У пошуку Homo Europaeus

ЄВРОПА МУСИТЬ ЗАХИСТИТИ СЕБЕ ВІД РУЙНІВНОЇ СИЛИ ІСЛАМСЬКИХ ФУНДАМЕНТАЛІСТІВ

Відлуння недавнього розстрілу редакції тижневика Charlie Hebdo ще раз підтверджує, наскільки серйозною загрозою є ісламська радикалізація для свободи і демократії. Мусульманські фундаменталісти, сповнені ненависті до всього західного, спрямовують її на тих, хто не підтримує їхньої "філософії насилля", фанатичного ісламізму і середньовічної поведінки. І Європі, можливо, знадобиться певний час для того, щоби вибудувати дієву парадигму захисту від цієї руйнівної й агресивної, чужорідної для неї сили.

Намагаючись посіяти страх і ненависть у Європі, радикальні ісламісти, проте, водночас грають на руку Марін Ле Пен і її "Національному фронту". Адже вона і її партія (популістська, анти-іммігрантська і фінансована Росією), аби заробити собі додатковий політичний капітал, закликають Францію оголосити війну ісламському фундаменталізму. А тим часом ця "війна" здатна, якщо її вести методами Ле Пен, перетворитися на потенційну загрозу для всього прийшлого населення.

Натомість можна не сумніватися, що ліберали навіть після страшної паризької трагедії не відмовляться від своєї концепції бачення проблеми, намагаючись і далі стверджувати, що глобальний тероризм є наслідком хибного розуміння спонукальних чинників, які штовхають ісламістів на цей шлях. Мовляв, треба просто зрозуміти, чого хочуть мусульманські екстремісти, розібратися в їхніх мотивах - і питання глобального ісламського тероризму можна буде взагалі зняти з порядку денного.

Ще вони стверджують, що ісламський тероризм - це не глобальний рух, а сукупність окремих терористичних актів, нічим не пов'язаних між собою, яким можна запобігти або локалізувати їх силами правоохоронних органів і проводячи профілактичну роботу серед мусульманського населення Європи.

Однак те, що ця концепція хибна і застаріла щонайменше на двадцять років, видно з трагедії тижневика Charlie Hebdo. Покласти край ісламському тероризму лише напівзаходами, що дуже часто скидаються на поступки, неможливо.

Релігія для терористів є просто засобом маніпулювання неосвіченими масами. І в цьому немає нічого нового. Адже колишня держава СРСР (зомбуючи населення тоталітарним комунізмом) і її правонаступниця Росія (застосовуючи каґебістський варіант православ'я), завжди вправно дозували зомбування і страх - це були ефективні методи змусити населення сприймати імперську гегемоністську політику держави як боротьбу за права "скривджених". А насправді ця "боротьба" є спровокованими Москвою екстремістськими діями.

Мусульманська меншина в Європі намагається переконати, що причиною її антиінтеграційної поведінки щодо соціумів, у яких вона проживає, є "дискримінація". Проте вся річ у тому, що ці люди і далі хочуть жити у своєму відокремленому світі.

Приміром, мусульмани в Парижі та інших французьких містах стараються селитися в мусульманських районах, де вони почуваються серед своїх. Відтак створення подоби своєрідних гетто, кварталів добровільного розміщення за релігійними ознаками переростає у прямий виклик мусульман країні їхнього компактного проживання - вони всіляко противляться світському втручанню у своє життя. Таким чином, може йтися про добровільну "дискримінацію".

Парадоксальність ситуації ще й у тому, що зазвичай людина, переїжджаючи жити в іншу країну, старається якнайшвидше інтегруватися і натуралізуватися в ній. Але радикалізована частина мусульман відкидає таку можливість. Вона намагаються нав'язувати свою волю державі, яка їх прихистила, і висувають вимоги, часто несумісні з культурними і політичними традиціями західних європейських демократій.

У такій ситуації конфлікт між коріннім європейським населенням і прийшлими мусульманами неминучий. І доти, доки ця категорія мігрантів не припинить спроб нав'язувати свої релігійні правила (кодифіковані у вигляді законів шаріату), досягти миру, порозуміння і єдності в Європі буде важкою, якщо не марною справою.

Водночас проблема європейських іммігрантів має ще один дуже важливий вимір. Живильним середовищем для ісламістів стала мусульманська молодь, яка у країнах свого компактного проживання часто почувається соціально відчуженою. Бідність, неосвіченість, безробіття перетворюються на спонукальні чинники зародження ісламського екстремізму серед населення злиденних кварталів.

Безнадійне майбутнє дуже легко конвертується в неконтрольований процес радикалізації, причиною якого, не в останню чергу, стають економічні й соціальні чинники. Адже сьогодні, наприклад, найвищий рівень безробіття у Франції - 23 % - серед молодих арабських чоловіків. І свій низький соціальний статус, економічну скруту вони вважають наслідком пригнобленого становища арабів у цій країні.

Соціальне відчуження породжує усвідомлення своєї зайвості в суспільстві. Безнадійність майбутнього багатьох штовхає на дрібні злочини. Далі людина проходить через систему кримінального правосуддя, її погляди й поведінка радикалізуються. У результаті молоді мусульмани часто вдаються до джихаду як вираження протесту проти свого "невписування" у чужорідний для них контекст життя в західному соціумі.

Таким чином, без дієвої програми подолання бідності серед мусульманського населення, без доступу молоді до освіти, роботи та "вписування" в економічний і соціальний контекст, зокрема, французького суспільства позитивних змін досягти не вдасться. Лише за умови, коли соціально-економічна політика буде спрямована на кращу інтеграцію іммігрантів, виключені з соціуму знедолені верстви суспільства отримають свій шанс.

Адже відомо, що бійців до своїх лав "Аль-Каїда" (а тепер іще й "Ісламська держава") часто рекрутує з мусульманських громад Європи. Ці новобранці набувають досвіду в гарячих точках Сирії, Лівії чи Іраку, після чого вже як професійно підготовлені кадри повертаються до попереднього місця проживання і цілком готові продовжувати там свій джихад.

Та було би помилкою не помічати подібності нинішнього спалаху ісламського екстремізму до припливів і відпливів утопічних політичних поглядів. Не так давно у країнах третього світу панував "світський соціалізм", прихильники якого, спираючись на досвід і допомогу СРСР, робили спроби і собі побудувати аналогічне "світле майбутнє".

Але з падінням радянського блоку і запереченням "історичної неминучості" поширення диктатури пролетаріату для тих, хто шукає швидких рішень, на світовій арені залишився тільки іслам. Колір сорочки змінився з червоного на зелений, проте ми і далі стикаємося з тим самим типом ідеологічної боротьби за вочевидь утопічні цілі.

Попри те що "Капітал" Карла Маркса було замінено на "Коран", не можна ігнорувати того факту, що соціальне відчуження має такий самий негативний вплив на молоде покоління, як це було й п'ятдесят років тому, в епоху поширення ідей Фіделя Кастро на всю Латинську Америку.

Розв'язати "ісламську проблему" непросто ще й тому, що в ісламі відсутні функціонуюча ієрархія і координуюча владна структура. А це означає, що є декілька незалежних один від одного центрів впливу, які не обов'язково узгоджують свої позиції. Одним із таких визнаних центрів ісламу є Саудівська Аравія, і вона не завжди діє в унісон зі своїми західними союзниками.

Причому попри те що союз Ер-Ріяда із Заходом уже неодноразово показував свою ефективність і надійність, подібний політичний симбіоз іще зовсім не означає, що релігія і культура не є визначальними чинниками, що можна запросто змішати будь-які релігійні переконання й культури і з цього "плавильного казана" отримати у тій-таки Франції чи Нідерландах Homo Europaeus. Це така сама ілюзія, як і намагання вивести людину нового типу - Homo Soveticus - в СРСР.

Та очевидна цивілізаційна неспроможність доктрини полікультурності, нестиковка ісламістських догм із західними демократичними цінностями - це не глухий кут. У глобалізованому світі ми всі хочемо бути відкритими, проте це зовсім не означає, що ця безконечна відкритість має стати руйнівною для "тканини" будь-якого суспільства.

Але в той час, коли войовничий іслам показує, що не поділяє усіх цих мультикультурних "іграшок", і досягає проміжного локального успіху, продовжувати робити вигляд і діяти так, ніби релігійний чинник не має жодного значення, - це в черговий раз надавати ісламістам фору.

Адже програма радикальних ісламістів нехитра: "Якщо у вашому житті безлад і багато проблем - це означає, що ви недостатньо ревні віруючі. Стати кращим мусульманином дуже просто - вбий "невірного", і ласкаво просимо на небеса, де на тебе чекають 72 гурії". Тому навряд чи продуктивно застосовувати прості методи проти тих, хто абсолютно не цінує ані свого життя, ані життя інших.

Інтегрувати або асимілювати "співвітчизників" з такими поглядами європейцям ніколи не вдасться. То чи не варто спробувати діяти інакше? Для лояльних мусульман (а таких більшість) створити відповідні соціальні й економічні умови, за яких вони мали би шанси здобути освіту, отримати роботу й інтегруватися в західноєвропейські суспільства. А прихильникам "джихаду" (їхня чисельність, за різними оцінками, сягає 20%) анулювати громадянство країн, у яких вони проживають.

При цьому одночасно, можливо, варто було би спробувати допомогти мусульманам змінити ситуацію в ісламському світі. Приміром, створити відповідні фонди, інститути, які спонсорували б пошуки мусульманськими вченими нових можливостей, цілей та ідей - насамперед для молоді, з якої джихадистам уже не вдасться рекрутувати терористів.