Придністров'я. Погляд з Тирасполя і Києва - Міжнародна політика - dt.ua

Придністров'я. Погляд з Тирасполя і Києва

28 березня, 2015, 00:01 Роздрукувати Випуск №11, 27 березня-3 квітня

Оцінки, висловлені у статті екс-міністра закордонних справ ПМР Володимира Ястребчака, досить неоднозначні. Проте ми вважаємо, що нашим читачам буде цікаво довідатися, як сприймають Україну в невизнаній республіці. Для балансу ми також надали слово українському колезі п. Ястребчака на переговорах у форматі "5+2" — послу з особливих доручень Андрію Веселовському.

 

Володимир ЯСТРЕБЧАК, політичний представник Придністров'я на переговорах у форматі "5+2", керівник зовнішньополітичного відомства ПМР у 2008—2011 рр. (Тирасполь)

Андрій ВЕСЕЛОВСЬКИЙ, посол з особливих доручень, політичний представник України на переговорах у форматі "5+2"

Від редакції

Підвищена увага, яку зі зрозумілих причин проявляють останніми місяцями українські ЗМІ до Придністров'я, не залишилася непоміченою в самій невизнаній ПМР. Безперечно, втішає, що на лівому березі Дністра знайомі з творчістю не тільки російських журналістів, а читають там, зокрема, і "Дзеркало тижня. Україна". Більше того, деякі представники ПМР готові поділитися своєю точкою зору з нашими читачами.

Оцінки, висловлені у статті екс-міністра закордонних справ ПМР Володимира Ястребчака, досить неоднозначні. Проте ми вважаємо, що нашим читачам буде цікаво довідатися, як сприймають Україну в невизнаній республіці. Для балансу ми також надали слово українському колезі п. Ястребчака на переговорах у форматі "5+2" — послу з особливих доручень Андрію Веселовському.

 

РОЗВІНЧУЮЧИ МІФИ ПРО ПРИДНІСТРОВ'Я

Володимир ЯСТРЕБЧАК, політичний представник Придністров'я на переговорах у форматі "5+2", керівник зовнішньополітичного відомства ПМР у 2008—2011 рр. (Тирасполь)

ПОГЛЯД З ЛІВОГО БЕРЕГА

Відносини України і Придністров'я, роль української сторони в регіональних процесах давно стали предметом вивчення в науковій і публіцистичній літературі. 

На жаль, з 2014 р. матеріали, які з'являються в українських ЗМІ, в основній своїй масі перестали навіть претендувати на об'єктивність, а в їхньому змісті реальна оцінка ситуації поступилася місцем інформаційно-пропагандистським кліше й обвинувальному ухилу. Ми не намагаємося оцінити причини, з яких це сталося. Очевидно, що інформаційна кампанія в ЗМІ України ще буде предметом ретельного і, сподіваємося, об'єктивного аналізу. Разом з тим не можна не визнати, що пропаганда в ЗМІ, блогах, тезах окремих "активістів" виконала своє завдання — в українському суспільстві сформувалися фобії, дбайливо виплекані й підживлювані різними вкиданнями. Більше того, тепер на боротьбу зі штучними фобіями й уявними викликами мобілізується не тільки місцеве населення, а й вище керівництво країни. Ідеться про такі міфи, як:

1. Воєнна загроза, що нібито походить з Придністров'я. Звісно, що для країни, яка переживає масштабний збройний конфлікт, будь-які потенційні загрози у військовій сфері є досить чутливими. Однак навіть побіжний аналіз реальної військово-політичної ситуації навколо Придністров'я не залишає каменя на камені від аргументації про придністровську воєнну загрозу. 

По-перше, географічний фактор. Відстань від Тирасполя до Одеси становить 100 км, протягом яких будь-яка загроза може бути ліквідована, а штурм українського пункту пропуску "Кучурган" викликав би цілком передбачувану реакцію. 

По-друге, придністровська бронетехніка, представлена танковим батальйоном (із застарілими танками, які дісталися придністровській стороні від Одеського військового округу і за період після розпаду СРСР не бачили капітального ремонту), не вирізняється, м'яко скажемо, високим наступальним потенціалом. Для придністровських військових завжди основним викликом є, чи пройде техніка нормально на святковому параді в Тирасполі в кількох кілометрах від місця дислокації батальйону, а вже про 100-кілометровий марш-кидок і поготів не йдеться.

По-третє, фактор російської військової присутності. Справді, у Придністров'ї є російські військові частини — близько 500 миротворців (до речі, у миротворчій операції беруть участь і українські офіцери-спостерігачі) і близько тисячі військовослужбовців оперативної групи російських військ, зайнятих переважно охороною складів з боєприпасами колишньої 14-ї армії СРСР. Ці частини в нинішніх умовах обмежені навіть у можливостях проводити ротацію особового складу, їх постачання повністю залежить від України і Молдови, тому припускати, що вони реально можуть змінити регіональний військово-стратегічний баланс, як мінімум наївно. Цілком передбачувано, що не всі військові сидять у казармах і проводять моніторинг ситуації — однак навряд чи українські спецслужби, прикордонники, військові спостерігачі не проводять аналогічного моніторингу.

2. Контрабанда на придністровській ділянці кордону. "Воскресіння" цього міфу, який, здавалося б, залишився в далекому минулому, відбулося виключно з пропагандистських причин і не має під собою об'єктивних підстав — інакше довелося б визнати неефективність моніторингової місії Європейського Союзу (EUBAM), яка вже 10 років здійснює моніторинг кордону України з Молдовою і Придністров'ям і неодноразово заявляла про цілком стандартну ситуацію на придністровському сегменті кордону. Якщо деякі пропагандисти настільки не довіряють інститутам Євросоюзу, то варто відмовитися й від тези про європейську інтеграцію.

3. "Зомбованість" придністровського населення, відсутність джерел інформації про реальну ситуацію в Україні. Більше того, жителів України просто-таки лякають "придністровською загрозою", що створює негативне інформаційне тло, заважає адекватному сприйняттю Придністров'я в українському суспільстві. У реальності у придністровців досить багато джерел отримання інформації про процеси в Україні, у т.ч. з українських телеканалів, що вільно мовлять у Придністров'ї, з деяких друкованих українських ЗМІ, що реалізуються у Придністров'ї, з контактів зі своїми численними родичами, друзями й колегами, які проживають в Україні. Інша річ, що оцінки придністровців нечасто збігаються з думкою офіційної української пропаганди, але це, як видається, цілком відповідає європейським принципам свободи слова, думки й оцінок. Крім того, інформаційні атаки на придністровців, у комбінації з реальними діями на кшталт копання рову уздовж кордону, породжують відповідну реакцію у Придністров'ї: тепер Україна сприймається як загроза, і лише дефіцит землі у Придністров'ї не дозволяє особливо гарячим головам почати копати аналогічний рів для захисту від реального чи уявного "Правого сектору".

4. Аналогії між Придністров'ям і Донбасом. У цьому випадку можна згадати класику: "кожна нещасна сім'я нещасна по-своєму". Молдово-придністровський конфлікт перейшов у відкриту фазу у рамках процесів загальної дезінтеграції Радянського Союзу, а Україна як країна-гарант і співпосередник є важливим учасником міжнародного процесу врегулювання. Придністров'я у цьому процесі є самостійною визнаною стороною, підпис якої стоїть під усіма офіційними документами переговірного процесу, багато з яких також підписані вищим керівництвом та офіційними представниками України. Тому і Придністров'я, і Україна у переговорах мають не тільки права, а й зобов'язання. Відповідно, вести мову про якийсь "експорт сепаратизму" можуть лише ті, хто намагається тиснути на Придністров'я ресурсами й можливостями України. Крім того, не варто переоцінювати й зовнішній фактор: так, у Придністров'ї виступають за максимально тісну інтеграцію з Росією, але це усвідомлений, а не нав'язаний ззовні, вибір місцевого населення, якому російська сторона надавала підтримку, тоді як дії офіційного Києва нерідко вирізнялися непослідовністю і кон'юнктурністю. 

Крім підтримання цих міфів українськими ЗМІ, слід ураховувати й зовнішні інтереси, пов'язані з ними. Чималу роль у підтриманні даних міфів відіграють зовнішні сили, зацікавлені в тому, щоб вбити клин між Україною і Придністров'ям. Найбільшу активність на цьому напрямку проявляють представники експертного співтовариства Румунії, Молдови і деяких інших держав, що загалом закономірно, зважаючи на їхні інтереси. Інша річ, що ці інтереси далеко не завжди збігаються з українськими.

Якщо абстрагуватися від нав'язуваних стереотипів, то інтереси України у Придністров'ї не можуть бути зведені тільки до того, щоб "тягати каштани з вогню" в інтересах інших держав. У Придністров'ї проживають десятки тисяч автохтонних українців, громада яких є однією з найчисленніших у світі. Через територію Придністров'я проходять транс'європейські транспортні коридори, і від стабільності їх функціонування залежить почасти й транзит українських вантажів у Європу. Придністров'я є експортером багатьох категорій українських товарів (від харчової продукції до фармацевтики та обладнання), і на тлі скорочення придністровського експорту в Україну імпорт українських товарів залишається стабільно високим. Придністров'я має розвинені торгово-економічні, гуманітарно-культурні зв'язки з низкою українських регіонів, насамперед з Вінниччиною та Одещиною, і будь-яка дестабілізація у Придністров'ї порушить так тяжко досягнуту стабільність.

Саме тому у Придністров'ї так гостро сприйняли заяви, зроблені за підсумками зустрічі президента України П.Порошенка зі своїм румунським колегою в Києві 17 березня ц.р. Намір "розморозити конфлікт", та ще й разом з Румунією, яка брала активну участь у бойових діях проти Придністров'я в 1992 р., викликає прямі побоювання Придністров'я, тим більше що приводів для аналогій цілком достатньо.

Необхідно розуміти, що подібні гучні заяви, хоч би якими добрими намірами вони виправдовувалися, здатні завдати непоправної шкоди миру й безпеці в нашому регіоні. Прямі зусилля Києва щодо "реінтеграції придністровського регіону до складу Молдови" будуть однозначно розцінені як втручання України в конфлікт не як посередника і гаранта, а як сторони цього конфлікту з усіма наслідками, включаючи різку регіональну дестабілізацію. Тиск на Придністров'я викличе не тільки заходи придністровської сторони у відповідь (звісно, у Тирасполі реалістично оцінюють потенціал своїх відплатних заходів на адресу України), а й призведе до зламу існуючих міжнародних форматів урегулювання, включаючи формат "5+2", про безальтернативність якого постійно говорять у США й Євросоюзі. Чи готова Україна своїми діями зламати єдиний формат участі західних партнерів у придністровському врегулюванні, та ще й заради не своїх, а чужих інтересів — ось, напевно, ключове питання, яким переймаються експерти після заяв 
17 березня.

Хотілося б, щоб у Києві керувалися не тільки деклараціями деяких партнерів, а й їхніми реальними справами. Наразі ж і Бухарест, і Кишинів намагаються "продати" офіційному Києву свої заяви про "рішучу підтримку", не вживаючи жодних практичних дій. Приміром, румунська влада, користуючись українською кризою, продовжує експансію у Чернівецькій та Одеській областях, а також не йде на компроміс із принципово важливого питання про канал Дунай—Чорне море. У Молдові також не поспішають іти на компроміси у відносинах із Києвом з низки питань, включаючи демаркацію деяких спірних ділянок кордону тощо. Залишається сподіватися, що вище керівництво України, яке добре володіє регіональною ситуацією, не дозволить втягнути себе у боротьбу за чужі інтереси і в конфлікт у цілому.

*****

НЕ ЧУЖА ЗЕМЛЯ

Андрій ВЕСЕЛОВСЬКИЙ, посол з особливих доручень, політичний представник України на переговорах у форматі "5+2"

Досягнення придністровського врегулювання є дуже складним дипломатичним завданням, вирішити яке не вдається вже 25 років. 

Здавалося б, що може бути простішим! Усі учасники переговірного процесу щодо реінтеграції Придністров'я в Республіку Молдова керуються фундаментальним положенням про те, що сторони врегулювання "будують свої відносини в рамках спільної держави в кордонах  Молдавської РСР на січень 1990 р.", як це сформульовано у відповідному Меморандумі 18 травня 1997 р. за підписом президентів України, Росії, голови ОБСЄ  та керівників Сторін. Урегулюванню сприяють не тільки названі країни-гаранти і найвпливовіша загальноєвропейська організація, а й потужні посередники — Європейський Союз і США. Чому немає остаточного результату? Чому не виконує своєї ролі створена спеціально з цією метою Постійна нарада з політичних питань у рамках переговірного процесу щодо придністровського врегулювання, інакше — формат "5+2"?

Відповідь, на жаль, на поверхні. У спільній державі, при всьому делегуванні повноважень та узгодженні позицій, має бути, як і в будь-якій іншій, єдиний центр ухвалення політичних, економічних і соціальних норм. Зважаючи на думку жителів і регіонів цієї спільної держави, вона ухвалює остаточні рішення. Ні двох президентів, ні двох центральних банків, ні двох прикордонних відомств у спільній державі не буває. На словах це розуміють у Тирасполі, на східному березі Дністра. На ділі перешкоджають процесу реінтеграції. Для цього час від часу проводять референдуми, на яких набирають 99,9% голосів за незалежність, а наступного дня від імені представницького органу надсилають звернення до Москви з проханням про "возз'єднання з Росією". Тут немає складу злочину, тільки клініка. І бажання ізолювати підданих від нормального, не радянського життя.

Автор статті Володимир Ястребчак — професійний дипломат із Придністров'я. Саме як дипломат він захищає інтереси своєї малої батьківщини — невизнаного утворення "Придністровська молдавська республіка". Але, на жаль, звинувачує Україну в нагнітанні конфронтаційних настроїв на Дністрі, заплющуючи очі на те, що відбувається сьогодні на нашій землі. Він зводить до якогось "збройного конфлікту"  анексію Російською Федерацією української території, Криму, матеріальне, політичне, пропагандистське сприяння Москви сепаратистам на території Луганської та Донецької областей, її пряму участь у бойових діях людьми й танками. Ні псковські бранці, ні "гради", ні трупи з триколорами, ні вимоги перекроювати Конституцію і формувати уряд за московською вказівкою не називаються агресією.

Так само як не згадує В.Ястребчак про численні офіційні повідомлення й репортажі у ЗМІ про почастішання торік у Придністров'ї військових зборів, парадів бойової техніки, навчань резервістів і, на цьому тлі, про візити високого російського керівництва із закликами "знищити бандерівську погань", "не дати проявитися хунті" та інші перли знайомої кисельовської лексики. Та й місцевому начальству не чужа "новоросійська" риторика. Було б дивно, якби керівники України, які відбивають агресію, страждали на короткозорість і не бачили тут небезпечних паралелей. Тим паче що участь придністровських "міністрів" та "особистів" на кшталт Антюфєєва/Карамана чи  "рядових штиків" у донецьких терористичних структурах — факт ними ж широко розрекламований. У загонах "моторол" чимало "добровольців" із Придністров'я. Траплялися "тираспольські гості" і в Одесі під час сепаратистських бунтів. Чи це не загроза національній безпеці України? Ті кілька сотень бійців Національної гвардії України, які розгорнуті сьогодні на кордоні, звідки "пре" такий "експорт", — мінімально необхідний запобіжний захід. На кривавих уроках Ізвариного вчимося.

Та й про контрабанду, якою в регіоні нібито не займаються, краще було б не говорити як про міф. За даними Місії ЄС на кордоні України і Молдови (EUBAM), тільки за 10 місяців 2014 р. у Придністров'я, де налічується менш як 500 тис. жителів, легально завезли через територію України понад 12 млрд (!) штук сигарет. Столітні дідусі й немовлята мають викурювати по 80 штук на добу. Бо нові все підвозять, і склади тріщать. Насправді не тріщать — контрабандними шляхами куриво їде до Німеччини, Голландії і навіть на туманний Альбіон. Аналогічна історія — зі спиртним: "п'ють" декалітрами. І це те, що на поверхні. Співпрацюючи з EUBAM, українські митники скорочують згубний вплив нікотину й алкоголю на сусідів, зупиняють нелегальні перевезення. Виявилося, у керівництві регіону цього не схвалюють. Це нібито обмежує "свободу економічної діяльності", якої, до речі, ця територія, як складова частина Молдови, мати не може. 

Придністровці ображаються, що в Україні не завжди добре згадують про регіон. У Посольстві України в Молдові нагромадилися десятки офіційних звернень українських ЗМІ з проханням про акредитацію в Тирасполі, візит у регіон. Та тільки не йде назустріч східний берег. Що й викликає відповідну реакцію київських журналістів.  

У чому Україна справді винна перед придністровцями, і про це, на жаль, автор тільки побіжно згадує, — то це в недостатній увазі до 90 тис. громадян України, які живуть у регіоні, на цій зовсім не чужій нам землі. Не створено в  нас механізму, який здатний дбати про інтереси  української діаспори, із солідним бюджетом, який прозоро доносить допомогу матері-нації її далеким і близьким дітям. Румунський уряд піклується про закордонних румунів, польський — про поляків, в'єтнамський — про в'єтнамців і т.д. Україна в цьому списку — наприкінці, хоча структури громадські й напівдержавні є. Придністров'я, Молдова в цілому отримують від цих структур і увагу, і незначну підтримку. Найбільш помітною формою є стипендії десяткам місцевих випускників для здобуття вищої освіти в Україні. Але цього мізерно мало на тлі того, що надходить з Туреччини гагаузам, які живуть у РМ, від Росії — росіянам. І війна тут — не виправдання: і до війни було не набагато краще.  

Ну а зауваження В.Ястребчака про наміри Києва "дестабілізувати регіон" разом із Румунією розчаровує. Якби ж то його висловлював невіглас. Згадуючи про те, що на зустрічі президентів 17 березня ц.р. Україна і Румунія домовилися про координацію щодо Придністров'я, щоб сприяти "розморожуванню" конфлікту, глава української держави ще раз наголосив на нашій відкритій політиці. Україна координує свої дії в напрямку мирної реінтеграції Молдови з усіма членами Європейського Союзу, у тому числі з сусідньою Румунією. Вона вірна своїм обіцянкам і поважає підписи під документами. А якщо комусь не подобається розморожування, тобто повернення до нормального людського життя після чвертьстолітнього існування в невизнанні та безперспективності, то тільки антюфєєвим і їм подібним: адже їх утримувати перестануть. 

До речі, схоже, слова про розморожування починають збуватися. Днями в Кишиневі відбулася зустріч прем'єра Молдови з керівником регіону. Відродилася активність робочих груп. Є надії й на повернення до зустрічей у форматі "5+2". 

Позиція України, як і раніше, зумовлюватиметься необхідністю відтворення єдиної Молдови з особливим статусом у ній Придністров'я. Що, на наше глибоке переконання, дасть придністровцям можливість відчувати себе повноцінними громадянами суверенної держави з європейською перспективою. А в повсякденному житті — позбутися невпевненості перед невідомим майбутнім, отримати свободу пересування, поліпшити свій добробут.  Саме це, підписавши Угоду про асоціацію з ЄС, роблять нині Україна і Молдова. Саме час придністровцям узяти участь. Усі фобії підуть на спад, торгівля стане легальною, а культурні, родинні, економічні зв'язки хоч із Білоруссю, хоч із Російською Федерацією тільки виграють. Кишинів їх успішно підтримує, і Брюссель йому в цьому допомагає.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво