Вирішальна битва Ердогана - Міжнародна політика - dt.ua

Вирішальна битва Ердогана

6 березня, 16:32 Роздрукувати Випуск №9, 7 березня-15 березня

Місцеві вибори національного значення.

© RecepTayyipErdogan / facebook

 Наприкінці березня Туреччину очікують місцеві вибори. Вони стануть першим всенародним волевиявленням з моменту обрання Ердогана в червні минулого року президентом із практично необмеженими повноваженнями й настільки ж необмеженою відповідальністю за все, що відбувається в країні.

Безпрограшна "виборча" серія правлячої партії Справедливості і розвитку (ПСР), що перебуває при владі з 2003 року, триває вже понад 15 років. Разом із тим, значно коротший за останні кілька років розрив між лідером перегонів та його найближчими конкурентами — народними республіканцями (РНП), які й нині виступають за збереження в країні "спадщини Ататюрка", змусив переможців провести серйозну роботу над помилками. Попри сприятливий загалом для ПСР результат конституційного референдуму 2017 року, голосування було фактично провалено не тільки в більшості міст "прибережного поясу" південного заходу Туреччини (що традиційно голосують за опозицію), а й у найбільших мегаполісах країни — Анкарі, Стамбулі, Ізмірі, Анталії. 

Перших тривожних сигналів 2017 року виявилося достатньо, щоб президент Ердоган — досвідчений політик і керівник, розпочав підготовку до наступних виборів, щойно стали відомі результати референдуму. Увесь 2018 рік президент, котрий уперше в історії Туреччини отримав право поєднувати посаду очільника держави з повноваженнями голови правлячої партії, активно займався кадровими питаннями. Зокрема, він заявив про помітне "зношення металу" в лавах однопартійців і рекомендував членам ПСР, які не виправдали довіри на посадах мерів "програних" міст, скласти з себе повноваження і "передати прапор" лояльнішим колегам по партії. Турецькі експерти не без іронії зазначали, що чи не вперше в житті представники опозиційних партій на посадах мерів могли почуватися набагато більш захищеними, ніж провладні кандидати. За законом, посада мера є виборною, а тому будь-які призначення й відставки виходять далеко за межі президентських повноважень. Проте чітко вибудувана вертикаль влади й механізми внутрішньопартійної дисципліни дозволили лідерові правлячої партії змінити голів ключових муніципалітетів, де підсумки голосування виявилися нижчими за очікувані. Так, замість усенародно обраних кандидатів спеціальним декретом нових мерів отримали три найбільших міста країни — Анкара, Стамбул і Бурса (мер Ізміра зберіг за собою посаду завдяки членству в опозиційній РНП), Баликесір і багато інших. Паралельно змінено й губернаторів 22 провінцій. У деяких випадках, як, наприклад, в одному з найскладніших регіонів країни — південно-східній провінції Мардін зі значним відсотком курдського населення, в.о. мера був призначений чинний губернатор, який поєднав повноваження одночасно і представника президента на місцях, і "всенародного обранця". 

Березневі вибори 2019 року мають показати, чи дозволили такі кроки "екстреної політичної допомоги" зміцнити позиції президента і правлячої партії в ключових регіонах країни. Саме тому передвиборна кампанія місцевих виборів цього року за вируванням пристрастей і градусом напруги в суспільстві часто нагадує президентські перегони. 

З одного боку, перемога (або програш) партії в кількох, нехай навіть великих, містах Туреччини навряд чи істотно вплине на політичний ландшафт у масштабах усієї держави. Згідно з оновленою Конституцією 2017 року, президент має право призначати й зміщувати з посади більшість чиновників на вищих щаблях державної ієрархії. Посаду прем'єра скасовано ще торік, а новація турецької політичної системи — посада віце-президента — фактично закріпила право президента приймати рішення щодо всіх ключових питань — як-от запровадження надзвичайного стану, початок транскордонної воєнної операції а чи внутрішньополітична реформа. Відтак втрата кількох муніципалітетів видається неістотною. Та тільки не в нинішній ситуації.

"Втрата" Анкари й Стамбула, поряд з основними туристичними центрами Егейського й Середземноморського узбережжя від Ізміра до Анталії, які традиційно голосують за більш світську бюрократичну еліту, зараз означала б не тільки політичну поразку. Втрата контролю над містами, де проживає третина населення країни й зосереджені основні джерела поповнення державного бюджету, в умовах дедалі відчутнішої економічної кризи, тривалого падіння курсу національної валюти й невтішних прогнозів розвитку будівельного сектора й банківської сфери є також загрозою економічній стабільності.

Очевидно, що основна боротьба розгорнеться за "дві столиці" — Анкару і Стамбул. За владу в столиці боротимуться Мехмет Озхасекі від правлячої ПСР і популярний серед "блакитних" комірців опозиційний кандидат Мансур Яваш, який має успішний досвід керівника й ефективного менеджера і вже висував свою кандидатуру на посаду мера Анкари 2014 року. Тоді його випередив кандидат від правлячої партії Меліх Гьокчек — легендарна особистість, відома своїми столичними мегапроектами, на кшталт парку трансформерів, яка за тривалістю перебування на посаді (23 роки) випередила самого президента. Однак після його скандального усунення торік і заміни тимчасовим технократом, в опозиційного Яваша є всі шанси поборотися за перемогу. Тим більше що про його підтримку як єдиного кандидата вже заявили й лівоцентристські сили з Республіканської народної партії, і "Хороша партія" консервативних націоналістів — несподіваний, але багатообіцяючий тандем у місті, вихованому на спадщині Ататюрка й замішаному на націоналістичних настроях центральноанатолійської глибинки. 

Не менш цікавими обіцяють бути й передвиборні перегони в Стамбулі. Розуміючи, що ставки високі, правляча партія висунула на цю посаду колишнього прем'єр-міністра й донедавна спікера парламенту — 70-річного Біналі Йилдирима. Враховуючи, що сам Ердоган розпочинав свою політичну кар'єру з посади мера Стамбула в 1994—1997 рр., складно переоцінити значення цього міста для правлячої партії й особисто для президента. Опозиція зробила ставку на молодого, але недосвідченого кандидата, що є швидше недоліком, ніж перевагою в боротьбі за 15-мільйонний мегаполіс з інфраструктурою середньої європейської держави. 

Важливо розуміти, що опозиційні сили вийшли з президентських виборів 2018 року у вкрай жалюгідному стані — ослаблені внутрішньопартійною боротьбою, браком нових ідей і мінімальною присутністю в інформаційному полі. Обидва головні опоненти Ердогана на цих виборах — кандидат від опозиційної РНП і одночасно головний внутрішньопартійний конкурент голови партії Мухаррем Індже, як і очільник націоналістичної "Хорошої партії" Мераль Акшенер, за результатами голосування не отримали не тільки президентського крісла, а й місць у парламенті. Оскільки 2018 року президентські вибори проходили одночасно з парламентськими, кандидати в президенти не мали права балотуватися в депутати. Таким чином, програвши президентські вибори, вони автоматично втрачали право продовжувати свою політичну діяльність і в парламенті. Окрім відсутності доступу до парламентської трибуни й законодавчої ініціативи, це означало й подальший внутрішньопартійний розкол між фактичним лідером партії і головою парламентської фракції. Якщо врахувати, що лідер прокурдської Демократичної партії народів, яка могла б внести істотні поправки в розподіл голосів у Стамбулі, уже кілька років відбуває ув'язнення за обвинуваченням у тероризмі, перемога колишнього прем'єра і найближчого соратника Ердогана Біналі Йилдирима видається прогнозованою, хоча й не очевидною. 

Експерти зазначають, що можливий перехід до опозиції контролю над ключовими містами не змінив би всієї системи, але міг би стати чітким сигналом владі, що не все так просто "в турецькому королівстві". Одним з головних досягнень правлячої партії, починаючи з середини 2000-х, залишалися швидкі темпи економічного розвитку, які значною мірою забезпечуються за рахунок дешевих споживчих кредитів і масштабних інфраструктурних проектів, на кшталт третього моста через Босфор, підводного тунелю Мармарай під Босфором і нового аеропорту в Стамбулі, який може стати найбільшим у Європі, а в перспективі — й у світі. Наразі ж відкриття аеропорту вже кілька разів переносили через фінансові й технічні проблеми. Водночас анкарський кандидат ПСР Озхасекі заявив, що основою його передвиборної програми стануть 111 малобюджетних проектів — "значно дешевших, але не менш важливих для населення, ніж рейкові системи (маються на увазі великі інфраструктурні проекти. — Авт.)". Приміром, один з його проектів — так звані "три Ч" (від турецького "чай, чорба, чамашир") — передбачає безоплатні чай, суп і пральні машинки в студентських гуртожитках. 

Поки опитування громадської думки в столиці не дають явної переваги жодному з кандидатів, залишається тільки здогадуватися, наскільки нова концепція "ощадливої економіки" припаде до душі так званим анатолійським тиграм — великому консервативному бізнесу, що значно зміцнив свої позиції при нинішній владі і становить основу електорату ПСР у центральноанатолійських провінціях. За даними Форбс, доларових мільярдерів у Туреччині за останній рік поменшало: 29 проти 40, причому шість з них заробили свій капітал завдяки компаніям, створеним за кордоном. І це — поганий знак для правлячої партії.

При внутрішньополітичних розбіжностях і кризових явищах в економіці важливим фактором передвиборної риторики залишається зовнішня політика. Виведення американських військ із Сирії (подане в турецьких ЗМІ як дипломатична перемога Анкари); готовність за необхідності розпочати транскордонну операцію в північній Сирії для зачищення територій від курдських бойовиків; черговий виток напруженості у відносинах зі США й незговірливим Євросоюзом; критика на адресу Китаю, який грубо порушує, на думку Анкари, права братніх мусульманських спільнот і створює "табори політичного перевиховання" для уйгурів; кілька різких заяв турецького МЗС на адресу королівського дому Саудівської Аравії (остання — з осудом нещодавньої зустрічі саудівського принца Салмана з китайським лідером на тлі масових порушень прав тих-таки уйгурів); готовність виступити посередником у врегулюванні загострення індо-пакистанського конфлікту і навіть заклики до переговорів між Україною і Росією для відновлення миру та стабільності в Чорному морі — усі ці зовнішньополітичні кроки, на думку експертів, покликані не тільки відвернути увагу від багатьох проблем внутрішнього розвитку, а й мобілізувати націоналістичний електорат. 

Погана новина для України полягає в тому, що російський фактор у цьому контексті відіграє досить важливу роль, оскільки однаково добре резонує і з антиамериканськими настроями центральної Анатолії, і з економічними очікуваннями туристичної Анталії, чия економіка прямо залежить від кількості російських туристів, експорту сільськогосподарської продукції й горезвісних поставок турецьких помідорів на російський ринок. Очевидно, над відновленням робочих відносин з Москвою готовий працювати і міністр закордонних справ Туреччини — депутат від Анталії Мевлют Чавушоглу, і великий анталійський бізнес, який, за деяким даними, відіграв не останню роль у човниковій дипломатії між Ердоганом і Путіним після інциденту зі збитим Су-24 в листопаді 2015 року. 

Якщо взяти до уваги ще й домовленість про поставки до Туреччини російських С-400, будівництво двох гілок "Турецького потоку", співробітництво щодо запуску АЕС Аккую і гостру потребу в замовленнях на підрядні роботи на іноземних ринках, багато чого стає зрозумілим. Наприклад, чому 2019 рік оголошено в Туреччині роком Росії. Або чому міністр закордонних справ нещодавно заявив на одному з передвиборних мітингів, що робить усе можливе для якнайшвидшого скасування російських віз для турецьких громадян. Нарешті, чому турецька сторона дедалі частіше й на різних рівнях — поки що переважно на експертному — заявляє про необхідність пошуку діалогу й відновлення робочих відносин України з Москвою. І все це в той час, коли "стратегічний партнер" Туреччини Росія нещодавно відзначала п'ятирічний "ювілей" незаконної анексії Криму, переслідує братніх кримських татар, руйнує культурну спадщину на окупованому півострові, загрожує свободі навігації в безпосередній близькості від турецьких берегів і продовжує нарощувати військову присутність у Чорному морі й східному Середземномор'ї. Залишається тільки сподіватися, що місцеві вибори в Туреччині за будь-якого результату не спричинять непоправних наслідків у зовнішній політиці нашого стратегічного партнера.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво