Тигр, що крадеться у високій траві

Риторика Пекіну та дії китайського керівництва щодо Тайваню викликають дедалі більше занепокоєння у союзників Тайбею. Очевидно, що комуністичний Китай хоче встановити контроль над островом.

Зокрема у Вашингтоні побоюються, що зі зростанням потуги КНР посиляться ризики того, що одного дня Пекін зможе розглянути питання повномасштабної операції проти Тайваню, силоміць узявши його під свій повний контроль. І хоча, як передає агентство Reuters, високопоставлений представник військової розвідки США на умовах анонімності висловив сумнів у тому, що Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) піде на такий крок, але можливість цього, за його словами, стане найбільшим клопотом, коли Китай розширить і модернізує свою військову спроможність.

А що така небезпека реальна, свідчить не тільки те, як свого часу Пекін настійно наполягав на передачі йому Гонконгу й Макао: потенційне військове вторгнення Китаю було одним із чинників, які спонукали Лондон і Лісабон зрештою залишити ці китайські території. На початку січня голова КНР Сі Цзіньпін пригрозив Тайваню насильницьким приєднанням. За його словами, незалежність острова стала б справжньою катастрофою, і Пекін зберігає за собою право використовувати всі можливі заходи для його повернення під свій контроль: "Китай повинен возз'єднатися, і це неминуче станеться".

Військове вторгнення на Тайвань може стати тільки питанням часу, якщо Пекіну дадуть можливість безперешкодно укріплювати свої стратегічні позиції у Південно-Східній Азії. Причому захоплення Росією українського Криму може розглядатися Китаєм як модель, котру не завадить спробувати повторити. І якщо раніше головним стримуючим чинником у реалізації військового сценарію з повернення Тайваню була колосальна військова перевага США, порівняно з КНР, загалом і присутність 7-го флоту в регіоні, зокрема, то тепер у Китаї стали вважати, що розрив у військовій сфері зі Сполученими Штатами різко скоротився.

Очевидно, військова операція Китаю щодо Тайваню стала б величезним дестабілізуючим чинником не тільки для Південно-Східної Азії, а й для всього світу. Цей сценарій небезпечний і для Пекіну, зокрема, тим, що китайське керівництво часто переоцінює свої можливості й сили. Бо реальна ситуація в самому Китаї не така стабільна, якою її прагне подати офіційна пропаганда. На думку багатьох економістів, надутий "фінансовий пузир" здатен прорватися у будь-який момент. Серйозну проблему для Пекіну становлять етнічно неоднорідне населення країни і величезна нерівність у розвитку між внутрішніми та прибережними провінціями.

Якщо згадати історію, то протистояння між Пекіном і Тайбеєм почалося 1949 р., коли острів став притулком для генералісимуса Чан Кайші та його партії Гоміндан після поразки гомінданівців у громадянській війні з комуністами на материковому Китаї. За ці сім десятиліть Тайвань еволюціонував від диктатури генералісимуса до демократії, ставши однією з найбільш квітучих і успішних країн Східної Азії. На острові гомінданівці зберегли уламок Китайської Республіки, тоді як на материку було проголошено Китайську Народну Республіку, причому уряд кожної з них вважав себе єдиним представником усієї країни. Та ООН і значна частина світової спільноти офіційно визнають юрисдикцію КНР як над материковим Китаєм, так і над Тайванем.

Фундаментальною причиною протистояння з обох боків Тайванської протоки є й те, що КНР сприймає Тайвань не лише як частину своєї території, котра незаконно від нього відкололася, а й як форпост Заходу. Авторитарний режим не хоче змиритися з тим, що поруч розміщується ще одна держава китайців, але з ліберально-демократичною владою. Та хоча Китай діє як той тигр, який підбирається до своєї жертви через високу траву, він ще не готовий напасти, бо не цілком упевнений, що не отримає жорстку відсіч.

Поки що КНР дотримується довгострокової стратегії повільної економічної, соціальної і навіть політичної інтеграції з Тайванем. Це може тривати доти, доки Тайвань не зробить щось таке, що Пекін розцінить як необдумане. Після чого він здатен вдатися до економічних заходів, а потім і до обмеження судноплавства в Тайванській затоці.

Один із елементів тактики Пекіну полягає в нарощуванні партнерства з Тайбеєм, щоб таким чином поступово об'єднати дві економіки, а потім використати економічні зв'язки для примушення тайванців до політичного союзу, який мав би стати першим кроком до добровільного об'єднання двох держав. Одночасно Пекін маневрує й залякує тайванців загрозою неминучого нападу, сподіваючись, що намагання частини тайванського політикуму не провокувати агресора з часом дозволить Китайській Народній Республіці контролювати уряд Тайваню, а це згодом підштовхне Тайбей до добровільної капітуляції.

Керівництво ж Тайваню намагається балансувати між збереженням незалежності острова та співпрацею з материком. Президент цієї частково визнаної держави Цай Інвень у новорічному зверненні підкреслила "неготовність відмовлятися від суверенітету і йти на поступки владі КНР". Що ж, перспектива "возз'єднання" лякає острів'ян: ризики такого сценарію для політичних і бізнесових еліт Тайваню очевидні.

І хоча Сі Цзіньпін каже, що приєднання острова "піде на благо тайванським землякам", але кожен із тайванців, на чию думку Тайвань може бути сумісним із китайською системою, мусив би мати перед очима приклад Гонконгу, що його Китай теж свого часу запевняв про дотримання принципу "одна держава - дві системи". Еліти Гонконгу Пекін поступово заміняє, самоврядування дедалі більше підпорядковується центральній владі, виборча система стає схожою на фарс, а в місто переїжджають десятки тисяч материкових китайців. У результаті, це призвело до відпливу найбільш дієвої й працездатної частини гонконгців за межі цього особливого адміністративного району країни.

Подальша доля Тайваню залежить від твердої й послідовної позиції адміністрації президента Дональда Трампа з "тайванського питання". Ніхто напевно не знає, якою буде відповідь США та їхніх союзників на китайське вторгнення до Тайваню. Традиційна політика Вашингтону базується на тому, що Сполучені Штати залишають за собою право захищати Тайвань без конкретних зобов'язань. Якщо ж у Пекіні відчують слабинку Білого дому або зникнення інтересу американців до острова, то це здатне підштовхнути Китай до його захоплення. Якщо Вашингтон і Тайбей об'єднають сили, щоб захистити Тайвань, це може стати повною катастрофою для Китаю.

Та чи є в Пекіна прорахований план, як діяти, коли втрутяться американці? Бо насправді йдеться не тільки про Тайвань, а про те, хто домінуватиме в західній частині Тихого океану. Китай не хоче миритися з великою присутністю Америки у Південно-Східній Азії, американським Тихоокеанським флотом і альянсами США з Японією, Південною Кореєю, Австралією, Тайванем та Філіппінами. Тому "вибиття" Тайваню з цієї обойми могло б стати першим кроком до переформатування сил у цьому регіоні.

"Тайванське питання" - це сьогодні значно більше, ніж регіональна проблема для суміжних держав. У сучасному світі, де все взаємопов'язане, загроза вторгнення на Тайвань має примусити сусідні з Китаєм країни задуматися над тим, що вони можуть стати наступними. Аби цього не сталося в найближчому майбутньому, необхідно, щоб американські союзники в цьому регіоні, включно з Японією та Південною Кореєю, приростали не тільки економічною, а й військовою силою.