Придністровізація Криму - Міжнародна політика - dt.ua

Придністровізація Криму

14 березня, 2014, 20:10 Роздрукувати Випуск №9, 14 березня-21 березня

"Дорогою життя" для Росії може виявитися варіант консервації Криму у вигляді невизнаного регіону за аналогією із Придністров'ям 

Покажи противникові дорогу життя.

Сунь-Цзи

На сьогодні реальні плани керівництва Росії щодо Криму й України загалом, а також мотивація чинного президента РФ у цій ситуації залишаються загадкою не тільки для офіційного Києва, а навіть для всесильних американських спецслужб. 

Чимало європейських і американських експертів припускають, що Володимир Путін, окрилений легким трофеєм у вигляді Криму, рушить і далі в глиб України, принаймні до того моменту, поки не зустріне реального опору. Різні експерти припускають варіанти окупації Південного Сходу нашої країни, включно з Одесою, і розблокування невизнаного Придністров'я. Хтось не виключає навіть, що основною метою російського "хрестового походу" є отримання контролю над Києвом. Багато хто з конфліктологів пішов у своїх міркуваннях іще далі: які наступні потенційні жертви агресії РФ у Європі, а також ступінь готовності НАТО протистояти воєнній агресії проти його членів? 

Демонстрована на цьому етапі млявість міжнародної реакції на дії Росії в Криму, продиктована небажанням сваритися з Росією через Україну, залежністю низки країн ЄС від російських енергоресурсів, незацікавленістю у зближенні Росії з Китаєм тощо, дає змогу припустити як мінімум гіпотетичну можливість подальшої безкарності агресивних дій Москви. Чимало, особливо російських, політиків та експертів справді виходять з того, що, мовляв, погаласують на Заході та й заспокояться, звикнувши до нової реальності на карті Європи. 

У реальність серйозних санкцій проти Москви, схоже, до кінця не вірять навіть у Брюсселі. Бесіди вітчизняних дипломатів з представниками країн ЄС про можливий характер міжнародних санкцій проти путінського режиму, етапи їх застосування й критерії переходу до більш жорстких заходів часто дуже скидаються на ворожіння на кавовій гущі. Облишмо конспірологічні теорії про те, що Захід спеціально "підбурює" Путіна до подальшої реалізації його агресивних планів, щоб потім піддати Росію повній економічній, політичній і військовій ізоляції, аж до прямої загрози подальшому існуванню російської держави в її нинішньому вигляді. 

Насправді і Європа, і США до кінця не визначилися, як їм діяти далі, і де та "червона лінія", після якої вони будуть просто зобов'язані втрутитися, вже не зважаючи на можливі економічні втрати. Європейські партнери також не приховують, що їхня подальша реакція на події в Криму значною мірою залежатиме й від кроків української сторони в цьому напрямку. Вкрай неприємно чути від них запитання на кшталт "Чи справді кримська проблема є першочерговим пріоритетом нового уряду України?".

Проте є й інший бік медалі, який, підозрюю, чудово усвідомлює і Володимир Путін. Москва дуже залежить від експорту газу й нафти в Європу (болючою для РФ є як політика ЄС щодо диверсифікації постачання енергоносіїв, так і перспективи нових цінових реалій в умовах розширення пулу постачальників газу й нафти). Росія явно не хоче розгубити своїх партнерів з Митного союзу, які з острахом спостерігають за діями РФ у Криму, розуміючи, що цілком можуть стати наступними в черзі. Росія дуже залежить від співробітництва із Заходом у низці високотехнологічних галузей, зокрема у військовій. У Росії є низка потенційних осередків сепаратизму, що провокуються провальною національною політикою Кремля, граничним обмеженням повноважень суб'єктів федерації, особливо у фінансовій сфері (які мають значно менше повноважень, ніж передбачає чинна Конституція Криму), а також наявністю сусідніх держав, готових за вдалого збігу обставин відновити "історичну справедливість". Про результати потенційних референдумів щодо відділення в Калінінграді, Карелії, на Сахаліні, Камчатці, в Туві, Бурятії, на Курилах багато хто в Росії воліє не замислюватися. Але це тільки поки що. Якби Росія не боялася сепаратизму, вона б не посилювала кримінальну відповідальність за заклики до порушення територіальної цілісності.

Не забуваймо і про об'єктивні фінансові втрати РФ у разі продовження воєнної кампанії в Україні, зокрема масовий відтік з країни міжнародного капіталу, зниження міжнародних кредитних рейтингів РФ, прискорення темпів інфляції в РФ, додаткові витрати на фінансування нового дотаційного суб'єкта Федерації (у разі оформлення входження Криму до складу РФ). Наслідки краху міжнародної системи ядерного нерозповсюдження після можливої анексії Криму Росія також чудово усвідомлює, хоча про це російські дипломати вважають за краще вголос не згадувати.

Словом, сам Бог велить Росії зупинитися, поки не пізно. І не можна виключати, що Росія, реально оцінивши свої шанси і зваживши всі ризики, піде на поступки, намагаючись їх дорого продати як Україні, так і всьому міжнародному співтовариству. Що це може означати на практиці? 

"Дорогою життя" для Росії може виявитися варіант консервації Криму у вигляді невизнаного регіону за аналогією із Придністров'ям (причому навіть не Абхазії з Осетією, визнаних самою Росією). Природно, у цьому разі про жодне пряме визнання самою Росією кримського референдуму поки що не йдеться — злісні ноти російського МЗС, що межують з відвертим хамством, й ігнорування базових норм міжнародного права, проекти зміни федерального закону про порядок входження до складу РФ нових суб'єктів, як і зустріч оваціями делегатів Криму в російському парламенті — не більше ніж фарс. Усе це було, причому неодноразово, із Придністров'ям — підтримка референдумів з обіцянками визнати їх результати, запевнення в готовності надавати військову й фінансову допомогу, надати доступ жителям регіону до всіх федеральних програм нарівні з жителями материкової Росії, широкий міжвідомчий діалог тощо. На ділі, звичайно, Москва Придністров'я не визнає, а що стосується допомоги — дає рівно стільки, щоб вистачило на хліб і воду. До речі, днями керівництво російського Інституту стратегічних досліджень порекомендувало Придністров'ю провести ще один референдум про приєднання до Росії (мабуть, попередніх п'яти чи шести ніким не визнаних у світі плебісцитів виявилося для Москви замало).

Результатом діалогу Росії і Заходу може стати підписання високими представниками США, ЄС, РФ, України і, можливо, Туреччини якогось комюніке з базовими принципами врегулювання конфлікту в Криму, як-от: дотримання територіальної цілісності України, особливий і надійно гарантований статус Криму в складі України, позаблоковий статус Української держави, підтвердження права ЧФ РФ на продовження присутності в Криму, гарантії особливого статусу російської мови тощо. 

На наступному етапі буде створено міжнародний переговірний механізм із завданням погодити порядок реалізації вказаних принципів, визначити статус Криму, розробити систему внутрішніх і міжнародних гарантій, перехідні положення тощо — традиційна кухня врегулювання будь-якого міжнародного конфлікту. Враховуючи знову ж таки придністровський досвід, можна припустити, що статус переговорного механізму матиме не більш ніж рекомендаційний характер (буде вироблено лише погоджені пропозиції, які в майбутньому мають пройти стадію затвердження вищим керівництвом сторін). 

До речі, про сторони конфлікту! Керівництво російського МЗС уже прохопилося, що не згодне на жодні переговори, в яких Росія перебувала б у статусі сторони конфлікту. Отже, буде докладено всіх зусиль, щоб сторонами конфлікту було визнано саме Україну і Крим (собі Москва, очевидно, відводить статус посередника і гаранта майбутніх домовленостей). Перебіг переговорного процесу, м'яко кажучи, не обіцяє бути простим. Знову ж, як і у випадку Придністров'я, здавалося б, непорушна мета переговорного процесу — вироблення статусу Криму в складі України всіляко ставитиметься під сумнів. Увесь досвід російсько-придністровських "домашніх заготовок" щодо гри "на пару" буде активно використано і в Криму. 

Що дає Росії реалізація такого сценарію? Росія залишається в Криму на невизначений термін у всіх значеннях цього слова — політичному, економічному, військовому й іміджевому, не боячись при цьому якихось серйозних санкцій за свою агресію в Криму з боку міжнародного співтовариства (своєрідний save game).

Росія отримує практично стовідсоткові гарантії того, що Київ утримуватиметься від будь-яких неузгоджених кроків на зовнішніх напрямках — у бік ЄС чи НАТО. Росії більше не треба буде буцатися з Києвом з питань переозброєння флоту, інвентаризації об'єктів власності, контролю над Керч-Єнікальським каналом та щодо інших "дрібниць". Росії не доведеться брати на повне утримання дотаційний регіон — з відсутністю води, енергії, інфраструктури і напівкримінальним керівництвом. Зрештою, Володимир Путін істотно посилить свої позиції як усередині країни, так і на міжнародній арені. 

Зрозуміла річ, окреслений вище сценарій може здатися в Києві абсолютно неприйнятним. Однак варто врахувати, що цей варіант, можливо, є одним з менших лих у ситуації, коли Україні доводиться вибирати виключно між поганими або дуже поганими сценаріями (стверджувати протилежне можуть тільки люди, відірвані від реальності). Принаймні Києву варто було б розглянути й опрацювати саму можливість розвитку ситуації в подібному ключі, аби хоч якось підготуватися до цього. 

Зокрема, доцільно провести термінові консультації з молдавськими, грузинськими, європейськими й американськими партнерами, щоб урахувати досвід помилок Кишинева і Тбілісі в переговорах із Кремлем з урегулювання конфліктів. Слід діяти на випередження і терміново виходити з ініціативами про формування міжпарламентської переговорної групи між Києвом і Сімферополем про вироблення нового статусу АРК, який буде імплементовано в нову редакцію Конституції України (рішення Верховної Ради України про розпуск кримського парламенту є непоправною помилкою), якщо ми не хочемо, щоб завтра це питання обговорювалося в міжнародному форматі і на зовсім інших умовах. Слід докласти дипломатичних зусиль, щоб не дозволити Росії закріпитися в будь-якому іншому статусі, крім як сторона конфлікту. Уряду України вже зараз варто взятися за вироблення пропозицій для майбутньої програми реінтеграції нашої країни, орієнтованої на стимулювання населення Криму до життя в рамках однієї держави. Будь-які ідеї показового припинення подачі електроенергії, газу, води, пенсій і зарплат бюджетникам і військовослужбовцям у Криму абсолютно неприйнятні з погляду стратегії збереження півострова в складі України. 

І останнє. Ніхто не воюватиме за нашу територію, якщо ми самі не продемонструємо готовності застосувати силу, щоб відбити іноземну агресію, принаймні для того, щоб не допустити можливого просування російської армії на материкову частину України. Що пізніше ми покажемо зуби, то з гірших дипломатичних позицій нам доведеться починати мирні переговори.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво