Розмінувати минуле - Міжнародна політика - dt.ua

"Розмінувати" минуле

5 квітня, 17:48 Роздрукувати Випуск №13, 6 квітня-12 квітня

Якою має бути нова "польська політика" України.  

© Flickr/Петро Порошенко

Хто б не став наступним президентом України, йому доведеться приділити належну увагу відносинам із Польщею, занедбаним упродовж останньої п'ятирічки.

Адже без Польщі Україна не зможе ані вийти із зони впливу Росії, ані закріпити за собою провідне місце в Центрально-Східній Європі. Щоб досягти цього, в Києві мають почути Варшаву, визначити складові "польської політики" України та якісно покращити коло експертів із польських питань.

Почути Польщу

Коли у своєму привітальному зверненні з нагоди незалежності України у 2015 р. новообраний президент Польщі Анджей Дуда згадав про необхідність "ведення реального історичного діалогу, що базується на правді та взаємній повазі", на Банковій не надали його словам належного значення. Це було помилкою. Втрата ж контролю над "реальним історичним діалогом", із передачею прав на його ведення Українському Інституту національної пам'яті (УІНП), — стала фатальною помилкою.

Про те, що для польського політикуму загалом (не тільки для правлячої партії "Право і справедливість") важливо почути засудження з боку України тих підрозділів УПА, котрі були причетні до вбивства поляків на Волині у 1943–1944 рр., міг не знати тільки той, хто абсолютно нічого не знав про Польщу. Адже ще у 2013 р. лише ціною політичного компромісу в постанові Сейму події на Волині окреслили не як "геноцид", а пом'якшено — як "етнічну чистку з ознаками геноциду", звинувативши в ній ОУН та відділи УПА. 

Чималу роль у знаходженні компромісу зіграв тодішній президент Польщі Броніслав Коморовський, який закликав уникати мови, що тільки посилить біль та ускладнить діалог. Київ легковажно й інфантильно "віддячив" Коморовському, проголосувавши в день його виступу у Верховній Раді у квітні 2015 р. пакет декомунізаційних законів. У них, серед іншого, йшлося про героїзацію всіх вояків УПА. У Польщі це сприйняли як ляпас та героїзацію "убивць поляків на Волині". Вважається, що політичне фіаско Коморовського на виборах у 2015 р. є також оцінкою поляками його "української політики". Тож не варто дивуватися, що в липні 2016 р. Сейм назвав події на Волині "геноцидом". 

З огляду на це, липень 2016 р. мав засвідчити перед Києвом одностайність поляків у питанні Волині. А тому помилкова ставка на час та зміну політичних еліт. Потрібно було вирішувати проблему в її зародку, а не скидати минуле в обійми УІНП, керуючись формулою "історією мають займатися історики". Так, історики займаються історичними дослідженнями, але історична політика — це сфера політиків. 

Про те, наскільки специфічними є інтереси політиків, свідчить і подальша взаємовиключеність кроків. Зокрема, тоді, коли президент Порошенко вдався до символічного жесту, поклавши квіти до Пам'ятника жертвам Волинської трагедії у Варшаві під час саміту НАТО в липні 2016 р., київська міська рада затвердила появу проспекту Степана Бандери на мапі Києва. 

Питання різних політичних інтересів виникають і при спробі пояснити, якими насправді мотивами керувався УІНП, коли вже у квітні 2017 р. ініціював зупинення надання дозволів на проведення робіт з пошуку поховань та впорядкування польських місць пам'яті в Україні. Ця заборона з'явилася наступного ж дня після розібрання пам'ятника бійцям УПА у Грушовичах. Вирішувати цю проблему мало посольство України в Польщі, та аж ніяк не УІНП. Однак блискавичність реакції Інституту і наступні коментарі його очільника Володимира В'ятровича позбавили дипломатів ініціативи, призвели до втрати ними впливу на порядок денний двосторонньої співпраці. Вони ж увели українсько-польський політичний діалог у стан коми, що триває досі.

Тому не слід дивуватися, що останній офіційний візит президента Порошенка до Польщі відбувся 2 грудня 2016 р. Контакти ж на найвищому рівні у наступні роки знизилися ледь не до історичного мінімуму. А в липні 2018 р. дійшло до взагалі парадоксальної ситуації у двосторонніх відносинах. Президент Порошенко відбув з робочим візитом до Польщі, де взяв участь у вшануванні "пам'яті загиблих від рук польських "селянських батальйонів" та підрозділів Армії Крайової у 1944 році українців" у Сагрині. Тим часом президент Польщі Дуда вшановував "пам'ять загиблих під час Волинської різанини поляків" у Луцьку. 

Неспроможність президентів двох країн домовитися про спільні заходи на 75-ті роковини подій стала ще одним свідченням глибокої кризи відносин. Окрім того, промови обох президентів вкотре вказали на основні розбіжності в тлумаченні подій. Посили, озвучені Порошенком (зокрема апелювання до християнського взаємопрощення), залишилися без відповіді. 

Причина полягає в тому, що поляки не вірять у щирість української молитви, в якій ставиться знак рівності між сотнями загиблих від рук поляків українців та десятками тисяч загиблих поляків, убитих у рамках організованої з наказу ОУН-Б акції зі знищення поляків на Волині. Так, кожне життя невинно убієнного важливе й цінне. Однак польська сторона наполягає на тому, щоб ми, українці, усвідомили весь масштаб злочину (польські історики схиляються до цифри 100 тис.), вчиненого окремими загонами УПА, осмислили його і не глорифікували причетних до його скоєння.

Отже, перед президентом України, якого оберуть 21 квітня, знову постане завдання: як "розмінувати" минуле в україно-польських відносинах? Вирішити його не так важко, як здається, хоча є одне "але". Для цього потрібна політична воля президента України, який має продемонструвати, що в основі його зовнішньої політики лежать не персональні симпатії чи антипатії до його візаві, а державні інтереси. І друге: порядок денний українсько-польської співпраці має розроблятися там, де йому належить, — в МЗС України та посольстві України у Польщі.

Розробка концепції "польської політики" України

Базування політичної волі на державних інтересах вимагає визначення засад "польської політики" України, її цілей та кроків реалізації. З цим у нас складно, оскільки вся концепція двосторонніх відносин зводиться до порожньої фрази про "стратегічне партнерство". Відтак, питання, яке дедалі частіше лунає з вуст польських експертів — "чого Україна очікує від Польщі?" — зависає в повітрі, оскільки в нашій країні немає чітко сформульованої ані польської, ані загалом західної політики держави. 

На відміну від Києва, Польща почала розробляти засади східної політики, частиною якої є політика стосовно України, ще 1918 р. Із 1990 р. вона зводиться до підтримки євроінтеграційних прагнень та унезалежнення, в тому числі енергетичного, східних сусідів від Росії. Власне, роль, яку взяла на себе Варшава і яку в Києві охрестили як "роль локомотива, що тягне Україну до ЄС", була і лишається реалізацією цієї політики. Її ж складовою сьогодні, зокрема, є й боротьба Варшави проти "Північного потоку-2". 

Тому Польща буде підтримувати Україну в її "поході на Захід". Однак Києву не варто зловживати такою підтримкою і сприймати її як даність. Тим більше не слід заявляти, що це Польща потребує нас і що вона приречена допомагати нам, бо так гласить формула "немає вільної Польщі без вільної України". Адже не Київ, а НАТО — парасолька безпеки сучасної Польщі. Крім того, безпосереднім наслідком необдуманих заяв, історичної політики в Україні та заборони на ексгумацію є зростання негативного ставлення поляків до українців. За даними Центру досліджень суспільної думки (CBOS), цей показник становить 41% (на лютий 2019 р.) і є найвищим із 2008 р. 

Виходячи з цього, якою б мала бути "польська політика" Києва? Її стратегічною метою має стати закріплення України в Центрально-Східній Європі, що означатиме остаточний вихід із зони впливу Росії. І йдеться тут не про географію та фізичну мапу, а про закріплення цього статусу в ментальній мапі наших союзників і ворогів. Адже, за визначенням, Україна визнавалася частиною цього регіону тільки тоді, коли не залежала від Росії. Досягти цього можна лише завдяки тісній та плідній співпраці з Польщею, яка, усвідомлюємо ми це чи ні, є центром цього регіону. 

Тож насичена співпраця з Варшавою, розвиток співробітництва на всіх рівнях, має бути метою української політики. У короткостроковій перспективі це означає перетворення Польщі на країну, суспільство якої беззастережно підтримує Україну. На практиці це потребуватиме розробки і впровадження ефективної публічної дипломатії. Від цього також залежатиме і комфорт тисяч українських студентів, заробітчан та українського бізнесу в сусідній державі.

Успішна українсько-польська співпраця посилить і позиції Варшави в ЄС, у чому Київ має бути безпосередньо зацікавленим. Таким чином, якщо закріпленим у Конституції стратегічним напрямом західної політики України є інтеграція в ЄС і НАТО, то одним із ключів до цієї інтеграції є ефективна співпраця з Польщею.

Зміна поколінь експертів

Останні кілька років засвідчили, що в Україні змінилося коло коментаторів польської проблематики. Завдяки моді на польську тематику, воно поповнилося всілякого роду експертами і блогерами, які часто мають доволі поверхневі знання з польської проблематики. 

У Польщі ж дедалі більшу роль відіграють фахівці з української проблематики, професійне становлення яких випало на посткомуністичний період. Вони добре освічені, мають ґрунтовні знання з історії українсько-польських відносин, володіють українською мовою, аналізують українську політику щоденно, а не на запити журналістів, не мають персональних сантиментів щодо України, але добре знають суть східної політики Польщі. Коментувати Україну — це їхній фах, а не хобі. Центр східних студій (OSW) чи Польський інститут міжнародних справ (PISM) у Варшаві, а не блог чи соцмережі, — це їхнє місце роботи. 

Україна конче потребує такого кола фахівців, які володітимуть інституційною пам'яттю розвитку відносин, досконало розбиратимуться в польських справах, могтимуть зробити ґрунтовний внесок у розробку "польської (західної) політики" України. Досягти цього неможливо без відповідної інституції. Києву, та й загалом дипломатичному корпусу, потрібен аналогічний польським OSW чи PISM добре фінансований інститут якісної міжнародної аналітики, яка покриє всі стратегічно важливі напрями зовнішньої політики. Ми маємо подолати асиметрію, що існує в експертному середовищі, тоді нашу позицію сприйматимуть серйозно, а не як емоційні сплески, базовані на персональному ставленні до представників різних польських політичних таборів. 

* * *

Коли у січні нинішнього року Конституційний суд Польщі скасував т.зв. українські поправки до закону про ІНП Польщі, багато хто висловив сподівання на початок відлиги у двосторонніх відносинах. Очікувалося, що відповіддю Києва стане дозвіл на пошукові роботи та впорядкування польських місць пам'яті в Україні. 

Цього не сталося досі, а тому можна припустити, що перемогла позиція, згідно з якою такий дозвіл став би поступкою і ознакою слабкості Києва. При цьому ніхто не бере до уваги, що взяття покійників у заручники (а як ще називається заборона ексгумації?) свідчить про слабкість України як держави, котра неспроможна в цивілізований спосіб, дипломатичним шляхом вирішувати суперечливі питання навіть із найбільш проукраїнським сусідом. 

Висловлю сподівання, що президентські вибори виведуть відносини з Польщею із кризи. І що майбутній президент, хто б ним не став, осмислить помилки попереднього періоду і зможе не тільки почути позицію Варшави, а й, дотримуючись українських інтересів, розбудувати відносини на основі чітко визначеної політики з допомогою фахових експертів. Робити це доведеться швидко, оскільки і в Польщі незабаром відбудуться парламентські вибори. В інтересах Києва не дати приводу до посилення позицій антиукраїнських політичних кіл у майбутньому польському парламенті. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво