Румунський плацдарм США - Міжнародна політика - dt.ua

Румунський плацдарм США

8 листопада, 2013, 20:10 Роздрукувати Випуск №41, 8 листопада-15 листопада

З оголошеним позаблоковим власним статусом і зростанням арсеналів навколо кордонів Київ почувається дедалі більш незатишно. І нехай ці арсенали спрямовані не на українську територію, але як бути з тим фактом, що саме українська земля лежить посеред наїжачених сторін? 

З кінця жовтня Румунія слідом за Польщею заходилася реалізовувати знакові заходи у сфері національної безпеки — розміщувати на власній території військові об'єкти іноземної держави: Сполучені Штати почали передислокацію свого Центру транзитних перевезень з киргизького аеропорту "Манас" на військово-повітряну базу в румунське місто Констанцу. Крім того, Вашингтон проголосив, що в румунському Девеселу в рамках реалізації другого етапу створення національної ПРО на європейському театрі воєнних дій (ТВД) невдовзі з'явиться батарея наземного базування з американськими ракетами-перехоплювачами. 

Що стоїть за цим хитросплетінням подій? Як здається, кожна зі сторін-учасниць уже вибудувала багатоходову комбінацію. 

Інтереси сторін:
раптовий збіг пазлів

У сучасних реаліях давній постулат "хочеш миру — готуйся до війни" втрачає своє містичне значення. Сьогодні актуальна багатолика військова хитрість мирного часу, яка виражається формулами залучення союзників. Вищий пілотаж сьогодення — "продаж" свого геополітичного положення за гарантування фізичної безпеки чужими силами. Так завбачливо вчинили балтійські держави, прикрившись бойовою авіацією НАТО. Таким самим шляхом пішла і помітно зміцніла у військовому плані Польща, коли дала згоду на розміщення американських ракетних комплексів Patriot на своїй території. І саме так слід оцінювати перспективи розгортання батареї наземного базування з американськими перехоплювачами SM-3 IB у Румунії.

Введення системи вартістю
134 млн дол. в експлуатацію заплановано на 2015 р. У майбутньому передбачається, що в рамках третього етапу розгортання (з 2018 р.) на територіях Румунії і Польщі з'являться нові ракети-перехоплювачі SM-3 Block IIA. Якщо комплекси SM-3 IB зможуть здійснювати перехоплення ракет дальністю 3—5,5 тис. км, то нові системи повинні "діставати" й міжконтинентальні балістичні ракети. 

Накачування військових м'язів Румунії американським ракетним та авіаційним "протеїном" почалося не раптом. Формально договір між Вашингтоном і Бухарестом від
2005 р. дозволяє Сполученим Штатам використовувати кілька військових баз на території Румунії для складування й перекидання обладнання, а також навчальної підготовки військовослужбовців. Що ж до розміщення об'єктів системи ПРО, то це питання теж було вирішено давно. Ще в 2010 р. Вища рада оборони Румунії схвалила плани участі в розміщенні американських ракет-перехоплювачів нового покоління, а в 2011-му Вашингтон і Бухарест підписали відповідну угоду. 

Однак чому США так наполегливо закріплюються в країнах Центральної і Східної Європи (ЦСЄ), а останні так охоче йдуть на надання своїх територій? Не можна не помітити, що в цій багатошаровій справі несподівано збіглися численні шестірні інтересів, вибудувавши єдиний, дієвий механізм. 

Штати давно тримають у прицілі своїх довгограючих планів саме держави ЦСЄ, які є новими членами Північноатлантичного альянсу. Як відомо, Парижу і Берліну вже приїлася гра заокеанських партнерів у Європі і від виношування планів вони перейшли до обережних дій із витіснення американців з континенту. Створивши ж довгострокові військові плацдарми на території невеликих, не дуже сильних у військовому плані країн ЦСЄ, можна за рахунок оборонної опіки одержати довгострокову підтримку нескінченно вдячних союзників на міжнародній арені і створити хорошу противагу Франції та Німеччині. 

Мотиви Польщі й Румунії дещо відмінні. Варшава досі ще відчуває психологічний дискомфорт, а часом навіть і справжні напади фобії від можливого пробудження на сході агресивного "російського ведмедя". І тому має намір закритися непробивним оборонним панциром і створити на сході буферну зону. Ось чому Варшава не приховує задоволення від розвитку відносин з Вашингтоном і розміщення об'єктів ПРО, пов'язуючи це насамперед з гарантованим захистом себе від потенційних амбіцій Росії. На радість полякам, 5 листопада держсекретар США Джон Керрі підтвердив у Варшаві незмінність курсу на розгортання системи ПРО. 

Що ж стосується Бухареста, то оборонний потенціал Румунії та економічні можливості його посилення істотно поступаються зрослим амбіціям. І не виключено, що за запрошенням американців криється і певний економічний інтерес. Той-таки Киргизстан отримував 60 млн дол. на рік безпосередньо за оренду авіабази й ще 140 млн дол. — за її всебічне обслуговування. Напевно Бухарест розраховує на лояльність Вашингтона у придбанні деяких оборонних технологій та озброєння, яке вже було у використанні. Наприклад, Румунія роками зволікала з ухваленням рішення про придбання в Португалії кількох старих винищувачів F-16 Fighting Falcon.

У реалізації планів з нарощування військового потенціалу Бухарест досить послідовний. Приміром, він збільшує оборонний бюджет на 0,3% ВВП щорічно, маючи намір досягти до 2016 р. 2% ВВП. (Цього року оборонні видатки Румунії становитимуть близько 1,73 млрд дол., або 1,25% ВВП.) Також слід зазначити, що Бухарест уже заявив про бажання перейти на винищувачі п'ятого покоління, включаючи F-35 Lightning II, але до 2016 р., очевидно, буде використовувати переважно старі радянські МіГ-21. 

Звичайно, у столицях ключових європейських гравців НАТО не в захваті від нарощування військового потенціалу Сполучених Штатів у країнах Центральної і Східної Європи. Але їм доводиться миритися переважно через технологічне відставання від США та відсутність чіткої консолідованої позиції щодо розвитку військових структур Євросоюзу. Більше того, у пресу просочилася інформація, що Сполучені Штати можуть у 2014 р. стати асоційованим членом Єврокорпусу. Це чітко свідчить про зростання впливу американців на європейському субконтиненті і явну відсутність бажання відпустити Європу у вільне плавання. 

Проте найменше такий перебіг подій влаштовує Росію. Москва розглядає створення американської ПРО в Європі як пряму загрозу своїм життєво важливим інтересам. Про це, до речі, прямо зазначено у воєнній доктрині РФ, затвердженій президентом РФ 5 лютого 2010 р. Тому-то Москва змушена не тільки активніше переозброюватися сама, а й нарощувати потенціал сусідньої Білорусі. Зокрема, оголошено про додаткове переміщення російської винищувальної авіабази та чотирьох додаткових дивізіонів ракетних систем С-300. Москва намагається "сигналити" про своє невдоволення на всіх рівнях, лякаючи переміщенням оперативно-тактичних ракетних комплексів "Іскандер" і ядерної зброї ближче до західних кордонів. І старанно "грається у війну" біля самісіньких західних кордонів, проводячи разом з білорусами масштабні маневри "Захід-2013". 

Отже, на тлі американської військової активності деякі держави Європи цілком успішно вирішують стратегічні питання безпеки. Але не можна не помітити: загальна геополітична обстановка внаслідок зростання протиріч між Сполученими Штатами і Російською Федерацією на тлі стриманих позицій ключових гравців європейського субконтиненту помітно погіршилася, напруженість продовжує зростати і може за певних умов досягти рівня протистояння. Чи не розігрується у цій справі українська карта?

Уроки для України:
провал "політики маневрування" 

Цілком очевидно, що повчальні уроки для України є в багатьох дотичних галузях — політиці, воєнній безпеці, економіці, технологіях. 

Як політичного гравця Україну витіснили з гри, що зветься ЄвроПРО. Незважаючи на те, що саме Україна, як правонаступниця Договору ПРО 1972 р., не раз висловлювала зацікавленість в участі у переговорах, цілком справедливо заявляючи про необхідність тристоронніх консультацій щодо розміщення об'єктів ПРО в Румунії. Але в цілому консолідованої позиції держави не було: зі зміною влади мінялися й підходи до розв'язання проблеми ПРО. 

У часи Леоніда Кучми (зокрема 2001 р.) Україна активно виступала за створення ЄвроПРО як першого кроку загальноєвропейської системи безпеки, маючи на увазі участь США і РФ. Але вже з 2007 р. президент Віктор Ющенко і прем'єр-міністр Віктор Янукович демонстрували чи не протилежні позиції. І хоча в 2009 р. глава української держави В.Ющенко підтвердив готовність до участі в ПРО, уже в 2011 р. його наступник В.Янукович заявив: "Ми не збиралися, не збираємося, і, я певен, не будемо учасниками будівництва цієї системи". 

Випарувався і висловлюваний Києвом економічний інтерес до співробітництва в рамках проекту. Так, іще в 2002 р. Україна вела зі Сполученими Штатами переговори про можливу участь у створенні НПРО: тоді у Вашингтоні про українські можливості переконливо розповідав глава Держкомісії з питань ОПК України Володимир Горбулін. А в 2003—2004 рр. дніпропетровські КБ "Південне" і ВО "Південмаш" разом з харківським "Хартроном" успішно виконали замовлення американських Lockheed Martin Missile (генеральний підрядник у НПРО США), Boeing і Northrop Grumann. 

У 2006 р. в Україні навіть побував заступник керівника Агентства протиракетної оборони військового відомства США Марвін Макнамара. Тема знову розвинулася, з'явилися контракти, з якими успішно впорався "Укроборонсервіс". Кажуть, що учасники двостороннього семінару у 2007 р. в євпаторійському Національному центрі управління і випробування космічних засобів навіть обговорювали можливості контракту на розробку технічних даних протиракет для перехоплення російських ракетних комплексів типу "Тополь-М". Але з приходом до влади Барака Обами нитка співробітництва несподівано обірвалася. Колишній посол США в Україні, а нині ключовий американський експерт у галузі безпеки Стівен Пайфер пояснював таку позицію Білого дому пошуком компромісів з Кремлем, а також розмитістю самої української позиції. 

Згодом і без того слабкий струмочок взаємного інтересу остаточно пересох. Навіть незважаючи на дуже реальні пропозиції щодо встановлення на українському крейсері "Україна" протиракетної платформи з розміщенням її в Чорному морі, саме на потенційній траєкторії польоту іранських ракет. 

У цій ситуації українсько-іранське економічне співробітництво може наразитися на певні ризики, наслідком яких будуть інформаційні атаки. Свого часу Україна передала Ірану технологію виробництва регіональних пасажирських літаків Ан-140. А нині ДП "Антонов" готується до нового проекту — просування на іранський ринок недавно створеного літака Ан-158. Саме час згадати, що за відмову брати участь у будівництві Бушерської АЕС в Ірані наша країна так і не одержала гідної компенсації… 

У ситуації, коли Україна, не знайшовши себе в ПРО, виявилася за його дужками, розгортання об'єктів ПРО і військової авіабази США в Румунії явно суперечить інтересам Києва. Становище погіршує те, що Україна одержала біля своїх кордонів зміцнілу у військовому плані державу, окремі політики якої періодично висувають їй територіальні претензії. А на своїй території Київ досі ще має військову базу держави, яка стає на шлях протистояння з американсько-натовською системою. 

З оголошеним позаблоковим власним статусом і зростанням арсеналів навколо кордонів Київ почувається дедалі більш незатишно. І нехай ці арсенали спрямовані не на українську територію, але як бути з тим фактом, що саме українська земля лежить посеред наїжачених сторін? Посилилися навіть ті держави, які виглядали значно слабшими за Україну: Румунія — за рахунок США, Білорусь — за рахунок Росії. 

Київ загалом помітно втрачає від розвитку протиракетної гри. Є чудова філософська картинка для зображення його становища в нових геополітичних реаліях. Треба уявити собі людину, яка засунула одну ногу в розпечену піч, а іншу — у холодильник. Якийсь статистик може цілком резонно заявити, що в середньому ця людина почувається непогано. Але ж ми знаємо, як їй… 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1277, 11 січня-17 січня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво