Російська політика на Балканах: розділяй і впливай

Останніми роками Західні Балкани не перестає лихоманити.

Відносною безпекою можуть насолоджуватися лише Словенія і Хорватія, які інституційно, економічно, політично сильніші за своїх сусідів. Що ж до уразливості Сербії, Боснії і Герцеговини, Македонії та донедавна й Чорногорії, то вона проявляється по-різному, однак має однакове коріння - слабкість демократичних інституцій, корупція, низький рівень добробуту населення, високий рівень організованої злочинності, як місцевої, так і міжнародної. Корупція, зокрема й політична, сприяє проникненню організованої злочинності в державні інституції, що створює замкнене коло слабкості та протистояння реформам. У зв'язках з організованою злочинністю тією чи іншою мірою помічені практично всі політичні еліти регіону.

Увесь цей набір чинників укупі з призупиненим, але не вирішеним остаточно міжетнічним та міжрелігійним конфліктом, перетворюється на легкозаймисту суміш, яка за сприятливих обставин вибухне. Адже Західні Балкани залишаються територією, де багато хто, накопичуючи образи, прагне реваншу. Примирення між конфліктуючими сторонами так і не відбулося, і хиткий мир утримується впливом західних країн, присутністю міжнародних місій ЄС (EUFOR), НАТО (KFOR) і частковим зовнішнім управлінням у Боснії та Герцеговині.

Уразливість регіону робить його зручною мішенню для реалізації російських амбіцій щодо розширення сфери свого впливу в Європі. Водночас Західним Балканам однозначно пощастило в тому, що їхні проблеми є проблемами й Європейського Союзу. ЄС і НАТО хочуть перетворити Балкани на безпечний простір, і єдиним дієвим варіантом, який уже спрацював у Хорватії й Словенії, є довгострокова стратегія "стабілізації через інтеграцію". Ці дві західнобалканські країни, будучи членами ЄС і НАТО, повністю координують свою державну політику з колективною політикою євроатлантичних союзників і європейських партнерів, що робить їх стійкішими до російського впливу.

Разом із тим двосторонні відносини з Росією у Хорватії й Словенії мають свою специфіку, зумовлену більше історичними чинниками формування державності двох країн, ніж зовнішньополітичними. Словенія тяжіє до балансування й пом'якшення антиросійських настроїв, що характерно також і для її сусідів - Австрії та Італії. Хорватія ж, зважаючи на агресію Росії проти України та підтримку Кремлем сербського реваншизму, демонструє жорстку антиросійську позицію. Словенія і Хорватія приєдналися до антиросійських санкцій ЄС, засуджують дії Росії проти України, натомість динаміка словенсько-російських відносин досить висока, з регулярними візитами високопосадовців та прагненням розширювати економічну співпрацю (за останні 8 років президенти Словенії та Росії зустрічалися п'ять разів). Хорватія досі не має свого посла в Москві й систематично викликає гнів Кремля відкритою підтримкою України в її протистоянні російській агресії, а двосторонні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ поновилися вперше за останні 10 років 2017-го.

Перебування Словенії та Хорватії в ЄС і НАТО робить ці країни більш стабільним та безпечним місцем порівняно з іншими країнами Західних Балкан. Пропонована Заходом візія мирного майбутнього для конфліктного регіону передбачає інтеграцію всіх балканських країн до ЄС і максимальну євроатлантичну інтеграцію, що має зробити їх політично, інституційно та економічно сильнішими. На сьогодні поза межами ЄС залишаються Сербія, Чорногорія, Македонія, Боснія і Герцеговина та Албанія, а поза межами НАТО - Сербія, Македонія, Боснія і Герцеговина. Приєднання Чорногорії до НАТО на початку червня цього року зовсім не означає військового посилення альянсу. Розширення НАТО в цьому разі - це розширення зони стабільності та зниження ризику початку нової балканської війни.

Москва критикує політику Заходу, однак не пропонує альтернативних шляхів примирення та співіснування балканських народів. Стабільний регіон, який перебуває в єдиному політичному, економічному та безпековому полі із Заходом, стане незручним місцем для росіян. Тому мета Росії через дестабілізацію регіону зупинити або призупинити європейську та євроатлантичну інтеграцію Західних Балкан - для того, щоб зберегти свою присутність у регіоні й отримати додаткові опції впливу на європейську безпеку.

У довгостроковій перспективі це потрібно також для російських енергетичних проектів. Попри те що Росія була змушена відмовитися від проекту "Південний потік", який мав проходити через Західні Балкани, Москва не відмовилася від самої мети - створення південного газового коридора - і реалізує її через Турецький потік та можливе його європейське продовження - "Турецький потік-2". Західні Балкани є географічно зручним "входом" для спільних російсько-турецьких енергетичних проектів, тому Кремлю важливо зберегти політичні можливості для їх реалізації.

Однак Росія обмежена у важелях впливу. Москва політично не контролює жодної з західнобалканських держав і не має можливості визначати їхній політико-безпековий вектор розвитку. Серед політичних сил при владі в країнах регіону немає проросійських партій. Політики намагаються проводити збалансовану політику, послаблюючи російський тиск та зберігаючи прозахідний вектор розвитку. Основний вплив Москви сконцентрований в енергетичному секторі, де Росія має або монопольні (Сербія та Боснія і Герцеговина), або панівні (Чорногорія, Македонія) позиції. Однак загалом економічна присутність Росії на Західних Балканах незначна, а головним торговим партнером усіх країн регіону є ЄС.

Таким чином, поле можливостей для діяльності російських агентів впливу в країнах Західних Балкан звужується до інформаційної сфери, культурної дипломатії та дестабілізаційної діяльності. Разом із тим культурно-історичні особливості регіону дають Росії дуже широкий арсенал засобів та інструментів. Кремль використовує наративи панславізму, православ'я та історично "особливих відносин" між Росією та слов'янськими народами на Балканах. Москва активно розвиває антизахідний дискурс, що спирається на міф про "ненависть" Заходу до православних слов'янських балканських народів. Головні тези прості: Росію та південних слов'ян (сербів, чорногорців, македонців) пов'язують особливі відносини, і лише Росія дбає про їхні інтереси, натомість Захід стає на бік албанців, боснійських мусульман, хорватів.

Незважаючи на обмежений ресурс інструментів та засобів впливу, російська присутність на Західних Балканах досить відчутна. Росіяни ефективні завдяки своїй здатності ухвалювати швидкі рішення і діяти гнучко, часто незаконними методами - підкупом та провокаціями. Перемога проросійських сил на виборах - бажана, однак не критична для Росії необхідність на нинішньому етапі. Кремль співпрацює і з політичними елітами, корумпуючи їх, і з аутсайдерами політичних перегонів, використовуючи їх для створення потрібного політичного ландшафту.

Високий рівень корупції, зокрема й серед політиків, сприяє російському впливу. Росія успішніше діє там, де поєднується схильне до патерналізму слов'янсько-православне суспільство зі слабкими демократичними інститутами та дефіцитом реформ на шляху до європейської інтеграції. В такому середовищі Росії вдається отримати більшу суспільну підтримку, яку вона в подальшому може конвертувати в політичний вплив. Наприклад, сприйняття сербським суспільством відносин з Росією як "особливих" змушує уряд країни балансувати між євроінтеграційним курсом та стратегічним партнерством з Росією. Москва не втомлюється нагадувати сербам про поразку у війні після розпаду Югославії, про бомбардування НАТО сербських об'єктів, про відокремлення Косово і постійно наголошує на незмінності російської "братньої" підтримки в цьому питанні. Проявами такої "підтримки" є причетність Росії до провокаційного потягу "Косово - це Сербія"; вето Росії 2015 року на проект резолюції РБ ООН щодо засудження масового вбивства 1995 року в Сребрениці як акту геноциду; перешкоджання членству Косово в ЮНЕСКО тощо.

Експлуатація сербського реваншизму дала Росії політичний контроль над Республікою Сербською - частиною Боснії і Герцеговини (БіГ). Москва поводиться так, ніби зацікавлена в розпаді БіГ, хоча всі розуміють, що це стане поштовхом до нового збройного конфлікту в регіоні. Відносний спокій у країні забезпечують часткове зовнішнє управління (згідно з Дейтонськими угодами) та місія Високого Представника. Росія відкрито наполягає на завершенні місії, закритті офісу Високого Представника і дестабілізує БіГ через підтримку Мілорада Додіка, президента Республіки Сербської.

Москва підтримує ініціативи М.Додіка, спрямовані на підрив державності та територіальної цілісності БіГ, як-от: його контроверсійні й провокаційні заяви, намір проводити різноманітні референдуми (щодо членства в НАТО, щодо недовіри правоохоронній системі БіГ) тощо. Яскравою провокацією, ініційованою М.Додіком, був незаконний референдум 25 вересня 2016 року, на якому більшість населення Республіки Сербської проголосувала за встановлення дати святкування Дня Республіки, що спричинило конфлікт усередині БіГ і викликало критику з боку балканських (включаючи Сербію) та західних країн. Про визнання результатів референдуму згодом заявив заступник директора департаменту інформації і преси МЗС РФ Олександр Бікантов, який також 2015 року розлого висловився й щодо необхідності референдуму про недовіру системі правосуддя БіГ. Така наполеглива політика ініціювання та проведення референдумів може свідчити про підготовку референдуму щодо виходу Республіки Сербської зі складу БіГ.

Росія дуже ефективно використовує міжетнічне й міжрелігійне протистояння в регіоні, зокрема між албанцями та представниками слов'янських етносів. Так, у Македонії, не будучи формально причетною до виникнення політичної кризи, Москва підливає олії у вогонь міжетнічного протистояння, традиційно зайнявши позицію захисника слов'янського православного македонського народу перед лицем албанської загрози. Коментуючи політичну та інституційну кризу в країні, Міністерство закордонних справ РФ виступило в березні ц.р. з двома заявами, в яких стверджується, що македонська політична криза спровокована зовнішнім втручанням з боку західних країн і що македонцям намагаються нав'язати "албанську платформу".

У Сербії Москва натхненно роз'ятрює "травму" Косово. Це питання - больова точка як для внутрішньосербської політики, так для відносин Сербії з ЄС. Просування на шляху євроінтеграції вимагає від Белграда імплементації т.зв. Брюссельської угоди, або Угоди про нормалізацію відносин між Сербією і Косово. Це складний процес, який має привести до мирного вирішення питання та прийняття цього факту сербським суспільством. До порозуміння між сербами й албанцями ще дуже далеко, сторони відверті у взаємній неприязні, і для провокування конфлікту не потрібно докладати значних зусиль. Для Росії розгортання конфлікту навколо Косово - вигідний сценарій.

Показовою тут є участь Росії в організації провокації з потягом "Косово - це Сербія". Його поява спричинила чергове загострення відносин між Белградом і Приштиною, що мало не призвело до зриву перемовин у Брюсселі про імплементацію "Брюссельської угоди". Ще більше ситуація погіршилася після заяв косовської влади про створення власної армії. Росія не має впливу на політику Албанії і Косово, однак використовує агресивну риторику косовських та албанських лідерів у своїй пропаганді й запевняє сербів у готовності розвивати співпрацю в оборонній сфері.

Росія прагне мати військову присутність на Західних Балканах. В ідеальному варіанті це мала би бути російська військова база. Однак на таку близькість з Москвою не наважується жодна західнобалканська держава, навіть Сербія. Нині центром координації російського впливу на Балканах та ведення розвідки вважається Російсько-сербський гуманітарний центр (РСГЦ) у місті Ніш, створений 2012 року під егідою МНС Росії та МВС Сербії. Росія вимагає надати працівникам центру дипломатичний імунітет і свободу пересування на зразок того, що має персонал НАТО на території Сербії, а також перетворити РСГЦ на регіональний координаційний центр.

Попри тиск з боку Москви, сербська влада не йде на задоволення цих вимог, бо вони суперечать її євроінтеграційним зобов'язанням. Одна з головних умов для потенційних кандидатів на вступ до ЄС - уникати створення дублюючих механізмів, а Сербія, Чорногорія і Македонія є учасниками Цивільного механізму ЄС - функціональної системи ліквідації наслідків стихійних лих та реагування на надзвичайні ситуації. Тому створювати схожу систему цивільного захисту під патронатом Росії західнобалканські країни і не хочуть, і не можуть. Але це офіційна позиція. Неофіційною, проте вагомішою причиною уникання західнобалканських країн співпраці з РСГЦ є розуміння, що цей центр є погано замаскованою шпигунською структурою.

Про важливість для Росії зберегти Західні Балкани у сфері свого впливу свідчать заходи, на які наважилася російська влада, для того щоб завадити вступу Чорногорії до НАТО. Починаючи з часу приєднання Чорногорії до антиросійських санкцій ЄС (2014 р.), Росія розгорнула дестабілізаційну діяльність у країні. До активніших дій Москва перейшла після рішення НАТО в грудні 2015 року про приєднання Чорногорії до альянсу. Кремль поглибив політичні зв'язки з проросійськими силами в Чорногорії (в травні 2016 р. між чорногорськими партіями - Демократичною народною і Соціалістичною народною - та "Единой Россией" підписано "Ловченську декларацію") та активізував радикальні сили й медіаресурси для антизахідної та антиурядової кампанії. Однак навіть потужна російська підтримка не допомогла цим партіям виграти вибори восени 2016 року, що спровокувало Москву на невдалу спробу організувати державний переворот у Чорногорії.

Мережі російських агентів впливу щільно покривають усі Західні Балкани. Наприклад, у Сербії белградський Центр євроатлантичних досліджень нарахував 109 таких структур, включаючи російські фонди та проросійських депутатів сербського парламенту. Інструментами й агентами впливу Росії в країнах Західних Балкан є політики та партії з антизахідною позицією, проросійські чиновники, православна церква, медіа, громадяни з радикальними поглядами, місцеві неурядові об'єднання та організації, російські організації різних видів діяльності.

Головні зусилля Москва спрямовує на поступову радикалізацію суспільств західнобалканських країн, відповідно, дуже інтенсивна робота ведеться в середовищі націоналістично та радикально налаштованої молоді. Основні організаційні контакти для налагодження співробітництва відбуваються на рівні чиновників та політиків середньої ланки, колишніх учасників бойових дій, учасників патріотичних організацій тощо. Мережа таких контактів досить щільна і не обмежується носіями православно-слов'янських ідей. Аналіз діяльності лише однієї з багатьох російсько-балканських структур - Спільноти російсько-сербсько-чорногорської дружби "Славянский мост" - дозволяє зробити висновки про те, що метою організації є розвиток мережі контактів між балканськими та російськими політиками, чиновниками, представниками спецслужб. Темою зустрічей найчастіше є патріотичне виховання молоді та поширення ідей слов'янської єдності. Водночас найбільше зустрічей чорногорських та сербських чиновників і політиків протягом останнього року проводилося з російськими спецпризначенцями, чеченськими чиновниками та військовими, учасниками парамілітарних патріотичних об'єднань і політиками. Участь у подіях "Славянского моста" брали також представники "ДНР".

Особливою окремою групою, яку всіляко підтримує Кремль, є сербські праві радикали та православні ветерани балканських воєн. Як показав випадок із невдалим переворотом у Чорногорії, росіяни використовують сербських націоналістів як інструмент у своїх планах дестабілізації регіону. Масштаб цієї проблеми відомий, мабуть, лише сербським або західним спецслужбам, оскільки вербування, підготовка та організація радикальної молоді відбувається через цілком легальні клуби й товариства бойової та спортивної підготовки. Це відбувається і в інших країнах Європи, так само як це мало або й досі має місце в Україні.

Мережа контактів ветеранів югославських воєн та сербських націоналістів демонструє, що чимало її членів залучені в російсько-український конфлікт у Донбасі - як комбатанти і як організатори ресурсного забезпечення незаконних збройних формувань. Поверховий огляд перехресних інтернет-посилань парамілітарних сербських організацій та їхніх партнерів у Росії виявляє широку залученість у їх ресурсне забезпечення організацій нібито нейтрального характеру, географія яких поширюється і на Україну. Прикладом, вартим уваги, тут може бути діяльність сербської громади "Светі Сава" (м. Дніпро), заснованої Драганом Станоєвичем, який позиціює себе одним з лідерів Всесвітньої сербської діаспори. Попри позірну економічну та культурну діяльність цієї організації в Україні, вона має тісні контакти з російською організацією "Косовский Фронт", яка заснована російськими громадянами, що брали участь у балканських війнах, і надає регулярну підтримку в терористичній діяльності бойовикам "ЛНР" і "ДНР".

Дестабілізаційну політику Росії в Західнобалканському регіоні дуже добре усвідомлюють як країни Західних Балкан, так і країни євроатлантичної спільноти. Сьогодні Сербія, Македонія та Боснія і Герцеговина є, поряд з Україною, ще одним полем цивілізаційного протистояння Росії та Заходу. Від появи гібридних військ РФ Західні Балкани рятує географічна віддаленість, яка, однак, не рятує від проявів гібридної агресії.

Ми багато чуємо про те, що Україна мала б використати досвід урегулювання конфлікту на Балканах, зокрема позитивний досвід Хорватії, але кожен конфлікт має свої особливості, зокрема й російсько-український. Але при цьому Україні справді не завадить вивчати й ураховувати західнобалканський досвід протистояння російській агресії. Бо сприятлива для російського впливу балканська формула поєднання схильного до патерналізму слов'янсько-православного суспільства зі слабкими демократичними інститутами та дефіцитом реформ на шляху до європейської інтеграції цілком характеризує й українську реальність.