Острів Тайвань: між залежністю і незалежністю - Міжнародна політика - dt.ua

Острів Тайвань: між залежністю і незалежністю

20 липня, 2018, 17:51 Роздрукувати Випуск №28, 21 липня-10 серпня

© brookings.edu

Посилення протиборства між Вашингтоном і Пекіном, який у Національній стратегії США був означений як "стратегічний конкурент" і "ревізіоністський режим", підняло на поверхню відносини з Тайванем. 

Попередні президенти США уникали зближення з частково визнаною Китайською Республікою, яка де-юре вважається територією КНР, щоб не викликати роздратування офіційного Китаю. Однак президент Дональд Трамп військово-економічну співпрацю з Тайванем розглядає як важливий чинник протидії "агресії Китаю в регіоні" і в притаманній йому манері нагнітає ситуацію навколо острова, щоб підняти ставки у переговорах з Китаєм.

Минулого місяця в Тайбеї відбулася офіційна церемонія відкриття нового приміщення Американського інституту на Тайвані, неурядової організації, яка де-факто виконує функції американського посольства в Китайській Республіці. На будівництво нового офісу інституту, що вдвічі більший за розмірами, ніж раніше використовуване приміщення, американці витратили 250 млн доларів. 

Тайванська сторона розцінила цю подію як ілюстрацію посилення тривалих і тісних дружніх відносин зі США, про що сказала президентка Цай Інвень у своїй вітальній промові на церемонії відкриття. Своєю чергою уряд КНР звинуватив Сполучені Штати у порушенні "принципу одного Китаю" і трьох спільних американсько-китайських комюніке через присутність на події офіційних осіб країни, зокрема заступника держсекретаря з питань освітніх та культурних зв'язків Мері Ройс. 

У березні цього року Дональд Трамп підписав раніше ухвалений Конгресом закон, який дозволяє поновити офіційні контакти між американською владою та адміністрацією Тайваню. Згідно із текстом документа, офіційним особам США всіх рівнів, зокрема держдепартаменту, міністерства оборони та інших відомств, дозволяється здійснювати офіційні візити на Тайвань та приймати візити його офіційних осіб, що стало приводом для розмов про підготовку візиту радника президента США з питань національної безпеки Джона Болтона, одного "з друзів Тайваню", який мав би стати першим офіційним візитом американського високопосадовця з 1979 року. До цього відносини між США і Тайванем підтримувалися лише на неофіційному рівні. Вочевидь, щоб повністю не зіпсувати стосунків з офіційним Пекіном, США все ж таки обмежили рівень присутніх на церемонії офіційних осіб високої ланки. 

Треба зазначити, що навколо Тайваню склалася унікальна в міжнародній практиці ситуація. Де-факто це окрема держава, що має всі відповідні атрибути — конституцію, парламент, уряд, власну грошову одиницю, армію. Де-юре — одна з провінцій КНР, влада якої ніколи фактично не поширювалася на її територію. 

Розшарування однієї давньої цивілізації на капіталістичний Тайвань і комуністичний Китай відбулося після поразки у громадянській війні за право керувати країною прихильників партії Гоміньдан. Близько двох мільйонів гоміньданівців втекли на острів Тайвань, де зберегли "уламок" Китайської Республіки, очолюваної генералісимусом Чан Кайші. А 1949 року на території материкового Китаю було проголошено Китайську Народну Республіку. 

Таким чином Китай був розділений на дві незалежні одна від одної частини по два боки Тайванської протоки. Уряди кожної з них вважали себе єдиним представником усієї країни і тривалий час не полишали надії об'єднати її під своєю владою. Однак на військове розв'язання проблеми жодна зі сторін не наважилася, зважаючи на тяжкі повоєнні економічні наслідки. 

За підтримки США, які боялися поширення комуністичного впливу на острів, Тайваню за короткий час вдалося перетворити колись відсталу аграрну провінцію Піднебесної на одну з передових економік світу. КНР на початку своєї історії пішла слідами "ідеологічного брата" — СРСР, однак після смерті Сталіна і розвінчування його культу на ХХ з'їзді КПРС тодішній лідер країни Мао Цзедун почав більше розраховувати на власні сили, позиціюючи Китай як головну комуністичну країну світу. 

Новий етап відносин між КНР і Китайською Республікою розпочався після смерті Чан Кайші в середині 1980-х, коли материковий Китай розпочав модернізацію країни і прагнув залучити інвестиції з острова. З початку 1990-х сторони вже контактують через неурядові організації — пекінську Асоціацію за розвиток зв'язків між двома берегами Тайванської протоки і тайбейський Фонд обмінів через Тайванську протоку. Головними досягненнями цього механізму взаємодії стало відкриття прямого регулярного морського і повітряного руху, налагодження прямих поштових та грошових переказів, а також підписання рамкової угоди про економічну співпрацю. 

Ці дві організації під час численних обговорень і консультацій досягли принципової спільної думки, що обидва береги протоки повинні дотримуватися "принципу одного Китаю". Його суть полягає в тому, що сторони повинні шукати те, що їх об'єднує, і не загострювати розбіжностей. Ця домовленість дістала назву "Консенсус 1992 року" і чітко визначила характер відносин між двома берегами: материковий Китай і Тайвань належать до одного Китаю, тож відносини між ними не міждержавні і не відносини КНР—Тайвань. 

Консенсус був покликаний стати запорукою мирного співіснування територій по обидва береги протоки, однак сторони досі вкладають у нього своє розуміння. Якщо для материкового Китаю Консенсус є вагомим підґрунтям для посилення свого впливу на Тайвань, то у Китайської Республіки небезпідставно виникають побоювання потрапити у повну залежність від КНР. 

Тож керівництво Китайської Республіки намагається балансувати між збереженням незалежності острова та співпрацею з материком. Політика Тайбея нагадує маятник, бо прихід до влади однієї з двох правлячих партій розвертає відносини з Китаєм у протилежний бік. Так, Гоміньдан традиційно виступає за зближення з КНР, тоді як Демократична прогресивна партія посилює риторику проголошення незалежності острова. 

Однак балансувати Тайваню з кожним роком стає дедалі важче через посилення експансіоністської зовнішньої політики Китаю (включаючи глобальний геоекономічний проект "Один пояс, один шлях") та агресивну поведінку в Південно-Китайському морі, яке омиває острів. "Загроза вторгнення" Китаю, яка раніше була, швидше, фразою-нагадуванням для згуртування суспільства, стає більш реальною та очевидною з огляду на зростання військового бюджету Китаю, активну мілітаризацію в акваторії Південно-Китайського моря і на спірних островах архіпелагу Спратлі. 

Останніми роками Південно-Китайське море перетворилося на арену для регулярних військових маневрів флотів США і КНР, суперництво між якими загрожує перерости у воєнний конфлікт. США протягом багатьох років традиційно домінували у Південно-Китайському морі (яке не тільки багате природними ресурсами, а й має важливе стратегічне положення і є важливим торговельним каналом, пропускаючи щорічно вантажів на суму 5 трлн дол.), поки Китай не вступив у боротьбу, намагаючись закріпити там свій вплив. 

Адміністрація Дональда Трампа обрала стратегію протидії зростанню впливу Китаю та посилення присутності США в Індійсько-Тихоокеанському регіоні, в рамках якої Сполучені Штати надали Тайваню військову допомогу на суму 1,4 млрд дол. у вигляді зброї та техніки (зокрема радари раннього попередження про ракетний напад, протиракети, торпеди та компоненти ЗУР SM-2). Крім того, задля посилення ключових пріоритетів США в Індійсько-Тихоокеанському регіоні США запровадили "Відкриту і вільну Індійсько-Тихоокеанську стратегію", яка базується на двох (у переліку після двокрапки тих стовпів явно більше) стовпах самовизначення: свободі від зовнішнього примусу та відкритій торгівлі й інвестиціях, морському русі й логістиці, подоланні інфраструктурних розбіжностей у регіоні. За допомогою цієї стратегії США намагаються надати можливість Тайваню посісти важливе місце в багатосторонніх і міжнародних відносинах, посилити свою роль у регіональній співпраці. 

Також у квітні цього року Сполучені Штати ухвалили "Азійський ініціативний акт поновлення гарантій", який, окрім іншого, включає підтвердження зобов'язань відповідно до "Тайванського акту про відносини" від 1979 р. та Шести гарантій Рейгана про надання військової допомоги Тайваню задля "захисту від існуючих і майбутніх загроз". 

До слова, "Тайванський акт" Конгрес США ухвалив задля підтримки Китайської Республіки після того, як Тайвань 1971 року був змушений поступитися місцем у Раді Безпеки ООН КНР і коли йому відмовили у вступі до організації у статусі незалежної держави. Країни, які встановлювали дипломатичні відносини з КНР, автоматично розривали їх з Тайванем. Тож США, на зміну офіційним відносинам з островом, винайшли свою формулу взаємодії у рамках власного бачення "політики одного Китаю" через згадуваний уже Американський інститут на Тайвані. 

Попри відсутність офіційних дипломатичних зв'язків, штат інституту комплектується дипломатичними співробітниками держдепартаменту та інших державних агентств США і виконує представницькі та консульські функції на території Китайської Республіки. Аналогічними функціями в США наділене Тайбейське економічне і культурне представництво. Ця модель взаємодії США—Тайвань, як і формула трьох "ні" щодо КНР: ні — повній незалежності від Китаю, ні — об'єднанню з Китаєм, ні — використанню сили для врегулювання суперечок, — для підтримання статус-кво острова лягла в основу гострокутного трикутника відносин США—Тайвань—КНР.

Прийшовши до влади, Дональд Трамп пообіцяв розібратися з дуалізмом, який виник у відносинах із Тайванем, і фактично власноруч розворушив вулик, про спокій якого дбали попередні американські президенти. Всупереч правилу за замовчуванням, Трамп мав телефонну розмову з президенткою Тайваню одразу після свого вступу на посаду, що викликало негативну реакцію з боку Пекіна і збентежило його власну адміністрацію. 

До слова, за президентства Цай відносини між материком і островом через її "пронезалежницькі" заяви і без того стали напруженими, тож дії Трампа посилили занепокоєння навіть на самому Тайвані. І не тільки через побоювання, що зближення у відносинах з Китайською Республікою можуть стати для США розмінною монетою у розв'язанні двосторонніх економічних та геополітичних проблем з КНР, а й через тиск з боку Китаю, ціну якого доведеться платити острову.

Попри політичні протиріччя, Пекін намагається посилювати економічні зв'язки з "бунтівною територією". Тепер уже тайванська економіка багато в чому залежить від Китаю. Так, двостороння торгівля між республіками 2017 року зросла до 181,76 млрд дол. (1999-го її обсяг становив 35 млрд). Китай є одним з найбільших торговельних партнерів острова, до якого спрямовується понад 30% загальної експортної продукції Тайваню. 

Починаючи з 1988 р. близько 93 тисяч приватних і юридичних осіб інвестували в бізнес материка, а кількість прямих літаків між КНР і Тайванем у 2015 р. становила 900 рейсів, на противагу 270 у 2009-му. Тож стискання економічних лещат (як, наприклад, "урізання" кількості туристів на більш ніж 20% за минулий рік тощо), до якого Китай час від часу вдається у відповідь на неприйнятні для себе дії керівництва острова, відчутно б'є по його бюджету. 

Що ж до самих жителів острова, то в умовах окремого існування з кожним роком зростає рівень самоідентифікації населення. Так, 55% жителів вважають себе тільки "тайванцями", 37% — "тайванцями і китайцями одночасно" (у той час як одразу після війни їх було понад 50%) і тільки 4% — "лише китайцями". Що ж до політичного статусу, то понад 70% упевнені, що Тайвань є незалежною країною. 

Як показує опитування, проведене Тайванським центром дослідження виборців, близько 75% респондентів задовольняє нинішній рівень формальної незалежності, і вони готові боротися за незалежність Тайваню лише в разі реальної атаки з боку КНР, що свідчить про превалювання економічного прагматизму серед жителів острова перед примарною перспективою отримати реальну незалежність. Тим паче в умовах дипломатичної ізоляції. 

На сьогодні залишилося 
18 країн, які визнали незалежність Тайваню і підтримують з ним офіційні відносини. І ряди їх рідіють: нещодавно Панама, Домініканська Республіка і Буркіна-Фасо розірвали відносини з Китайською Республікою на користь встановлення їх з КНР. Тож Тайваню доводиться докладати неймовірних зусиль, щоб брати участь у міжнародному житті і домагатися вступу до міжнародних організацій, більшість яких закрита для острова з 23-мільйонним населенням. На сьогодні участь Тайваню в міжнародних організаціях обмежується тільки тими, що діють в економічній та гуманітарній сферах, але й тут не обходиться без серйозного спротиву КНР. Тож вступ до СОТ є чималим досягненням для Тайваню, і відбувся він лише завдяки тому, що Китайську Республіку і КНР прийняли до організації одночасно, тому остання не могла цьому завадити. 

У квітні китайський уряд надіслав листи до 36 світових авіакомпаній і мережевих готелів з вимогою позначати на своїх офіційних сайтах та в інформаційних матеріалах Тайвань як частину КНР. Попри обурення урядів країн, чиї компанії потрапили під тиск з боку Китаю, і заклик не виконувати вимог, які йдуть урозріз із правилами міжнародної торгівлі та міжнародного права, більшість з них почали вносити зміни через побоювання втратити ринок однієї з найбільших економік світу.

Китай не тільки чимдалі міцніше огортає своїм військовим та економічним кільцем "бунтівну територію" і жорстко реагує на співпрацю з нею, коли це не вкладається в його бачення "принципу одного Китаю", а й не приховує готовності боротися за неї. Так, під час нещодавньої зустрічі з міністром оборони США Джеймсом Меттісом Сі Цзіньпінь наголосив, що вони "не можуть втратити жодного дюйма території, яка належала їхнім пращурам", очевидно, маючи на увазі територію Тайваню. 

І те, що ці слова прозвучали під час перемовин КНР—США ще раз підтверджує, що острів перебуває всередині серйозних геополітичних протиборств. Сполучені Штати поки що міцно тримаються за якір, кинутий у води Тайванської протоки, бо "тайванський козир" у переговорах з Китаєм їм потрібен не тільки для того, щоб зберегти присутність в Індійсько-Тихоокеанському регіоні, домогтися успіху в денуклеаризації Корейського півострова та торговельній війні між країнами, а й надалі утриматися в кріслі наддержави, з якого їх намагаються посунути. 

Саме від результату цих геополітичних баталій залежить, наскільки довго Тайвань зможе перебувати в своєму нинішньому статус-кво, який зберігається поки що виключно завдяки підтримці США. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво