Спогади про майбутнє - Міжнародна політика - dt.ua

Спогади про майбутнє

11 листопада, 14:59 Роздрукувати Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада

Чи почнеться нова гонка озброєнь?

Після нетривалого періоду затишшя геополітичний трикутник США—Росія—Китай знову почав рухатися. 

Тимчасове "перемир'я" порушили США, оголосивши про намір вийти з договору щодо ракет середньої і меншої дальності (РСМД). Реакція ключових гравців на цей крок була загалом передбачуваною, хоча й неоднозначною. Для України ж важливо розуміти причини й наслідки цього кроку. Свого часу процес роззброєння став важливим досягненням політики розрядки між США і СРСР, і якщо від нього відмовляються, виходить, на це є причини. Майбутнє, до якого рухається світ, цілком може виявитися добре знайомим минулим. З нього й почнемо.

Протистояння США—СРСР, що стало квінтесенцією всієї світової політики після Другої світової війни, завершилося розпадом СРСР. Нетривалий період одноособового панування США мав безліч наслідків. Серед них — розширення ЄС і НАТО, піднесення Китаю (тільки США вклали в Китай понад 250 млрд дол.), а також поява монстра під назвою "путінська Росія", яка на системній основі, починаючи з мюнхенської промови Путіна 2007 року, почала нагадувати про свої претензії на рівноправний діалог зі США. 

Параноїчне сприйняття НАТО як основного ворога, а США — як головного порушника т.зв. гарантій нерозповсюдження ЄС і НАТО на Схід, нібито даних Горбачову при возз'єднанні Німеччини, прагнення відновити "зону впливу" по кордонах СРСР — ось основні цілі Кремля, про які було заявлено не тільки вербально, а й через воєнні дії в Грузії й Україні. Усі чотири країни з колишнього радянського "гуртожитку" — Молдова, Азербайджан, Грузія, Україна, які не виявили бажання входити до нових інтеграційних проектів Москви, до 2014 року виявилися "позначеними" територіальними конфліктами, подекуди — "замороженими" з 1990-х років, подекуди — гарячими з 2000-х. 

Відчувши слабкість Заходу, де протягом уже багатьох років спостерігається дефіцит сильних лідерів, Москва перестала зважати на норми міжнародного права, порушуючи власні зобов'язання, дво- і багатосторонні договори, відмовляючись виконувати рішення міжнародних судів. Неясно, до яких наслідків могла б призвести подібна політика, але 2016 року на арену світової історії вийшов Дональд Трамп. Америка заявила про своє небажання продовжувати бути "світовим жандармом". 

Здавалося б, для Росії відкрилося вікно можливостей, але тут Москву випередив Китай, та й розслідування втручання в американські вибори виявилося дуже недоречним. Китай же, збільшивши свій ВВП за 30 років у 30 разів, заявив про претензії на лідерство у процесах глобалізації, яке до цього моменту було прерогативою США. Вісь перетворилася на трикутник, у якому "сторони" мають різну "довжину" і політичну вагу, однак усі найважливіші події на геополітичних фронтах, які відбуваються останні півтора року, так чи інакше пов'язані з їхньою взаємодією. 

Показова дружба Росії й Китаю, як і демонстративна ворожнеча між Росією і США, не мають вводити в оману. Кожна зі сторін прагне використати іншу у своїх цілях. 

До листопадових виборів до Конгресу Вашингтон, схоже, визначився зі своїми пріоритетами: головним ворогом призначено Іран, головним ревізіоністом — Китай, головною метою — переобрання Трампа, головним досягненням — зростання американської економіки. Китай на даному етапі зосереджується (пам'ятаєте знамените горчаковське "Росія зосереджується"?), намагаючись у нових умовах сформулювати модель взаємодії зі США на найближчий період. Росія, в якої запас міцності все ж не такий великий, як хотілося б Кремлю, не залишає спроб домогтися від США політичних поступок. І отут серед найбільш актуальних питань світової політики виникає ситуація в Україні.

У Росії всерйоз думають, що події на сході України становлять для США особливу цінність, яка дозволить відбутися обміну — скасування санкцій і відновлення "нормальних" відносин з боку США в обмін на врегулювання в Донбасі (наприклад, згода РФ на введення миротворців за "американською" моделлю), співробітництво щодо Сирії (оцініть красу гри за нещодавнім самітом із Туреччиною, Німеччиною і Францією) і відмова від беззастережної підтримки Ірану. Однак ця думка хибна. 

З погляду Вашингтона, Росія повністю програла в ситуації з Україною. Навіть проміжної мети — гарантованого гальмування зближення України з ЄС і НАТО — досягти не вдалося. Усе відбулося з точністю до навпаки. Українська держава встояла, угода про вільну торгівлю з ЄС, безвізовий режим і всебічне співробітництво з НАТО стали реальністю. Ніхто з серйозних політиків в Україні більше не говорить про нейтральний статус, нормалізацію відносин з путінською Росією та повернення в "стійло" ОДКБ і ЄврАзЕС. З кожною новою втратою в Донбасі тануть і без того примарні надії провести до Верховної Ради лояльні до Росії сили, а безкомпромісна позиція Вселенського патріархату ставить жирний хрест на впливі "третього Рима" на духовну частину українського буття. 

Москва, однак, відступати не хоче. Кремль наполягає на реалізації Мінських угод виключно в його трактуванні, розуміючи, що це неможливо. У Москві впритул не помічають пропозицій України щодо миротворчої місії, очікуючи обміну домовленостями з цього приводу зі США. 

На Заході ж пропонують визначитися з ключового питання: це має бути операція для підтримання миру (тобто peacekeeping) чи для його встановлення (тобто peacemaking)? При цьому дедалі частіше звучить думка, що самі по собі миротворці — не вирішення проблеми, а, швидше, крок, який дозволяє всім сторонам "нормандського формату" і підписантам "Мінська" зберегти обличчя, тобто це швидше face-saving operation, ніж класичне "миротворство". 

Що довше Росія вперто тримається свого, наполягаючи на путінському трактуванні миротворців як "охоронців" місії ОБСЄ, то сильніше роздратування європейців та американців. У перших попереду вибори до Європарламенту, у других — необхідність зрощувати рейтинг Трампа. І це без урахування того, що коаліція Меркель дуже нестійка, переговори щодо Brexit ідуть важко (якщо взагалі йдуть), проблеми біженців так і не вирішено, а на підтримку США у розв'язанні проблем Європи сподіватися не доводиться. 

Зрозуміло, у Вашингтоні є чимало політиків, які симпатизують Україні. Однак для Трампа і його оточення ключовим викликом на найближчі два роки в контексті виборів-2020 є все-таки не Росія з Україною і Сирією, а Китай. 

Запровадження торговельних мит поза механізмами СОТ практично на всі найважливіші статті китайського експорту в США мало на меті стримати випереджальне зростання економіки КНР, яке навіть поточного, дуже успішного для США року, більш ніж удвічі перевищує темпи зростання економіки США. І це при тому, що зниження безробіття до рекордного за останні 50 років рівня й активізації економічної активності досягнуто через значне зниження податків, що має наслідком зростання дефіциту бюджету. Долар дорожчає, а МВФ уже знизив прогноз розвитку світової економіки (у тому числі в США) наступного року на 0,2% через торговельну війну США і Китаю. Реальні ж цифри падіння можуть бути й більшими. 

Що ж до Китаю, то сьогодні провідні аналітичні центри Піднебесної зайняті аналізом конфліктної ситуації зі США. Керівництво КНР намагається зрозуміти логіку дій американців і активно шукає оптимальну модель кроків у відповідь. Стає дедалі очевидніше, що заявка Сі Цзіньпіня на глобальне лідерство КНР, озвучена два роки тому в Давосі, викликала вкрай неоднозначну реакцію у світі капіталізму. У той час як менш розвинені держави Заходу та країни, що розвиваються, сприйняли перспективи китайських інвестицій з обережним ентузіазмом, лідери ЄС, низка країн Південно-Східної Азії і США заходилися шукати альтернативу китайському проекту "Один пояс — один шлях". Європейський Союз уже визначився. 

19 вересня в Брюсселі Федеріка Могеріні презентувала зустрічний план ЄС на глобальні плани Китаю. ЄС сам має намір інвестувати десятки мільярдів євро в транспортну інфраструктуру континенту. При цьому, як стверджується, без політичного підґрунтя, у нав'язуванні якого країнам — реципієнтам китайських інвестицій Захід звинувачує Пекін. Ці плани обговорювалися й на нещодавньому саміті Азія—ЄС у Брюсселі, у якому взяли участь лідери 51 країни. Очевидно, що в Європі стурбовані перспективою зміни світового гегемона на країну, у якій при владі Комуністична партія. Немає сумнівів, що намічене змагання за глобальне лідерство набуває не тільки економічного, а й ідеологічного характеру.

В умовах загальної кризи довіри досить значним кроком стало оголошення США про вихід з договору щодо РСМД. Одним рухом Вашингтон зробив одразу кілька ходів на "великій шахівниці". 

По-перше, показав Росії, що не збирається миритися з систематичними порушеннями договору Москвою, які, за словами Болтона, тривають уже п'ять років. По-друге, викликав бурхливу радість у лавах американського ВПК, уже давно готового до оновлення ракетно-ядерного потенціалу США. По-третє, розв'язав собі руки у зв'язку з розробкою аналогічних систем Китаєм. Якщо погрози Вашингтона стануть реальністю, Росії загрожує гонка озброєнь в умовах, коли військовий бюджет РФ у десять разів менший за витрати на оборону США, коли вона перебуває під санкціями і не в найкращому фінансовому стані. Крім того, Росії доведеться конкурувати ще й з Китаєм, який також буде змушений модернізувати власний ракетний потенціал у зв'язку з виходом США з договору щодо РСМД. 

Реакція Москви на те, що відбувається, виявилася досить передбачуваною. Путін заявив, що порушником режиму РСМД є не Росія, а США, і відразу запропонував Трампу терміново зустрітися. За збігом обставин, зустріч (за словами Болтона, коротка) відбудеться в Парижі 11 листопада. Це дуже символічна дата — день припинення воєнних дій у Першій світовій війні. Цього самого дня в Парижі зустрічатимуться серби і косовари, щоб домовитися про можливе вирішення суперечок стосовно визнання Косова, оскільки обидві країни хочуть у ЄС. Якщо домовляться — це означатиме зниження впливу Росії на Балканах.

Для нас не менш важливо, що це й дата так званих виборів в ОРДЛО, що є черговим і найгрубішим порушенням Мінських домовленостей. Було б зовсім непогано, якби цей факт був озвучений Трампом під час зустрічі з Путіним. Заяви Болтона після переговорів у Москві про те, що "Росія повинна забратися з України", вселяють певний оптимізм.

Прямої реакції Китаю на вихід США з договору щодо РСМД не було. Що ж до ЄС, то досить слабкі протести Німеччини і Франції проти рішення Вашингтона видаються непереконливими. Очевидно, що часи змінилися, і США зовсім не прагнуть розміщати ракети в Європі. Погрози Путіна спрямувати російські ракети на країни Європи у відповідь на розміщення американських більше нагадують реакцію за інерцією, ніж серйозне попередження.

Перший раунд осіннього політичного сезону відіграно, питання в тому, яким буде продовження й чого очікувати Україні. Спробуємо спрогнозувати подальший розвиток подій. 

Найімовірніший сценарій — збереження ситуації "ні війни, ні миру" впродовж року — більш-менш улаштує всі "вершини" трикутника. Однак це означатиме істотне зменшення свободи дій для Росії, яка буде змушена прийняти виклик нової гонки озброєнь. Цілком можливо, що згодом РФ усе-таки захоче домовитися зі США й тим самим віддалиться від Китаю, який навряд чи погодиться на тристоронній формат нового договору щодо РСМД. 

Піднебесній у свою чергу життєво необхідний простір для розвитку, що його і США, і ЄС обмежують своєю протидією. Китай уже припинив купувати американську нафту, переключився на нові ринки LNG, подав скаргу на США до СОТ і почав шукати шляхи зміцнення регіональних альянсів. Китай іще активніше працюватиме з третіми країнами, насамперед Азії і Африки, де інтереси Пекіна й Москви ввійдуть у суперечність. Усе це разом із новою гонкою озброєнь призведе до напруги у відносинах з РФ, і в разі, якщо торговельне протистояння зі США вирішити не вдасться, КНР цілком може перейти до більш наступальної політики. 

Україні ж треба починати думати про Росію після Путіна, відпрацьовуючи різні сценарії поведінки наступника або групи товаришів (згадаймо "семибоярщину"), які його замінять. Не припиняючи активного співробітництва зі США, ми все-таки маємо наполегливо шукати шляхи зближення з КНР. Швидше на Пекін, ніж на Берлін і Париж, можна розраховувати й у питанні відновлення Донбасу. Продумана диверсифікація — правильна політика, особливо в тому майбутньому, яке нагадує вже трохи призабуте минуле, коли кожен був сам за себе.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво