Від Зміїного до Криму - Міжнародна політика - dt.ua

Від Зміїного до Криму

15 березня, 18:17 Роздрукувати Випуск №10, 16 березня-22 березня

Як використати рішення Міжнародного суду ООН у справі "Румунія проти України" для судового переслідування РФ.

Світ став нестерпно агресивним і небезпечним. 

Воєнна окупація Росією Криму та спроба його анексувати — поворотний пункт в еволюції сучасної парадигми міжнародних відносин, що намітилася на початку ХХІ століття. Окупувавши Крим, Росія занурила Азово-Чорноморський регіон в імлу непевності. Співпраця і мирне розв'язання спорів поступилися місцем неприхованій агресії. Невідомо, де завтра Москва вирішить знову застосувати силу для захисту своїх "законних інтересів" і хто стане черговою жертвою її "миролюбної політики".

На цьому тлі попередній досвід, коли розбіжності врегульовувалися дипломатичним шляхом, а спори, за згодою сторін, передавалися до міжнародних судів, видається далекою й трохи нереалістичною історією. Однак Україна прагне мобілізувати на захист своїх порушених прав усі міжнародно-правові та інституційні важелі. Особливий акцент робиться на судових і арбітражних провадженнях, яких за останні роки було ініційовано чимало. 

Сьогодні Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглядає п'ять міждержавних справ за позовами України проти РФ. Тривають провадження у Міжнародному суді ООН (МС ООН) і Арбітражному трибуналі з морського права. Офіс прокурора Міжнародного кримінального суду (МКС) здійснює попереднє вивчення ситуації в Криму і в Донбасі на предмет учинення міжнародних злочинів. Українські компанії оскаржують захоплення кримських активів у Постійній палаті третейського суду.

Але той, хто каже "міжнародні суди", обов'язково каже "юрисдикція". І, з цього погляду, кількісний показник не завжди відповідає якісному. Все, що наразі Україна може протиставити РФ у міжнародних судах, це оскарження її дій як порушень положень окремих конвенцій. Плоть від плоті радянської системи, Росія успадкувала таке ж нігілістично-зневажливе ставлення до міжнародного правосуддя, яким вирізнявся СРСР. Останній погоджувався на обов'язкову юрисдикцію міжнародних судів лише тоді, коли ймовірність опинитись у них відповідачем дорівнювала нулю. В інших випадках опція судового або арбітражного провадження замінялася на чарівну формулу — "всі розбіжності між сторонами вирішуються шляхом переговорів і консультацій".

Росія як одна з держав-правонаступниць Радянського Союзу стала стороною десятка міжнародних договорів і конвенцій, у яких опція обов'язкової юрисдикції була наявна. Цим і користується Україна для притягнення РФ до відповідальності в судовому чи арбітражному порядку. Всі справи, які розглядаються МС ООН, Арбітражним трибуналом з морського права, ЄСПЛ, ґрунтуються на конвенціях.

Позитив полягає в тому, що вони, в принципі, дозволили розпочати провадження проти РФ у зв'язку з її неправомірними діями щодо України. Основний негатив зводиться до необхідності ретельно обґрунтовувати юрисдикцію, а також до обмеженості предмета оскарження: в МС ООН Україна може звинувачувати Росію лише у фінансуванні тероризму та расовій дискримінації, в Арбітражному трибуналі з морського права — в узурпації своїх прав прибережної держави, в ЄСПЛ — у порушенні прав і свобод, гарантованих конвенцією. Але жоден із цих органів не в змозі розглянути по суті питання неправомірності окупації Криму та спроби його анексувати. Навіть МС ООН, уповноважений розглядати будь-які юридичні спори між державами, не може розглянути це питання без згоди Росії. Немає згоди — немає юрисдикції.

Подолати брак юрисдикції можна, скориставшись судовим рішенням у спорі щодо делімітації морських просторів навколо острова Зміїний, винесеним МС ООН 3 лютого 2009 р. Тоді Суд встановив лінію розмежування виключних економічних зон (ВЕЗ) та континентального шельфу (КШ) України і Румунії в Чорному морі з урахуванням довжини узбережжя українського Криму. Відповідно до статті 60 Статуту МС ООН, винесені ним рішення є остаточними і оскарженню не підлягають. Водночас будь-яка сторона спору може звернутися до Суду по тлумачення рішення з метою з'ясування його змісту чи обсягу.

Дослівно це означає, що Україна має право самостійно або спільно з Румунією звернутися до МС ООН з клопотанням розтлумачити, яким чином застосовувати рішення від 3 лютого 2009 р. в умовах воєнної окупації Росією Кримського півострова і спроби анексії цієї частини території України та прилеглих до неї морських просторів. При цьому Україна не повинна ні звертатися по згоду до РФ, ні обмежувати своє клопотання положеннями окремих конвенцій. За такого розвитку подій Росія опиниться перед складним вибором: або вступити у справу і взяти активну участь у провадженні, в якому МС ООН має ухвалити обов'язкове для неї рішення, що не обов'язково буде на її користь, або мовчки спостерігати збоку, як Суд розглядатиме клопотання про підтвердження державно-правової приналежності Криму Україні та виключних прав української держави на прилеглі КШ і ВЕЗ. Обидва варіанти навряд чи сподобаються Москві.

Проте поставити юридичний "шах" кремлівським стратегам можливо лише за умови ґрунтовного переосмислення рішення МС ООН від 3 лютого 2009 р., його переоцінки з погляду реального забезпечення національної безпеки та захисту національних інтересів України. Переосмисливши це судове рішення, ми мусимо не тільки позбутися ілюзії поразки, що міцно вкоренилась в умах українців за останнє десятиліття, а й винести важливі уроки, як не програти в інформаційній війні. Українсько-румунська справа вчить, що вивірена інформаційна кампанія та ефективна комунікація мають не менше значення, ніж грамотна аргументація в суді. Українські юридичні команди, які працюють над позовами проти Росії в різних міжнародних судах і арбітражних органах, мають докласти зусиль до того, щоб не стати жертвою фейків і захистити отриманий результат.

Ще не так давно Румунія була опонентом нашої держави в регіоні Чорного моря. Небездоганна, але незамінна частина пазлу, яка закривала східний фланг НАТО і виступала міграційно-митним кордоном ЄС на сході, вона протиставлялась Україні, чий геополітичний вибір бачився далеко не очевидним. Точками напруги були кордони, будівництво каналу Дунай—Чорне море, "придністровська проблема", захист прав нацменшин тощо. 

Протистояння штучно підігрівалось Москвою. Росіяни неодноразово зривали і підготовку "базового" українсько-румунського договору, і переговори щодо договору про режим державного кордону, і переговорний процес щодо делімітації морських просторів. Дійшло до того, що, ігноруючи тривалі прохання української сторони передати їй матеріали та карти радянсько-румунських переговорів щодо делімітації КШ і ВЕЗ, під час тузлинської кризи вони віддали ці документи… румунам. Ті ж документальні крихти, які все-таки згодом потрапили до рук українських переговірників, мали грифи обмеження використання інформації і не могли використовуватись як доказова база в Суді. Яскравий приклад "братньої" допомоги…

Культивуючи в румунському суспільстві ідею "Великої Румунії" та роздмухуючи його реваншистські настрої, Росія активно створювала фейк про румунську загрозу. Теорія заколоту виставляла українських румун як "п'яту колону", а румунські "територіальні претензії" — як привід до неминучого зіткнення. Українських військових готували воювати з Румунією і придушувати заворушення серед кримських татар у Криму, та аж ніяк не протистояти росіянам.

Дійсність виявилась інакшою. Незважаючи на всі реальні й уявні розбіжності між Україною та Румунією, російська окупація Криму не стала поштовхом до румунської експансії на Бессарабію і Буковину, хоча Кремль неодноразово натякав на готовність "поділитися". Навпаки, поява нових викликів і загроз радикально трансформувала двосторонні відносини. Сьогодні Румунія безперечно належить до групи друзів України, підтримує нашу державу на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції, допомагає у протистоянні російській агресії. У рамках ЄС, спільно з Польщею та країнами Північної Європи, вона виступає за посилення санкційного режиму проти РФ і допомогу українському Приазов'ю, в рамках НАТО — наполягає на збільшенні військової присутності альянсу в Чорному морі, очолює трастовий фонд для України у сфері інформаційної та кібернетичної безпеки.

Підтримка Румунії не означає, що зовсім не залишилося непорозумінь і розбіжностей, вони регулярно трапляються у відносинах між будь-якими державами. Але цілком очевидно, що якби Україна і Румунія не розв'язали найболючіші проблеми, звернувшись до міжнародного правосуддя, то спокуса прирости територіями за рахунок ослабленого сусіда могла б виявитися сильнішою за відданість міжнародному правопорядку. Врегулювавши спір з Румунією в МС ООН, Україна відчинила їй двері до НАТО і ЄС, а членство Румунії в цих міжнародних організаціях, своєю чергою, стало найкращим гарантом територіальної цілісності України і непорушності її кордонів на південному заході. Згода України звернутися до міжнародного правосуддя у далекому 1997 році стала важливою інвестицією у власну безпеку сьогодні.

У пам'яті багатьох українців закарбувалася картинка, коли лінія розмежування, проведена Судом, навіть не поділила район делімітації навпіл, а відтяла для України лише маленький окраєць — 20,66% спірних морських просторів, ледве одну п'яту. Такий скромний результат вочевидь не відповідав очікуванням ні суспільства, ні преси, ні політикуму… Комуністи закликали порушити кримінальну справу "за фактом державної зради", націоналісти таврували "чергове фіаско української дипломатії", добродії з Партії регіонів бідкалися: в часи СРСР, мовляв, "ніхто навіть у страшному сні не міг подумати, що Україні буде висунуто територіальну претензію". Картинка вимальовувалась така промовиста, а голосіння про "рейдерське захоплення української території" було таке надривне, що ніхто вже не дослухався до пояснень вітчизняних чиновників і міжнародних експертів. Стереотипи зрадофільства і комплекс вічного лузерства зіграли свою роль.

У 2009 р. Україна справді програла Румунії, але не справу в МС ООН, а інформаційну війну. Румунія абсолютно безпідставно записала рішення на свій рахунок. Допомогли картинка на телеекрані та переможні реляції румунських дипломатів. Бездарна робота на міжнародному рівні справді була: але не української юридичної команди в Суді, а тих, хто відповідав за інформаційний супровід. Фіаско теж трапилось, але не української дипломатії, а комунікації. З суспільством, політиками, ЗМІ, експертним середовищем ніхто не працював. Фіаско комунікації перетворилося на фіаско делімітації.

Але якщо відкинути хештег "зрада" і пройти експрес-тест на здоровий глузд, то можна досить швидко розвіяти цю ілюзію. Посудіть самі. Питання перше: що ділили, і чи втратила Україна територію? Під час судового провадження ішлося не про державну територію, а про ВЕЗ і КШ. Щодо цих морських просторів держави мають лише виключні права, а не всю повноту суверенітету. Отже, внаслідок делімітації Україна не втратила жодного сантиметра державної території. Що стосується районів ВЕЗ і КШ, які відійшли сторонам, то розмежування цих морських просторів здійснюється лише за взаємною згодою. Оскільки Україна і Румунія такої згоди не досягли, то вони не були делімітовані, тобто ніколи не належали ні Україні, ні Румунії. Як Україна могла втратити те, що їй ніколи не належало?!

Питання друге: чи справді Україна отримала менше, ніж міг би отримати Радянський Союз? Згадаймо: з 1967 р. по 1987 р. СРСР провів з Румунією 10 раундів переговорів щодо делімітації північно-західної частини Чорного моря. На початку переговорів спірний район становив близько 6 тис. кв. км. Під час переговорів радянські дипломати зробили румунській стороні три компромісні пропозиції, поступаючись 1,1 тис. кв. км, 2,5 тис. кв. км і, відповідно, 4 тис. км. Згідно з останньою пропозицією, Румунії мало відійти 2/3 спірного району. Переговори завершилися безрезультатно. Румунія, повністю політично й економічно залежна від Москви, пам'ятаючи про радянські танки на вулицях Будапешта і Праги, все-таки відмовилась. "Великий і могутній" не знайшов аргументів, щоб її переконати.

Україна вела переговори з Румунією з 1998-го по 2004 рік. Всього відбулося 24 раунди, які завершились так само безрезультатно, як і радянсько-румунські. Але, на відміну від позицій попередників, апетити сторін зростали в геометричній прогресії: спочатку Румунія висунула нову позицію, збільшивши спірний район з 6 тис. кв. км до 8 тис. кв. км, а потім Україна задекларувала нову запитну лінію, завдяки якій спірний район розрісся до 12,424 тис. кв. км. Збільшення відбулося за рахунок просторів, які розмежуванню не підлягали. Логіка була проста: чим більше просиш, тим більше дадуть. Проста, але безграмотно-дилетантська: адже збільшення спірного району не могло змінити методологію МС ООН. Суд врахував усі обставини і виніс рішення, розділивши у пропорції 20,66% — Україні, 79,34% — Румунії район площею 12,424 тис. кв. км.

Виглядає сумно і прикро доти, доки не накласти лінію, яку провів МС ООН, на район площею 6 тис. кв. км, який ділили СРСР і Румунія. Результат приголомшує: Україна отримує 45%, а Румунія — 55% спірних морських просторів. А коли ще зіставити лінію розмежування МС ООН із запитними позиціями СРСР, то побачимо, що вона, практично, збігається з останньою компромісною лінією 1987 р, згідно з якою Союз "із панського плеча" віддавав румунському сателітові 4 тис. кв. км, тобто 2/3 спірного району. Таким чином, завдяки судовому рішенню, Україна у цивілізований спосіб отримала те, чого радянська супердержава в епоху свого розквіту не спромоглася добитись від Румунії ні політико-військовим тиском, ні економічним шантажем. Навряд чи таке завершення 40-річної переговорної епопеї можна назвати поразкою.

Питання третє: які запаси вуглеводнів втратила Україна разом зі спірним шельфом? Рапортуючи про свою перемогу, румунські дипломати й експерти заявляли, що біля Зміїного розвідано 70—100 млрд кубометрів газу і 10—12 млн тонн нафти. При цьому вони випускали з уваги, що на ділянці КШ, яка відійшла Румунії, містилося тільки 5 із 25 розвіданих нафтогазоносних структур. Вони також не уточнили, що ці 5 структур навряд чи можна було назвати перспективними: припливи газу, отримані внаслідок буріння на площі "Олімпійська", були такі незначні, що ДАТ "Чорноморнафтогаз" не зміг обґрунтувати їх постановку на облік. Буріння на інших структурах взагалі не проводилось, оцінка здійснювалася на підставі даних сейсмічної розвідки.

Анонсуючи свою перемогу, румунська сторона "забула" згадати про віддаленість структур від облаштованих родовищ, складну геологію району, великі глибини. Тоді як ці чинники якщо й не унеможливлювали видобуток, то робили його значно дорожчим. Безумовно, гроші люблять тишу, і нафтогазові надприбутки не виняток, але відсутність новин про значні обсяги видобутку Румунією вуглеводнів у районі острова Зміїний свідчить про те, що переможні реляції 2009 р. були трохи перебільшені.

Нарешті, останнє питання: чи стала проведена лінія несподіванкою для української влади? Якщо судити зі щирої розгубленості українського істеблішменту, то здається, що "так", але коли зазирнути в документи, то виявиться, що "ні". Фахівці доводили до відома всіх щаблів влади, включно з найвищими, що запитну лінію, яку Україна просувала на переговорах, у Суді захистити неможливо. Побудована на основі хибної методології, вона не відповідала ні практиці МС ООН, ні практиці держав. Натомість лінія, проведена Судом, збігається із розрахунками як радянських гідрографів, зробленими в далекому 1987 р., так і юридичних радників України в Суді, які прогнозували такий варіант розвитку подій і пропонували скоригувати лінію. Чому цього не сталося? А тому, чому й Україна пішла в Суд, а не вирішила питання за столом переговорів: ніхто не наважився взяти на себе відповідальність і ухвалити потрібне рішення. Ганебна картинка на екрані стала пам'ятником імпотенції і тактичній недалекоглядності українських керманичів. Адепти "страусиної" політики, вони думали, що уникнули відповідальності, перекинувши проблему на МС ООН, а в результаті опинились у пастці ухваленого рішення, яке не змогли "продати" власному суспільству.

Експрес-тест засвідчив, що рішення МС ООН у справі про делімітацію морських просторів Чорного моря — це не найгірше, що трапилося з Україною за останнє десятиліття. Якщо, взагалі, рішення головного судового органу ООН можна оцінювати в категоріях "зрада-перемога", то, можливо, воно не зовсім перемога, але й зовсім не зрада. Настав час реабілітувати рішення МС ООН і пов'язану з ним дипломатичну історію у свідомості пересічного українця, тим більше що обставини міжнародного збройного конфлікту, стороною якого не з власної волі стала наша держава, цього потребують. Україні необхідно скористатись усім арсеналом міжнародно-правових засобів для захисту від російської агресії, а рішення МС ООН від 3 лютого 2009 р., за умови політичної сміливості, може стати ефективним інструментом протидії воєнній окупації Криму та "повзучій анексії" Росією морських просторів Чорного моря.

Погляди, висловлені в статті, відбивають виключно точку зору автора і не можуть тлумачитись як офіційна позиція Міністерства закордонних справ України.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво