Рік України - Міжнародна політика - dt.ua

Рік України

26 грудня, 2014, 01:36 Роздрукувати Випуск №50, 26 грудня-16 січня

Керуючись якоюсь власною логікою, історичні події, що визначатимуть прийдешнє століття, ніби насміхаються над астрономічним календарем.

 

 

Керуючись якоюсь власною логікою, історичні події, що визначатимуть прийдешнє століття, ніби насміхаються над астрономічним календарем. 

Так, ХХ ст. почалося з пострілів у червневому Сараєві 1914 р., що обумовило світову динаміку на все століття, а нинішнє – на мангеттенському попелищі. Терористична атака на Всесвітній торговий центр ознаменувала початок Третьої світової війни, суттю якої є глобальне протиборство свободи і неволі, толерантності й нетерпимості, ідей, в основі яких людина – це вища цінність, та мракобісся і тиранії. З одного боку, раніше поневолені народи намагаються вирватися або унеможливити свою реінтеграцію в нові імперські проекти, зберегти суб'єктність і право на побудову майбутнього на власних цінностях. З іншого – світ зіштовхнувся із середньовічним варварством, що живиться схованими в найтемніших закутках людської свідомості пристрастях, оповитих ілюзіями богообраності, монопольного володіння і світською, і духовною істиною. 

2014 р., можливо, увійде в історію як поворотна точка нової Світової війни, коли світова спільнота, натхненна самовідданістю українського народу у відстоюванні власних прав перед внутрішнім та зовнішнім агресором, знайшла сили об'єднатися для рішучих і скоординованих дій, спрямованих не лише на допомогу Україні, а й у ширшому контексті — на захист своїх цінностей та ідеалів. Продовження і фінал цієї війни нам належить ще пережити. 

Але тих подій, які, з участю багатьох із нас, відбувалися впродовж 2014 року, на наш погляд, достатньо, аби назвати його – Рік України. 

Рік Майдану 

Український Майдан став новим явищем у європейській і світовій історії, політиці та культурі. І не лише тому, що звичайні беззбройні люди безстрашно пішли на кулі і смерть за свої переконання, права та свободу.

Революція Гідності поставила перед європейськими інтелектуалами й політиками проблему переосмислення низки засадничих питань, зокрема актуалізації ціннісної основи політичної надбудови, співвідношення ідеалізму та прагматизму, уразливості демократичних інститутів перед експансіоністською стратегією авторитарного режиму. Без перебільшення можна казати, що Європа після Майдану буде іншою, і ця "іншість" лише посилюватиметься та впливатиме на саму сутність європейської спільноти.

Наша народно-визвольна Революція Гідності ініціювала початок процесів (можливо, поки що латентних), які неодмінно згодом приведуть до повного переформатування всієї політичної карти Євразії, що, як добре відомо, вважається ключем до контролю над світом.

Українські події викликають таку лють і ненависть у Москві, оскільки в перспективі означатимуть повний крах концепції "русского мира", ідеології московського євразійства та ініційованих і підтримуваних Росією процесів консервації авторитарного регіонального поля, зокрема відомого під назвою Євразійський Союз та Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ).

Отже, рік, що минає, можна з повним правом назвати роком Майдану, роком, коли після численних пророцтв про "кінець Заходу" і "деградацію демократії" вперше у ХХІ ст. проміння надії й оптимізму почало пробиватися крізь хмари розчарувань та депресії. Український Майдан – це остаточний вирок імперському і кривавому радянському минулому, що з шаленою силою тягне на узбіччя цивілізаційного шляху.

Анексія Криму 
і світоустрій

Ідеться не просто про "механічний" акт перекроювання кордонів. Внаслідок анексії Криму з фундаменту глобальної конструкції, яку після 1945 р. заведено називати "Ялтинським світом", вилучено наріжний камінь. Саме в Ялті було домовлено, що в основі діяльності ООН при розв'язанні глобальних питань забезпечення миру на планеті має лежати принцип консенсусу великих держав – постійних членів Ради Безпеки, які наділені правом вето. 

Чи то Господь, чи то Історія вирішили зіронізувати: загрозливих розмірів тріщина у фундаменті ООН з'явилася саме в тому місці, де цей фундамент закладався "великою трійкою" 69 років тому, – в Криму. З точністю до днів – Ялтинська мирна конференція завершилася 11 лютого 
1945 р., а окупація Криму розпочалася 27 лютого 2014 р.

Наслідки цього – тема для окремого прогнозу. Наразі варто навести дві найважливіші тези. Перша: країна-окупант продемонструвала в Криму і продовжує демонструвати на Донбасі свій новий принцип світової політики – "ядерній державі дозволено все". Друга: цивілізований світ, поки що на рівні політиків та експертів, почав розуміти справжнє значення анексії Криму, аж до загрози нової глобальної війни. І, схоже, він не має наміру з цим миритися, незалежно від того, чим закінчиться війна на сході України. Свідчення цього – прийняті кілька днів тому жорсткі адресні санкції США, Канади, ЄС саме стосовно Криму.

Слід зазначити, що безпрецедентна за масштабами і темпами політика мілітаризації Криму, яку здійснює РФ, включно навіть із розміщенням на півострові ядерної зброї, радикально змінює весь військово-стратегічний баланс не лише в чорноморському регіоні. Фактично, на наших очах оформлюється нова глобальна лінія фронту – подекуди гаряча, десь поки що жевріюча, деінде – ще латентна. Хто перебуває обабіч цієї лінії фронту? Про це поговоримо в наступних розділах Року України за версією "Майдану закордонних справ".

Світовий Майдан, 
або лібералізм vs тоталітаризм

Анексія Росією Криму відкрила другий фронт у глобальному протистоянні між лібералізмом і авторитаризмом. Цей фронт не є чимось постійно стабільним, з погляду як учасників протистояння, так і методів, що застосовуються; цей фронт простягається на політичній мапі світу від Пхеньяна через Москву і до венесуельського Каракаса, від країн Балтії – до Північної Африки.

Після світової фінансової кризи 2008 р. у міжнародному середовищі виникли певні антиліберальні настрої, замішані на невдоволенні політичним домінуванням Заходу, зловтісі від його відомих невдач (Ірак і Афганістан) та амбіціях деяких держав. Такі тенденції, зокрема концепція так званого "багатополярного світу", базувалися на високих цінах на енергоносії і були круто приправлені державним популізмом та сильними патерналістськими настроями, поширеними серед населення багатьох регіонів.

Слід визнати, що Путін уже за кілька років до агресії проти України зміг скористатися цим популярним трендом і взявся за формування "коаліції невдоволених" країн, які накачали економічні м'язи й почали відчувати втому від західного моралізму та нав'язування, як вони вважали, "непритаманних їм цінностей".

Господар Кремля, або "нове втілення російського Імператора Олександра І" (як його дехто сьогодні називає в Європі), хотів позиціювати себе у світі як новітній лідер-оборонець "легітимних" режимів проти "кольорових революцій", що готуються, інспіруються та здійснюються "підступним" Заходом.

Заповітною ж мрією цього кремлівського "геополітика" стало створення світової антизахідної коаліції з участю всіх автократів і диктаторів – від КНДР до Зімбабве, – невдоволених тим, що їм хтось, на їхню думку, нахабно й настійливо заважає знущатися зі своїх народів, жорстоко розправлятися з опозицією, вказує на порушення прав людини, свободи слова, мирних зібрань тощо.

Мета цього – знищення Заходу в тому вигляді, в якому ми його знаємо, або, щонайменше, демонтаж Європейського Союзу і НАТО як організацій, котрі втілюють і пропагують ненависні Москві ідеї та цінності. І тут застосовується весь арсенал засобів: від намагань дискредитувати їхні основоположні, гуманістичні засади – до економічної інтервенції; від масованої антиліберальної пропаганди – до спроб грати на настроях, популярних у певної частини європейців та їхніх лідерів, – ультра-націоналізмі й ультра-консерватизмі, ксенофобії, антиамериканізмі, побоюваннях щодо глобалізації та необхідності "захисту традиційних цінностей".

Невипадково наша держава стала другою після Грузії країною, на якій Кремль випробував свою хитромудру стратегію примусу до "русского мира", серед іншого цинічно використовуючи при цьому створені й виплекані Заходом інструменти – засоби масової інформації, неурядові організації, вільне переміщення капіталів тощо.

Світовий Майдан 
у парадигмі людина – суспільство – держава

Вивільнені демони фундаменталізму – чи то ісламського, чи то християнського – з шаленою силою почали пожирати цілі регіони. "Ісламська держава Іраку і Леванту" кинула виклик не лише Західній цивілізації, що зберігає суто символічну християнську ідентичність, попри суто світську форму, а й державам-прихильницям традиційних течій Ісламу. Такі країни опинилися перед вибором: продовжувати давнішню підтримку екстремістських рухів, сподіваючись схилити терези на свій бік, чи гасити палаючий дім сусіда, доки на багаття не перетворився власний. Їхнє рішення залежить від наявності стратегічного бачення, брак якого спостерігався досі, зовнішніх чинників у вигляді впливів з боку глобальних гравців, а також політичної, економічної та – передусім – ідеологічної здатності подолати внутрішні суперечності в суспільстві. 

Недавнє визнання Європарламентом Палестинської держави не лише дасть позитивний поштовх вирішенню цієї давньої і складної міжнародної проблеми, а й відчутно знизить напругу близькосхідних пристрастей, метастази яких відчуваються далеко за межами неспокійного регіону. Втім, турбулентні процеси в Іраку й Афганістані формуватимуть тривалу нестабільність, яку посилюватиме загострення проблеми набуття державності розділеним між державами та репресованим курдським народом.

Незалежно від історичних чи релігійних чинників, жодне суспільство, що насолоджувалося повітрям свободи, не полишає зусиль боротися за це неоціненне право. Це незаперечно як для конфуціанського Гонконгу, мешканці якого вийшли на вулиці засвідчити свою незгоду з посиленням наступу на власні політичні та громадянські права, що досі були гарантовані принципом "одна країна – дві системи", так і помірковано-ісламського Стамбула, і навіть більш консервативної Анкари, чиє населення протестувало проти корупції та невпинного демонтажу світської моделі держави, закладеної Ататюрком. 

Навіть на Кубі, що за більш ніж півстоліття пройшла через драматичні випробування, вичерпалися ідеологічний ресурс та спроможність репресивного режиму заради нього жертвувати своїми співвітчизниками і спільним добробутом. Вочевидь, уже найближчим часом ми спостерігатимемо там кардинальні зміни соціально-політичного й економічного характеру, чому сприятимуть останні позитивні зрушення між Гаваною і Вашингтоном. 

Із цілком очевидним завершенням "економічного дива" та усвідомленням незмінним президентом Лукашенком хибності розрахунків на рівноправний і братерський союз із путінською Росією, білоруський народ опиниться перед досить складним вибором: продовжувати перетворюватися на периферію приреченої на неминучий розпад імперії – чи стати на складний і небезпечний шлях побудови незалежної демократичної європейської держави. Попри повільне спадання "кримнашиської" ейфорії, вже спостерігаються поодинокі ознаки протверезіння, пов'язані як із руйнуванням ілюзій щодо збереження особливого статусу півострова у "братній сім'ї" народів Росії, так і з усвідомленням справжнього характеру "русского мира", механіка якого заснована на безправності, страху і залякуванні, а також на переслідуванні будь-якого інакодумства.

Важливу роль у цій доктрині відіграє пристосована до стратегічних цілей Кремля російська версія православ'я, яка дивним чином намагається поєднати "російськість", тобто локальність, приналежність до певної історичної цілісності (мається на увазі експропрійована історія Русі, що навмисне названа імперськими істориками кінця ХІХ ст. Київською — задля утвердження "спадковості" для московського царства) та слов'янського етносу (до якого чомусь не зараховуються відмінні від трьох "братніх" народів інші слов'яни, попри спільність історичної долі) – із всесвітнім значенням московського православ'я (так званий Третій Рим). Причому, відчуваючи неконкурентоспроможність обмежених поглядів на світ та історію, РПЦ МП намагається отримати з боку російської держави захист від "неправильних" течій християнства, паралельно, хоча й неофіційно, але активно роздаючи індульгенції своїй пастві на "боротьбу з католиками та уніатами". Такий підхід набирає досить огидних форм і проявів на кшталт "православної армії" на Донбасі, вбивств і катувань священиків "неправильних" конфесій, а також намагання надати релігійного відтінку анексії Криму та військовій агресії Росії проти України. 

У вивільненні з кривавих лап "новоросійських" терористів донецького греко-католицького священика отця Тихона (Кульбаки), окрім активістів, вірян та представників інших християнських конфесій, активну участь узяв муфтій Духовного управління мусульман "Умма" шейх Саід Ісмагілов. Муфтій Криму хаджі Еміралі Аблаєв дозволив християнським священикам проводити служби в мечетях, якщо вони зазнаватимуть утисків від окупаційної влади. Численні прояви людяності та самопожертви віруючих людей не лише різних християнських деномінацій, а й інших релігій розбивають ущент насаджуваний російською пропагандою міф про релігійну складову війни. Толерантність українського суспільства може слугувати унікальним прикладом для всього світу.

На глобальному рівні московський православний фундаменталізм різко резонує з позитивними зрушеннями в екуменічному діалозі та поступовим зближенням Католицької церкви зі Світовим Православ'ям, особливо на тлі історичних зустрічей Папи Римського Франциска з Архиєпископом Нового Риму – Константинополя, Вселенським Патріархом Варфоломієм у Римі, Єрусалимі та Стамбулі і взаємного благословення після тисячі років анафеми. На відміну від Католицької церкви, яка знаходить у собі сили вирішувати гострі внутрішні проблеми, а також публічно каятися за помилки минулих століть, Московський патріархат, з одного боку – виявляє брак політичної волі до подолання чи навіть визнання внутрішніх проблем, обмежуючись витісненням зі своїх лав "неформатних священників". З іншого – публічно не визначившись зі статусом російсько-українського конфлікту та не звернувшись до своєї української пастви, фактично став на позицію Кремля, віддавши, таким чином, перевагу нерозривності зв'язків із кесарем перед доктриною Християнства та збереженням церковної єдності (хоча в актуальності для Московського патріархату останнього питання вже давно є предметні сумніви).

Усвідомлена свобода

Відверте втягування України у Митний союз мало стати для Кремля не лише демонстрацією сили і амбіцій, а й певною помстою Європі і США за начебто недотримання обіцянок 90-х років не допустити розширення НАТО на Схід.

А коли українці не погодилися з цинічним нехтуванням своєї волі, Путін захотів показово покарати нас за небажання підкоритися його маріонетці, що недалекоглядно розміняв титул легітимності на отриманий у Кремлі ярлик на управління Україною, тобто надовго відбити в усіх охочих на просторах СНД бажання повставати проти волі Кремля. Таким покаранням, на думку кремлівського сатрапа, мали стати анексія Криму та розкол непокірної країни. Внутрішня боротьба проти тиранії, яка в інших країнах зазвичай точиться всередині, вийшла назовні й набула форми війни. 

Сьогодні Україна, яку можна охарактеризувати як країну зі слабкими державними інституціями та надзвичайно сильним суспільством, практично самотужки бореться з потужним і підступним путінським режимом, захищаючи не лише власну незалежність, територіальну цілісність та світле майбутнє прийдешніх поколінь українців, а й цінності гуманізму та європейської цивілізації.

Агресія Росії, здається, остаточно розвіяла наші ілюзії щодо українсько-російського братерства й наочно довела, хто є нашими справжніми друзями і союзниками. Більше того, здається, ми навчилися правильно розуміти засади братерства, дружби та стратегічного партнерства. Дії Путіна також мають стати уроком для нинішніх і майбутніх зовнішньополітичних керівників України. Адже, як свідчить досвід, зовнішньополітична сфера має бути не монопольним майданчиком для реалізації особистих уподобань і планів (часом помилкових), а цариною серйозної солідарної відповідальності як уряду, так і громадянського суспільства за долю та цілісність країни.

"Гібридна війна", яку веде сьогодні Москва, має назавжди дати нам зрозуміти, що безпеку держави неможливо будувати на паперових гарантіях.

Поведінка Кремля також має нагадати світовій спільноті, яка, здається, трохи забула уроки Другої світової війни, що диктатори задля зміцнення режиму та реалізації власних амбіцій рано чи пізно вдаються до непередбачуваних дій у зовнішній сфері і, в разі потреби, легко нехтують своїми зобов'язаннями. І чим більші ресурси є в їхньому розпорядженні, тим більшу загрозу вони створюватимуть для міжнародного миру та безпеки.

Очевидним фактом уже є те, що ситуація навколо України сприяла усвідомленню країнами-членами НАТО нагальної потреби в об'єктивному переосмисленні самого визначення змісту і комплексних гарантій нової європейської та світової безпеки, оскільки Росія відверто й агресивно стала на конфронтаційний шлях.

Звичайно, пітьма авторитаризму і нетерпимості швидко не відступить, адже вона продовжує підживлюватися мільярдами газо- і нафтодоларів. Однак у нас є головне – зміцніле у протистоянні з бандитським режимом громадянське суспільство і незворотні, завдяки боротьбі з кремлівським агресором, процеси консолідації української політичної нації.

У наступному році вогонь від багать Майдану має вселити добрі сподівання в серця мільйонів людей, небайдужих до ідеалів свободи, гуманізму та демократії, не лише в республіках колишнього Союзу, які поки що перебувають у кремлівській орбіті, а й у позбавлених права визначати свою власну долю народів, котрі входять до складу його правонаступниці.

Українська політична нація, що народилася у вогнищі Майдану, у холоді таврійської весни та під "ураганами" й "градами" в донецьких степах, підтвердила, що для нас свобода є усвідомленою необхідністю. Цінностями нації, що складається з українців різного етнічного походження, релігійних та мовних уподобань, є індивідуальні і колективні права, основані на свободі, гідності, толерантності та справедливості. Лише в ім'я цього варто жити і боротись.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво