Наказано — миритися - Міжнародна політика - dt.ua

Наказано — миритися

29 березня, 2013, 21:20 Роздрукувати Випуск №12, 29 березня-5 квітня

Лідер турецьких курдів закликав припинити збройний конфлік т

Тридцять років турки і курди ведуть безкомпромісну війну. За роки збройного протистояння загинуло близько 40 тис. осіб— курдів і турків, партизанів і солдатів, жінок і дітей. Хоча турецьке суспільство втомилося від кровопролитного турецько-курдського конфлікту й хотіло б якомога швидше припинити бойові дії, усі спроби вирішити курдську проблему донедавна не приносили результатів. Десятиліттями Анкара робила ставку на армію, жандармерію та спецслужби, маючи намір силоміць припинити конфлікт. Робоча партія Курдистану також бачила в автоматі та бомбі засіб домогтися реалізації своїх національних прав. 

Примарний шанс урегулювати конфлікт з'явився останніми місяцями. 

21 березня, у день святкування Нового року — Навруза, лідер турецьких курдів Абдулла Оджалан закликав до мирного вирішення курдської проблеми. "У присутності мільйонів свідків я кажу вам <...>: почнімо заново. Скажімо "ні" — зброї і "так" — політиці<...> Починається нова ера. Ера політики", — йдеться в заяві Оджалана, зачитаній представниками прокурдської Партії миру і демократії перед багатотисячним натовпом прихильників РПК у Діярбакирі.

Апо (партійний псевдонім Оджалана) запропонував курдам "дорожню карту", яка охоплює три етапи. На першому, що розпочинається з 21 березня, РПК має піти на перемир'я і призупинити збройні сутички. На другому — партизанські загони ліворадикальної Робітничої партії Курдистану мусять залишити територію Туреччини. На третьому — партизани мають закрити табори біженців на території Іраку, а ті, хто відмовиться від збройної боротьби, зможуть повернутися в Туреччину й інтегруватися в турецьке суспільство. Очікується, що ключовий пункт — виведення курдських загонів із території Туреччини в північний Ірак — може бути виконаний до кінця 2013 р. 

Як повідомляють турецькі газети, в обмін на це влада готова надати курдським меншинам ширші політичні права, звільнити активістів, відправлених у в'язницю за обвинуваченням у зв'язках із РПК, а також закріпити в новій конституції країни принцип ідентичності курдських націй, відмовившись від 66-ї статті Основного закону.

Ці домовленості стали результатом багатомісячних переговорів між Абдуллою Оджаланом, який перебуває в ув'язненні на острові Імрали в Мармуровому морі, та представниками турецької влади. Основну роль у переговорах зіграв турецький прем'єр Реджеп Ердоган. Для нього врегулювання курдської проблеми стало одним із ключових напрямів внутрішньої політики, прогрес у якому обіцяв йому прямий політичний виграш. 

У разі успіху переговорів із РПК та реалізації досягнутих домовленостей всередині країни стане набагато безпечніше. Очевидно, що прем'єр-міністр керується й іншими міркуваннями. Напередодні конституційної реформи, яка передбачає перетворення Туреччини у президентську республіку, рішення курдської проблеми додасть голосів Ердогану на традиційно опозиційному південному сході країни та забезпечить підтримку решти населення на президентських виборах 2014 р. 

Крім того, врегулювання конфлікту вважають вкрай важливим у Європейському Союзі, членом якого Туреччина прагне стати вже не одне десятиліття. Але, як засвідчила тридцятилітня історія турецько-курдського збройного протистояння, ця проблема не має іншого вирішення, крім як розширення національних прав курдів. 

Хоча Анкара багато років вкладала в економіку південного сходу країни мільярди доларів, прагнучи підвищити рівень життя населення, ці заходи, як і контртерористичні операції, не були ефективними. У регіоні незмінно залишався високий рівень підтримки РПК місцевим населенням, а партизани продовжували активно нападати на підрозділи турецької армії та жандармерії, загони "сільських вартових". 

Причина такої підтримки курдами цієї ліворадикальної організації полягає не тільки в тому, що "апочисти", не допускаючи політичної конкуренції, жорстко контролюють курдську громаду в Туреччині та в діаспорі. Головне — РПК вимагала визнання з боку Анкари національної ідентичності курдів і виступала за створення автономії на південному сході країни, чого хочуть багато турецьких курдів, перед очима яких — приклад іракського Курдистану. 

Довгі роки турецький істеблішмент не був готовий піти на поступки в мовному питанні курдам, що становлять 20% населення Туреччини: турецькі консерватори-націоналісти розглядали курдів як "здичавілих гірських турків". (Так само вони не визнають і кримських татар, вважаючи їх "кримськими турками".) Із приходом до влади Реджепа Ердогана і його Партії справедливості та розвитку тактика Анкари щодо РПК, зокрема, і курдів у цілому стала зазнавати змін. 

Хоча армія й надалі продовжує бойові дії проти партизанських загонів РПК, а спецслужби щосили намагаються обмежити вплив цієї організації, правляча Партія справедливості та розвитку постаралася у своїй політиці спертися в регіоні не на клани, а на курдську спільноту в цілому. У південно-східних провінціях було скасовано надзвичайний стан, який тривав близько тридцяти років. Уряд пішов на деякі поступки в національному питанні: курдам дозволили використовувати їхню мову в судах, дозволили приватні курси курдської мови, влада створила навіть державний курдський телеканал. Як зазначає турецький аналітик Емре Услу, "держава більше не вважає надання демократичних прав небезпекою для своєї національної єдності".

І все-таки турецькій владі не вдавалося нейтралізувати РПК. Очевидно, що це й неможливо без участі Абдулли Оджалана та прийняття спільного плану врегулювання конфлікту: хоча для багатьох турків лідер РПК — ворог номер один, але авторитет Апо у курдській спільноті — незаперечний. 

Попри те, що він уже 14 років перебуває на острові Імрали, він незмінно продовжує контролювати і свою партію, і курдський рух: поки що ніхто не може оскаржувати його лідерство. У тому числі й лідери курдської "Хезболли". Ті ж, хто спробував це зробити в рядах РПК, загинули в результаті внутрішніх чисток. У турецькій пресі неодноразово з'являлася інформація, що Оджалан віддавав накази на ліквідацію польових командирів у міру того, як ті здобували авторитет і вплив у РПК, відтак могли оскаржити його лідерство. Отож Ердоган змушений домовлятися з Оджаланом. Так свого часу ізраїльтяни були змушені вести переговори з ненависним їм лідером ОВП Ясіром Арафатом.

Нині багато що залежатиме від бажання самого Абдулли Оджалана. Точніше, від того, які умови зуміє він виторгувати для себе особисто: одна річ — перебувати у в'язниці на острові Імрали, й зовсім інша — під домашнім арештом на материковій частині Туреччини. 

Однак у мирного врегулювання курдської проблеми чимало й противників. Притому як усередині Туреччини, так і за її межами. Що, звісно ж, примушує обережно оцінювати перспективи досягнутих домовленостей між лідером РПК та турецьким урядом.

У Туреччині, наприклад, різноманітні впливові праворадикальні партії — проти того, аби влада йшла на поступки курдам, визнаючи за ними права національних меншин. Праворадикали вважають, що принцип "усі турецькі громадяни — турки" й надалі має залишатися наріжним каменем внутрішньої політики будь-якого уряду Турецької республіки. 

Також не зовсім зрозуміло, яку позицію в урегулюванні конфлікту займуть впливові польові командири партизанів та члени вищого керівництва РПК. Насамперед прибічники жорсткого курсу — Мустафа Карасу, Джеміль Байик і Дуран Калкан, котрі входять у "групу анкарців". Але, поки харизматичний Абдулла Оджалан зберігає своє лідерство в курдському національному русі, друга людина в РПК, Мурат Карайилан, вимушений проводити курс Апо. Подобається це командиру військового крила РПК чи ні. (Втім, "пряником" для непримиренних із РПК може стати амністія вищого керівництва цієї партії.) 

Нарешті, не зацікавлені в мирному врегулюванні конфлікту Сирія та Іран. Для Дамаска й Тегерана РПК була тією силою, з допомогою якої можна дестабілізувати ситуацію в Туреччині й посилювати свій вплив у регіоні. У турецькій пресі вже з'являлася інформація про тісні зв'язки Байика та Карайилана з Іраном і звучали припущення, що Тегеран використає свій вплив на них та інших прибічників жорсткої лінії в РПК, щоб активізувати терористичну діяльність у країні. 

В умовах безперервної громадянської війни в Сирії, в ситуації, коли Анкара всіма засобами підтримує збройну сирійську опозицію, врегулювання курдського конфлікту не в інтересах і сирійця Башара Асада. А Дамаск має давні контакти з РПК: Оджалан до 1999 р. жив у Сирії під заступництвом сирійських спецслужб. Правда, сьогодні керівництво РПК повністю спростовує інформацію про те, що організація й донині співпрацює з режимом Асада.

У ситуації, коли зачіпаються інтереси стількох гравців, домовленості турецького керівництва з лідерами РПК про перемир'я видаються дуже тендітними. При цьому ні курди не довіряють туркам, ні Анкара — керівництву РПК: у минулому вже неодноразово збройні сутички турецької армії та курдських повстанців зривали перемир'я. Однак історія світових конфліктів XXI ст. свідчить, що тільки через переговори та взаємні поступки можна вирішити кровопролитні конфлікти. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво