Як зробити Росію постімперською? - Міжнародна політика - dt.ua

Як зробити Росію постімперською?

6 березня, 14:59 Роздрукувати

Коли розвалиться "путінська система", з'явиться новий шанс на російську демократизацію. 

Захід уже зараз  може сприяти відмові постпутінської  Росії від експансіонізму, запропонувавши росіянам долучення майбутньої неімперіалістичної РФ до євроатлантичної системи економічного співробітництва та військової безпеки.

Західні коментарі стосовно російських внутрішніх і закордонних  справ   останніми  роками стають усе похмурішими. Серед інших тем, цей песимістичний дискурс — у який я теж зробив  свій внесок — вістить  про неоімперські плани Путіна на пострадянському просторі, про різновиди нинішнього російського ультранаціоналізму, про крихкість геополітичної "сірої зони" між Росією та НАТО, про підрив Москвою підвалин  світового режиму нерозповсюдження ядерної зброї (внаслідок  нападу ядерної Росії на державу, котра добровільно відмовилася від своєї зброї масового ураження), про катастрофічний сценарій повномасштабної російсько-української війни, про серйозні наслідки цієї можливої нової ескалації для всієї Східної та Центральної Європи і про тривалу  наївність Заходу  стосовно  джерел, природи, функціонування та  цілей нинішнього режиму в Москві.

Певна річ, публікація таких спостережень і сценаріїв   буде потрібна й надалі, оскільки їх  поки що недосить  серйозно обговорюють  у західних ЗМІ. Проте, можливо,  настав час паралельно розробити інший підхід до обговорення можливих майбутніх сценаріїв внутрішньої і зовнішньої російської політики. Принаймні  такий альтернативний погляд на майбутнє Росії пропонує новітня історія, і, зокрема, процес та наслідки закінчення "холодної війни".

Як ми "втратили" Росію

У 1991 р. раптовий  крах Радянського Союзу відчинив несподіване вікно можливостей для створення всеосяжної, спільної і стабільної системи європейської безпеки та економічної інтеграції. Одна з причин втрати такої  можливості    полягала в тому, що західна спільнота  експертів у питаннях   Східної  Європи, навіть тоді, коли перебудова Михайла Горбачова все більше перетворювалася на повномасштабну революцію, не передбачила розпаду радянської імперії. Більшість спостерігачів цього періоду зосередилися на різних вадах  СРСР, — доки радянська держава не перестала існувати. Захід заздалегідь  не розробив чіткого розуміння і послідовного плану для ситуації, коли  зникне російський комуністичний режим, а незалежна Росія стане на шлях поступової вестернізації.

Відтак, у  1990-х роках західна політика стосовно Москви формулювалася спонтанно й без чіткого уявлення про те, як саме, зрештою,  має виглядати   пострадянська геополітична й економістська структура Східної Європи і Північної Азії. Хоча ті чи інші західні уряди або міжнародні організації, такі як МВФ, Велика сімка, Рада Європи чи НАТО, і пробували тіснішу співпрацю   та   зближення з Росією, проте  мало хто з вирішальних осіб розумів унікальність і масштабність цього геополітичного шансу і величезні ставки, пов'язані з правильним використанням цього критичного моменту. Замість того, щоб керуватися історичним чуттям, послідовною стратегією та  привабливою телеологією, західні підходи до пострадянського світу характеризувалися самовдоволенням і нерішучістю. Більш концептуальні підходи, такі як так звані Чотири спільних  простори ЄС і РФ 2003 р. або Модернізаційне партнерство Німеччини з Росією 2008 р, було впроваджено тільки після того, як "путінська система" вже почала формуватися і коли вже було пізно. Тепер же  ми розплачуємося за цей серйозний геополітичний прорахунок Брюсселя, Берліна і Вашингтона 1990-х років.

 

Невивчений німецький урок

Цей сумний недогляд ілюструється ще й тим, що Захід різко відмінно  відреагував під час іншого переломного періоду новітньої європейської історії і стосовно іншої важливої європейської країни — юної ФРН 1950-х років. У першій половині XX ст. Німеччина була відповідальною за дві світові війни, Холокост, фашистський терор у більшій частині Європи (та й за її межами), жах концтаборів — за загибель і страждання десятків мільйонів людей. Попри цю передісторію і величезну недовіру західних націй до німців, після Другої світової війни щойно створену нову західнонімецьку федерацію Захід сміливо ввів  як повноправного члена до  Європейської спільноти з  вугілля та сталі 1951-го, в НАТО — 1955-го, в Європейське економічне співтовариство і Європейську спільноту  з атомної енергії — 1957-го, у Європейський парламент —   1959-го  року. Тим самим колись надагресивному, ультранаціоналістичному й, мабуть, найбільш імперіалістичному народові світу дали серйозний шанс перевизначити свою національну ідентичність, історичне призначення та  роль у світовій політиці.

Німеччина з часом  стала не тільки повноправним, а багато в чому   взірцевим  і провідним членом західного співтовариства країн. Ба більше, незважаючи на свою відносно високу економічну, політичну і наукову самодостатність, об'єднана Німеччина зараз у    ЄС є одним із головних рушіїв поглиблення європейської інтеграції — і тим самим передачі членами Союзу (включно з самою  ФРН) свого національного суверенітету на наднаціональний рівень, тобто у Брюссель. Хоча, можливо,   сьогодні  комусь може здатися, що так і мало статися з німцями, —  на початку 1950-х  такий сценарій розвитку недавно створеної ФРН багатьом європейцям і американцям здався б, м'яко кажучи, занадто оптимістичним. Неймовірне перетворення німецької нації стало можливим завдяки  в чомусь антиісторичному (в тому сенсі, що суперечило    недавнім історичним "заслугам" німців), сміливому включенню післявоєнної Німеччини в міжнародні західні структури.

Схожий сценарій потенційно був можливий і для нової Російської Федерації 1990-х років. Однак, на відміну від періоду після Другої світової війни, по закінченні "холодної війни"  Заходу забракло сфокусованості, фантазії й мужності, щоб застосувати свій надуспішний досвід нейтралізації німецького імперіалізму і до імперіалізму російського. На цьому тлі не мусить   стати особливим сюрпризом, що внаслідок  цього епічного промаху розвиток нинішньої Росії більше нагадує розвиток Німеччини після Першої світової війни, ніж після Другої. Хоча путінізм — далеко не гітлеризм, пострадянська Росія останніх двадцяти років, як і нацистська Німеччина 1933–1945 рр., знову повернулася на імперіалістичні й  антидемократичні круги своя.

 

Сценарії-суперники

Проте не все втрачено. Сьогодні  є підстави вважати, що рано чи пізно нам може знову випасти шанс залучити Росію в західну спільноту  держав  і що — всупереч наведеним вище похмурим прогнозам — ми вже тепер  мусимо  теж готуватися до оптимістичного повороту подій. Ба більше, альтернативний порядок денний для побудови нових відносин між Заходом і постпутінською Росією сам собою  міг би стати чинником, який наближатиме  реалізацію такого позитивного сценарію і позбавить  нас   постійного повторення більш чи менш апокаліптичних сценаріїв. Щоб пророцтво змогло   самореалізуватися, його спочатку слід сформулювати. Чітке бачення того, як саме майбутня неімперіалістична й демократична Росія може бути поступово інтегрована в західну спільноту  держав, може стати для російських демократів, європейських дипломатів, західних політиків і міжнародного громадянського суспільства інструментом  сприяння реалізації такого розвитку подій після розкладу "путінської системи".

Поки що на Заході мало хто думає про таку "іншу Росію", як називалася одна російська опозиційна група, чи про те, як її добитися. Як і у 1980-х роках, недавнє минуле, тобто розвиток і функціонування "путінської системи", багато хто розглядає як основний, коли  не єдиний обґрунтований посібник для аналізу сценарію майбутнього. Все, що виходить за рамки простої екстраполяції сьогодення або якихось ще похмуріших прогнозів, видається пустими мріяннями. Путінський режим, а також його глашатаї в Росії та поза її межами цілеспрямовано підтримують цей порядок денний: усе, що Захід може отримати  з Москви, — це або акомодація, або конфронтація.

У найгіршому разі, як застерігають із Росії і в що  багато хто на Заході вірить, замість нинішньої реакційної клептократії у російській владі може виявитися ще небезпечніша близькофашистська ідеократія. Зовнішня проекція нинішніми правителями Кремля російської нещадної влади, абсолютної непримиренності  й повної непередбачуваності лягає на родючий ґрунт у західній аналітичній культурі, що характеризується обережністю, скептицизмом і песимізмом. Але наскільки ймовірні  справді  продовження або ескалація нинішньої ситуації, а не середньостроковий спад нинішніх напруженостей у російсько-західних відносинах?

Імовірно, що відносини між Москвою та  Заходом спочатку мають ще більше погіршитися, перш ніж  зможуть поліпшитися. Перед своїм самознищенням нинішній клептократичний режим Росії, можливо, пройде через великі конвульсії. Передсмертний період "путінської системи" може стати дуже ризикованим для всіх залучених  країн, а можливо, і для всього людства. Проте, швидше  за все, Росія рано чи пізно знову повернеться до Заходу і буде готовою відновити допутінський курс та  тісні відносини з ЄС.

Тоді з'явиться новий шанс почати поступову інтеграцію Росії в західні структури економічного співробітництва і міжнародної безпеки. Такий поворот подій може означати не тільки другу можливість створення "спільного європейського дому", про який колись мріяв Горбачов. Сама перспектива такого корінного перезавантаження російсько-західних відносин і подолання нинішнього поділу Європи через інституційне включення Росії в умовний Захід може бути інструментом для досягнення такого майбутнього.

 

Чому нове вікно можливостей може знову відчинитися

Фундаментальним викликом продовженню існування нинішнього клептократичного режиму в Росії упродовж  найближчих років стане  поєднання двох тенденцій, із якими навіть розумному лідерству в Кремлі буде важко впоратися. По-перше, якщо ціна на нафту знову не злетить, неефективність і безперспективність нинішнього соціально-економічного ладу Росії стануть дедалі  більш очевидними. З кожним роком пиріг, який ділитимуть між собою різні російські знімачі ренти, зменшуватиметься. Втрата  решток  економічного динамізму Росії, як і невпинне  зниження відносної міжнародної ваги та  зовнішнього впливу, все більш обтяжуватимуть   російську еліту. Євразійський економічний союз виглядатиме дедалі  менш конкурентоспроможним  або навіть обернеться крахом. Фінансовий тягар підтримки різних формально чи  неформально анексованих територій Росії і її сателітів ставатиме дедалі  важчим. Якщо тільки велика незахідна економічна держава, така як Японія або Китай, не почне сприймати Росію не просто як торговельного партнера, а й як близького політичного друга, якого вона буде  активно підтримувати  й інтегрувати, —відсутність економічних перспектив Росії самої по собі ставатиме дедалі   очевиднішою для освічених росіян.

Рішучий харизматичний правитель, підтримуваний масами, зможе,  правда, впродовж  певного періоду часу компенсувати ці та інші загрози стабільності нинішньому російському режиму. Проте, з біологічних, конституційних і політичних причин, уже тепер  ясно, що довго забезпечувати таке лідерство Путін не зможе. Кланова "путінська система" побудована на високому авторитеті й балансуючій ролі свого керівника. Швидше  за все, специфічний харизматично-патроналістський режим не зможе організувати впорядковану передачу влади підходящому наступникові, як це відбувалося   останніми  десятиліттями в Китаї чи Північній Кореї. До 2024 р., тобто до кінця четвертого терміну Путіна на посаді президента, проблема керівництва може ще не стати актуальною. Але, мабуть, уже сьогодні в клієнтелістському держапараті Росії багато хто ставить собі  це  питання: а що буде потім?

Певна річ, у 2024 р. Путін може знову найняти собі ручного регента на посаді  президента, як це було  з Дмитром Медведєвим та його паліативним президенством у 2008–2012 рр. Проте  питання, чи зможе Путін у 2030 р. ще раз повернутися до влади як повноцінний національний лідер у віці 77 років і як довго він зможе виконувати роль головного патрона на вершині російської неопатримоніальної піраміди, відкрите. Росія у своєму радянському втіленні вже знала геронтократію часів  правління Леоніда Брежнєва, Юрія Андропова і Костянтина Черненка наприкінці 1970-х і початку 1980-х років. Російський народ занадто добре знає, до чого зрештою  призвело правління дідів.

Тому ймовірну зміну на президентській посаді у 2024 р.  багато хто в російській еліті   розглядатиме як набагато  значиміший перехід, ніж призначення Медведєва у 2008 р. Відносно молодий президент, що  буде введений у посаду після четвертого терміну  Путіна, може претендувати на роль довгочасного наступника  й реального майбутнього керівника Росії. Оскільки Путін, таким чином, імовірно, почне поступово відходити   від політики у  2024-му,    якщо не раніше, ставки цієї глибинної зміни структури влади будуть вищі, ніж формальна передача посади президента Медведєву у 2008 р. Принаймні  до таких розрахунків і спекуляцій, імовірно, вже сьогодні  вдаються нинішні керівники вертикалі влади в Москві.

Мешканці і клієнти Кремля, ймовірно, ще активніше, ніж західні аналітики, вже зараз запитують, що саме принесе з собою неминучий відхід від справ Путіна, що це означатиме для їхнього майбутнього, і як вони мають поводитися, щоб вижити в цій пертурбації — як у метафоричному, так і в буквальному смислі. Арешт, суд і ув'язнення колишнього міністра економічного розвитку Олексія Улюкаєва у 2016–2017 рр. підвищили  ставки майбутньої зміни керівництва. Нині для всіх без винятку можновладців у Москві головним залишається  питання, хто саме стане наступним правителем Росії, наскільки стабільним і сприятливим для кожного з них буде той новий. Відповіді на ці запитання можуть стати екзистенційними навіть для членів нинішнього внутрішнього кола Путіна.

Ця неясність уже тепер   створює волатильність у системі — тенденція, яка, швидше за все, зростатиме з кожним роком. Вона, зрештою,  зможе перетворитися на серйозний і потенційно демократизаційний конфлікт між різними політичними фракціями та  економічними кланами в російській еліті. Не виключено, безперешкодна передача влади Путіним новому лідерові та  збереження нинішнього авторитарного порядку стали  б можливими  в умовах динамічного соціально-економічного розвитку країни, який був  у Росії на початку 2000-х років. Але сьогодні   одночасність економічної стагнації та ключового політичного транзиту на вершині владної піраміди робить проблематичним завдання  заміни — без значимих і відкритих демократичних виборів — нинішнього харизматичного лідера на  досить прийнятну, сильну й перспективну альтернативну постать. Наслідок минулих явних помилок із боку російського керівництва, таких як розстріл малайзійського пасажирського авіалайнера над Східною Україною в липні 2014 р., і наслідки можливих майбутніх промахів Кремля, а також нові санкції США та всілякі "чорні лебеді", можуть прискорити занепад нинішнього режиму.

До чого саме рано чи  пізно призведе неминуча дестабілізація політичного режиму Росії на міжнародному рівні, важко спрогнозувати. Більшість аналітиків схильні передбачити або все-таки адаптацію нинішнього режиму до нової ситуації і продовження нинішнього зовнішнього курсу, або ж подальше погіршення російсько-західних відносин внаслідок посилення  радикалізації чи навіть фашизації нинішньої системи. Однак обидва ці сценарії означали б збереження нинішніх глибинних російських соціально-економічних дефектів чи навіть їх стрімкіше зростання, наприклад  внаслідок  ескалації торговельної війни з Заходом. Ці сценарії тим самим усього лише відтворять чи ще більше  прискорять тупиковий хід  розвитку, яким Росія нині рухається.

Швидше за все, глибоке включення Росії у світову економіку, її нездатність стати автаркією й безальтернативність її тісних економічних зв'язків із Заходом означатимуть, що зміна курсу і режиму в Москві, зрештою, все-таки приведе до відновлення курсу на зближення й інтеграцію з Заходом, початого наприкінці 1980-х років. Правда, поки що незрозуміло, як і коли відбудеться прозахідний поворот у Росії. Але  принаймні  в далекосяжній  перспективі, якщо не в середньостроковому майбутньому, він імовірний, а  можливо — навіть неминучий. Як відсутність інших стійких геоекономічних можливостей для Росії, так і культурна близькість більшості росіян до європейських традицій рано чи пізно повернуть Кремль до рук  Заходу. Щойно це станеться, Захід зобов'язаний — на відміну від доленосного 1991 р. — уже мати   всеосяжний план дій.

Як Захід може рухати  прозахідну Росію

Очевидною передумовою до примирення Росії і Заходу буде готовність Москви відмовитися від її різних експансіоністських пригод у Східній Європі та  на Південному Кавказі, а також більш конструктивна поведінка Росії в інших регіонах світу, таких як Близький Схід. Зокрема, Кремлю доведеться вивести російські війська й найманців із країн, які не хочуть  мати їх на своїх територіях, скасувати свої сателітні псевдодержави у Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії та  Донецькому басейні, а також скасувати російську анексію Кримського півострова. Останнє — мабуть, найскладніше питання. Росія муситиме  саму себе перевизначити як ліберально-демократичну і територіально насичену національну державу, пройти через процес покаяння і вибачення за скоєні  російськими військами й агентами звірства в Україні та  Сирії і прийняти рішення більше не поводитися на міжнародній арені як реваншистсько-імперіалістична держава. Для того, щоб наважитися  піти й стрімко рухатися цим непростим шляхом, Росії знадобляться заохочення, мотивація та підтримка ззовні.

На цьому тлі, ЄС і США могли б уже сьогодні  викласти росіянам переваги відмови від своїх іредентистських претензій на території колишнього СРСР. Захід міг би ще до падіння "путінської системи" оголосити деталізований порядок денний часткової інтеграції постпутінської Росії в західний світ, яка вийде за рамки простого відновлення попередніх схем співробітництва часів  президентства Єльцина. Такий план міг би стати частиною великого проекту створення нового типу партнерства, який би пов'язав виведення  російських регулярних і нерегулярних військ (бойовиків, козаків, авантюристів та ін.) із нині окупованих територій, з одного боку, з пропозицією поступової інтеграції Росії в Захід у гуманітарній, економічній та  військовій галузях — з іншого.

Цей план міг би не тільки передбачити, що редемократизована й неімперіалістична Росія знову ввійде у Велику сімку, перетворивши її знову на Велику вісімку, відновить своє стратегічне й модернізаційне партнерство з ЄС, а також спільну раду з НАТО,  і відновить переговори про вступ в ОЕСР, перервані 2014 р. Поточні проекти ЄС у рамках ініціативи "Східне партнерство" з Україною, Молдовою та  Грузією могли б стати моделями набагато інтенсивніших і глибших зв'язків між Брюсселем та  постімперською Москвою, ніж були  до 2014 р. Залежно від того, виживе Євразійський економічний союз чи ні, ЄС міг би запропонувати або РФ та  іншим окремим нинішнім членам ЄЕС, або всьому ЄЕС як організації низку схем часткової інтеграції, які приведуть до поступового включення цих країн у Велику Європу (Wider Europe) і дозволять їм зрештою  приєднатися економічно й політично до Заходу.

Зокрема, з Росією та  її нинішніми союзниками могли б бути підписані такі самі  Плани дій  з лібералізації візових режимів і угоди про асоціацію, які ЄС   останніми роками реалізував з Україною, Грузією та  Молдовою. Після прийняття Москвою низки необхідних  законів та  виконання підготовчих положень громадяни Росії могли б отримати право на безвізовий в'їзд у Шенгенську зону. Вашингтон зміг би також розглянути можливість у майбутньому запропонувати Росії, після належної підготовки, включення до  своєї  програми безвізового електронного дозволу на подорож у США (ESTA).

Угода про асоціацію Москви з ЄС, що  охоплювала б  створення всеосяжної зони вільної торгівлі, допомогла б Росії досягти одночасно двох стратегічних цілей. По-перше, така угода показала б чітку картину,   як російська економіка може поступово стати невід'ємною частиною правового простору ЄС і як виглядає її економічне майбутнє. По-друге, така угода реінтегрувала б пострадянську економіку Росії (і, можливо, інших членів ЄЕС) з економіками України, Грузії та  Молдови, які вже зараз  вибудовують свої зони вільної торгівлі з ЄС у рамках своїх угод про асоціацію. Таким чином, можна було б викреслити один з основних пунктів критики нинішньої інтеграції в ЄС асоційованих країн "Східного партнерства", а саме те, що Брюссель відриває їх від своїх традиційних ринків та партнерів у колишньому Радянському Союзі.

Геополітично найбільш  далекосяжна пропозиція, яку Брюссель і Вашингтон могли б зробити Москві, — це спільний початок  реалізації  Плану дій щодо  членства в НАТО, яке б зрештою привело  до вступу Росії в Північноатлантичний альянс. Поступова підготовка Росії до остаточного включення в оборонний союз Заходу, як і у випадку з Угодою про асоціацію з ЄС, допомогла б одночасно вирішити два важливих як для Москви, так і для всієї Європи, питання. По-перше, Росія отримає доступ у найпотужніший у світі безпековий альянс,   що допоможе пом'якшити історично вкорінений страх Росії перед іноземними загарбниками у колективному несвідомому відчутті — одну з основних причин нинішньої нестабільності європейської політики. По-друге, вступ Росії в Північноатлантичний альянс вирішить російсько-західні конфлікти навколо попередніх розширень НАТО і приєднань до західного військового блоку інших пострадянських країн, передусім України.

Приєднання постімперської Росії до НАТО могло б стати частиною "великої угоди" для Східної Європи і Південного Кавказу, яка поєднувала б у собі відмову Москви від своїх нинішніх територіальних та  політичних претензій до різних колишніх радянських республік з активним західним включенням Росії у Велику Європу. У рамках такого собі  міжнародного меморандуму або протоколу НАТО могло б офіційно оголосити про свою готовність прийняти в члени не тільки Україну  й Грузію (а також, можливо, інші пострадянські країни, такі як Молдова чи Білорусь), а  й Росію, коли Абхазія і Південна Осетія повернуться під контроль Тбілісі, Придністров'я — під контроль Кишинева, а Крим і Донецький басейн — під повний контроль Києва. У рамках такої угоди, можливо, навіть деякі з нині нелегально розміщених російських військ на грузинській і українській територіях, наприклад  у Севастополі, могли б залишитися в Україні й Грузії, якщо ці країни погодяться. Завдяки вступу України, Грузії та Росії в НАТО і повному відновленню українського та грузинського суверенітету над Севастополем, Абхазією і Південною Осетією  окупаційні російські війська,  розміщені  там  сьогодні, могли б перетворитися на союзні структури, що підтримуватимуть  грузинську і українську безпеку.

Певна річ, нестандартні схеми, як і запропонована тут ідея, наразі  можуть виглядати як необґрунтовані спекуляції чи навіть несерйозні фантазії. Однак геополітична констеляція пострадянського простору сьогодні  стала надзвичайно складною. Для стійкого вирішення численних гострих проблем, можливо, знадобляться   не тільки численні окремі кроки у тому чи іншому напрямі, а  й розробка, дискусія та  реалізація нового амбіційного стратегічного плану, який би окреслив для народів Східної Європи, Північної Азії та  Південного Кавказу, як може бути структурований їхній регіон у майбутньому.

 

Самореалізовуване  пророцтво

Смисл   створення абсолютно  нового порядку денного для такої "іншої Росії" полягає не так у тому, що він  міг  би бути цілеспрямовано реалізованим, якби  раптом виникла  справді нова ситуація у Східній Європі. Розробка такого плану вже сьогодні  могла б стати інструментом для просування такої постпутінської трансформації. Однією з причин агресивної позиції Москви у світовій політиці та старанного пошуку іноземних союзників є очевидний глухий кут у розвитку її міжнародної кооперації й інтеграції після анексії Криму.

Попри стрімку пропаганду Кремлем ідеї "багатополярності", Росія економічно, політично й академічно недостатньо сильна, щоб стати самостійним полюсом у конкурентному багатополярному світі й нестабільному геополітичному середовищі. Нинішнє російське партнерство з Китаєм, Туреччиною, Іраном та  іншими незахідними державами, швидше за все, залишиться обмеженим, оскільки воно тільки зрідка  приноситиме тривалу взаємну вигоду для всіх сторін. Російська релігійно-культурна близькість та  історико-географічна приналежність до Європи не тільки залишаться чинниками, а  й рано чи пізно знову стануть визначальними у зовнішній політиці Москви.

Поступово прогресуюча інтеграція України та  інших європейських пострадянських республік у західний світ ставатиме дедалі   привабливішою моделлю і для росіян. Нестійкість клептократичного порядку та  антиліберальної політики Росії, а також надмірність її нинішніх реваншистських бажань, глобальних амбіцій і неоімперських претензій ставатимуть усе очевиднішими  для російської еліти й населення. Формулюючи і публікуючи альтернативний погляд на геополітичне майбутнє Росії, Захід може вже сьогодні  допомогти прискорити зміну курсу в Москві та  підготуватися до моменту, коли вона  нарешті настане.

 

Авторизований переклад з англійської Олени СІВУДИ

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Тарас Рущак Тарас Рущак 12 березня, 14:23 Скільки потуг доклали в різний час турецькі еліти до інтеграції Туреччини в Європу, і що з того? Росія і ментально і релігійно ближча до Азії ніж до Європи. І яка буде ситуація з Китаєм? Можливо від Європи в 2024р. взагалі мало що буде залежати? згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №24-25, 23 червня-6 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво