Стій, хто йде! - Міжнародна політика - dt.ua

Стій, хто йде!

11 січня, 18:44 Роздрукувати Випуск №1, 12 січня-18 січня

Вашингтон заспокоює союзників щодо планів виведення американських військ із Сирії.

© The White House / Flickr

Радник з питань національної безпеки президента США Джон Болтон і керівник Держдепартаменту Майк Помпео минулого тижня намагалися переконати союзників і партнерів США на Близькому Сході в надійності американської політики в контексті заяв президента США Дональда Трампа про виведення американських військ із Сирії. 

Болтон відвідав Ізраїль і Туреччину, Помпео — дев'ять арабських країн. Усі візити були важкими. В Ізраїлю й Туреччини досить специфічні вимоги, в багатьох арабських країнах (у п'яти з дев'яти, які відвідав Помпео) досі не призначено послів через внутрішні протиріччя в США. 

19 грудня Трамп поширив через Твіттер відеоролик, у якому оголосив про перемогу над "Ісламською державою" (ІДІЛ) і негайне виведення американських військ із Сирії. Відразу після цього про відставку заявили міністр оборони Джеймс Меттіс і спеціальний представник США у міжнародній коаліції з питань боротьби з ІДІЛ Бретт Макгурк. Якщо Макгурка призначив іще Барак Обама, і він мав покинути посаду вже цього лютого (як позначив свою думку Трамп — невелика втрата), то Меттіс — один із стовпів адміністрації, який забезпечував її авторитет з моменту формування. 

Своє рішення щодо Сирії Трамп оголосив після телефонної розмови з президентом Туреччини Реджепом Ердоганом, який висловив готовність узяти на себе роль США в Сирії. Потім відбулося ще кілька телефонних розмов Трампа й Ердогана, після яких заяви американського президента ставали чималі менш категоричними: так, США вийдуть з Сирії, але не за 30 днів, як планувалося спочатку, а за 120, потім і зовсім "не швидко й не повільно". Останні дані про терміни: Трамп не збирається залишатися в Сирії вічно. Але наскільки довго й на яких умовах, мали пояснити Болтон і Помпео. Запити Туреччини максимальні: США повинні не просто піти з Сирії, а й роззброїти лояльні до них курдські формування, а також надати Туреччині логістику для військового контролю території. США не можуть піти так далеко (після роз'яснень щодо цього з боку Болтона Ердоган відмовився від зустрічі з ним). Ізраїль зажадав визнати анексію Голанських висот. Можливо, і це для США забагато. Поки що важко судити, наскільки погляди Трампа збігаються з поглядами його радника й міністра.

На полі бою

США контролюють приблизно чверть території Сирії на північному сході. Це східний берег Євфрату з родючими землями й запасами вуглеводнів. Саме цю територію Сирії, що примикає до Іраку, в 2014—2015 рр. захопила "Ісламська держава", тепер практично розгромлена міжнародною коаліцією на чолі зі США. Нині східний берег Євфрату — самоврядна переважно світська територія Сирії, що перебуває під контролем Сирійських демократичних сил, альянсу курдських, арабських й ассирійських груп із вкрапленнями туркменів, вірменів і чеченців. Провідною силою цього альянсу є курдські Загони народної самооборони (YPG), що налічують майже 30 тисяч бійців. Загальна чисельність військових підрозділів Сирійських демократичних сил — близько 60 тисяч. 

Основний тягар сухопутних операцій проти "Ісламської держави" винесли на собі підрозділи Сирійських демократичних сил за американської організуючої ролі та потужної підтримки з повітря. На піку воєнних дій сухопутні сили США в Сирії налічували 2,2 тисячі — в основному спецпризначенці, а також артилерія і військова поліція. Це зовсім небагато порівняно з курдською міліцією, яка обчислюється десятками тисяч. Американські сухопутні сили — передусім організуюча ланка коаліції та гарантія того, що Туреччина не атакуватиме курдських підрозділів, які вона вважає такими ж терористами, як "Ісламська держава". 

Оголошене виведення приблизно двох тисяч американських військовослужбовців ніяк не стосується ще майже п'яти тисяч військовослужбовців в Іраку й двох тисяч у Кувейті, не рахуючи близько семи тисяч контрактників, що виконують ті самі функції, що й сирійський контингент. Слід розуміти, що немає окремої воєнної операції США в Сирії, є воєнна операція "Непохитна рішучість" (Inherent Resolve) зі штабом у Кувейті, яка проводиться з середини 2014 р. в Іраку й Сирії проти "Ісламської держави" та інших терористичних груп. Ця американська операція посилена коаліційною участю ще 18 країн, включаючи Велику Британію, Францію, Австралію, Йорданію і Саудівську Аравію.

На "Непохитну рішучість" США витратили торік близько 13 млрд дол. Витрати різко зросли з кількох мільярдів протягом 2014—2016 рр., але й результат не забарився. "Ісламську державу" практично розгромлено, можливо не остаточно й не безповоротно, але Дональда Трампа не можна звинуватити в тому, що гроші на Ірак і Сирію витрачено марно. У кожному разі це небагато порівняно зі 130 млрд на операцію в Іраку в останній рік Джорджа Буша-молодшого й тільки крапля в кількох трильйонах доларів, витрачених США на воєнні операції на Ближньому й Середньому Сході після терактів 11 вересня 2001 р. 

Скільки зі згаданих 13 млрд, асигнованих торік на "Непохитну рішучість", США витратили саме на операцію в Сирії, можна судити з пропорції сухопутних сил із Сирії й Іраку (дві тисячі проти п'яти). Оцінити витрати можна в 3,7 млрд доларів. Виведення сухопутних сил не торкнеться авіації, найдорожчого компонента спільних операцій. Крім того, сухопутна присутність США збережеться на кордоні з Йорданією для блокування військового трафіку з Ірану. В Сирії американських авіабаз немає, ударів завдають з території Іраку, Туреччини, Кувейту, авіаносців у Перській затоці. Згідно з даними Пентагону про розподіл витрат на "Непохитну рішучість" за родами військ, на сухопутні сили й сили спеціальних операцій припадає близько чверті фінансування. Таким чином, ціна питання виведення двох тисяч американських військовослужбовців при збереженні дій авіації — близько 1 млрд дол. на рік. Зовсім невелика економія, якщо залишити все як є в Іраку. А так і буде: американський президент, відвідуючи на Різдво війська в Іраку, дав зрозуміти, що до сфери їхньої відповідальності входитиме Сирія. 

Важко змінювати стратегію, коли вона є, і формувати, коли її немає 

Якщо говорити про економію на воєнних операціях, то починати США варто було б з Афганістану. Там на підтримку контингенту з приблизно 15 тисяч осіб в останні два роки витрачалося по
46 млрд доларів. На початку року, після бесіди з прем'єром Індії, Дональд Трамп натякнув на можливе виведення сил з Афганістану. 

Його попередник Барак Обама вже виводив звідти війська, але перед виведенням, точніше зведенням до мінімуму, йому довелося, навпаки, посилити присутність і фінансування для вирішення нагальних проблем безпеки. Потім запустили проекти не просто післявоєнної реконструкції, а геополітичного конструювання. Натиснули на Пакистан, який прагне домінувати в Афганістані, і запустили проект інтеграції Центральної Азії через формат 35+1 із перспективою перетворити Афганістан на ще один центральноазійський "стан". Цій меті мали слугувати два великі енергетичні проекти доставки газу (TAPI) й електрики (CASA-1000) із Центральної Азії в Пакистан та Індію через Афганістан. Нехай проекти й далекі від завершення, але стратегія є, і розумної альтернативи їй немає, крім спроб Росії залякати Центральну Азію "загрозою з півдня" і змусити її погодитися на глибший російський протекторат зі збільшенням закупівель російської зброї. 

Зрештою стратегія США в Афганістані передбачає зменшення військової присутності й витрат. У Сирії стратегія ще не оформилася, є тільки нестабільний баланс сил. "Ісламська держава" була загрозою, яка потребувала американського втручання. Такою ж загрозою було використання владою Сирії хімічної зброї проти опозиційних сил. Але в іншому на Близькому Сході араби-суніти протистоять персам-шиїтам, ісламський світ протистоїть Ізраїлю, алавіти в Сирії на чолі з Башаром Асадом записані в шиїти й одержують підтримку Ірану, Туреччина бореться і з курдським сепаратизмом, і, зберігаючи світськість при сунітській культурі, підтримує дружні відносини з шиїтським Іраном, однак непримиренна до режиму Башара Асада. 

У цьому протистоянні багатьох із багатьма дві тисячі американських військовослужбовців у Сирії відіграють другорядну роль. Вони лише гарантують безпеку курдським районам Сирії від турецького військового втручання. Нафта і газ цих районів, усупереч хибній думці 20-річної давності, яку все ще можна почути, США не потрібні. Вони були потрібні "Ісламській державі" задля власного виживання, тому й потрапили в зону американської уваги. Після розгрому "Ісламської держави" резонів для збереження уваги поменшало. 

Самодостатність США у видобуванні нафти й газу й швидке перетворення на справді велику, на відміну від Росії, енергетичну наддержаву, кардинально змінили багато формул міжнародних відносин. США немає сенсу підтримувати колишню присутність на Близькому Сході. Але піти може бути важче, ніж залишитися. Якщо з американськими військами піде мир і з'явиться ІДІЛ, на це доводиться реагувати. 

Трамп вважає Сирію зручним місцем, з якого можна вийти, створивши проблеми тим, хто їх шукає, зменшивши їх для США. Нещодавні численні твіти американського президента на сирійську тему не позбавлені сенсу. 20 грудня Трамп написав: "Чи хочуть США бути близькосхідним поліцейським, який не отримує нічого й лише витрачає дорогоцінні життя й трильйони доларів для захисту інших, які в більшості випадків не цінують того, що ми робимо? ...Вже настав час для інших повоювати, урешті-решт". 

У близькосхідній політиці США є константа — союзні відносини з Ізраїлем і трохи перемінних, до яких належать складні, але загалом партнерські відносини з Туреччиною і Саудівською Аравією. Курди, як показують останні події, можуть потрапити в близькосхідне рівняння безпеки. Якщо формула складеться, вона може виявитися сильнішою за волю Трампа.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво