Європа між антитрампізмом і антиамериканізмом - Міжнародна політика - dt.ua

Європа між антитрампізмом і антиамериканізмом

15 липня, 11:58 Роздрукувати Випуск №27, 14 липня-20 липня

Яке майбутнє у трансатлантичних відносин?

© bristolpost.co.uk

У вівторок, 10 липня, президент США Дональд Трамп прибув до Європи, щоб 11–12 липня взяти участь у брюссельському саміті НАТО, 13-го відвідати з візитом Лондон, а 16-го зустрітися з Путіним у Гельсінкі

І основна емоція політиків та аналітиків, які відслідковують цю поїздку, — це побоювання невідомого: що ж може утнути чи сказати імпульсивний і непередбачуваний американський очільник? Назагал, Трамп виправдав сподівання з перших хвилин, розпочавши свою участь у саміті НАТО з жорсткої критики енергетичних відносин Німеччини і Росії.

І хоча з гострих висловлювань президента США на адресу європейських партнерів уже можна укладати цитатник, спірних дій на його рахунку теж набралося немало. За трохи більше ніж рік Трамп устиг вийти з важливих для зовнішньої політики ЄС кліматичної угоди та договору з Іраном, одноособово провести саміт з Північною Кореєю, почати впроваджувати обмежувальні мита на європейські товари і погрожувати санкціями проти європейських компаній, залучених до проекту "Північний потік-2".

З 2016 року на перші шпальти європейської преси вирвалися десятки гіперкритичних щодо Трампа статей, автори яких змагалися між собою в гучних епітетах і яскравих ілюстраціях. Опитування показують не лише надзвичайно низьку довіру пересічних європейців до Трампа — це зрештою, особливо у порівнянні з популярним президентом Обамою, є доволі очікуваним. Значно більше українського спостерігача дивує масштаб несприйняття: європейці навіть Путіну і його політиці в середньому довіряють більше, ніж Трампу. Торік такі результати показало опитування Pew Research у Німеччині, Франції, Іспанії, Італії та інших країнах. У березні 2018-го опитування для німецького телеканалу ZDF засвідчило, що тенденція не змінилася: політика Трампа непокоїть 82% німців, тоді як політика Путіна — тільки 53%. 

Відтак виникають два запитання. По-перше, чому Трамп, пророкований руйнівний вплив якого на міжнародний порядок усе ще залишається потенційним, викликає більш негативні емоції та безпекові побоювання, ніж відвертий агресор і порушник міжнародного права Путін? По-друге, наскільки ця тенденція тимчасова, пов'язана з ексцентричною особистістю і неортодоксальними політиками американського президента, а наскільки вона є відображенням значно глибших проблем в американо-євросоюзівських відносинах? Іншими словами, наскільки далеко від антитрампізму до антиамериканізму? 

Почнемо з другого. Якщо відкинути питання особистостей, то ставлення європейців до США та американської політики важко назвати безхмарним. Задовго до того, як Трамп почав говорити про зростання тарифів, організовані масові протести в Європі фактично паралізували й без того складні переговори щодо Трансатлантичного торговельного та інвестиційного партнерства. Бараку Обамі, який запропонував цю амбітну угоду, що мала би поєднати дві найбільші економіки світу в єдину зону вільної торгівлі, не вдалося завершити процес до виборів передовсім через організований спротив американській версії глобалізації та вільної торгівлі. Інший свіжий приклад взаємної недовіри можна знайти в 2013 році, коли після викриттів Едварда Сноудена щодо урядового шпигунства Німеччина вийшла з тристоронньої угоди зі США і Великобританією про обмін розвідувальною інформацією, а позитивне сприйняття Обами в країні знизилося до 50%. 

Це лише дві з багатьох граней багатовимірної проблеми явища європейського антиамериканізму, видів якого автори класичного дослідження Пітер Катценштайн і Роберт Кохейн виокремили аж шість.

Так, "ліберальний" антиамериканізм критикує США за лицемірство і недотримання проголошених принципів, закидаючи поборнику свободи і прав людини співпрацю з окремими авторитарними режимами Близького Сходу і функціонування в'язниць на кшталт Абу Грейба.

"Соціальний" антиамериканізм ґрунтується на критиці нерівності та недостатнього соціального захисту в американському суспільстві, протиставляючи його європейській моделі соціальної держави. 

"Сувереністський" антиамериканізм, характерний для багатьох популістських рухів Європи, які переймаються надмірною залежністю від США у виборі опцій зовнішньої політики. 

"Успадкований" антиамериканізм визначається історичним досвідом воєн і конфліктів. 

"Елітистський" антиамериканізм бореться з проникненням масової американської культури та витісненням культури локальної.

"Радикально-мусульманський" антиамериканізм розглядає відносини зі США як максимально антагоністичне вираження "конфлікту цивілізацій" і більш характерний для суспільств Близького Сходу, а в ЄС його сповідують окремі представники мусульманських меншин. 

У політичному ж вимірі антиамериканізм у Європі почав наростати після розвалу Радянського Союзу. З одного боку, європейські країни більше не потребували захисту американських військ (або думали, що не потребують, не вважаючи Росію загрозою), з другого — з острахом дивилися на можливу побудову однополярного світу, швидкий поступ глобалізації і вільної торгівлі. Власне, з 1993 року розпочалася консолідація ЄС уже не стільки як європейських спільнот, зосереджених на економічній співпраці, скільки як політичного союзу, принаймні частина ідентичності якого вибудовувалася на протиставленні США та бажанні певного унезалежнення від ключового партнера. І хоча спільна зовнішня та оборонна політика ЄС формувалася дуже довго і зі складнощами, а розширення на певний час стало більш пріоритетним, ніж поглиблення інтеграції, все ж таки ЄС потроху прямував до власної консолідації як принаймні потенційного полюса світової системи. Тому попри те, що в культурі та політичному житті європейських країн можна знайти відголоски різних згаданих типів антиамериканізму, основним протиріччям між ЄС і США стало протиставлення багатосторонніх ініціатив одностороннім рішенням.

Чільні позиції в обстоюванні багатосторонності зайняла Франція, яка здобула собі славу чи не найбільш антиамериканської держави ЄС. Принципи багатосторонності (або ж мультилатералізму) в міжнародній політиці впроваджував іще генерал Де Голль, який у 1960-х, у розпал холодної війни, намагався налагодити відносини з СРСР і вийшов з військової структури НАТО. Тяглість цієї традиції очевидна, якщо зважити на те, що колишній міністр зовнішніх справ Франції Юбер Ведрін, близький до президента Макрона, 1999 року винайшов термін "гіперпотуга" (hyperpuissance) — негативне окреслення Сполучених Штатів як гегемона, якому бракує противаги. А рік тому, влітку
2017-го, президент Макрон, проголосивши голлізм-міттеранізм основою своєї зовнішньої політики, намагався протиставити його "неоконсерватизму" попередників — Ніколя Саркозі і Франсуа Олланда. І якщо на початку президентської каденції Саркозі справді був короткий і неуспішний епізод, коли він намагався порвати з голлістською традицією і перевести зовнішню політику Франції на атлантичні рейки, то звинувачення в "неоконсерватизмі" Олланда є серйозною полемічною натяжкою. Однак воно показує глибину негативного сприйняття терміна, що характеризує ідеологічні підходи лідера європейських антипатій дотрампівської епохи — президента Джорджа Буша-молодшого. 

Власне, найбільш голосно про антиамериканізм заговорили у першій половині 2000-х, коли після терактів 11 вересня 2001 року унаочнився розкол між політикою США — зокремау зв'язку з доктриною випереджального удару та подальшою інтервенцією в Іраку — і позицією Німеччини та Франції, які цих дій не підтримали. Після тих "односторонніх" дій взаємне сприйняття істотно погіршилося: згідно з даними Pew Global Attitudes Project, у Франції позитивне сприйняття Сполучених Штатів впало з 62% 1999 року до 43% 2003-го, а в Німеччині за той самий період — з 78 до 45%. Аналогічна ситуація спостерігалася в багатьох державах ЄС, окрім Великої Британії та новоприєднаних 2004 року "центральноєвропейців", які, вирвавшись з тісних обіймів СРСР, залишалися відданими атлантичному партнерству. 

Отже, не дивно, що обіцянками відновити багатосторонній, багатополюсний світовий порядок Путін зваблює європейські серця. Першими в таку перспективу повірили правопопулістські партії, які побачили в РФ нового партнера на противагу і США, і європейським інституціям. Однак упродовж останнього року цей шлях почали випробовувати й ключові гравці. 

Президент Макрон, виступаючи як почесний гість на Петербурзькому економічному форумі в травні 2018 року, прямо закликав Росію до спільної побудови багатостороннього світового порядку. Новацію, яку Макрон застосував до формули де Голля, можна сформулювати так: неможлива сильна Франція без сильної Європи, тому в першу чергу треба зайнятися зміцненням позицій ЄС. Зосередження на потузі ЄС є водночас і сильною, і вразливою рисою його політики, адже в інших державах ЄС (наприклад в Австрії або Італії) уже цього року колись маргінальні політичні сили взяли участь у формуванні національних урядів і готові вибудовувати найбільш сприятливі відносини з Росією на двосторонній основі, поки амбітні плани реформування ЄС пригальмували.

Парадокс курсу на побудову багатополярного світу полягає в тому, що, попри односторонні рішення, президенту Трампу значно ближчий ізоляціонізм, ніж глобальна присутність Сполучених Штатів. Принцип "America first" з порядку денного нікуди не подівся, а унезалежнення союзників йому не видається гнітючою перспективою. Трампу притаманна логіка потужної держави, зосередженої передовсім на власних інтересах. Це логіка лідера, який підходить до відносин із союзниками і партнерами з калькулятором, скрупульозно підраховуючи баланси двосторонньої торгівлі та військових витрат. Окрім того, для Трампа, якого аж ніяк не можна назвати симпатиком Європейського Союзу, як і у випадку Путіна, найприйнятнішими серед європейських політиків є сувереністи: 2016 року він підтримав Брекзит, 2017-го писав твіти з підтримкою Ле Пен на виборах у Франції тощо. І хоча історично антиамериканізм і пошук контрбалансів до американської гегемонії наростав у відповідь на глобальну політичну, економічну, культурну присутність США, стрімкі кроки до самоусунення Сполучених Штатів зі світової арени і непередбачуваність перехідного періоду стали потужнішою спонукою для європейських лідерів інтенсифікувати переговори з іншими центрами сили. 

Чинником, який дозволяє європейцям менш гостро сприймати загрози з боку РФ і підтримувати хоча й принциповий, але все ж таки діалог із нею, є те, що вони не відчувають у діях РФ безпосередньої небезпеки для себе, не кажучи вже про глобальну небезпеку чи загрозу світовому порядку в цілому. Опитування PEW 2016 року — знову ж таки до перемоги Трампа — показало, що загроза від "напруження з Росією" стоїть на п'ятому місці серед безпекових занепокоєнь європейців після "Ісламської держави", кліматичних змін, кібератак та напливу біженців з Близького Сходу. На шостому і сьомому місцях з того, що лякає європейців, — зростання Китаю і… сила й міць Сполучених Штатів, ключового союзника і захисника.

У певному сенсі така недооцінка образлива для РФ, яка звикла до формули "боятся — значит, уважают", однак вона надає можливість для маневру на європейській арені: мовляв, Росію треба розглядати не стільки як безпекову проблему, скільки як помічника в поборюванні актуальних загроз. І справді, частина держав, передовсім європейського Півдня, підтримує ідею співпраці з Росією на Близькому Сході задля довгострокового вирішення питань міграції та тероризму.

Якщо населення сприймає російську загрозу як непріоритетну, то серед еліт поширене переконання, що Росія і ідеологічно, і з огляду на слабкий економічний потенціал не може і не хоче претендувати на глобальну гегемонію, а відтак задовольниться визнанням її важливим полюсом сили в регіональному масштабі. Той-таки Юбер Ведрін, відповідаючи на запитання журналіста щодо нової холодної війни, зазначив: "Сьогодні у випадку Росії ми бачимо повернення класичної потуги. У Путіна немає ні глобальних претензій, ні амбіцій світового масштабу". Відтак знову і знову, в різних форматах, на поверхню виходить ідея включення Росії в певну загальну систему європейської безпеки як взаємовигідного рішення.

Ангела Меркель ще в травні 2017 року усвідомила, що "ми, європейці, повинні насправді взяти свою долю у власні руки", а твердження про те, що ініціативи Трампа насправді об'єднали Європу і сприяли поглибленню європейської інтеграції, перетворюється на трюїзм. Однак наразі істотного прогресу вдалося досягти хіба що у сфері поступового унезалежнення зовнішньої та оборонної політики і взяття курсу на стратегічну автономію. Тож перед європейцями ще довгий шлях пошуку власної зовнішньополітичної ідентичності в умовах невизначеності, коли ключовий союзник продовжує самоусуватися, а регіональний виклик — наступати. 

До того ж, навіть якщо і ЄС, і РФ обстоюють багатосторонній світовий порядок, ключова відмінність полягає в тому, що для нинішніх лідерів ЄС такий порядок повинен ґрунтуватися на правилах, принципах і цінностях, повазі до міжнародного права та розширенні ролі міжнародних інституцій. Росії ж натомість ближчі домовленості "великих" держав, які мають регіональні "сфери впливу". Німецькі експерти 2017 року в статті "Попри все — Америка" виступили проти антиамериканських тенденцій із закликом берегти трансатлантичне партнерство, наголошуючи на небезпеках стратегічного розриву зі США, проте водночас попереджаючи, що повернення в дотрампівську епоху є неможливим і що Німеччині, очевидно, потрібне небачене досі нововведення — стратегія відносин зі США. У принципі, це нагальна потреба для всього ЄС.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 22 вересня-28 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво