Німецька геоекономіка в лабіринті російсько-українських відносин

Попри всі політичні регресії останніх років у Росії та їх гучний осуд у ЗМІ ФРН, при практичній реалізації східної політики Німеччини, як і раніше, діяв принцип "Росія передусім".

У той час як інтерес провідних політиків і широкої громадськості ФРН до Російської Федерації за останні 20 років помітно зріс, увага німецьких мас-медіа та впливових еліт до інших колишніх радянських республік залишалася низькою.

Помітне збільшення кількості публікацій, зокрема, про Україну в ЗМІ Німеччині, як правило, пов'язане з великими суспільними, культурними чи спортивними подіями, наприклад Помаранчевою революцією 2004 року, проведенням у Києві Євробачення в 2005 році або чемпіонатом Європи з футболу - у 2012-му. Лише зрідка значимі суспільні тренди в "проміжній Європі" - між ЄС і РФ - адекватно висвітлюються та обговорюються (як, наприклад, позбавлення волі опозиційних політиків у Білорусі та Україні). Але підвищена увага до України, зокрема під час Помаранчевої революції, ніколи навіть приблизно не досягала рівня інтересу до Росії і мала, якщо це взагалі відбувалося, лише обмежений чи запізнілий вплив на зовнішню політику Німеччини.

Щоправда, у середовищі німецьких зовнішньополітичних та економічних експертів за минулі роки інтерес до деяких із шести країн - учасниць програми Східного партнерства ЄС підсилився. Це проявляється, наприклад, у зростанні кількості публічних дискусій і конференцій на теми України чи Південного Кавказу в різних наукових інститутах, політичних фондах і громадських організаціях у Берліні. Проте для широкого суспільно-політичного дискурсу й надалі залишається типовим ігнорування чи навіть явна байдужість до східноєвропейських і кавказьких республік колишнього Радянського Союзу.

У випадку деяких із цих країн це особливо несправедливо, оскільки вони належать до числа головних жертв нацистської агресії під час Другої світової війни. Зокрема Білорусь та Україна постраждали від німецької політики знищення 1941-1944 років сильніше, ніж, наприклад, нинішня Російська Федерація, велика частина якої взагалі не була окупована Третім рейхом і його союзниками. Понад те, Білорусь та Україна є тими східнослов'янськими державами, які сьогодні, з одного боку, викликають особливий інтерес у Москви, а з іншого - явно перебувають у тіні "російської" політики Німеччини. Неуважність, що й досі має місце, з боку німецьких політиків і засобів масової інформації, зокрема, до України останніми роками почала викликати сумніви щодо правильності такого підходу з погляду не тільки історичної відповідальності, а й міжнародної безпеки.

Політичне значення зростаючої активності німецьких підприємств і громадських діячів у геоекономіці Східної Європи, особливо у відомих російських газопровідних проектах, усвідомлюється недостатньо. Підтримувана на міжнародному рівні активність Москви щодо будівництва та експлуатації нових трубопроводів для транспортування російського та центральноазіатського газу може, на перший погляд, видатися суто економічними угодами між Західною і Центральною Європою та Росією. Однак будівництво цих трубопроводів має й геополітичне значення, бо може бути використане в конфліктах навколо майбутньої політичної орієнтації та державної цілісності деяких колишніх радянських республік - передусім України та Білорусі. У той час як громадськість Німеччини цього взаємозв'язку не бачить, для українців тісний зв'язок між німецько-російськими економічними відносинами, з одного боку, і майбутнім суверенітету Української держави, з іншого, є очевидним фактом.

Неприємний присмак німецької політики щодо Росії

Політики та управлінці ФРН, які беруть участь у геоекономічному співробітництві з Кремлем, рішуче відкинули б обвинувачення в їхній причетності до російських неоімперських схем. Однак кожен, хто розуміється на механізмах внутрішньої та зовнішньої політики нинішнього кремлівського керівництва, знає, що діяльність великих державних російських концернів розгортається аж ніяк не тільки в руслі економічних прерогатив. Це стосується насамперед найбільшого гравця подібного роду - концерну "Газпром", залученого в різні геоекономічні та напівполітичні проекти всередині та поза Росією. При цьому, як свідчить нинішня суперечка навколо ціни на газ для України, прагнення отримувати прибуток, з одного боку, і геополітичний розрахунок - з іншого, не обов'язково вступають у протиріччя одне з одним.

Кожний, кому зрозумілий спосіб мислення нинішнього російського керівництва, також підтвердить, що одним із пріоритетів Кремля в так званому близькому зарубіжжі РФ є Україна. Втрата Києва - колиски всіх трьох східнослов'янських титульних націй - досі викликає фантомний біль у колективній душі росіян. Тому важливою метою зовнішньої політики Кремля сьогодні є якомога тісніша нова прив'язка України до Російської Федерації, а в ідеалі - створення нового союзу трьох східнослов'янських (а також деяких інших колишніх радянських) республік. Зрозуміло, все це має відбуватися під проводом Москви.

Треба, правда, погодитися із жорсткою критикою італійським експертом Джакопо Марією Пепе американського неоконсервативного постулату про те, що "експорт (енергії в Європу. - А.У. ) з Росії становить життєву загрозу". Такий підхід видається хибним хоча б через те, що залежність Росії та Європи є обопільною. Не тільки Європа залежить від постачання російських енергоносіїв. Росія, у свою чергу, має потребу в європейському ринку збуту нафти та газу, особливо у платоспроможних споживачах у Західній Європі, для наповнення свого державного бюджету. Однак багато політичних оглядачів і на Сході, і на Заході погодилися б із тим, що стабільність відносин між Москвою та Києвом, а також дотримання елементарного балансу сил у відносинах Росії та України мають фундаментальне значення для європейської архітектури безпеки, що виникла після закінчення холодної війни. У цьому контексті поєднання вагомого (хоча й такого, що базується переважно на сировині) економічного потенціалу Росії з приватними інтересами ряду значимих німецьких екс-політиків, менеджерів і підприємців створює нездорову суміш. Кремль майстерно використовує наївність, безтурботність і самообман деяких німецьких діячів щодо мотивів і геостратегічного контексту російської зовнішньоекономічної політики у Східній Європі. Газопровід "Північний потік" - один із найбільших інфраструктурних проектів в історії Європи - на сьогодні найяскравіший приклад цього. Постачання газу в обхід України - головний сенс і мета дорогого трубопроводу.

Не виключена й можливість реалізації ще дорожчого російського проекту - "Південного потоку". Спорудження другого, чорноморського, газопроводу мало б далекі наслідки для російсько-українських відносин. У поєднанні з "Північним потоком" і "Білтрансгазом", що перейшов під контроль РФ, "Південний потік" перетворив би, за словами очільника "Газпрому" Олексія Міллера, найбільший стратегічний актив України - її газотранспортну систему (ГТС) - на "брухт". Провідний європейський експерт із питань східноєвропейської енергетики Йонас Гретц (Цюріх) підтверджує, що "проект "Південний потік" якраз і націлений на те, щоб підірвати переговірну позицію України як держави-транзитера".

Наслідком цього стане ще більша зміна в розміщенні сил у Східній Європі, ніж уже відбулася в результаті поетапного введення в експлуатацію двох перших ниток "Північного потоку" у 2011-2012 роках. Настільки істотна зміна положення економічних терезів у Східній Європі несе в собі загрозу підриву європейської архітектоніки безпеки. Її (і цього не слід забувати) від часу закінчення холодної війни і так стрясали воєнні конфлікти на посткомуністичному просторі, зокрема в колишній Югославії, Молдові, а також на Північному та Південному Кавказі.

Ряд німецьких компаній і публічних діячів пішли на неприпустимо тісне співробітництво з державними та близькими до уряду російськими економічними структурами. Зокрема, дивує помітна роль колишніх провідних політиків Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) в дочірніх компаніях концерну "Газпром": колишній федеральний канцлер Герхард Шредер із 2005 року є головою наглядової ради компанії з експлуатації "Північного потоку", а колишній мер Гамбурга Хеннінг Фошерау з квітня 2012 року виконує ті самі функції в складі акціонерної компанії з транспортування газу через "Південний потік". Вражає те, як, анітрохи не ніяковіючи, високі представники німецької соціал-демократії виступають на захист інтересів російського державного концерну, який діє за вказівкою дедалі більше й більше авторитарного режиму Путіна та втілює його сумнівні геоекономічні проекти.

У Німеччині, у принципі, усвідомлюють одіозність цих політичних та економічних відносин частини німецької еліти з Росією. Іноді вони стають предметом уїдливих коментарів німецьких журналістів. Однак, можливо, через політичну та етичну амбівалентність цих відносин дискусії про їхню можливу побічну шкоду, геостратегічні підтексти та довгострокові наслідки проходять переважно впівголоса. В українських же ЗМІ, а також в українській діаспорі політична дружба між Німеччиною та Росією, а також міцніюче економічне переплетення їхніх інтересів останніми роками стало злободенною темою. Причина - відчуття української еліти, що східноєвропейська політика Німеччини у сфері енергетики здійснюється за рахунок українського суверенітету.

Щоправда, подеколи такі обвинувачення вводять в оману. Понад те, деякі голоси в українській пресі та провокаційні політичні коментарі ("Четвертий рейх", "Дранг нах Остен" тощо) - просто примітивні. Ще сумніше, що віднедавна німецьке пугало використовується близькими до українського уряду "політтехнологами" для маніпуляції внутрішньополітичними настроями, зокрема, коли на Ангелу Меркель звалюють провину за перебої в європейській інтеграції України в період недолугого президентства Януковича.

Проте, з одного боку, слід зважати на те, що Українська держава молода, а тому все ще крихка. Українська інтелігенція чутливо відслідковує та різко реагує на все, що створює бодай враження небезпеки для щойно здобутої незалежності. Явна нестриманість та окремі перебільшення в українських оцінках політики Німеччини стосовно Росії пронизані недовірою не стільки до Берліна, скільки до намірів Москви стосовно України. Досі правилом у пострадянській Україні (і цього не слід забувати) була надзвичайно поширена "німеччинофілія", яка лише останнім часом, у зв'язку з відносинами між Німеччиною та Росією, що розглядаються як небезпечні для України, частково трансформується в "німеччинофобію".

З іншого боку, економічні аргументи на користь витратних підводних газопроводів є непереконливими, оскільки ГТС України хоча й вимагає відновлення, все ж таки має високу пропускну спроможність. Загальна вартість "Північного" та "Південного" потоків може становити близько 40 млрд. євро. Існують вигідніші альтернативні стратегії забезпечення поставок газу в Європу, ніж дорогі офшорні трубопроводи.

Будівництво газопроводів в обхід України німецька сторона часто виправдовує тим, що для Заходу Росія є історично перевіреним партнером з енергетичних питань. Москва навіть за часів холодної війни, попри неодноразову політичну ескалацію, ніколи не ставила під питання енергозабезпечення Західної Європи. Однак у цій аргументації залишається неясним, чому колишня надійність поставок з СРСР сьогодні ставиться в заслугу лише Росії, а не Україні та Білорусі, які також входили до складу Радянського Союзу. Навіть цинічне протиставлення, що його іноді припускаються, української "відносно плюралістичної нестабільності" російській "авторитарній стабільності" втратило свою переконливість після московських акцій протесту в грудні 2011 року і наступної делегітимації путінської політичної системи. Те, що Російська Федерація за минулі 20 років виявилася втягнутою в різні воєнні акції як усередині країни, так і за її межами, - тоді як незалежна Україна з 1991 року йде шляхом мирного розвитку - в аргументації, яка виправдовує будівництво обхідних газопроводів, не згадується.

Крім того, нещодавня поведінка Росії у сфері європейської енергетичної політики викликає мало довіри. Так, 2009 року Кремль відкликав російський підпис під європейською Енергетичною хартією, яку Україна вже ратифікувала. Компанії з експлуатації і "Північного" і "Південного" потоків, хоча їхнім завданням є переважно забезпечення газом країн - членів ЄС, зареєстровані в добре відомому серед аналітиків і пострадянських олігархів швейцарському кантоні Цуг. У період хвилі похолодань у лютому 2012 року далася взнаки своєрідна вибіркова надійність "Газпрому" як постачальника газу. Коли концерн був не в змозі задовольнити зрослу потребу в газі як усередині Росії, так і за її межами, він почав ставити виконання своїх договорів у залежність від політичних уподобань Кремля.

Україна, Німеччина та проекти російських трубопроводів

Часто як аргумент на користь будівництва обхідних газопроводів по дну Балтійського і Чорного морів використовуються газові конфлікти останніх років між Україною і Росією, а також їхні наслідки для ЄС і небезпека виникнення нових подібних суперечностей.

Поза сумнівом, нинішні проблеми України у сфері енергетики великою мірою є внутрішніми і багато в чому пов'язані з шаленою корупцією та недостатньою волею до проведення глибоких реформ.

І все ж, по-перше, так до кінця і не з'ясованим залишається питання про міру відповідальності української сторони за перебої в постачанні газу на початку 2006-го та 2009 року.

Згідно з контрактом 2009 року ціну газу для України встановлено вищу, ніж для багатої Німеччини. Попри харківські угоди і певну передбачену ними знижку, сьогодні виникла загроза, що, як і раніше, висока ціна російського газу може стати зашморгом для і без того хисткого державного бюджету України. Ця обставина та непоступливість російської сторони на переговорах про встановлення нової ціни газу для України є підставою вважати сьогодні Москву беззастережним переможцем газового конфлікту початку 2009 року незалежно від причин його виникнення.

По-друге, з підводними трубопроводами пов'язані не тільки сумнівні політичні практики Кремля, а й подальші витрати, а також нові ризики для Європи. З "Південним потоком" (оцінна вартість будівництва якого становить не менш як 18 млрд. дол. США) через політичну нестабільність у Чорноморському регіоні можуть бути пов'язані не менші, а можливо й більші, ризики, ніж з українським сухопутним маршрутом транспортування газу з Росії або Центральної Азії. "Північний потік" залишить без роботи частину транспортної інфраструктури не лише України, а й Словаччини, Чехії та Австрії і вимагатиме інвестицій у технологію передачі обсягів газу із Західної в Центральну та Східну Європу.

Непевною видається також і майбутня роль великих українських газосховищ, корисність яких проявилася в екстремальних кліматичних умовах початку 2012 року. Якщо у зв'язку з перекиданням обсягів газу, які дотепер проходили через територію України, ці сховища в майбутньому залишатимуться порожніми, ЄС може таким чином завдати шкоди самому собі. Й.Гретц вказує на те, що при загальній оцінці вартості проекту будівництва по дну Балтійського моря "необхідно враховувати додаткові витрати на будівництво нових потужностей для зберігання, оскільки Україна має потужні сховища, які доведеться компенсувати, якщо "Північний потік" повинен буде замінити український транспортний коридор".

Хоч як би оцінювалася продуманість і надійність нових підводних трубопроводів для Заходу, зрозуміло одне: що менше Росія має потребу в газопроводах України для експорту свого газу в ЄС, то слабшою стає взаємозалежність обох країн. Навіть якщо Україна незабаром форсує освоєння своїх сланцевих родовищ та інших джерел енергії, для Києва альтернативи російському газу в найближчі роки немає. Якщо російські обхідні проекти будуть повністю реалізовані, Москва поступово позбудеться пут залежності від української ГТС. Досі будь-яке загострення у відносинах між Росією та Україною з Білоруссю створювало загрозу своєчасному постачанню енергоносіїв із Сибіру та Центральної Азії в Центральну й Західну Європу, могло призвести до втрат для російського бюджету, а також для репутації Кремля як постачальника енергії.

Якщо ж Росія в недалекому майбутньому спроможеться виконувати більшу частину своїх зобов'язань щодо газових поставок перед Заходом без обох "братніх народів", такої залежності вже не буде. Найгіршим наслідком цього може стати більш безцеремонне поводження Кремля в питанні дотримання суверенітету і територіальної цілісності своїх слов'янських сусідів. Те, що такий сценарій не виключений, продемонстрували російські акції останніх 20 років у Придністров'ї, Абхазії та Південній Осетії.

Останніми роками Німеччина (принаймні в очах київської політичної еліти) виступала в ролі "підношувача снарядів" у геоекономічних проектах Кремля. До цього варто додати, що позиція Ангели Меркель на Бухарестському саміті НАТО навесні 2008 року, можливо, стала вирішальною в ухваленні тоді рішення про відмову надати Україні і Грузії плани дій щодо отримання членства в Північноатлантичному альянсі. У сукупності ці та інші приклади поведінки Берліна викликають в українських експертів спогади про колишні антиукраїнські або такі, які сприймалися як антиукраїнські, акції Німеччини напередодні та під час світових воєн XX століття. Варто згадати і про те, що співробітництво Німеччини з російськими державними концернами зазнає жорсткої критики не тільки українськими патріотами, а й російськими опозиціонерами, наприклад Олексієм Навальним. Російська критика більше стосується внутрішньополітичного виміру такого співробітництва, що, на думку Навального, посилює авторитаризм і корумпованість нинішніх правителів Кремля.

На цьому тлі тішить нещодавня ініціатива німецького підприємства "Ферросталь" надати Україні обладнання для модернізації частини української газотранспортної системи. Цей проект супроводжує Східний комітет німецької економіки, яким віднедавна керує авторитетний експерт по Україні та Білорусі - доктор історичних наук Райнер Лінднер. Спочатку часткове, а потім, не виключено, і повне оновлення української мережі трубопроводів і сховищ було б менш витратним, ніж "Південний потік". У разі успішної реалізації така модернізація, імовірно, зробила б економічно ще безглуздішими проекти "Газпрому" у Балтійському і Чорному морях.

Дорогі підводні трубопроводи і так поступово втратять сенс через зниження російських газових запасів, освоєння світових покладів сланцевого газу, постачання зрідженого газу з Близького Сходу, а також низку конкурентних проектів прокладання сухопутних трубопроводів. Зважаючи на це, окремі оглядачі вважають "Південний потік" просто кремлівським блефом. Сенс гучного протегування газпромівського проекту, згідно із цією інтерпретацією, полягає не в підготовці його реального здійснення, а в тому, щоб натиснути на Україну і спонукати Київ передати свою газотранспортну систему, яка вимагає санації, "Газпрому", як це раніше зі своєю ГТС зробив Мінськ.

Другий німецький пілотний проект аналогічної спрямованості, ініційований нещодавно Східним комітетом німецької економіки, стосується енергозбереження - також актуальної теми для України, держави з одним із найвищих рівнів енергоспоживання на душу населення. За сприяння низки німецьких підприємств західноукраїнське містечко Жовква має перетворитися на "енергоефективне місто". Санація його комунальної інфраструктури шляхом упровадження різних енергоощадних технологій могла би стати моделлю для всієї України. При цьому передбачено залучення населення Жовкви у процес енергетичної перебудови з допомогою виставок та інформаційних заходів. Ці ініціативи Східного комітету німецької економіки, що заслуговують схвалення, - приклади того, як Німеччина може реалізувати власні інтереси, одночасно надаючи допомогу Україні у справі модернізації її суспільства та консолідації як незалежної держави.

Дорогі російські проекти будівництва підводних трубопроводів - "Північний потік" і "Південний потік" - могли б уже сьогодні розглядатися як те, чим вони є насправді, а саме як, швидше, геостратегічні, ніж економічно обґрунтовані кремлівські проекти, спрямовані на ослаблення позицій України. Переоцінка німецьких інтересів у Східній Європі і ґрунтована на такому підході переорієнтація зовнішньої політики Берліна були б (незалежно від нинішнього внутрішньополітичного стану України) можливі вже сьогодні.

Такий крок з боку Німеччини був би сприйнятий не тільки в лавах політичного керівництва в Києві, а й усією українською громадськістю. Більш відчутне сприйняття Німеччини як друга України і партнера у справі консолідації Української держави полегшило би вплив Німеччини на політичні процеси в Києві. Що сильнішим буде враження про Німеччину і про весь Захід як про зацікавлену в Україні дружню їй сторону, то більшої ваги зможуть набути брюссельські й берлінські вимоги щодо наближення України до післявоєнних європейських стандартів.

Постійно повторюваний українськими скептиками та противниками зближення України з ЄС аргумент проти орієнтації Києва на Брюссель є таким: поведінка Заходу стосовно України за минулі роки характеризувалася відсутністю інтересу, стриманістю та холодом. Хоча такого роду узагальнення спрощують реальність, вони небезпідставні. Головна причина цих явищ криється, звичайно ж, у поведінці України на міжнародній арені та її нещодавньому відході від демократичних стандартів. Однак навряд чи можна заперечувати, що за останні 20 років зусилля Заходу щодо задоволення навіть базових інтересів безпеки України докладалися переважно в риторичній площині або ж обмежувалися певними формами гуманітарної допомоги.

Реальних кроків для істотного зближення Заходу з Україною поки що не зроблено, а якоїсь продуманої довгострокової стратегії в цьому напрямку ніколи не спостерігалося. Отже, частина відповідальності за глухий кут у нинішніх відносинах ЄС-Україна лежить на Брюсселі та Берліні. Не лише Київ, а й керівники ЄС і Німеччини повинні замислитися над тим, яким чином можна надати певної динаміки процесу європейської інтеграції як України, так і інших східних партнерів Євросоюзу.