Російський експансіонізм у Молдові, Грузії та Україні: паралелі й відмінності - Міжнародна політика - dt.ua

Російський експансіонізм у Молдові, Грузії та Україні: паралелі й відмінності

19 травня, 11:18 Роздрукувати Випуск №18-19, 19 травня-25 травня

Про довгострокові наміри Росії контролювати окуповані території свідчить поступова їх інтеграція в російський суспільний та економічний простір.

© mil.ru

Україна — вже третій, після Молдови і Грузії, об'єкт російської новітньої воєнної агресії. 

Порівняльний аналіз участі Росії в розвитку конфліктів на території трьох країн дозволяє говорити про те, що придністровський, південноосетинський, абхазький конфлікти, війна в Грузії, війна на Сході України і окупація Криму є частинами більшого, системного явища російської зовнішньої політики — російського експансіонізму. 

Сталість і тяглість експансіоністської політики Росії свідчать про те, що корисний ефект для авторитарного режиму від створення та підтримання конфліктів на територіях сусідніх держав перевершує всі супутні економічні, політичні та репутаційні втрати. Кремль вирішує певні зовнішньополітичні та внутрішньополітичні завдання, найважливішими з яких є закріплення сфери впливу Росії та консолідація суспільства навколо ідеї російської наддержавності. Вочевидь, насолоджуватися вигодами агресії дає змогу безкарність, яка стала можливою або через безпорадність жертв, або через нерозуміння природи загроз. У випадку України, Молдови і Грузії мають місце обидві причини. Проте ситуація змінюється, і російський експансіонізм наражається на дедалі більший спротив. Досвід цих трьох країн може допомогти у спільній боротьбі. 

Україна, Молдова і Грузія були об'єктами російської агресії з моменту розпаду СРСР. Прояви російського втручання, його інструменти і засоби в усіх трьох країнах були схожі й відрізнялися лише з огляду на регіональну специфіку та рівень стійкості країн до зовнішнього впливу. Запізніла російська воєнна агресія проти України зумовлена тим, що Україна розглядалася як один зі стовпів майбутньої інтеграції у форматі СНД. Кремль на початку 1990-х задовольнився дислокацією військово-морської бази в Криму і розраховував на лояльність української політичної еліти. Саме тому конфлікт з Росією та анексія Криму стали відкладеними в часі, однак невідворотними з огляду на недієвість інших інструментів Кремля для утримання контролю над Україною. 

Що ж до Молдови, то Москва не могла розраховувати на лояльність молдовської політичної еліти на початку 1990-х, а географічна віддаленість цієї країни і чималий вплив на неї Румунії створювали передумови для швидкого руху Кишинева в бік західних інтеграційних об'єднань. Тому створення контрольованого штучного сепаратистського утворення на території Молдови стало єдино можливим сценарієм збереження російського впливу на цю країну. 

У випадку Грузії Росія використала можливості етнічних конфліктів на території республіки, які спалахнули під час дезінтеграційних процесів іще в 1989—1990 роках. Спільний кордон, наявність численного військового особового складу на території Грузії та підтримка сепаратистських Абхазії і Південної Осетії сприяли закріпленню російського впливу та присутності в країні й після проголошення Грузією незалежності.

І в Грузії, і в Молдові Москва робила ставку на амбіції та вплив місцевих еліт, вносячи або підтримуючи розкол між ними і центральною владою. При цьому конфлікт між Тбілісі й Абхазією та Південною Осетією мав складник етнічного протистояння, чого не спостерігалося в Молдові. Міжнаціональна ворожнеча "придністровців" і жителів підконтрольної Кишиневу території зрощувалася зусиллями російської пропаганди з нуля, плеканням страхів "придністровців" перед "румунізацією" і "терором" з боку Кишинева.

Між Києвом і Москвою в першій половині 1990-х також розгорнулося серйозне протистояння з приводу належності окремих військових об'єктів. Збройних зіткнень вдалося уникнути, і компромісом стали домовленості щодо базування ЧФ РФ у Криму. Офіційно Москва визнавала територіальну цілісність та суверенітет України над Кримом, водночас про тимчасовість такого стану речей свідчили систематичні заяви з боку російських політиків про належність Криму Росії та про сумнівність українського суверенітету.

Роль російських військових

Реалізацію російських планів у Грузії і Молдові забезпечили військові сили, які перебували там на момент розпаду СРСР і перейшли під командування Москви. У Молдові російські військові відкрито виступили на підтримку сепаратистів у протистоянні з молдовськими силами. У Грузії росіяни взяли на себе роль посередника. При цьому, поза сумнівом, залишається факт підтримки Росією абхазької та південноосетинської сторін військово, фінансово та організаційно. 

Російська військова присутність на території Молдови, України і Грузії стала визначальним чинником втрати урядами контролю над частинами територій. При цьому Москва врегулювала правовий статус присутності своїх солдатів: у Грузії і Молдові російські військові отримали статус миротворців, однак у Придністров'ї, згідно з російсько-молдовською угодою, залишалася також 14-та російська армія.

У Грузії Росія випробувала два формати миротворчого статусу — у Південній Осетії домовленості були подібні до придністровських: російські миротворці, згідно з російсько-грузинською угодою, з 1993-го до 2008 року перебували у складі Змішаних сил із підтримання миру (у складі російського, грузинського та осетинського батальйонів). Натомість в Абхазії російські військові становили 100% миротворчої місії СНД, яка була погоджена грузино-абхазькою угодою і стала можливою через членство Грузії в СНД. Президент Грузії Едуард Шеварднадзе намагався залучити до врегулювання грузино-абхазького конфлікту миротворчу місію ООН. Однак політичні умови змусили Грузію 1994 року вступити до СНД і погодитися на її миротворчу місію. Примітно, що, приєднуючись до СНД, Грузія розраховувала на збереження територіальної цілісності та розв'язання проблеми сепаратизму. Усе вийшло навпаки — формат СНД став зручним способом для Росії легітимувати своє втручання у внутрішні справи Грузії. З 2008 року в Абхазії і Південній Осетії Росія розмістила військові бази, кожна чисельністю 4 000 осіб, про що було укладено відповідні договори з абхазькою та південноосетинською владою.

Жодних угод із придністровською владою про розміщення військ Росія не укладала, оскільки не визнала незалежності ПМР. Свої зобов'язання від 1999 року вивести війська з території Молдови до 2002-го Росія порушила, і до сьогодні на лівому березі Дністра дислокується створена 1995 року Оперативна група російських військ у Придністров'ї чисельністю до півтори тисячі осіб. Водночас, за експертними оцінками, російські військові частини доцільно розглядати в комплексі зі збройними формуваннями невизнаної ПМР (6–7,5 тисячі осіб). 

В Україні право Росії мати базу свого флоту в Криму стало приводом для передислокації російських військових підрозділів на півострів з метою його окупації. Переміщення російських військ на територію України в Донбасі відбувалося після попереднього захоплення цих територій російськими найманцями і з метою зупинення наступу ЗСУ. 

Загальним проявом агресії Росії проти своїх сусідів є використання нею як власних збройних сил, так і найманців. Якщо перших вона задіювала для здійснення великих наступальних операцій, координації та підготовки місцевих збройних формувань, то останніх використовувала у періоди гарячої фази конфлікту і для здійснення провокацій у періоди затишшя. 

Сьогодні Україна, Грузія і Молдова визначають російських військових, які присутні на захоплених територіях, окупаційними силами. 

На увагу заслуговує вибірковість правових зносин РФ із контрольованими псевдореспубліками — договірне оформлення присутності російських військ відбулося лише з Абхазією і Південною Осетією. Із Придністров'ям і з незаконними утвореннями на Сході України російська сторона не вступила в такі правові зносини. При цьому у Придністров'ї російські військові перебувають у легітимному статусі миротворців і в нелегітимному — у вигляді військової бази. Розв'язки потребує також правова колізія зі статусом ЧФ РФ в Криму, оскільки Україна досі не визнала розірвання Росією Харківських угод від 2010 року.

Сторони конфліктів 

Зберігаючи вплив та військову присутність на територіях Молдови, Грузії та України, Росія прагнула уникнути статусу сторони конфлікту і стати посередником. Перші роки конфліктів — це новий досвід як для Росії, так і для її цільових країн. При цьому політика Кремля оформилася дуже стрімко, і якщо ранні домовленості щодо призупинення збройного протистояння у придністровському і південноосетинському конфліктах закріплювалися двосторонніми угодами Молдови і Грузії з Росією, то вже невдовзі Москва залишила за собою роль посередника, а статус сторін конфлікту офіційно закріплювався між Молдовою і Грузією з одного боку і сепаратистськими утвореннями — з іншого. 

Так, 1992 року в Москві президент Молдови Мірча Снєгур і президент РФ Борис Єльцин підписали Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров'ї. В її основі — погоджені двосторонні заходи щодо відведення збройних формувань за лінію протистояння, створення буферної зони тощо. А вже 1995 року було підписано Угоду про підтримання миру та гарантії безпеки між Молдовою і Придністров'ям. 

Припинення збройного протистояння в південноосетинському конфлікті закріплювалося 1992 року Угодою про принципи врегулювання грузино-осетинського конфлікту між Росією і Грузією. При цьому цією угодою Південній Осетії було присвоєно статус сторони конфлікту.

Водночас Сочинські домовленості про перемир'я в Абхазії Грузія і Абхазія підписали при посередництві Росії 1993 року. Москва взяла на себе роль гаранта виконання умов угоди, але коли Абхазія їх порушила, російський військовий контингент не став забезпечувати дотримання перемир'я.

Україна не визнала сторонами конфлікту "ДНР" і "ЛНР". Натомість Україні вдалося закріпити статус Росії як сторони конфлікту, окупанта й агресора у внутрішньому законодавстві та документах міжнародно-правового характеру, що забезпечує Києву міцніші зовнішньополітичні та правові позиції. 

Переговорний процес 

Позиція посередника в конфліктах, яку займала або намагається зайняти Росія, дозволяє їй повністю контролювати безкінечний переговорний процес із врегулювання конфліктів, не беручи на себе жодних зобов'язань. А оскільки Москва не була зацікавлена в політичному врегулюванні конфліктів, то ані ПМР, ані Абхазія з Південною Осетією, ані "ДНР" і "ЛНР" не готові були домовлятися з Кишиневом, Тбілісі та Києвом.

На результативність переговорів щодо врегулювання конфліктів мало впливала їх інтернаціоналізація. Набагато більше важить визнання Росії стороною конфлікту і формулювання в документах міжнародного характеру. І молдово-придністровський конфлікт, і грузино-абхазький мали досить багато залучених третіх сторін. Так, придністровський конфлікт з 2002 року обговорюється у форматі "5+2", де "сторонами" є Молдова і ПМР, посередниками — Росія, Україна і ОБСЄ, спостерігачами — ЄС і США, а переговори щодо Абхазії в 1993—1994 роках відбувалися в Женеві під егідою ООН за посередництва Росії, участі ОБСЄ та Групи друзів Генерального секретаря ООН. 1997 року в рамках Женевського переговорного процесу було створено Координаційну Раду грузинської та абхазької сторін і сформовано три робочі групи: з питань безпеки; з питань біженців; із соціально-економічних питань. Спостерігачами в цих переговорах стали представники Росії та ООН. 

Женевський переговорний процес щодо Абхазії заслуговує на окрему увагу. В цих переговорах Абхазія почувалася досить упевнено, оскільки, крім підтримки Росії, спиралася на ту інтерпретацію політичного врегулювання, яка містилася в "Доповіді генерального секретаря ООН про ситуацію в Абхазії" від 3 травня 1994 року і Додатку ІІ до неї, де сказано: "Абхазія буде суб'єктом, що володітиме суверенними правами в складі союзної держави, яка буде створена в результаті переговорів після врегулювання спірних питань". Для Абхазії тут принциповим було формулювання про "рівноправну участь у формуванні союзної держави".

На відміну від переговорів про врегулювання грузино-абхазького конфлікту, переговори щодо грузино-південноосетинського конфлікту відбувалися у вузькому форматі Змішаної контрольної комісії з представників Грузії, Росії, Південної Осетії та Північної Осетії, що була створена відповідно до Угоди між Грузією і Росією 1992 року. Цей формат проіснував до 2008-го, після чого переговори щодо проблем регіону перейшли у формат Женевських зустрічей із питань стабільності та безпеки на Кавказі за участі Грузії, Росії, Абхазії, Південної Осетії, ООН, ЄС, ОБСЄ і США. На даний момент проведено близько 40 малопродуктивних зустрічей. 

Чи не нагадує цей формат Женевських зустрічей формат Мінських переговорів тристоронньої контактної групи щодо врегулювання конфлікту в Донбасі? Вочевидь, так — і формою, і політичною безперспективністю, і суто практичним спрямуванням. Єдиною якісною різницею є те, що попри всі зусилля Кремля Росія сприймається як агресор проти України, а тому показна недоговороспроможність Москви формує відповідну позицію та політику західних країн.

Переговорну площину російсько-української війни від інших конфліктів відрізняє також наявність Нормандського формату, як діалогу на найвищому рівні, та формату переговорів між Куртом Волкером і Владиславом Сурковим. Це свідчить про іншу якість залучення західних країн до врегулювання конфлікту на Сході України порівняно з конфліктами в Молдові та Грузії. 

Міжнародні спостерігачі 

Спільним для перебігу конфліктів на територіях України, Молдови і Грузії є присутність міжнародних моніторингових місій та місій з надання допомоги. Важливим результатом діяльності міжнародних спостерігачів є фактологічний матеріал, який вони надають міжнародній спільноті. Водночас їхня присутність не може зупинити агресора. 

На території Молдови врегулюванням придністровського конфлікту опікуються дві міжнародні місії: Місія ОБСЄ — працює по обидва береги Дністра і сприяє переговорному процесу з 1992 року; Місія ЄС із питань прикордонної допомоги Молдові та Україні (EUBAM) — з 2005 року.

У Грузії працювало також дві місії: Місія ООН зі спостереження в Грузії (МООНСГ) — з 1993-го і Спостережна місія ОБСЄ — з 1992-го. Мандат МООНСГ передбачав спостереження за дотриманням угод між Грузією та абхазькою стороною. Мандат місії ОБСЄ передбачав допомогу у врегулюванні конфлікту між Грузією і Південною Осетією, у демократизації та захисті прав людини. Результати діяльності обох місій дуже скромні, обмежуються здебільшого ситуативною точковою гуманітарною допомогою населенню. Діяльність обох місій була припинена в 2008—2009 роках через відмову Росії продовжувати їхній мандат.

Тепер у Грузії працює Місія спостерігачів ЄС (з 2008 р.). Місія патрулює прилеглі до адміністративних кордонів з непідконтрольними територіями ділянки. Мандат місії поширюється на всю територію Грузії, водночас її представники не мають доступу на не підконтрольні Тбілісі території, а їхня присутність не перешкоджає провокаційним діям сепаратистів з пересування адміністративної межі в глиб країни, викраданню та вбивствам громадян Грузії. Таким чином, робота моніторингової місії ЄС у Грузії є прикладом своєрідного викривлення реальності й неможливості досягнення поставленої мети. Грузія підпадає під жорсткий контроль місії і водночас жодного впливу на дії Росії та підтримуваних нею утворень Місія ЄС не має.

В Україні працює Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ (СММ). Певну роль відіграє також Місія спостерігачів ОБСЄ на двох російських пунктах пропуску — "Гуково" і "Донецьк". Представники СММ ОБСЄ не мають доступу на окуповану територію Криму і мають обмежений доступ до окупованих територій на Сході України. Водночас звіти обох місій ОБСЄ мають високу фактологічну цінність для України та її союзників.

Політична і громадянська квазісуб'єктність незаконних утворень

Спільною рисою для всіх конфліктних регіонів є підтримка Росією діяльності псевдореспублік на зовнішньополітичному напрямку. Москва лобіювала їх міжнародне визнання: Абхазію і Південну Осетію визнали Нікарагуа, Венесуела, Науру, Вануату й Тувалу, але ПМР не визнала жодна з держав світового співтовариства. Керівні органи Придністров'я, Абхазії і Південної Осетії доносять свою позицію світовому співтовариству через різноманітні заяви, декларації тощо. Для координації зусиль щодо міжнародної комунікації було навіть створено єдиний інформаційний центр між ПМР, Абхазією і Південною Осетією. 

2006 року керівники невизнаних територій на саміті в Сухумі уклали "Договір про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу" і підписали Декларацію про створення Співтовариства "За демократію і права народів" (т. зв. СНД-2). Було створено Міжпарламентську асамблею Абхазії, Південної Осетії і ПМР. Нині ця співдружність продовжує свою діяльність, а, зважаючи на результати VIII зборів Асамблеї, які відбулися в листопаді 2017 року, найближчими напрямками докладання зусиль невизнаними утвореннями буде налагодження зв'язків з урядом Б.Асада в Сирії та розвиток контактів з "ЛНР" і "ДНР". Про можливість входження останніх до СНД-2 в медійному просторі заговорили саме восени 2017 року. 

Іншою сферою уваги Москви є організація роботи квазігромадських організацій, які створюють видимість громадської підтримки політики Сухумі, Цхінвалі й Тирасполя. Наприклад, відозви до світового співтовариства із закликами засудити Грузію та до Кремля — із проханням визнати незалежність і допомогти в боротьбі за неї оголошувалися від імені З'їзду російських громадян Південної Осетії, Сходу старійшин Кавказу, Всесвітнього з'їзду осетинського народу, конференції громадських організацій "За визнання Придністров'я!" та ін. Слід зауважити, що громадські організації ПМР орієнтовані на розвиток співпраці з громадськими організаціями України. Вочевидь, така співпраця спрямована на розвиток горизонтальних зв'язків для створення мережі контактів для реалізації російських цілей в Україні. 

На окупованих територіях України також помітна активність різного роду громадських організацій, мета яких — створення інформаційного шуму з видимістю підтримки політики місцевої влади та закликів до Москви з проханням приєднатися до Росії або захисту від дій України. Окрему небезпеку становлять прагнення Кремля вибудувати мережу міжнародних горизонтальних зв'язків на рівні громадських організацій з окупованим територіями, а особливо з Кримом.

Анексія чи контроль? 

Про довгострокові наміри Росії контролювати і, ймовірно, поглинути окуповані території свідчить поступова інтеграція цих територій в російський суспільний та економічний простір: фінансування незаконних утворень за рахунок російського бюджету, використання російського рубля як місцевої валюти (окрім Придністров'я), паспортизація жителів Придністров'я, Абхазії, Південної Осетії та Криму. Водночас стосовно "ДНР" і "ЛНР" Москва, утримуючи їх фінансово, ухвалила рішення про визнання паспортів цих утворень, підкреслюючи їх "неналежність" Росії. Спільною рисою для Придністров'я та окупованих територій Донбасу є активна розбудова Росією альтернативних "ідентичностей", ворожих молдовській та українській. 

Новітня російська політика щодо окупованих та контрольованих територій варіюється від "завершеної анексії" (Крим), "анексії, що триває" (Південна Осетія і певною мірою Абхазія) та контролю/окупації території (Придністров'я і частина Сходу України). Процес анексії грузинської території Росією офіційно ще не завершений. Політика Москви щодо Придністров'я та окупованих територій Донбасу нині не передбачає анексії і полягає у використанні їх як інструментів дестабілізації та десуверенізації Молдови і України. 

Протистояти загрозам, які несе російський експансіонізм, можна навіть в умовах несумірності силових потенціалів, економічних та ресурсних можливостей. Адже агресор так само обмежений у виборі тактики та інструментів і зазвичай іде второваним шляхом. Корисний ефект від дослідження особливостей агресії Росії в трьох країнах, обміну досвідом між Україною, Грузією і Молдовою та об'єднання зусиль — далеко не вичерпаний як для цих країн, так і країн Заходу. Головним наслідком правильного розуміння джерел, мотивів та головних ознак російського експансіонізму має стати вироблення системної колективної міжнародної політики протистояння агресії РФ.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво