічної стратегії проблемою номер один є забезпечення реальної трансформації адміністративного ринку у зрілу ринкову структуру, перед створенням якої ми зупинилися.

Хотілося б, щоб ми не спрощували цієї проблеми. За оцінками лондонського агентства FTSE Russell, серед держав Центральної й Східної Європи у списку країн з розвиненим ринком перебуває тільки Польща. Країна йшла до цього результату понад 25 років. Нам необхідно докладно розібратися й у цій проблемі. Треба вирішувати передусім завдання надійного захисту приватної власності. Це вихідна позиція дієздатності ринку. У Німеччині є ділянки землі, якими родини володіють з XIII–XIV століть, незважаючи на війни, зміни кордонів, політичні новації. Ми ж за показником захисту прав приватної власності посідаємо 128-ме місце зі 137 країн світу.

— Це дані рейтингових досліджень, здається, майже дворічної давності. Може, в останні роки ситуація змінилася на краще?

— Про це треба запитати суб'єктів ринку. У політиці, про яку йдеться, важливо враховувати й те, що в наш час під впливом науково-технічної революції істотно модифікуються класичні домінанти ринку. Взаємодіючи з мережевими системами, ринок розширює свої інформаційні й регулятивні можливості, формує передумови тіснішої кореляції з інструментами державної політики. Не лише ринкові, а й державні механізми в їхній взаємодії мають розглядатися як основа регулятивної політики майбутнього.

Блок проблем економічної стратегії — структурні, насамперед у сфері промисловості, перетворення. Це та сфера, де ринок сам усе зробити не в змозі. Необхідна дієва промислова політика. Зрозуміло, що має йтися насамперед про перспективи постіндустріальних перетворень, освоєння високотехнологічних виробництв, реалізацію наявного у нас потенціалу в цій сфері. За оцінками фахівців, тільки в ракетно-космічній галузі задіяні близько 20 найпередовіших за світовими стандартами високих технологій. Подібні новації є й у ряді інших галузей. Ми просто всього не знаємо. Необхідна їх інвентаризація, діюча система розширеного відтворення насамперед того, що у нас є, що ми маємо. Починати необхідно з цього.

Однак хочу акцентувати не лише на цьому. У промисловій політиці особливо значуща стратегія реіндустріалізації — якісного відновлення на новій високотехнологічній, насамперед енерго- і ресурсозберігаючій, основі базисних галузей економіки, що формують ядро промислового потенціалу нашої країни. У світовій економіці виокремлюють три групи країн — країни з акцентами на переважний розвиток високотехнологічних виробництв у сфері інформатики й комунікацій; країни, де домінує виробництво енергетичних і сировинних ресурсів, і країни з орієнтованим значною мірою на експорт потенціалом базисних галузей. Їх називають "новими центрами неоіндустрії". Попит світового ринку на продукцію цих галузей завжди був і, поза сумнівом, залишиться в майбутньому динамічно високим. Україна може й повинна не просто закріпитися серед країн цієї групи, але й посісти в ній лідируючі позиції. Для цього поки ще зберігаються необхідні передумови. Влада чомусь цієї проблеми навіть не згадує.

— Передумови в нашої країни нібито завжди були — як держави-транзитера, як багатої не лише на чорноземи європейської житниці тощо. Що заважало та заважає їхній ефективній реалізації, які проблеми необхідно вирішувати перш за все?

— Торкнуся тільки однієї, широко обговорюваної, у тому числі й на сторінках DT.UA, проблеми — ринку землі. За роки незалежності ми багато чого зробили в питаннях реформування сільського господарства. Їхньою основою стали кучмівські реформи земельних відносин, які затвердили прерогативу приватної власності на землю. Однак і в цьому питанні не поставлено заключної крапки — заблоковано питання формування ринку землі, без якого механізми приватної власності в багатьох аспектах втрачають свою креативність.

Важливо не політизувати цієї проблеми. Ринок землі — це насамперед механізм формування ефективного власника. З урахуванням змісту земельної реформи, коли власником земельних ділянок став кожен житель села, для нас ця проблема особливо значуща. Її не можна замовчувати.

Однак головне навіть не в цьому. Агропромисловий комплекс у його сучасних параметрах — одна з найбільш капіталомістких галузей економіки. Галузь не в змозі інтенсивно розвиватися лише за рахунок капіталізації внутрішніх ресурсів. Необхідні зовнішні інвестиції. Це загальноприйнята у світі позиція. Ринок землі — незамінний інструмент вирішення передусім цієї проблеми.

Ми зобов'язані враховувати й те, що сучасне сільське господарство — одна зі сфер виробництва, яка швидко розвивається. У 1993 році, будучи в гостях у датського фермера, не міг не здивуватися, що під час дощу працюють поливні установки. Але мені пояснили: їхню роботу відповідно до вирощуваної культури та адекватних потреб у волозі регулює комп'ютер. Для мене дещо несподіваним було й те, що середньоосвітній рівень американського фермера вищий за освітній рівень працівників ряду провідних галузей промисловості. Не торкаюся житлово-комунальних умов сільської місцевості, які нічим не відрізняються від міських. Хіба ці питання нас не стосуються? Конкурентність АПК — це не лише діловитість хлібороба та природні преференції. Це й названі реалії. Вони для нас особливо актуальні. Багато що потрібно вирішувати фактично з нульової точки. Але це — величезні інвестиції. Їхня мобілізація за межами ринкових механізмів — стовідсоткова утопія. Стратегія пріоритетного розвитку АПК без вирішення проблеми ринку — це марнослів'я.

— Ви торкнулися надзвичайно чутливої та болючої проблематики, яка спричиняє безліч запитань, що залишаються без відповіді. Якою, наприклад, у цьому контексті має бути філософія перспективи соціальної політики?

— Скажу лише про одне. Якщо ми справді збираємося вирватися з убогості, змусити економіку працювати, необхідно переорієнтувати інституціональні механізми та відповідні ресурси соціальних перетворень насамперед на тих, хто працює, хто своєю працею примножує особисте та суспільне багатство. Не послаблюючи турботи про незаможних, соціальна політика має фокусуватися перш за все на питаннях удосконалення соціальної структури суспільства. Потрібні діючі механізми соціальної міграції, зміцнення позицій середнього класу. Ми створили клас бізнесменів. Необхідна їхня переорієнтація на клас підприємців за шумпетерівським зразком — на підприємців-новаторів. Принципово значущим є вдосконалення адекватно світовим тенденцям комунікаційних механізмів, інститутів соціального та людського капіталу, гуманізації виробничої сфери, формування паритетних відносин між працею та капіталом, регулювання доходів і згладжування соціальної стратифікації.

Хочу акцентувати й на особливій значущості адекватних перетворень мікроекономіки, первинних ланок економічного процесу. Вони, як правило, випадають зі сфери впливу соціальної політики держави. Цю ситуацію необхідно долати. Ми кажемо про зростаючу актуальність соціальної функції бізнесу, про соціальні інвестиції первинних суб'єктів економіки, об'єктом яких є насамперед власний персонал. Проблема нарощування людського капіталу, перетворення кожного працівника фірми на дієспроможного суб'єкта інноваційного процесу має вирішуватися в багатьох аспектах на цьому рівні. Держава повинна всіма доступними інструментами, у тому числі й фіскальними, стимулювати відповідні процеси.

У підсумку йдеться про дуже важливе — про перетворення соціальних видатків на соціальні інвестиції та у зв'язку з цим — про фактичну інтеграцію соціальної сфери в систему розширеного відтворення використовуваної суспільством для свого розвитку, у тому числі й для захисту соціально вразливих верств населення, вартості. Не економіка, а потім — соціальні перетворення, а соціально-економічні трансформації в їхній системній цілісності, — така логіка сучасної динаміки в розвитку суспільства, яку ми повинні освоювати. Запитайте міністра соціальної політики, чому ці питання фактично випадають із поля зору керованого ним відомства? Чому ми не враховуємо загальносвітової тенденції — істотного розширення функціонального поля соціальних преференцій, їхнього прогресуючого ускладнення? Перелік подібних запитань можна продовжити. Треба розуміти й те, що це проблема не тільки нашого внутрішнього розвитку, а й реалізації євроінтеграційного курсу. На Заході вже давно немає "чистої" економіки. Її місце посідає соціально орієнтована у своїх базисних домінантах економіка.

— Реальне вирішення соціальних проблем можливе тільки за рахунок створення для цього необхідних економічних передумов. Про досягнення яких параметрів економічного зростання має йтися?

— Відповідь однозначна: необхідні випереджальні темпи зростання. Це знову-таки не позиція "хочу—не хочу", "зможемо—не зможемо". Для нас це визначальна домінанта нашого виживання, дилема — "бути чи не бути". Подумайте самі, 114-те місце у світі за підсумовуючим показником економічного потенціалу — ВВП на душу населення. Лише 8,7 тисячі доларів — це майже удвічі менше від середньосвітового рівня та у п'ять разів — показника ЄС. Називаю дані офіційної статистики МВФ за 2017 рік (за даними СБ, 113-те місце). Так глибоко ми не падали. Цього року, після п'яти років стагнації, очікується економічне зростання. За прогнозами Мінекономіки, 2018 року — 3,2%, 2019-го — 3,0%. Нібито й добре, але це нижче за середньосвітові показники зростання, що становлять, за оцінками Міжнародного валютного фонду, 3,9%. Темпи зростання країн, що розвиваються, впродовж останніх років перевищують 5%. Це означає, що ситуація "падаємо вниз" фактично пролонгується. Проблема "бути чи не бути" визначається цією ситуацією.

Ви запитуєте: який мінімум економічної динаміки? За існуючими оцінками, 5–6% щорічного зростання. Ці параметри диктуються не тільки завданнями внутрішнього розвитку, а й реалізацією євроінтеграційної стратегії, де визначальною є позиція не "що обговорили?", а "що зробили?"! У Європу потрібно йти з дієздатною державою та конкурентною економікою. Названі темпи зростання — фундамент відповідних рішень.

— Та чи реально їх досягнути? Адже поки що передумови для цього проглядаються дуже нечітко.

— Існує власний досвід. У 2000–2004 роках середньорічне зростання ВВП — 8,4%. Водночас випереджальні (у 1,2 разу) темпи зростання реальних доходів населення, стабільний (5,2–5,4 гривні/долар) валютний курс, позитивне платіжне сальдо. Усе це сукупно — візитна картка результативності кучмівських економічних реформ. Поняття "українське економічне диво" придумане не нами. Це позиція західної аналітики. Перш ніж шукати відповідь на запитання, що ми можемо запозичити при вирішенні завдань економічної політики в Польщі або Балтійських країнах, звернімося до власного досвіду. Це наш досвід, і в цьому сенсі він безцінний. Його необхідно творчо переосмислити. Політизація цієї проблеми є недалекоглядною.

— В останньому посланні президента парламенту йдеться про активізацію інвестиційного процесу, збільшення обсягів інвестицій.

— Яких інвестицій? Президент і прем'єр постійно акцентують на іноземних інвестиціях. Вони справді особливо значущі. Але їм дорогу прокладають інвестиції національного капіталу. Це незаперечна істина. Свого часу відомий американський учений В.Мітчелл обґрунтував закономірність, відповідно до якої іноземні інвестиції не можуть не тільки стати визначальними в структурі кумулятивного інвестування, а й спричиняти "імпульсивний ефект", взявши на себе функцію "стартового прискорювача" інвестиційного процесу. Модель економіки має акцентуватися в першу чергу на стимулюванні внутрішніх інвесторів, їхній конструктивній взаємодії з іноземним капіталом.

Це знову-таки наш національний досвід. З 2000-го по 2004 рік ВВП у доларовому еквіваленті виріс у 2,1 разу, а інвестиції — у 3,2 разу. Понад 80% відповідного зростання забезпечувалося за рахунок внутрішніх накопичень. Одержуваний прибуток не ховався в офшори, а капіталізувалася.

— Що для вирішення подібного завдання найбільш значуще?

— Дві позиції. Перша — надійний захист приватної власності. Ми про це вже говорили. Друга — істотне скорочення держвидатків. За оцінками Світового банку, їхні оптимальні параметри в середньосвітовому обчисленні становлять 35–40% ВВП, для країн, що розвиваються, — 20–25%. А що в нас? За наявними розрахунками, видатки зведеного бюджету разом із чистими витратами Пенсійного фонду становлять понад половину ВВП (2014 рік — 50,95%). За цим показником ми входимо в першу десятку країн світу: посідаємо 114-те місце за розвитком економіки та 9-те — за держвидатками. Цілковита аномалія. Ніколи не подумав би раніше, що подібне можливо. Висновок зрозумілий: наша економіка не в змозі утримувати державу таких параметрів. Не шукайте інших причин багаторічної економічної стагнації, — вони фокусуються на цьому. Проте відповідні видатки з року в рік продовжують збільшуватися. Лише 2014 року держбюджет поглинав 33,4% ВВП, а 2017-го — 36,3%. Про які ресурси прискореної економічної динаміки може йтися?

— Однак потрібно враховувати істотне зростання військових видатків.

— Подібне зростання має компенсуватися адекватним скороченням бюджетних асигнувань інших сфер. Ми ж маємо протилежну ситуацію. У нас повсякчас з'являються нові управлінські структури з досить високими окладами їхніх співробітників. Але ж це додаткове навантаження на бюджет. Які рішення було прийнято урядом В.Гройсмана в першу чергу? Удвічі підвищили мінімалку. І це — за умов економічної кризи. Не у 1,2, що вважалося б виправданим, а у 2,0 рази. Для мене вже тоді стало зрозуміло — добра не чекай. Дефіцитність конструктивізму заповнюється популізмом. Ця закономірність була відома ще за часів Макіавеллі. Фіскальне навантаження на економіку знижувати ніхто не збирається.

Однак мова має йти не лише про це. У проекті бюджету-2019 на фінансування дорожнього будівництва виділяється 56 мільярдів гривень. Це майже у вісім разів більше, ніж на розвиток АПК. Запитую: а де приватні інвестиції? У Китаї вам розкажуть, що одним зі знакових досягнень останніх років є упорядковані дороги. Серед них особливо вирізняються споруджені за рахунок приватних інвестицій платні магістралі. Це типова картина й для країн Заходу — політика дорожнього будівництва фокусується насамперед на стимулюванні приватних інвестицій. У нас же збираються будувати дороги за рахунок бюджету, ігноруючи при цьому, що його масштаби майже на третину перевищують оптимальні для нинішнього етапу розвитку економіки параметри. Подібна ситуація типова й для ряду інших сфер бюджетного фінансування. Чому під час президентства Л.Кучми не було проведено медичної реформи? Не було знайдено прийнятних рішень проблеми страхової медицини, які дали б змогу оптимізувати бюджетні асигнування. Це саме стосується й пенсійної реформи. Чи вирішуються ці проблеми відповідними реформами нашого часу? Лише частково. Поки ж основне навантаження в їхньому здійсненні лягає на бюджет. Підсумок відомий: у Китаї держава поглинає менш як 20% ВВП, у Польщі — 30% (2015 рік — 30,6%), у нас — понад половину. Цим усе сказано.

На завершення хочу акцентувати увагу на такому. Стратегія — це завжди серйозна аналітика. Ми про це говорили. Для обґрунтування та реалізації її домінант недостатньо управлінської інтуїції, так само як і досвіду підприємництва. Необхідний діючий науковий супровід цього процесу. У нас цього немає. Чому? Не знаю. Цю ситуацію потрібно виправляти. У моїх колег — вчених-економістів є що сказати з цього приводу. Вони розуміють наявні проблеми на порядок глибше, ніж фахівці інших країн, навіть найавторитетніші. Прислухайтеся в першу чергу — я звертаюся до керівників держави — до голосу своїх, і багато колізій здійснюваної політики стануть більш очевидними.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Dar Asten Dar Asten 27 жовтня, 14:44 Так може знову Кучму на царство? (среднегодовой рост ВВП — 8,4%). А про рух "Україна без Кучми" вже забули? Велика доля державних витрат - це не причина нашої бідності, а наслідок. А причина - та, що при владі знаходяться кланово-олігархічні угруповання, тобто олігархат. А його насадив і узаконив хто? Правильно, ваш хвалений Кучма. І тепер українські можновладці не приймають річний бюджет, як це повинно бути, а «розпилюють» його між олігархічними кланами, ніби «общак» на зоні. Дохідну частину розкрадають, а на розхідну шукають або зовнішніх запозичень, або – кого б позбавити субсидій чи кому підняти тариф в середині країни. Олігархічну систему правління треба змінювати на систему народної демократії, коли при владі знаходяться високопрофесійні, моральні та авторитетні люди. Гнати від влади негайно олігархів Інакше на проекті "Україна" скоро можна буде ставити жирний хрест, кучміст ви наш дорогенький. Ріст ВВП України тепер уже має бути не менше 10%, щоб вибратися із тих злиднів, із тої ями, куди нас втоптали такі олігархічні стратеги. згоден 3 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво