Трамп Китаю не товариш - Міжнародна політика - dt.ua

Трамп Китаю не товариш

10 серпня, 17:13 Роздрукувати Випуск №29, 11 серпня-17 серпня

У "китайській" політиці Трампа у концентрованому вигляді відбилися всі основні риси його зовнішньополітичних підходів.

© The White House / Flickr

Немає, мабуть, жодної іншої країни, щодо якої політика Дональда Трампа була б такою непослідовною, як щодо Китаю. 

На початку свого президентства Трамп кинув Китаю виклик, однак усього через кілька місяців уже пропонував Пекіну партнерство. А тепер він закликає до дружби з Китаєм і водночас веде з ним торгову війну. Та хоча цей звивистий шлях і свідчить про відсутність у нинішньої адміністрації чіткої стратегії щодо КНР, політика Трампа по-своєму логічна й раціональна. Просто джерела його раціональності слід шукати не в національних інтересах США, а в національних страхах простих американців. 

Політика офіційного Вашингтона щодо КНР базується на балансі двох начал: взаємовигідного економічного співробітництва і глобального стримування Пекіна. Баланс цей склався на початку 90-х, після майже десяти років прохолодних відносин. Коли на початку свого президентства Рональд Рейган оголосив хрестовий похід проти комунізму, він зробив об'єктом своєї боротьби і КНР — усупереч думці багатьох радників та свого віце-президента, Джорджа Буша-старшого. Однобічність підходу до Китаю була помилкою. Формально — ідеологічні противники, Пекін і США мали величезний потенціал для зближення на економічній основі, — адже саме тоді Китай проводив масштабні економічні перетворення, які давали чималі можливості заробити іноземним партнерам. 

Відтоді Китай став для США найбільшим торговим партнером і головним виробничим майданчиком багатьох гігантів американського бізнесу, — й американці навчилися тісно поєднувати в діалозі з Пекіном політичні та економічні питання.

Трамп, по суті, оголосив новий хрестовий похід проти КНР, порушуючи баланс, що слугував потребам американської політики чверть століття. Тільки тепер хрестовий похід став у своїй основі економічним. Ворожість Трампа до Китаю виникла ще в період передвиборної кампанії. Програма Трампа-кандидата не рясніла зовнішньополітичними сюжетами, але для Китаю в ній було відведено чимало місця. Трамп звинувачував Пекін у демпінгу, штучному заниженні курсу юаня, недобросовісній конкуренції та промисловому шпіонажі. Всі ці "злочинні дії" Китаю і були, на думку мільярдера, що оголосив про намір балотуватися на посаду президента, причиною величезного торгового дисбалансу й економічних проблем США. Трамп обіцяв, що, тільки-но стане хазяїном Білого дому, запровадить загороджувальні тарифні бар'єри для китайських товарів і офіційно оголосить КНР "валютним маніпулятором".

Призначивши Китай на роль головного винуватця власних проблем США, Трамп зіграв на страхах простих американців. Більшість їх незадоволені засиллям китайських товарів у магазинах і всерйоз побоюються втратити робочі місця, які "попливуть" за океан. Для багатьох американців КНР — економічний конкурент, а не геополітичний противник. І кроки, спрямовані на створення "справедливих торгових відносин із Китаєм", відгукуються в суспільстві значно сильніше, ніж плани військового стримування Пекіна. Правда, Трамп був не першим, хто звернувся до цих мотивів американської громадської думки. Під час президентської кампанії 2012 р. кандидат від республіканців Мітт Ромні також обвинувачував Китай у маніпуляціях із юанем, а президент США Барак Обама неодноразово зазначав, що його адміністрація зробила для збалансування торгівлі з КНР більше, ніж будь-хто з попередників. 

"Новаторство" Трампа в іншому. Він зробив помилку, дзеркальну тій, якої допустився свого часу Рейган, — вирішувати економічні проблеми у відносинах із КНР Трамп планував, ігноруючи політичні розбіжності. Така позиція зрозуміла: новий хазяїн Білого дому мав намір "знову зробити Америку великою", а для цього, на його думку, треба було більше виробляти і більше продавати. І тому військово-політичне стримування Китаю для нього було не самостійною метою, а лише інструментом тиску на Пекін у торгових переговорах. Показовий такий факт: невдовзі після обрання Трамп заявив про необхідність збільшити військову присутність США в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Але цей крок був йому потрібен не тому, що Китай становить дедалі більшу військову загрозу для регіональних інтересів США, а щоб зробити Пекін більш зговірливим на майбутніх переговорах із економічних питань. 

Простому обивателю можна вибачити виділення одного з факторів світової політики — найбільш істотного саме для нього — на шкоду іншим. Але для лідера держави такий підхід недопустимий. Не дивно, що перше ж зіткнення з реальними міжнародними викликами примусило Трампа різко змінювати курс стосовно КНР. Це сталося навесні 2017-го, на піку кризи на Корейському півострові. Виявилося, що без головного противника Трампа на міжнародній арені — Китаю — неможливо знайти прийнятне вирішення проблеми ядерної зброї КНДР. І під час першого саміту з китайським лідером Сі Цзіньпіном американський президент мусив відкласти вбік свій економічний порядок денний, домагаючись від Китаю підтримки в корейській проблемі. Китай, несподівано для самого Трампа, став партнером, без якого головний зовнішньополітичний виклик першого року його президентства перетворювався на гучний провал. 

Але уроку на далекосяжну перспективу з цього прикладу Трамп не засвоїв . Невдовзі він повернувся до своєї попередньої програми, — на осінь 2017-го ідея запровадження масштабних тарифних бар'єрів проти китайської продукції заволоділа президентом, відкриваючи шлях до початку повномасштабної торгової війни. Вважається, що антикитайський економічний порядок денний формують в адміністрації сам Трамп, торговий представник США Роберт Лайтхайзер і голова Національної торгової ради Пітер Наварро. Останні два— переконані прибічники протекціоністських заходів щодо КНР, але вони, як і президент, вважають торгові відносини з Китаєм самодостатньою сферою, позитивних результатів у якій можна досягти, незалежно від решти масиву двосторонніх відносин. 

І в ситуації, коли ключові рішення щодо китайського напряму американської зовнішньої політики ухвалюються в такому вузькому (і з вузьким сприйняттям цього напряму) колі осіб, неминуча втрата цілісності сприйняття всієї проблематики двосторонніх відносин. Трамп хоче укласти з Китаєм "велику угоду", ось тільки ця угода в його баченні — лише велика економічна угода, яка закріпить вигідні для США умови у двосторонній торгівлі. У цьому своєму підході Трамп розкриває всю міру нерозуміння Китаю та його ролі у світі. 

По-перше, "економізація" американо-китайського діалогу випала на найбільш невдалий момент за останні чотири десятиліття. Друга п'ятирічка правління Сі вперше ставить перед Китаєм очевидні цілі політичного лідерства у світі. Сьогодні Пекін не має наміру поступатися в політичних питаннях на догоду збереженню сприятливого економічного клімату на західних ринках, — Китай здатний домагатися вигідних умов силою (ні, не військовою, а політичною й економічною) і готовий це робити. Коли Трамп планує "натиснути" на КНР у політичних питаннях, щоб отримати поступки в економічних, він найбільше ризикує завести будь-які переговори в глухий кут, — адже у їх учасників з самого початку не буде точок дотику. 

По-друге, вважаючи політичні питання другорядними, Трамп виходить із неправильної оцінки позиції КНР, що загрожує кризою у двосторонніх відносинах. Найближче до такого результату Трамп був у ситуації з Тайванем. Він став першим із кінця 1970-х рр. американським лідером, який провів офіційну розмову з Цай Інвень, президентом Республіки Китай (не визнаним КНР). Більше того, Трамп засумнівався в доцільності дотримання політики "Одного Китаю", згідно з якою Вашингтон визнає КНР єдиним представником китайського народу (відмовляючи в такому праві Тайбею) — принаймні до того моменту, поки КНР не піде на поступки в економічних питаннях. Ось тільки ціна тайванської проблеми для Пекіна незмірно вища за проблеми торгівлі, і навіть натяк на її розмін на економічні питання для китайської сторони неприйнятний.

По-третє, нерозуміння виняткової важливості політичної складової американо-китайських відносин призводить до того, що Трамп залишає за межами своєї політики надзвичайно важливі проблеми. Насамперед це китайська політика у Південнокитайському морі. Претензії КНР у цьому регіоні давно є причиною для занепокоєння цілого ряду країн Південно-Східної Азії. Американці давно використовують ситуацію для тиску на Пекін: невизнання китайських претензій і підтримка незадоволених дозволяли стримувати рух КНР на південь. Але Трамп важливість цієї проблеми ігнорує: під час зустрічей із лідерами В'єтнаму та з філіппінським президентом Родріго Дутерте питання китайської політики у Південнокитайському морі не обговорювалося. Фактично, замість президента збереження тиску в цьому болісному для Пекіна питанні змушені брати на себе інші члени адміністрації, насамперед міністр оборони Джеймс Меттіс. 

По-четверте, у політиці Трампа губиться загальна картина зіткнення американських і китайських інтересів — в Азійсько-Тихоокеанському регіоні та у світі загалом. Виводячи США з Транстихоокеанського партнерства, Трамп не тільки ударив по партнерських відносинах із країнами регіону, — він створив передумови для посилення Пекіна. Адже Китай теж активно формує зони вільної торгівлі з сусідніми країнами і має всі підстави претендувати на лідерство в таких об'єднаннях. Ще більшою проблемою для США може стати недооцінка китайської ініціативи "Один пояс — один шлях". Хоча ініціатива з'явилася ще за попередньої американської адміністрації, лише останнім часом (особливо після торішнього саміту під егідою ініціативи) стали очевидними її потенційні економічні — і, що досить важливо, політичні — рзультати. Але Трамп не вважає ініціативу істотною, і тому адміністрація мляво реагує на кроки Пекіна, надаючи тому непогані шанси посилити свої позиції в Євразії.

Нарешті, по-п'яте, США і Китай досягли високого рівня взаємозалежності — особливо в економіці, коли розвиток однієї країни тісно пов'язаний із розвитком іншої. Виробництво, фінанси, торгівля — всі ці сфери становлять переплетіння взаємних інтересів, у якому добитися односторонніх переваг, практично, неможливо, — хіба взаємних втрат. Почавши в липні нинішнього року торгову війну, США наочно продемонстрували правильність цього твердження: КНР обіцяє симетрично відповісти на нові американські мита, що оцінюються у 34 млрд дол., — митами у відповідь на сільськогосподарську продукцію, автомобілі та інші товари на таку ж суму. Більше того, починаючи, мабуть, наймасштабнішу торгову війну в історії, США загрожують зруйнувати нинішній режим міжнародної торгівлі в рамках СОТ. Такий результат ударить по інтересах і США, і КНР — найбільших гравців у міжнародній торгівлі.

У "китайській" політиці Трампа у концентрованому вигляді відбилися всі основні риси його зовнішньополітичних підходів — схильність до надмірного спрощення картини світу, ігнорування думки протилежної сторони, волюнтаризм, випинання одних проблем на шкоду іншим. Такий набір сам собою обіцяє проблеми, якщо спробувати застосувати його в реальній політиці. Але тут він використовується ще й в абсолютно непідходящому випадку. Адже Китай — одна з небагатьох країн, нав'язати якій свою позицію американці не можуть. А сам Китай здатний дійсно ускладнити життя США практично в будь-якій сфері. Прагнення Трампа переглянути традиційну політику стосовно Китаю справді небезпечне. І спотворена картина американо-китайських відносин, яка сформувалася у Трампа (та, значною мірою, в усієї його адміністрації), неминуче веде до кризи, що обіцяє неприємні наслідки як безпосереднім її учасникам, так і решті світу.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 20 жовтня-26 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво