Тінь Бандери і Хмельницького - Міжнародна політика - dt.ua

Тінь Бандери і Хмельницького

6 квітня, 18:37 Роздрукувати

Чому погіршуються відносини між Польщею та Україною.

Польщею бродить привид "бандерівця".

Відтоді, як правоцентристська партія "Право і справедливість" отримала всю повноту влади, польський істеблішмент кардинально переглядає політику Польщі. У тому числі й у сфері національної пам'яті. Стосовно України це призвело до відмови від формули примирення "прощаємо і просимо прощення", і тепер історичні кривди виходять на перший план в українсько-польських відносинах. Тому ті й перебувають у стані турбулентності.

"Своїми діями у сфері політики національної пам'яті польська сторона відкриває скриню Пандори. У відносинах із Німеччиною, Литвою, і насамперед — з Україною, оскільки представникам нинішньої польської влади здається, що, апелюючи до цивілізованості, буде легше нав'язати своє бачення історії країні економічно слабкій та уразливій у сфері безпеки", — вважає керівник Центру глобалістики "Стратегія XXI" Михайло Гончар.

Нині польська влада представляє українців як "злочинних націоналістів" і "кола­бораціоністів Третього рейху", покладає на них усю відповідальність за Волинську трагедію 1943—1944 рр. і докоряє Києву за політику героїзації ОУН—УПА та Степана Бандери. В цьому трактуванні історії поляки виступають у ролі жертви, а українці — катами. 

Такі підходи несправедливі і з історичної точки зору, і з моральної. Тому для українців — неприйнятні. Тим більше що Варшава не обмежується заявами, а юридично закріплює політичні кліше.

Якщо влітку 2016 р. польський парламент визнав Волинську трагедію геноцидом поляків, скоєним українськими націоналістами у 1943—1945 рр., то взимку 2018 р. він ухвалив зміни до закону про Інститут національної пам'яті. Серед іншого в них ідеться про кримінальну відповідальність за заперечення злочинів "українських націоналістів". Цей закон унеможливив професійну розмову істориків про Волинську трагедію на території Польщі.

Свою роль у жорсткій позиції Варшави відіграв прийнятий Верховною Радою навесні 2015 р. Закон "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ ст.", в якому йдеться, зокрема, і про ОУН та УПА. Поляки досить болісно сприйняли його. Зокрема й тому, що українські депутати проголосували його через три години після виступу в парламенті тодішнього президента Польщі Броніслава Коморовського.

І хоча Київ неодноразово обіцяв пом'якшити ст. 6 закону, своєї обіцянки українські політики так і не виконали. А ця стаття передбачає судову відповідальність, у тому числі й іноземців, за зневажливе ставлення до борців за незалежність і публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність нашої країни в минулому столітті. На думку поляків, це ускладнює польсько-український істо­ричний діалог.

Криза в українсько-польських відносинах поглиблюється й іншими проблемами у сфері історичної пам'яті. Йдеться про легалізацію на території обох країн польських та українських пам'ятників, побудованих без дотримання чинного в них законодавства; руйнування українських пам'ятників у Польщі; тимчасову заборону на проведення поляками пошукових та ексгумаційних робіт в Україні; повернення церковної власності католицьким громадам у Києві та Львові. 

Ще один чинник, який загострює кризу, — "чорні списки": заборона на в'їзд особам, котрих українська і польська влада розглядають як загрозу національній безпеці. Але останнім часом у цих списках, окрім радикальних політиків, часто опиняються історики й представники громадянського суспільства, які безпосередньо брали участь у формуванні політики національної пам'яті в Україні і Польщі.

Зазначені проблеми сприяють охолодженню українсько-польських відносин, посилюючи взаємну недовіру. Спроби ж української влади, польської опозиції та громадськості двох країн виправити ситуацію поки що безуспішні. 

Попри декларовану готовність до переговорів, загалом Варшава на компроміси не йде. І, вимагаючи від Києва дозволити ексгумацію тіл загиблих поляків в Україні, обурюючись висунутими українською стороною умовами для відновлення робіт, Варшава, своєю чергою, виставляє безліч вимог, які, фактично, узаконюють демонтаж українських пам'ятників у Польщі.

"Польська сторона слухає, але не чує. Якщо, звісно, слова не збігаються з польським баченням історії", — констатує Михайло Гончар. "Історія перестала бути діа­логом. Поляки впевнені, що Волинська трагедія — геноцид. І Україна або визнає це, і тоді буде діалог, або — ні, і в такому разі діа­логу не буде", — зазначає завідувач Центру міжнародних досліджень Дипломатичної академії ім. Г.Удовенка Надія Коваль.

Ситуація тільки погіршується, оскільки Варшава розширює конфліктне поле: тепер польська влада заговорила і про "злочини Богдана Хмельницького проти євреїв". "У наших польських сусідів негативні емоції викликають усі ті герої української історії, які боролися за національне самовизначення України", — стверджує директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович.

То що ж призвело до кризи у відносинах Києва і Варшави? Якими можуть бути її наслідки? Адже проблема не обмежується тільки історичним діалогом: тінь Бандери падає на весь спектр українсько-польських відносин. За великим рахунком, правляча ПіС поставила сьогодення й майбутнє українсько-польських відносин у залежність від прийняття чи заперечення Києвом польського трактування спільних сторінок історії. 

"Як у минулому прийдешнє зріє, так у прийдешньому минуле тліє…"

Ще років 20 тому в Польщі не було консенсусу щодо Волинської трагедії. Тільки невелика група "кресов'ян" (нащадків поляків, які жили на "східних кресах" — територіях, що охоплювали сучасні західні області України й Білорусі, а також т.зв. Віленську область Литви) говорила про цю подію як про "геноцид, скоєний українськими націоналістами". Але тепер саме така оцінка трагедії домінує в польському суспільстві.

Цю думку поділяють і консерватори, і ліберали. У тому числі й ті, хто називає себе симпатиками України. Таку оцінку подій 1943—1944 рр. на Волині поляки вже не змінять. "У Києві цього не розуміють. Тут багато хто думає, що коли ПіС програє вибори, а "Громадянська платформа" — виграє, то ситуація зміниться й відбудеться переоцінка Волині. Цього не буде", — сказав один із польських дипломатів на умовах анонімності.

Донедавна основним стрижнем у польській політиці національної пам'яті були злочини нацизму і комунізму проти поляків. Але з 2000-х у Польщі почали порушувати тему "Волинської різанини", — так поляки називають події на Волині у 1943—1944 рр. "На місце Катині прийшла Волинь, а головними злочинцями стали українці. І цей наратив відтісняє злочини комуністів та нацистів", — зазначає Володимир В'ятрович.

Існує кілька причин такого заміщення в польській політиці національної пам'яті. Річ не тільки в тому, що Польща за роки членства в Євросоюзі зробила колосальний ривок у розвитку, що в польської еліти відбулося "запаморочення від успіхів", і тепер поляки прагнуть відігратися в історичних питаннях на слабкій державі, нав'язу­ючи Україні своє трактування історії.

Конфлікт навколо політики історичної пам'яті двох країн — це зовнішній вияв більш глибоких процесів, що відбуваються як в Україні і Польщі, так і в Європі в цілому.

Як зазначає виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження" Олександр Сушко, з 90-х років і донедавна в Польщі домінувала ліберальна ідея, яку поділяли і ключові політичні партії (навіть рання ПіС), і більшість суспільства. Вона базувалася на двох принципах. По-перше, Польща, як частина Європи, бере участь у побудові спільного європейського дому. Його фундамент — ліберально-­демократичні цінності. По-друге, відносини з Україною розвиваються в рамках концепції Єжи Гедройця.

Загалом "доктрина Гедройця" полягає в такому: конфлікти минулого не можуть стати основою для побудови майбутнього. Тому поляки визнають свої післявоєнні східні кордони, а Польща, як більш сильна держава, підтримує незалежність України, Білорусі та Литви і сприяє інтеграції цих країн у західну цивілізацію. У результаті, Варшава отримує надійний буфер, що відокремлює Польщу від Росії.

Але світ змінився. Маятник гойднувся у протилежному напрямку, й історія почала домінувати над політикою. І тоді коли український політикум переглядає роль Польщі як "моста" між Україною та ЄС, польський істеблішмент відправляє концепцію Гедройця в архів на полицю. Тепер у Польщі стверджують, що політика замовчування складних історичних проблем, яка проводилася в 90-х, —призвела до нинішньої ситуації. 

"У Польщі, як і в інших європейських країнах, розпочався ренесанс національної ідентичності. Цей ренесанс відбувається під акомпанемент відродження конфліктності у трактуванні всієї українсько-­польської історії, посиленої історичними міфами про власні жертви", — пояснює причини трансформації політики національної пам'яті Олександр Сушко. 

Одночасно з польським ренесансом національної ідентичності відбувається процес формування української ідентичності, супроводжуваний створенням пантеону героїв національно-визвольної боротьби. А ця боротьба велася, фактично, з усіма нашими сусідами. Паралельність процесів у двох країнах посилює конфронтацію. "Чорно-червоний прапор впливає на українсько-польські відносини", — підкреслив польський дипломат у розмові з DT.UA.

Але чорно-червоні прапори — це не демонстрація антипольських настроїв в українському суспільстві, а, поряд із державним синьо-жовтим, — символ національної ідентичності, символ боротьби за незалежність і на Майдані, і на Сході. "Героїзація Бандери та ОУН—УПА для українців не містить антипольського змісту. Чого не скажеш про польське суспільство, для якого ці люди й організації асоціюються з Волинською трагедією", — звертає увагу Олександр Сушко.

Коли йде дискусія про історичне минуле, то надзвичайно важливо усвідомлювати: кожен народ має право на своїх героїв і на трактування своєї історії. Так сталося, що в України і Польщі — антагонізм пантеонів національних героїв, які обстоювали незалежність своїх країн. У нас національні герої ті, хто боровся з поляками, у них — ті, хто воював з українцями. 

Але, ставлячи пам'ятник польському політикові, шовіністові й українофобові Роману Дмовському, називаючи його іменем вулицю та міст, поляки не готові визнати, що й українці мають право на свою оцінку таких постатей, як Степан Бандера і Роман Шухевич. Вони не готові усвідомити, що в Україні, значною мірою завдяки російській агресії, відбулося переосмислення власної історії та підходів до історичної пам'яті. І шляху назад немає. 

Як не усвідомлюють у Варшаві й того, що політика Польщі у сфері національної пам'яті викликає в Україні реакцію у відповідь. "Варшава формує в українців негативне ставлення до поляків. Це природна реакція українського суспільства, яке пройшло через Революцію Гідності, чия країна перебуває у стані війни з Росією", — відзначив у розмові з DT.UA один з високопоставлених українських дипломатів.

У результаті, поляки обурено заявляють, що Україна відплатила за газ, поставлений у дні, коли "Газпром" зупинив поставки нашій країні, маршем "Львів не для польських панів". Але що не тривожить польський істеблішмент — то це використання історії у внутрішньополітичній боротьбі: емоційна тема історичних конфліктів приносить політикам і партіям дивіденди на виборах. Як не турбує їх і те, що саме українців зображають головними ворогами поляків у минулому.

"Польська політична еліта свідомо радикалізує суспільство на основі історичної теми. І робитиме це й надалі, оскільки у всій владній структурі Польщі виробилося розуміння: історія — чудовий мобілізаційний чинник. А тема "східних кресів" завжди була зрозуміла полякам", — відзначив український дипломат, наголошуючи, що цієї осені в Польщі відбудуться місцеві вибори, а восени 2019 р. — парламентські.

Та якщо раніше тема "злочинів бандерівців" розкручувалася переважно політичними маргіналами, представленими націоналістичними партіями і кресовими організаціями, то тепер цей тренд взяли на озброєння й основні парламентські партії — правоцентристська ПіС та популістська Кукіз'15. Граючи на одному електоральному полі, ці дві партії борються за голоси виборців, і агресивна позиція однієї політичної сили примушує іншу бути ще жорсткішою.

Примітно й те, що наші польські співрозмовники пов'язують прийняття в січні поправок до закону про Інститут національної пам'яті з резонансним сюжетом на польському телеканалі TVN24, у якому йшлося про польських неонацистів з організації Duma i Nowoczesność та їхні зв'язки з правими. За версією наших співрозмовників, правляча партія ПіС, ініціювавши прийняття скандальних поправок до закону про Інститут національної пам'яті, свідомо затінила одну гучну подію іншою.

У тому числі й завдяки тому, що партії посилюють риторику у сфері національної пам'яті, 50,2% поляків готові проголосувати за провладну ПіС, а 7,3% — за Кукіз'15. Але, використовуючи у внутрішньополітичній боротьбі тему історичних проблем і кривд, створюючи міфологію жертв і катів, експлуатуючи поняття вини й відповідальності, польські політики тим самим піднімають на новий рівень конфлікт в українсько-польських відносинах. 

Наслідком посилення радикальних настроїв стають не тільки акції протесту націоналістів під стінами українського посольства у Варшаві й польського — у Києві, а й напади на українські пам'ятники та цвинтарі в Польщі і польські — в Україні. Втім, нерідко акти вандалізму ініційовані російськими спецслужбами, що прагнуть збільшити амплітуду "розгойдування" відносин Києва і Варшави. 

Свідомо створюючи концепцію геноциду поляків українцями, Варшава не хоче говорити про те, що стало передумовою Волинської трагедії, — про польську політику на території Західної України у 20—30-х роках. Тоді влада Другої Речі Поспо­литої проводила політику пацифікації, що супроводжувалася масовими арештами, закриттям і знищенням українських церков. Жорстокість акції призвела до жорстокості й радикалізації українців.

"Польські політики й історики свідомо звужують україно-польський конфлікт до 1943 р. Очевидно, що розширення хронологічного і географічного контексту, який пояснює причини та масштаби цього конфлікту, ставить під сумнів концепцію геноциду і знищує образ поляка як жертви. Тому ми нічого не чуємо про репресивну політику Другої Речі Посполи­тої, про антиукраїнські акції польського підпілля на Волині й Галичині. І дуже неохоче окремі польські історики розповідають про злочини проти українців на території Холмщини", — зазначає Володи­мир В'ятрович. 

За великим рахунком, поляки ставлять знак рівності між національно-визвольною боротьбою українців та злочинами проти поляків. І часто риторика Польщі в питанні історичної пам'яті не відрізняється від риторики Росії. А спроби ж Кремля вплинути на погляди українців на своє минуле закінчилися спробами вплинути на наше завтра. 

Не дивно, що через такі підходи Варшави Києву не вдається налагодити діалог. Не дивно, що після переговорів віце-прем'єра Павла Розенка з його польським колегою Петром Глинським "сторінку" так і не було перегорнуто. Не дивно, що між Києвом і Варшавою падає довіра.

Риторика польського істеблішменту та дії польської влади запускають ланцюгову реакцію: Київ вимушений реагувати на постійно озвучувані претензії Варшави. Поки що справа обмежується різкими заявами, тимчасовою забороною на проведення пошукових та ексгумаційних робіт в Україні, припиненням легалізації пам'ятників на території двох країн, "чорними списками". Але, зрештою, ситуація загрожує втратою взаємної довіри, що матиме катастрофічні наслідки для всього спектра двосторонніх відносин.

Неевклідова геометрія українсько-польських відносин

В умовах російсько-української війни Києву важлива підтримка міжнародної спільноти у протидії воєнній агресії та політичному тиску Москви. Позиція ж Польщі в Євросоюзі стосовно Росії — одна з найбільш безкомпромісних. Вона залишається такою, незважаючи на кризу у відносинах двох країн. А як із січня 2018 р непостійний член Ради безпеки ООН, Варшава планує брати активну участь в урегулюванні ситуації в Донбасі.

Тим часом від представників польської сторони часто доводиться чути: "Існує проблема довіри. Президент Порошенко обіцяв багато, а на практиці нічого не зробив. Проте річ не тільки в довірі між Порошенком і Дудою. Питання стоїть ширше: у довірі між Києвом та Варшавою". Втім, переходити червону лінію у Варшаві поки що наміру не мають і не ставлять у залежність продовження санкцій проти Москви від поступок Києва у питаннях історичної пам'яті.

Сьогоднішні відносини двох країн польський істеблішмент зводить до формули "ми будемо допомагати, але й будемо вимагати". "Ми б хотіли, щоб Україна належала до сім'ї демократичних країн у Європі. Ми підтримуємо її територіальну цілісність, підтримуємо в конфлікті з Росією", — підкреслює голова МЗС Польщі Яцек Чапутовіч. І водночас додає: у найважливіших питаннях Польща підтримує Україну, але Польща повинна вимагати визнання від України історичної правди.

Двоїстість політики Варшави на українському напрямі здається парадоксальною. Але, як відзначають наші польські співрозмовники, для місцевого істеблішменту підтримувати Україну у сфері безпеки й водночас критикувати Київ щодо УПА, Бандери і т.ін. — природно, ці дії не супере­чать одна одній і добре поєднуються.

Причина такої підтримки України — в Росії, з якою в Польщі давній конфлікт. 

Як член ЄС і НАТО, Польща має вагомі підстави бути впевненою у власній безпеці. І якщо раніше поляки стверджували, що "немає незалежної Польщі без незалежної України", то тепер вони прямо говорять про відсутність такої залежності. На­прикінці минулого року очільник політичного кабінету польського МЗС Ян Парис заявив: існування України не є умовою існування вільної Польщі, а ось Київ потребує Варшави. 

Однак, хоча польський істеблішмент і відмовився від "доктрини Гедройця", наша країна залишається важливим чинником безпеки Третьої Речі Посполитої. "Варшава продовжує бути союзником Києва у багатьох питаннях, де є чинник Росії. Тому Польща, незважаючи ні на що, підтримуватиме Україну на міжнародній арені. Проте якщо з цієї схеми вилучити чинник Росії, то може зникнути й розуміння, що Україна важлива для безпеки Польщі", — впевнений Олександр Сушко.

Це добре розуміють у Москві. І роблять усе для посилення розбіжностей між Києвом та Варшавою, працюючи всередині Польщі й України та вбиваючи клини в дедалі ширші тріщини наших відносин. "Якщо ми не залишимо Польщу нашим союз­ником, то Росія зробить її нашим ворогом", — переконана віце-спікер Оксана Сироїд, що очолює парламентську асамблею Україна—Польща.

Поки що політика національної пам'яті не впливає на політику у сфері безпеки та двосторонні економічні відносини. Але це тільки в евклідовій геометрії паралельні лінії не перетинаються. У політиці ж постійно. І випинання теми минулих конфліктів, їх екстраполяція на сучасність — це те, що знищує сучасні українсько-польські відносини. 

"Чим більше зростатиме взаємонерозуміння, тим менше буде бажання до взаємного співробітництва", — зазначає Надія Коваль. Якщо не завтра, то післязавтра історія може безпосередньо позначитися і на економіці, і на співпраці у сфері безпеки, і на міжособистісних стосунках українців та поляків. 

"Доки ми всі доволі вперто захищаємо свою національну пам'ять, теоретично можливий сценарій, реалізований угорцями, які намагаються блокувати все що можна. Але я в нього не вірю", — переконаний стратегічний радник Міжнародного фонду "Відродження" Тарас Качка. 

Найреальніші наслідки нинішньої політики Варшави — зростання антиукраїнських настроїв у польському суспільстві й антипольських — в Україні; поглиблення кризи у відносинах польського та українського істеблішменту; провал спільних проектів у сфері економічного, енергетичного та військово-промислового співробітництва. 

Дефіцит довіри Варшави до Києва відчувається давно. "Польська сторона, декларуючи співпрацю в тих чи інших сферах, водночас не хоче зв'язувати себе додатковими відносинами в чутливих сферах зі Сходом — Україною та Білоруссю, посилювати залежність Польщі від цих країн. Це більш ніж наочно виявляється у сфері енергетичних відносин, де немає жодного успішного проекту", — стверджує Михайло Гончар. 

Безумовно, поляки поставили українцям газ у холодні дні березня, після того, як "Газпром" відмовився поставляти газ Україні. Обсяги цих поставок досить скромні, але вони значущі як символічний акт енергетичної солідарності. 

Варшава також виступає послідовним противником газопроводу "Північний потік-2". "Поляки — наші природні союзники у протидії спробам Росії побудувати обхідні газопроводи", — каже голова правління Інституту економічних досліджень і політичних консультацій Ігор Бураковський.

Та при цьому, зазначає М.Гончар, так і не був реалізований проект нафтопроводу Броди—Плоцьк. Польська сторона відхилила українську пропозицію проекту енергомосту Україна—Європа для експорту електроенергії у Польщу з Хмельницької АЕС. Польсько-українські негаразди побічно впливають і на темп реалізації проекту газового інтерконектора, покликаного збільшити пропускну здатність українсько-польського газового сполучення.

Двоїста політика польського істеблішменту вже призвела до того, що в деяких українських політиків і експертів зростають підозри і міцніє впевненість у підготовці поляками платформи для відторгнення територій від України. У зв'язку з цим часто згадується відомий лист лідера ЛДПР Володимира Жириновського, який у березні 2014 р. пропонував Польщі, Угорщині та Румунії приєднати суміжні з ними області України.

Публічно про цю загрозу поки що говорять або такі популісти як глава Ради­кальної партії Олег Ляшко, або такі політики націоналістичного штибу як екс-депутат від "Свободи" Юрій Михальчишин.

"Той рівень дискурсу, до якого прийшли польські політики, вже не передбачає поваги до українського суверенітету і політики добросусідства. Це вже відверто загарбницька риторика... Сучасна політика Республіки Польща в перспективі найближчих трьох—п'яти років завершиться висуненням до України територіальних претензій, які буде підкріплено силовими провокаціями та спробою анексувати Західну Україну", — прогнозує в інтерв'ю виданню "Мир" Юрій Михальчишин.

"Це повний абсурд!" — вигукують польські експерти і дипломати, коментуючи можливі територіальні претензії Польщі до нашої країни. "Польща була б останньою, хто висунув територіальні претензії до України. Інакше опинилися б під сумнівом і західні кордони самої Польщі, встановлені після Другої світової війни. Крім того, в Західній Україні більшість населення — українці, а поляків практично не залишилося", — запевняє польський дипломат.

Однак коли між політиками двох країн падає довіра, а польська влада в законі про Інститут національної пам'яті використовує термін "Східна Малопольща", то виникають і побоювання з приводу висунення територіальних претензій. Вони з'явля­ються, попри щирі запевнення поляків у протилежному. Адже й росіяни не менш щиро говорили про абсурдність таких претензій до України. Закінчилося це окупацією Криму та частини Донбасу.

Та якщо загроза територіальних претензій із боку Польщі поки що видається гіпотетичною, то негативні наслідки від політики національної пам'яті, яку проводить Варшава, для відносин між "пересічними" українцями й поляками — реальні. 

Дані дослідження, проведеного Київ­ським міжнародним інститутом соціології (КМІС) на замовлення DT.UA й оприлюдненого в січні ц.р., свідчать, що найбільше українці хочуть їхати на заробітки в Німеччину (13,6%) і Польщу (13,1%). Але в списку країн, де потенційні трудові мігранти побоюються виявів ворожості до українців, Росія посідає перше місце (34,4%), а Польща — друге (7,2%).

"У Польщі багато українців. Вони не живуть у гетто. Вони живуть серед поляків, у польському суспільстві. У Варшаві і Вроцлаві майже 10% населення — це українці. У Вроцлаві в кожного третього поляка є український сусід. Це позитивно впливає на відносини народів", — розповідає польський дипломат про демографічні зміни у своїй країні, яка після Другої світової війни стала практично моноетнічною, а тепер заново вчиться жити в багатонаціональному суспільстві.

Нині в Польщі працюють 1,2—2 млн українців. За даними заступника глави МЗС Польщі Бартоша Ціхоцького, якщо у 2016 р. українські працівники перерахували додому 8 млрд злотих (близько
61 млрд грн), то у 2017-го — 13 млрд злотих (близько 100 млрд грн). Грошові перекази українців із Польщі становили у 2016 р. близько 2,5% ВВП України. Але наскільки важливі "заробітчани" для української економіки, настільки вони необхідні і для польської.

"Українці потрібні Польщі для економічного розвитку. Оскільки в Польщі спостерігається відплив кваліфікованих фахівців в інші країни, подальший розвиток польської економіки прямо залежить від наявності робочої сили. І ця сила — українська. Тому додатковий злотий у польську економіку можливий при залученні робочої сили з України", — звертає увагу Тарас Качка. 

Та нині українці в Польщі відчули погіршення ставлення до себе з боку поляків, і акти агресії проти них уже давно не рідкість. "На жаль, у польському суспільстві поширюються й посилюються українофобські погляди. І це наслідок свідомої політики польського уряду", — констатує Оксана Сироїд. У рік 75-річчя Волинської трагедії антиукраїнські настрої тільки наростатимуть.

За результатами різних соцопитувань, поляки загалом ставляться до українців значно гірше, ніж українці до поляків. При цьому дані соціологічних досліджень польського Центру дослідження громадської думки (CBOS) демонструють зв'язок між активізацією політики польської влади у сфері національної пам'яті та зростанням кількості поляків, які негативно ставляться до українців.

У 2015 р. до українців добре ставилися 38% поляків, погано — 32%. У квітні 2016 р. до нас симпатію відчували вже 27% опитаних, антипатію — 34% (нагадаємо, що того року польський парламент визнав Волинську трагедію геноцидом поляків). У лютому 2017 р. українці подобалися 36% респондентів, а 32% — ні. Після того, як були внесені поправки до закону про Інститут національної пам'яті, CBOS оприлюднив у березні 2018 р. дані нового соцопитування, з якого випливає, що лише 24% польських громадян позитивно ставляться до українців, тоді як 40% (!) — негативно. 

Як зазначає Gazeta Prawna, автори дослідження стверджують, що, порівняно з минулим роком, ставлення поляків стало гіршим практично до всіх націй, включених в опитування. Але ставлення до українців, а також до німців погіршилося істотно й сьогодні є найменш сприятливим за останні 10 років. І ця ворожість — серйозна перепона на шляху інтеграції трудових мігрантів у польське суспільство.

"Якщо поляки думають про далекосяжну перспективу, то їм треба, щоб українська громада мирно жила в польському суспільстві. Тут же іскрить, бо в поляків прокидається пихатість, і внаслідок теперішньої політики національної пам'яті погіршується ставлення до українців. Цю проблему, яка негативно позначиться і на польській економіці, і на двосторонніх відносинах, необхідно вирішувати польському уряду", — вважає Тарас Качка.

Політика Варшави б'є бумерангом і по самих поляках. Посол України в Польщі Андрій Дещиця, коментуючи прийняття парламентом поправок до закону про Інститут національної пам'яті, відзначив в інтерв'ю радіо Zet, що це викликає антипольські настрої в Україні.

Українські експерти теж припускають, що загострення відносин у сфері історичної пам'яті не тільки матиме негативні наслідки для відносин українців і поляків, а й у середньостроковій перспективі також негативно позначиться на економічному співробітництві двох країн. 

За словами Ігоря Бураковського, польський ринок важливий для України. У 2017 р. на Польщу припадало 6,3% експортних українських поставок. Майже 7% імпортних товарів надходило з польського ринку. У 2017 р. Польща була найбільшим торговим партнером України серед країн — членів ЄС. На неї припадало 15,5% експорту українських товарів у ЄС. Польща була на другому місці з імпорту з ЄС — 16,6%. 

На думку Олександра Сушка, нинішня політика Варшави веде, зокрема, до невикористаних шансів у сфері економіки. "Річ не в тому, що в нас щось погіршиться. Просто ми не використаємо тих можливостей, які б могли бути, якби ми пішли іншим шляхом. Наприклад, в Україні буде менше польських інвестицій. Знизиться кількість спільних проектів. Не розвиватиметься прикордонна інфраструктура", — зазначає представник Міжнародного фонду "Відродження". 

Експерти у сфері економіки, яких ми опитали, припускають, що через розбіжності з Києвом у політиці національної пам'яті Варшава може вдатися до жорстких заходів. Наприклад, у сфері міграційної політики. "Це не означає, що українських трудових мігрантів вишлють або для них закриють польський ринок. Ідеться про введення жорсткіших правил реєстрації, перебування, роботи тощо", — припускає Ігор Бураковський.

Власне кажучи, польська влада вже почала робити щось подібне. Як повідомляють мас-медіа, громадян України, які мають польське походження й хочуть отримати посвідку на проживання в Польщі, запитують про їхнє ставлення до Бандери й УПА. Якщо заявник вагається або недосить чітко висловлюється з цих питань, то заявку відхиляють. Крім того, Варшава практикує політику "чорних списків". 

Своєю чергою, Тарас Качка звертає увагу на те, що "подальша практична інтеграція України в ринки ЄС потребує підтримки всіх країн клубу. Наприклад, коли мова заходить про цифровий ринок. І якщо в нас загостряться відносини з Польщею, то чи буде вона нас підтримувати? Поляки мені кажуть: ви звертаєтеся по підтримку до Берліна або Парижа й забуваєте про Варшаву, а не факт, що ми вам її надамо".

Та поки що українсько-польські відносини ще не досягли тієї точки замерзання, коли Варшава захоче відмовитися від своєї традиційної політики стосовно Києва і з союзника й партнера перетворитися на відвертого ворога, здатного обмежити доступ нашій країні на польський і європейський ринки. При цьому експерти виключають ситуацію, коли наші тертя з Польщею у сфері національної пам'яті призведуть до впровадження ЄС економічних санкцій проти України.

Можливі загрози від загострення відносин у сфері історичної пам'яті примушують політиків і представників громадськості шукати вихід із кризи. Але виходу з цієї ситуації поки що не видно: Варшава заганяє її в глухий кут.

"Переосмислення підходів у польської сторони не буде. Нинішня польська влада діє так, як вважає за необхідне, незважаючи на критику і всередині країни, і за її межами. Це стосується не тільки політики національної пам'яті. У результаті, ситуація веде до поки що м'якої ізоляції Польщі всередині Євросоюзу й напруги у відносинах із її сусідами — Україною, Литвою та Німеччиною", — впевнений Михайло Гончар.

У цих несприятливих "політико-кліматичних" умовах українська влада намагається реагувати максимально стримано. Зокрема й тому, що на Банковій не виробили нового курсу у відносинах із партнером в умовах, що змінилися. Але, потребуючи союзника, Київ не вживає радикальних заходів і водночас дотримується позиції, що українці мають право на своїх героїв та на власне трактування історії, а відносини партнерів і союзників мають будуватися на діалозі, а не на диктаті.

"Взаємоповага, толерантність, спільний осуд злочинів і вшанування пам'яті безневинних жертв, зрештою, прагматизм і елементарний здоровий глузд — ось перевірений європейський рецепт подолання нинішньої кризи в українсько-польських відносинах", — каже глава МЗС України Павло Клімкін, апелюючи до досвіду мирного співіснування в Європейському Союзі.

Але заклики Києва "залишити історію історикам" і повернутися до формули "прощаємо і просимо прощення" не знаходять відгуку у Варшави: колишні підходи до двосторонніх відносин уже не діють. У цій ситуації можливий перегляд Конституційним трибуналом поправок до закону про Інститут національної пам'яті лише на час зніме напруженість в українсько-польських відносинах, але не вирішить проблему.

Опитані нами експерти впевнені, що доти, доки ПіС перебуває при владі, ситуація у сфері політики історичної пам'яті буде перманентно конфронтаційною, а двосторонні відносини буде лихоманити. Однак такі припущення видаються надміру оптимістичними. Зовсім не очевидно, що у разі приходу до влади іншої політичної сили Варшава перегляне свій курс. Дуже багато політиків заради голосів виборців готові маніпулювати давніми конфліктами і кривдами. 

Тому не варто надіятися на нове "чудо на Віслі". Поліпшення відносин неможливе без постійного спілкування українців і поляків. Без їхньої готовності до взаєморозуміння та співпраці. Без прагнення істеблішменту двох країн применшити роль історії в політиці. Без бажання Польщі визнати за Україною право на власне прочитання минулого. Без відмови польської сторони від зарозумілого менторства стосовно української. Без готовності Варшави до рівноправного партнерства з Києвом.

Поки що ж привиди минулого тривожать сьогодення українсько-польських відносин і загрожують їхньому майбутньому. 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №15, 21 квітня-27 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво