Україна—Німеччина: ситуативне партнерство, яке не стало стратегічним - Міжнародна політика - dt.ua

Україна—Німеччина: ситуативне партнерство, яке не стало стратегічним

3 червня, 17:19 Роздрукувати

Нам потрібні в Німеччині нові Ангели Меркель в уряді і нові Марілуїзе Бек у парламенті.

© twitter.com/MelnykAndrij

Два німецьких візити до України — федерального президента Штайнмайєра і міністра закордонних справ Мааса, або ж колишнього та нинішнього шефа дипломатії — важливі не тільки тим, що відбулися впродовж рекордних чотирьох днів. 

Вони також нагадали нам про наявність різних підходів до стримування Росії у межах навіть однієї політичної сили в Німеччині (у випадку з президентом та міністром — Соціал-демократичної партії). 

Також ці візити стали демонстрацією того, що німецька політика стосовно України — це не лише про Схід України. Штайнмайєр для свого візиту обрав Київ і Львів (хоча українська сторона, за деякою інформацією, пропонувала йому Харків). Тобто обрав "мирну" Україну, подалі від лінії фронту. І в цієї мирної України, судячи з виступу Штайнмайєра у Могилянці, основними проблемами є корупція та "агресивний, ізоляціоністський націоналізм".

Візит Мааса, навпаки, — мав чітко виражену безпекову складову з наперед запланованою поїздкою на Схід України. Це теж зрозуміло: одним із завдань для себе німецький міністр бачить відновлення роботи Нормандського формату. 

Два візити дають нам привід підбити підсумки ситуативного партнерства між Україною та Німеччиною, яке сформувалося після початку російської агресії в Україні і якому, судячи з різних ознак, складно перерости в стратегічне. 

Можливо, слід чесно визнати: доки сприйняття України багатьма німецькими колами формуватиметься через призму "спочатку Росія", а нову східну політику затьмарюватиме ностальгія за ostpolitik часів Брандта і з фокусом на Москву, —Україна постійно шукатиме ознаки "шрьодеризації" в діях свого партнера, і їй постійно ввижатимуться обриси нового пакту Молотова—Ріббентропа, апеляція до якого стала улюбленою вербальною (і безвідповідальною) розвагою для багатьох українських політиків та стратегів.

Останні чотири роки наші відносини перебували на своєрідному випробувальному терміні. За цей час ми змінили думку про Меркель, але, схоже, так і не повірили Німеччині. Питання, на яке сьогодні нам варто відповісти: чи Україна достатньо своїх зусиль інвестувала в україно-німецькі відносини за цей період, чи тільки тимчасово використовувала Німеччину та її канцлера для стримування Росії? Причому не завжди вдало, коли брати до уваги Північний потік-2.

Донбас і газ

Хоч би як парадоксально це звучало, анексія Криму Росією та війна на Донбасі найбільше зблизили Україну і Німеччину. Незважаючи на певні нюанси в позиціях щодо виконання Мінських домовленостей, Меркель за ці роки стала своєрідною міжнародною mutter і для українців. Вона не побоялась інвестувати свою політичну репутацію і непропорційно велику кількість своєї енергії в українське досьє.

Німеччину, на відміну від підписантів Будапештського меморандуму, ніщо не зобов'язувало вступити в дипломатичний бій за відновлення територіальної цілісності України. Однак у перші роки війни саме Меркель виявилася — з легкого благословення Америки Обами — найбільш відданою справі зупинити війну на Донбасі. Адже насправді німці вступили в бій не тільки й не так за Україну (не потрібно тішити себе ілюзіями). Вони вступили в бій за відновлення важливого для них міжнародного порядку, який базується на праві і правилах (rules-based order). Просто так склалося, що цей порядок був порушений Росією саме в Україні. Вирішення конфлікту в Україні могло б стати першою важливою перемогою зовнішньої політики Німеччини за межами ЄС.

Однак примарні шанси на швидке врегулювання, виснажлива й затяжна коаліціада в Німеччині, чіткий фокус у переговорах навколо Донбасу на миротворчій місії ООН за лідерства спецпредставника США Курта Волкера (хоч і в тісній координації з німцями, зокрема послом в ООН Крістофом Хойзгеном) — зробили свою справу. А саме — питання Донбасу, яке найбільше поєднувало Київ і Берлін останніми роками, трохи відійшло на другий план у двосторонньому діалозі. Можливо, тимчасово. З огляду на те, зокрема, що американсько-російський трек забуксував, а Курт Волкер, поставлений росіянами в режим ігнору, незабаром може обійняти іншу, важливішу посаду в Держдепартаменті.

Так чи інакше, замість питання, яке найбільше об'єднало Київ і Берлін останніми роками, на авансцену вийшло питання, яке нас чи не найбільше наразі роз'єднує (якщо не брати до уваги інтеграцію України в НАТО): Північний потік-2. 

Крім усіх відомих аргументів і контраргументів сторін, бачимо концептуальну відмінність у підходах до проекту газопроводу: якщо в Україні свято переконані, що цей проект є важелем впливу Кремля на Німеччину і ЄС, то в Німеччині багато хто переконаний, що з допомогою цієї труби Берлін матиме важіль впливу на Росію, певний стримуючий чинник в умовах нової "холодної війни". Так само, як свого часу домовленість Віллі Брандта про газ в обмін на труби начебто утихомирювала Радянський Союз. Проблема тільки в тому, що, як продемонстрували останні чотири роки, тісні торгівельні відносини Росії із Заходом не є запобіжником від її агресивних дій.

Очевидно, що з німцями потрібно говорити й далі і спільно з союзниками у цьому питанні добиватися зупинки зазначеного проекту. Але є й питання до української сторони: чому не можна було аргументовано й однозначно говорити про Північний потік-2 раніше? Чому реальна, видима кампанія проти проекту почалася лише в останні півроку? І чому не можна синхронізувати сигнали, які йдуть з України і визначають нашу позицію? Щоб не складалося враження, що сьогодні ми вступаємо в переговори про збереження транзиту через Україну, навіть за наявності в майбутньому Північного потоку-2, і Меркель це питання починає активно лобіювати в Путіна, — а завтра ми вже кажемо, що нас влаштовує тільки одна домовленість: зупинити проект повністю. Інакше кажучи, ми боремося за збереження свого транзитного статусу — чи ми боремось і за скасування проекту загалом? Із заяв Штайнмайєра в Києві випливає, ніби німці зрозуміли, що нам головне — зберегти транзит. 

Не Меркель єдиною

Як нам далі вибудовувати відносини з Німеччиною, маючи стару коаліцію, але новий уряд? Зрозуміло, що проводити безтурботну Меркель-центричну політику стосовно Німеччини вже неефективно. Не тільки тому, що Меркель може залишити позицію лідера партії і канцлера країни навіть раніше, ніж спливуть повноваження її четвертого терміну. І в України на все-про все є якихось років два, аби навчитися системно працювати з Берліном, безвідносно до перебування Меркель в офісі канцлера. А й тому, що, навіть перебуваючи на посаді канцлера, їй сьогодні дедалі складніше впоратись із тими трьома завданнями, які є критично важливими для України в контексті нашого головного завдання після анексії Криму: не програти війну Росії. Ці завдання: зберегти єдність щодо України в самій Німеччині; зберегти єдність щодо України в Європейському Союзі; та зберегти єдність щодо України в трансатлантичному вимірі. 

Забезпечити єдність щодо України на рівні німецьких політичних еліт Меркель справді стає дедалі складніше. Деякі німецькі співрозмовники запевняють, що в Німеччині залишилася тільки одна партія без прихильників пом'якшення чи зняття санкцій із Росії — це Партія зелених. Наскільки крихка для України ситуація, свідчить реакція на заяви Гайко Мааса про "агресію" Росії в Україні. Тобто на те, що Маас назвав агресію агресією. Навіть серед дружніх до України християнських демократів ожило певне занепокоєння, чи раптом не займається Маас із допомогою таких заяв "вербальною ескалацією" відносин із Росією? У його рідній партії після таких заяв критика була ще більш нищівною. Є підстави вважати, що жорстка позиція Мааса стосовно Росії — це не просто його переконання. Це ще й бажання виокремити себе на тлі попередніх міністрів — Штайнмайєра та Габріеля, які були відомі саме примирливим тоном щодо дій Путіна. Тепер запитання: зазнавши партійного тиску після обраної ним як міністром лінії щодо кваліфікації дій Путіна, чи захоче Маас і надалі вигідно "вирізнятися" на тлі своїх попередників саме за рахунок жорсткішої російської лінії? Схоже, в німецьких елітах і суспільстві особливого запиту на неї немає. Але є запит на діалог. Не забуваймо, що німецька зовнішня політика — це політика консенсусу та компромісу. 

Ускладнює ситуацію і позиція низки земель, які продовжують парад проти санкцій, нав'язуючи в дискурсі думку, що санкції — неефективні й конфлікту на Сході України жодним чином не вирішують. "У суспільних дебатах у Німеччині знов і знов постає питання: власне, чому ми вступаємо в конфлікт із Росією через Україну? Адже Росія — важливіший партнер Німеччини. Не варто так сильно навантажувати ці відносини проблемами в Україні", — зазначив один із німецьких експертів у дослідженні Німецького товариства з міжнародного співробітництва (GIZ) "Україна очима Німеччини", презентованого в Києві GIZ із Центром "Нова Європа". 

Саме тому Україні слід істотно "децентралізувати" свою політику щодо Німеччини. "Освіжити" й перезапустити понад півсотні партнерств між українськими та німецькими містами, включати землі (особливо східні) у програми візитів українських делегацій. Залучати якомога більше українців, до чийого голосу в Німеччині дослухаються. Зазвичай це не політики, а митці, яких запрошують говорити про політику (помітили, як ряснів виступ Штайнмайєра цитатами Сергія Жадана?). Важливо доносити успішні історії бізнесу. Так сталося, що коли німці говорять про Україну, вони акцентують на безпеці, але не на бізнес-можливостях. Звісно, понад 1000 німецьких компаній, які працюють в Україні, — це не 6000, що були в Росії до війни, але це вже теж показник. Як і чотири нових заводи, які планують відкрити нинішнього року в Україні компанії LEONI, FIXIT GRUPPE, KOSTAL, KLINGSPOR. 

Окремий суперважливий пункт — робота з Бундестагом. В Україні традиційно недооцінювали його роль. Тепер, коли добре обізнані в українських справах політики не брали участі в чергових виборах (Марілуїзе Бек, Франц Йозеф Юнг, Гернот Ерлер, Карл Георг Вельман), виникла гостра потреба у створенні нового кола друзів України в Бундестазі. Інтерес із німецького боку є. Ряд новобраних депутатів уже відвідали Київ. Зокрема й представницька делегація соціал-демократів, яка побувала також на Сході України. Німці нарікають, що українські партнери начебто чекають спеціального запрошення з Берліна. Натомість українські парламентарії теж мусять активніше ініціювати різні форми співпраці з останніми. Включно з поїздкам на округи одне одного. 

Інакше кажучи, нам потрібні в Німеччині нові Ангели Меркель в уряді і нові Марілуїзе Бек у парламенті. Але для того, щоб це відбулось, Україна має надавати аргументи на користь їхнього інвестування в нашу країну, а не проти нас. Аргументи у вигляді фактів про конкретні, видимі зміни, які б руйнували уявлення німців про Україну як країну виключно чотирьох німецьких "K" — кризи, корупції, війни та Криму, що панують сьогодні. Німецькі політики й експерти переконані: майбутнє України залежить виключно від її спроможності провести внутрішні трансформації. Судова реформа, боротьба з корупцією та деолігархізація — важливі індикатори для німців, що ці трансформації відбуваються. "Доки Україна є державою-рантьє, в якій домінують олігархи, в її політичному устрої не зміниться нічого", — каже один із німецьких експертів.

Звісно, україно-німецькі відносини не перебувають у вакуумі. І тут ми повертаємося до другого, й особливого третього завдання Меркель — посприяти в забезпеченні трансатлантичної єдності щодо України. Точніше, її неспроможності робити це за Трампа так, як було за Обами. Подейкують, українській делегації перед зустріччю з американським президентом навіть окремо рекомендували не згадувати ім'я Меркель під час переговорів. Меркель і сама, схоже, не особливо бажає асоціюватися з Трампом, зважаючи на антитрампівські настрої серед німців (він менш популярний, ніж Путін). На жаль, Україні дедалі частіше доведеться вибирати сторону в трансатлантичному протистоянні із його загостренням. Ми вже по різні боки барикад із Німеччиною у питанні санкцій щодо компаній Північного потоку-2, а зі Сполученими Штатами — схоже, в питанні нових тарифів на імпорт у США сталі та алюмінію. Поважна німецька делегація, яка відвідала Київ в один день зі Штайнмайєром, активно допитувалась, якою є позиція України в питанні іранської угоди та виходу Трампа з неї (цікаве запитання, до речі). Що ж, ситуативні партнерства продовжують упевнено витісняти стратегічні. 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №23, 16 червня-22 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво