Привіт, новий хаотичний світе! - Міжнародна політика - dt.ua

Привіт, новий хаотичний світе!

30 грудня, 2018, 11:51 Роздрукувати Випуск №50, 28 грудня-11 січня

Відтепер ми живемо не в епоху змін, а в час перманентних пертурбацій.

2019 року будуть притаманні більша нестабільність навіть у найрозвинутіших демократіях, ухвалення егоїстичних рішень, а також істотно побільшає непередбачуваності й хаосу на міжнародній арені. Відтепер ми живемо не в епоху змін, а в час перманентних пертурбацій.

Допис Дональда Трампа у Твіттері щодо поспішного згортання американського військового контингенту в Сирії є більш ніж промовистою метафорою як для опису року, що минає, так і для уявлення найближчого майбутнього. Імпульсивне і непрораховане рішення лідера найпотужнішої держави світу, що матиме далекосяжні наслідки, було прийняте ним не лише без консультацій зі своїми союзниками, а й навіть із ключовими членами свого кабінету. Його намагання звільнитися від опіки "дорослих у Білому домі" (досвідчених військових і дипломатів) і посилити свою роль у керуванні зовнішньою політикою за допомогою "інстинктів" зустрічатиме ще більший спротив і з боку Конгресу, й істеблішменту в цілому. І якщо волюнтаризм 45-го президента зіштовхується зі славнозвісною системою стримувань і противаг (Конгрес обмежує поле для зовнішньополітичних викрутасів, розслідування спецпрокурора потенційно містить у собі підстави для запуску процедури імпічменту), то в ЄС модний тренд авторитаризму зменшуватиме рівновагу і без того неповороткого утворення. Із виходом США з Договору про ракети малої та середньої дальності майже завершився процес руйнування архітектури стратегічної безпеки, що вибудовувалася від часів Карибської кризи й зазнала нищівного удару внаслідок анексії Росією Криму.

Увага на Схід

Стратегічне протиборство й тактична взаємодія в трикутнику США—Китай—Росія слугуватиме ключовим геополітичним чинником прийдешнього року. Прагнучи убезпечити свою світову гегемонію, у Вашингтоні пішли на суттєве загострення відносин з Пекіном. Сі Цзіньпін, розуміючи обмеженість поля для маневру і будучи неготовим до повномасштабної конфронтації зі США, вирішив узяти певну паузу, аби спробувати дійти взаємоприйнятного рішення, хоча б з деяких торговельно-економічних питань.

При цьому Піднебесна явно не полишатиме спроб і надалі активно розширювати свій вплив у світі й продовжувати вести свою витончену геостратегічну гру, спрямовану на послаблення Сполучених Штатів. Напівізольована Росія із напруженими відносинами зі США вигідна Пекіну, адже в нинішніх умовах це зумовлюватиме її лояльність. Водночас Росія також намагатиметься грати свою партію в непростому азійському оркестрі, однак її можливості нині явно поступаються більшим конкурентам. Цьогоріч Москва силувалася активізувати співробітництво в рамках давно омріяного трикутника Росія—Індія—Китай з метою спільного обстоювання близьких інтересів на міжнародній арені. У цьому контексті явно проступає спроба зробити цю геополітичну конструкцію такою, що визначатиме глобальний порядок денний. І хоча значний потенціал у даному трикутнику справді присутній, сумнівним є його збереження на тривалу перспективу, адже невдоволення домінуванням Заходу, що свого часу стало підґрунтям для його формування, навряд чи є сталою ідеологією, і тим більше — базою для позитивного розвитку.

Остаточне розв'язання північнокорейської проблеми не обіцяло бути легким, адже попри бравурні заяви Дональда Трампа після сінгапурського саміту з Кім Чен Ином 12 червня американські військові й дипломати намагаються не залишити жодного шансу, аби, як уже було раніше, Пхеньян міг дозволити собі поєднувати участь у перемовинах з одночасним продовженням таємної ракетно-ядерної програми. За цим складним і непередбачуваним процесом уважно спостерігають у Москві, яка не задоволена виключенням її з переговорів, і в Пекіні, який веде свій непростий діалог із непоступливим Вашингтоном і має сталі зв'язки з Пхеньяном.

Авральний вихід американців з сирійської гри вже трактується в Москві як перемога, але в довготерміновій перспективі навряд чи принесе їй очікувані дивіденди. Збиття російського літака Іл-20 у Сирії восени, що спричинило напруження відносин з Ізраїлем і необхідність посилити свою військову присутність, укотре підтвердило, що російське керівництво явно переоцінило свої можливості, вдаючись до інтервенційної авантюри. Полишення Сирії не означатиме ослаблення позицій Вашингтона на Близькому Сході, адже йому вдалося зберегти відносини з Ердоганом, який, власне, і став спусковим гачком неочікуваного рішення. Чи справді американці скинули "курдську карту" зі своєї колоди, стане відомо вже на початку наступного року. Спричинена жахливим убивством журналіста Хашоґджі криза американсько-саудівських відносин не виключить цю країну з числа основних союзників у стратегічно важливому регіоні. Натомість у Вашингтоні серйозно взялися за удушення союзника Москви — Тегерана на додачу до поновлення всіх санкцій, що були скасовані після підписання за часів Обами іранської ядерної угоди. Так, у листопаді під санкції потрапили не лише іранські громадяни й компанії, а й їхні російські друзі, що були задіяні в хитромудрих схемах обходу запроваджених обмежень, постачання нафти Сирії, а також фінансування терористичного угруповання "Хізбалла". Зумовлене несприятливою глобальною кон'юнктурою, санкційним тиском, що поглиблює вади відсталої путінської економіки, перенапруження Росії на Близькому Сході може обернути уявний сирійський гамбіт на цілком реальний геополітичний цугцванг.

Росія як спроба монетизації страху

Загадкова російська душа не дає відповіді, де проходить межа готовності заради ефемерної великодержавної величі жертвувати своїми свободами, добробутом, а також втратою майбутнього для ще одного покоління. Як би сказав сучасний український класик Лесь Подерв'янський: "тривожна мовчанка, шторм на морі дедалі сильнішає…"

Явно не виконуючи соціального контракту по-російськи, що означає обмін свобод на економічні блага, путінський режим вдався до безпрецедентного, навіть за мірками імперії, зла, накачування пропагандою (згідно з опитуванням Левада-центру, Україна з 29% поступається лише США із 68% у сприйнятті ворогів Росії), а також мілітаризації свідомості, передусім школярів і молоді (Керченська трагедія як синдром), архаїзації політичного дискурсу й іще більшого наступу на рештки свобод (запровадження цензури в Інтернеті). Фінальна спроба повернутися на велику геополітичну шахівницю обертається шаленим перенапруженням, глибокими розламами соціального, економічного та політичного тіла Росії.

Санкції за агресивну політику продовжують здушувати російську економіку. Так, чистий вивіз капіталу з Росії збільшився у 3,3 разу (у порівнянні з січнем—листопадом минулого року) і сягнув 58,5 млрд доларів. Цей показник удвічі більший за відтік капіталу за два попередні роки (25,2 і 18,5 млрд дол.). 

Відтік капіталу спричинює зростання вартості зовнішніх запозичень. Уповільнюється зростання промислового виробництва (цього року 2,5, а наступного — 2,1%); програма імпортозаміщення, м'яко кажучи, буксує навіть у таких стратегічно важливих і наукоємних галузях як аерокосмічна.

Попри традиційно високий рівень підтримки Путіна (у грудні — 66% підтримують, 33 — ні), рівень схвалення загальнодержавного курсу повертається до докримської "норми" (47% схвалюють, 44 — ні). Російське суспільство, яке було готове підтримувати експорт агресії як форму державної політики, виявилося остаточно дезорієнтованим, бо з подивом відкрило для себе, що кремлівське керівництво одночасно проводить дві взаємовиключні політики. На західному і південному напрямках здійснюється політика збройної агресії та експансії проти України і Сирії, ескалація напруги в Балтійському морі, постійні спроби дестабілізувати ситуацію в США і ЄС. Усе це є створюваними Кремлем "приводами для гордості". Натомість на Далекому Сході, в Сибіру та Забайкаллі реалізується політика добровільних територіальних поступок і планомірної передачі природних ресурсів Китаю. Ці процеси не можуть не лякати жителів зазначених регіонів і сприймаються ними як антиросійська політика, що несе загрозу сформованому укладу життя.

Одночасна реалізація цих двох політик породжує синергетичний ефект збільшення загрози національній безпеці, зокрема з погляду територіальної цілісності РФ. І російське суспільство вже виявило своє незадоволення у вигляді несприйняття і кволої підтримки губернаторів від партії влади ("Єдиної Росії") на цьогорічних виборах.

Владна конструкція путінського режиму вичерпує свої внутрішні ресурси і вже зараз спрямована на пошук ро́зв'язку "проблеми 2024" — передачі, бодай формально, головного офісу країни наступникові. Власне цим пояснюється, зокрема, така увага до прискорення процесу поглинання Білорусі, адже це дає можливість створити ще один щабель влади поверх наявних, аби влаштувати туди того, без кого "немає Росії". Тож задля компенсації рівня впливу негативних тенденцій у всіх аспектах російського життя Владімір Путін змушений збільшувати обсяг генерування конфліктів, експортування збройної агресії та дестабілізації ситуації в інших регіонах світу.

Євроатлантичне крило

Північноатлантичний альянс послідовно нарощує свої оборонні спроможності на східному та південному флангах. Імовірність відновлення іранської ядерної програми, сирійський конфлікт, стрімка мілітаризація Росією території Криму й акваторій Чорного і Азовського морів змінюють стратегічний баланс сил у регіоні й підвищують ризики для безпеки альянсу.

Тому НАТО пришвидшеними темпами завершує роботи із розгортання передових елементів системи протиракетної оборони у Польщі, Румунії і Туреччині. Із планованим до 2020 року виконанням Ініціативи з підвищення оперативної готовності військ, на додачу до Сил реагування (7–10 бойових бригад) НАТО матиме ще 30 бойових кораблів, 30 танкових або механізованих батальйонів і 30 авіаційних ескадрилей із строком готовності до застосування 30 діб. Крім того, заплановано збільшення кількості штабів управління на цьому оперативно-стратегічному напрямку та забезпечення високої маневреності військ і сил.

Така активність НАТО викликає нервову реакцію Кремля, який не полишає надії розколоти солідарність союзників застосуванням політичної й економічної корупції, як-от реалізація стратегічних газогонів з Німеччиною і Туреччиною, а також оборудка з постачанням ППО "С-400" Анкарі. 

НАТО продовжує зберігати свою стійкість і переконливо демонструє, що є безальтернативним оборонним союзом, здатним протистояти путінській агресії. Ініціативи німецького і французького лідерів створити європейські збройні сили (на кшталт PESCO) наразі не видаються здійсненними в найближчій перспективі. Натомість реальність російської загрози спонукає навіть такі традиційно нейтральні країни як Фінляндія і Швеція вести на національному рівні дебати щодо можливості приєднання до альянсу.

Велика ймовірність того, що наступного, ювілейного для НАТО, року до альянсу приєднається 30-й член — Македонія. Мають аспірантські амбіції також Боснія і Герцеговина, Грузія і Україна.

Хоч як це прикро, але з цієї трійці саме Україна демонструє найменший прогрес у просуванні євроатлантичних реформ. Планування у сфері національної безпеки та оборони перебуває лише на початку системної трансформації відповідно до стандартів НАТО. Неефективна система матеріально-технічного забезпечення, корупційні скандали в системі державних закупівель, у т.ч. озброєння й військової техніки, радянські методи управління та соціальна необлаштованість стають основними демотиваторами для офіцерів, насамперед тих, які пройшли горнило війни. Як наслідок — цього року Збройні сили втратили близько 28 тисяч офіцерів, які звільнилися з військової служби.

Заради об'єктивності слід визнати, що оборонне відомство має деякі скромні успіхи в досягненні критеріїв членства в НАТО. Чого не скажеш про інші органи державної влади, залучені до виконання Річної національної програми (РНП) під егідою Комісії Україна—НАТО, де серйозна й кропітка робота над завданнями євроатлантичної інтеграції підміняється банальним формалізмом і підготовкою "приємних" для керівництва звітів.

І не дивно, адже це є лише наслідком хибної практики видавання бажаного за дійсне, запровадженої самим президентом. Декларативні гучні заяви українських високопосадовців, приурочені найчастіше до зустрічей у НАТО, або публічне висування ініціатив без погодження із партнерами з альянсу сприймаються у Брюсселі із неприхованим роздратуванням.

Напередодні чергового саміту НАТО у Брюсселі президент Порошенко амбіційно заявляв, що вимагатиме від альянсу надати Україні Програму розширених оперативних спроможностей і План дій щодо членства в НАТО.

Однак реальна оцінка досягнутого Україною прогресу у впровадженні реформ у сфері національної безпеки, надана у підсумковій декларації цього саміту, була більш ніж скромною у порівнянні з Грузією. Зокрема, альянс демонстративно підкреслив розрив між результатами, досягнутими нашими країнами, а також можливостями країн реалізувати свої євроатлантичні прагнення.

До речі, представники НАТО м'яко натякали, що Україна не cповна використовує потенціал наявних інструментів співробітництва з альянсом, зокрема, у підвищенні ефективності реалізації РНП щодо впровадження принципів і стандартів НАТО, активізації діяльності в рамках Платформи Україна—НАТО щодо протидії гібридній війні.

Справедливість цієї оцінки підтвердилася під час запровадження воєнного стану в Україні. Не оцінюючи політичного складника, зазначимо, що цей процес виявив системні проблеми, що не залишилися поза увагою українських та іноземних експертів. І без того архаїчна система запровадження й підтримання воєнного стану була ще більш дискредитована побудованою в останні роки громіздкою управлінською структурою. Система, що створена, радше, для розмивання відповідальності, довела свою неефективність, неприйнятну в кризових умовах.

Тож шанси отримати План дій щодо членства на ювілейному саміті альянсу наступного року є незначними. Скоріше за все, здобудемо втішний приз — Програму розширених можливостей, у якій Грузія, без гучних заяв і запевнень, бере участь уже чотири роки.

Європейська мрія

Європейський проект ліберальної по суті цивілізації продовжує лихоманити, і кризова траєкторія, яку ми спостерігали цього року, матиме висхідний характер і наступного. Поведінка правлячого класу під час фінансової кризи 2007–2008 років наочно довела, що головний тягар вад економічної моделі з її циклічними кризовими явищами перекладається переважно на середній і незаможний клас власного населення, а також на більш економічно слабкі країни-партнери.

Іншою серйозною проблемою є і тривалий час залишатиметься ерозія загальноєвропейської ідентичності. Однак міграційна криза 2015 року спровокувала потужне зростання в європейців почуття етнічної самоідентичності, яке традиційні політики назвали б націоналізмом, ультраправим ухилом чи популізмом. Тож на тлі істотного послаблення традиційних центристських партій на політичній сцені з'явилися й зміцніли "Альтернатива для Німеччини", "Національне об'єднання" (колишній "Національний фронт") у Франції, "Фідес" в Угорщині, "Право і справедливість" у Польщі та ін., які спричиняють розбалансування політичної системи в ключових країнах Європи.

Альтернативні політичні сили насправді не є антиєвропейськими. Їх не влаштовує та архітектура об'єднання, де домінує Німеччина та її "дойчмарка" у формі євро, що позбавляє решту країн-членів єврозони можливості проводити свою монетарну політику. Альтернативні політичні сили прагнуть єднання Європи не на засадах загальноєвропейської ідентичності, що з огляду на невтішні демографічні тенденції почали поглинатись іммігрантами іншого етнічного, культурного та релігійного походження, а на ідеї збереження Європи для європейських етносів, згуртованих відчуттям самоідентичності.

Однак така зміна концепції об'єднання збільшує конфліктний потенціал і уможливлює зсув кордонів. Україна фактично інтегрується в дещо іншу, ніж була на початку ініціації процесу, реальність. Утім, чи є цьому розумна альтернатива за нинішніх умов? Тим більше що цей курс, попри його суто символічний характер, найближчим часом має бути закріплений у Конституції. Більш нагальним є питання врахування особливостей європейського економічного та політичного ландшафту, деформованого перенесенням факторів виробництва за континентальні межі. Європа переживає невпинний демонтаж "соціальної держави". 

Середній клас поступово втрачає звичний рівень благополуччя, кваліфікований пролетаріат чисельно скорочується, а профспілки як основа соціал-демократії занепадають. Хронічні захмарні розміри заборгованості ключових країн єврозони вимагають жорсткого скорочення бюджетних витрат та урізання соціальних програм підтримки населення, "лібералізації" ринку праці, що спричиняє різке незадоволення широких мас. Як наслідок — центристські партії втрачають підтримку виборців, насамперед у заможних країнах Заходу. Їм на зміну йдуть "популісти" (як в Італії) та альтернативні політичні сили (як у Німеччині).

Хоча в Україні масштаби демонтажу "соціальної держави", щоправда комуністичного типу, є більшими, реакція суспільств різниться. Європейський середній клас почав бунтувати, а український ховається в тіньову економіку або емігрує на Захід. При цьому правлячий клас не реагує, хоча негативні наслідки такої політики вже даються взнаки. Отже, формування "соціальної держави" соціал-демократичного типу як "світлого майбутнього" України в об'єднаній Європі не проглядається тією мірою, як на це сподіваються українці. За таких умов Україна може розраховувати лише на входження у Східну Європу, де жорстко виступають проти іммігрантів з нехристиянською культурою, але радо асимілюють працьовитих українців, які мають високу здатність до асиміляції. Тож українці мають шанс зберегтися як нація тільки вдома, у заможній Україні — і це має стати предметом глибокої суспільної дискусії.

Після травневих виборів до Європарламенту політична композиція Союзу має відчутно змінитися. У посткомуністичних країнах Сходу ("Вишеградська група" плюс), зокрема Польщі, Угорщини та меншою мірою у Чехії та Словаччині, на тлі потужних олігархічних груп зміцнюються політичні режими більш авторитарного типу. А в "старій Європі" помітно звужується рівень підтримки правоцентристських сил. Ситуація із соціал-демократами в Європі ще гірша, можливість подальшого існування правлячих коаліцій центристських сил не проглядається. Водночас провідні політичні сили України, як-от БЮТ і БПП, є партнерами консерваторів (Європейської народної партії), але на відміну від європейських партій не мають навіть натяку на виразну ідеологію. Тож вони не здатні долучитися до пошуку оптимального балансу між ринковою економікою та "соціальною державою". В українському політичному дискурсі домінують ліві гасла, натомість у Європі зростає популярність зелених і лібералів, які стануть другою і третьою політичними силами в новому Європарламенті та провідних країнах-членах. В Україні Партія зелених не подає ознак життя, а лібералізм представлений лише окремими елементами в політичних платформах традиційних партійних сил.

Окремі базові ліберальні цінності і практика їх дотримання почали суперечити концепції об'єднаної Європи. Показовим виявився приклад Каталонії, лідери якої апелювали до Брюсселя та провідних країн ЄС, наполягаючи на праві своєї нації вільно самовизначитися, залишаючись у рамках об'єднаної Європи. У відповідь європейські лідери продемонстрували, що незалежна Каталонія суперечить концепції "Європи регіонів", що має бути створена без формального руйнування існуючих кордонів держав-членів. В Україні не проводилося політичних дискусій щодо готовності воюючої нації увійти в родину "Європи регіонів". Цей концепт передбачає можливість певної автономізації, як Фландрії в Бельгії або Ломбардії і Венето в Італії, Каталонії в Іспанії, які не тільки більш економічно розвинені у порівнянні з рештою країни, а й мають етнічні та культурні, зокрема мовні, відмінності. Чи готова Україна в разі вступу до ЄС опинитись у такій самій ситуації? Яким чином правлячий клас планує провести корабель української державності повз ці ризики?

Нарешті, курс на вступ України до ЄС і НАТО закріплюється на тлі зростання економічних та політичних протиріч між об'єднаною Європою і США. Для України відбувається дивна річ, якої складно не помітити. З цілої низки важливих аспектів політики виживання нашої держави позиції основних західних друзів і партнерів виявляються протилежними або принаймні не збігаються. Так, найбільшу безпекову і зовнішньополітичну допомогу надають Сполучені Штати. Вони також відіграють роль санкційного двигуна, втім, найбільші негативні наслідки санкційної політики відчувають на собі європейці, економічна взаємодія яких з Росією в рази перевищує російсько-американську. ЄС є найбільшим донором різноманітних видів економічної допомоги. У ключовому питанні — реалізації нових енергетичних проектів, що посилюють стратегічну роль Росії на континенті, — Німеччина як ключова європейська країна, що підтримує нашу державу, йде врозріз із позицією союзників по ЄС (країнами північної Європи, Балтії та Польщею) і НАТО (США). Разом з окресленими вище економічними та політичними розбіжностями, передусім невдоволенням політикою Берліна, це сприяє ще більшій поляризації між ядром об'єднаної Європи і країнами, що з огляду на російську небезпеку ще більше ухиляються у бік США. Такий дисонанс посилюють і ідеї "стратегічної автономії", які поки що потенційно підривають роль НАТО. Український парламент таких колізій не помічає і не веде публічної дискусії з засадничих питань безпеки та зовнішньої політики, наче його роль обмежується лише пакетним голосуванням за бюджет (зокрема й на здійснення зовнішньополітичної діяльності), а також вочевидь бутафорськими змінами до Основного Закону (про закріплення курсу на членство в ЄС і НАТО), що лише за формою мають стосунок до формулювання засад зовнішньої політики. 

Дивна війна

Результати спільного опитування КМІС, Центру Разумкова і Соціологічної групи "Рейтинг" у листопаді свідчать про те, що левова частка українців переконана в русі країни неправильним напрямком (78%). Цей невтішний показник разом з від'ємним сальдо довіри до усіх без винятку "рейтингових" політиків не лише вказує на дезорієнтацію суспільства, а й є наслідком неспроможності політичного класу в умовах війни формулювати стратегічні цілі, небажання здійснювати справжню, відверту й чесну комунікацію з суспільством, недостатнього розуміння загальносвітових процесів.

Війна на Сході України є найбільшою турботою співгромадян (66%), але на п'ятому її році 22% жителів країни не вважають Росію агресором, а 15% іще не визначились із цим питанням! Напевно непереконливим для суспільства став правильний, але запізнілий крок очільника держави — провести через парламент рішення не продовжувати дію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. До того ж іще й на тлі настирливого й ірраціонального небажання розривати дипломатичні відносини, яке його оточення пояснює облудними сентенціями про те, це унеможливить ведення мирних перемовин (останній саміт "нормандської четвірки" відбувся в жовтні 2016 року) та звільнення заручників Кремля. Прикро, що зростання обсягів "торгівлі на крові" (за два роки це понад 60%!) ллє воду на млин кремлівської брехливої пропаганди, яка полягає в тому, що, з одного боку, "их там нет", адже, мовляв, якби це була б "справжня війна", торгівля, навпаки, згорталася б, а з другого — що "київська хунта" не зацікавлена у припиненні "розв'язаної нею війни проти власного народу", бо має з цього великий зиск.

Третина співгромадян виступає за припинення воєнних дій у Донбасі й визнання цих територій тимчасово окупованими, а 27% фактично погоджуються з шантажем Кремля щодо надання цим територіям "федеративного" статусу в складі України. Одначе 17% громадян (на 4% менше за минулорічний показник) вважають, що потрібно продовжувати воєнні дії до повного відновлення української влади на окупованих територіях. У цілому деморалізація і поділ суспільної думки є результатом відсутності артикульованої стратегії щодо окупованих територій у Донбасі, щодо анексованого Криму й Росії взагалі. Мовою класика теорії стратегії Т.Шеллінга це є проявом ірраціональності, яку породжує "невпорядкована і суперечлива система цінностей, поганий розрахунок, випадковість і безсистемність впливів у виробленні рішень та їх трансляції, колективний характер рішень групою осіб, чиї системи цінностей не збігаються і чиї організаційні рішення і системи комунікації не дозволяють їм діяти як єдиний суб'єкт".

Упродовж року ми спостерігали за створенням вищим військово-політичним керівництвом більш складної, але малокерованої конструкції, метою якої, схоже, є перекладання відповідальності за управління у сфері національної безпеки та оборони на нижчий щабель управління. Це стосується і т.зв. закону про деокупацію Донбасу, і закону про національну безпеку. Конвертування Антитерористичної операції, керівництво якою здійснювала Служба безпеки України, на Операцію об'єднаних сил, повну відповідальність за яку несе Генеральний штаб Збройних сил України, не змінило стратегії війни і не наблизило звільнення окупованого Донбасу. Незначне зменшення "сірої зони" (за офіційними даними, на 15 кв. км упродовж року) є радше тактичною ініціативою на місцях, аніж реалізацією державної політики щодо відновлення контролю над окупованими територіями. Продовження дії закону про особливий статус стало своєрідним ритуалом, позбавленим сенсу, адже ця наруга над Конституцією не підштовхнула дотепер, і в принципі не може наблизити припинення війни. Наполегливість, з якою подовжують передсмертну агонію Мінських домовленостей, свідчить про небажання Банкової навіть теоретично розглядати будь-які альтернативи.

Схоже, вичерпав себе черговий імпульс щодо запровадження миротворчої місії ООН. Для України "блакитні шоломи" є сподіванням на припинення війни і, згодом, деокупації, а Москва погодиться на їх присутність тільки щоб "зберегти" обличчя і заморозити конфлікт на десятиліття. Втім, відвернувши увагу світової спільноти на "ритуальні танці" навколо миротворчої місії, Росія вкотре знехтувала міжнародним правом і провела на окупованих нею територіях Донецької та Луганської областей так звані вибори, які засудила міжнародна спільнота.

Слід віддати належне українській дипломатії (і кадровим дипломатам, і народним депутатам), яка стала значно ефективнішою з погляду реагування на розвиток подій і забезпечення ухвалення резолюцій та інших документів у міжнародних організаціях і ключових країнах. Разом із тим, їй не вдалося досягти визнання на міжнародному рівні Росії стороною конфлікту. Відтак Москві вдається розділяти проблеми "громадянської" війни в Донбасі й Криму як "невід'ємної частини Російської Федерації" та "прикордонного інциденту". Навіть у риториці керівників дружніх країн можемо чути щось на кшталт "проросійські бойовики" чи "сепаратисти". Авжеж, дотепер вони не визнані російськими проксі-силами, тобто незаконними нерегулярними збройними угрупованнями, створеними, керованими, підтримуваними Росією і такими, що воюють в її інтересах.

Кримська проблематика, зокрема питання порушення Росією прав людини, вже є частиною рутинного процесу міжнародних інституцій, і це справді позитивне досягнення. Сучасна Росія є злобною силою, яка за своєю сутністю не передбачає дотримання принципів верховенства права, прав людини та демократії, а тому завжди даватиме привід цивілізованому світу для критики й санкцій. Утім, резолюціями війни не припинити, і їх не можна серйозно розглядати як "важливий крок на шляху деокупації Криму", тим більше за відсутності якщо не плану, то бодай загального задуму. Розширення складу "групи друзів Криму" ані на йоту не наблизило до розуміння, якою ж, власне, є додана вартість цієї ініціативи президента України в питанні деокупації анексованої території? Натомість стало очевидним, що, неодноразово використавши кримськотатарський фактор, Порошенко дуже технічно переклав відповідальність за свою обіцянку створити Кримськотатарську автономію на тих, хто за його лекалами писав проект Конституції: ну ж бо, подавайте такий текст, з яким цей парламент погодиться! Не виконав він і своєї обіцянки скасувати ганебний Закон про вільну економічну зону в анексованому Криму.

"Азовська криза" виявила інституційну неспроможність передбачати й ефективно реагувати на нові виклики й загрози національній безпеці. Не кажучи вже про кволу реакцію на будівництво Керченського мосту впродовж двох років, нехтування потребою зміцнювати ВМСУ. Президент висловив стурбованість перешкоджанням Росією вільному судноплавству Керченською протокою та нахабними затриманнями суден лише через два місяці після їх початку, а відповідне рішення РНБО з'явилося ще через три місяці по тому. В цілому погоджуючись з оцінками, викладеними у статті "Паравоєнний стан", вважаємо, що поза увагою парламенту не мають залишитися питання приведення у відповідність до сучасних реалій Закону про запровадження воєнного стану, а також результати його безпосереднього запровадження, аби допущені прорахунки й помилки не призвели до негативних наслідків для України.

* * *

Окреслені вище ключові тенденції і чинники гарантують, що прийдешній рік буде набагато складнішим за нинішній. Демонтаж існуючої системи міжнародних відносин привносить більше хаосу, невизначеності, а відтак і конфліктів. Контури нової системи ще нескоро будуть окреслені. Повільно, але приходить розуміння того, що аномалією скоріше була тривала відсутність на Європейському континенті конфліктів та воєн, аніж їх проявлення. В Україні й травмованих радянською спадщиною сусідів усвідомлення відбувається швидше, ніж у "старій Європі". Страх у зв'язку із тим, що нова геополітична реальність означатиме нехтування інтересами слабких країн, є небезпідставним.

Росія залишатиметься найбільшою зовнішньою екзистенційною загрозою українській державності, а низька якість вітчизняного політичного класу — внутрішньою. Виборчі перегони 2019 року самі по собі є викликом для України, а гарантоване втручання Москви на порядок посилює небезпеки. Окрім невоєнних форм агресії, до яких із отриманням автокефалії слід додати й релігійний чинник, можна очікувати керованої ескалації на окупованих територіях. Її метою буде не лише дестабілізація ситуації задля впливу на результати виборів чи запуск омріяних російською верхівкою дезінтеграційних процесів, а й планомірне підштовхування Заходу до погодження з кремлівським баченням "встановлення миру" в Донбасі. Безумовна перевага в силах і засобах, помножена на успішний досвід повзучої анексії Азовського моря, використовуватиметься в Чорному морі, аби відрізати Україну від світового океану (проект Новоросія 2.0). Не можна виключати, що за таких умов західні партнери наполегливо спонукатимуть нове керівництво України до пошуку стратегічного "компромісу" з Росією. У цьому сенсі 2019 рік може стати вирішальним для завершення гарячої фази конфлікту в Донбасі.

Питанням виживання української держави є здобуття оформлених юридичними зобов'язаннями союзницьких відносин. Саме через цю призму й мала б оцінюватися уся поточна діяльність українського зовнішньополітичного відомства, включаючи закордонні представництва України.

У цьому контексті пошук США надійних держав-партнерів у стримуванні амбіцій Китаю і Росії та протидії Ірану може відкрити певне поле для розумної політики України на міжнародній арені. Київ повинен істотно посилити координацію свого зовнішньополітичного курсу саме з Вашингтоном, не допускаючи при цьому якихось шарахань або непродуманих кроків на кшталт доволі суперечливої, на думку експертів, ідеї "створення зони вільної торгівлі з Китаєм". Не мають залишатися поза постійною увагою й ті держави, які практично допомагають нам протидіяти агресії Кремля. Шлях до посилення такої підтримки — у здійсненні реальних демократичних реформ, ефективній комунікації з країнами-партнерами, послідовності в діях на міжнародній арені, передбачуваності зовнішньої політики.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Евгений Буравлев Евгений Буравлев 30 грудня, 14:24 До цього часу, на жаль, немає розуміння того, що "новий хаотичний світ" це і є нинішня глобалізація, котра ще буде поглиблюватися, а відтак і поглиблювати "новизну та хаотичність". Чере це світ обов"язково буде перманентно змінюватися. У глобальному світі країни функціонують відповідно до свого, здобутого на попередніх етапах розвитку, "ментального потенціалу". Наприклад, РФія не випадково стала генератором глобальних збурень та гібридної агресії, адже отримала у спадок здобуте СССР: "пролетарии всего мира", "построить коммунизм во всем мире" та історичну здатність до генерації хаосу. Але як свідчить наука, та практика життєдіяльності, увесь згенерований хаос перевести собі на користь можливо лише за умов наявності відповідного матеріального та інтелектуального потенціалу. А з цим нині у РФії проблеми. Щож стосується України, то нинішня здатність країни щодо подолання згенерованого сусідом чи утвореного самотужки хаосу, зовсім недостатня. І причина тому відсутність розуміння владою ключових відмінностей від задач "оборони" та задач "національної безпеки". Окрім того власні інтереси нинішньої української влади не дають їй змого створити ефективну комунікацію в системі "суспільство-влада", включивши прямі і зворотні зв"язки у згаданій системі. Саме це і визначає наші проблеми та повільне просування країни на шляху до ЄС та НАТО. згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №11, 23 березня-29 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво