Мультикультуралізм — рецепт від фобій чи їх джерело? - Міжнародна політика - dt.ua

Мультикультуралізм — рецепт від фобій чи їх джерело?

25 вересня, 2015, 22:00 Роздрукувати Випуск №35, 25 вересня-2 жовтня

Наплив сирійських біженців у Європу загострив так звану кризу мультикультуралізму. Проблеми в стосунках у низці європейських країн між їхніми титульними націями та іммігрантськими громадами проявилися не сьогодні, і проявилися не тільки мирними демонстраціями протесту (причому по обидва боки), а й спалахами насильства, відвертими погромами (це вже частіше з боку іммігрантів, які вважають себе дискримінованими національними меншинами).

 

Наплив сирійських біженців у Європу загострив так звану кризу мультикультуралізму. 

Проблеми в стосунках у низці європейських країн між їхніми титульними націями та іммігрантськими громадами проявилися не сьогодні, і проявилися не тільки мирними демонстраціями протесту (причому по обидва боки), а й спалахами насильства, відвертими погромами (це вже частіше з боку іммігрантів, які вважають себе дискримінованими національними меншинами). Напруга взаємних фобій між заможними європейцями та соціальними аутсайдерами-іммігрантами підштовхнула деяких державних лідерів до заяв про кризу, і навіть про крах мультикультуралізму як етнополітичного принципу, що ним керуються європейські держави.

Останні події стали додатковою ілюстрацією зростання побоювань, пов'язаних з іммігрантами, у цьому випадку — сирійськими біженцями. Побоюваннями охоплені як державні інститути, так і громадяни. В Угорщині прийняли закон, який істотно обмежує можливості біженців потрапити в цю країну. У Польщі великі групи людей, із властивою цьому народу відвертістю, відкрито протестували проти біженців, розмахуючи гаслами "Сьогодні біженці — завтра терористи" і "Польщі — свободу від ісламу". В самій тільки Варшаві така акція зібрала до 10 тис. людей. Дров у вогонь підкидає і агресивна поведінка частини біженців, і модуляція в засобах масової інформації непривабливих побутових картинок, що їх створюють ті, хто не так просить, як вимагає притулку, — антисанітарія, брутальність, небажання зважати на місцевий життєвий устрій, адміністративні правила тощо.

Навряд чи варто сумніватися, що ці картинки будуть використані і в критиці ідеології мультикультуралізму як соціального феномена. Що насторожує — під критику цієї ідеології інколи підводять базу, яка апелює науковими аргументами. Йдеться про напрям, пов'язаний із упередженнями стосовно глобалізації та її супутниці — ліберальної демократії. У руслі антилібералізму засуджується і сама ця ідеологія, і державна політика, яка виходить із ліберальних засад, і, природно, саме європейське суспільство — його політична культура, спосіб життя, психологія тощо. 

Негативні оцінки мультикультуралізму значною мірою викликані тим, що цим терміном часто охоплюються явища різного порядку: і характеристика суспільства, і державна етнополітика, і міжетнічні стосунки. Отож спочатку треба для самих себе чітко усвідомити, що слід розуміти під мультикультуралізмом.

Найпоширенішою помилкою є ототожнення мультикультуралізму і мультикультурності. Остання всього лише відбиває етнокультурний склад населення тієї чи іншої держави. Проблема, породжена цієї помилкою, полягає в тому, що коли мультикультуралізм вважати феноменом, започаткованим у 60–70-х минулого століття, то й багатокультурність має вважатися його ровесницею. Насправді багатокультурність була властива переважній більшості держав із часу їх появи. Ба більше, у стародавніх державах вона виражалася яскравіше, оскільки одна державна влада часто нав'язувалася різним племенам і народам. Тільки з плином часу держави стали виконувати етноінтеграційну функцію, нівелюючи локальні відмінності в мові, культурі, релігії, побуті. І, слід сказати, виконати цю функцію в повному обсязі мало кому вдавалося, — поряд із етнічним ядром зазвичай зберігалися й іноетнічні анклави або дисперсні етногрупи. І навіть еволюція соціальних субстратів держав до рівня націй, об'єднаних спільним громадянством, не поклала край цій їхній особливості.

Багатокультурність, звісно ж, завжди заважала у здійсненні державної політики, особливо в моменти, котрі потребували мобілізації всього населення. Тож держави, зважаючи на історичні імперативи, мусили заохочувати міжетнічну консолідацію, і дуже часто — в асиміляторському напрямі. До певного моменту їм вдавалося досягти того чи іншого рівня національної єдності, навіть попри збереження багатокультурності своїх соціальних субстратів. Бували і прямо протилежні прояви багатокультурності — етнополітичні рухи сепаратистського або іредентистського характеру, що вели до розпаду багатонаціональних держав.

Отже, багатокультурність здавна вимагала від держави тієї чи іншої політики стосовно етнокультурних сегментів своїх соціальних субстратів. Політику в цьому питанні можна назвати і етнічною політикою, і політикою мультикультуралізму. Ця політика не менш давня, ніж багатокультурність, і помилково вважати її вік лише півстоліттям. Інша річ, що зростання конфліктності, породженої багатокультурністю, яке почалося півстоліття тому, заскочило зненацька Європу, яка звикла до післявоєнної політичної стабільності. Почалися гарячкові пошуки пояснення несподіваного повороту в міжетнічних відносинах. 

Причини кризи в міжетнічних відносинах слід шукати в характері соціально-економічного розвитку післявоєнної Європи. Згадаємо, що економічне об'єднання в Європі розпочалося з об'єднання національних вугільних і сталеливарних галузей. Саме тоді власники покладів необхідної для цих галузей сировини — Німеччина і Франція — почали відчувати нестачу шахтарських рук. Додатковим джерелом робочої сили стали іммігранти, насамперед із європейських країн — Італії, Греції, Іспанії, Португалії. Як вихідці з християнських держав, вони не загрожували місцевим національним підвалинам, а коли й висували вимоги — то передусім соціально-економічного характеру, і вже потім — створення умов для збереження своєї національної ідентичності. 

У питанні збереження своєї ідентичності вони одержали підтримку і з боку демократичних держав, і з боку європейської, а також міжнародної спільноти загалом. Їхні проблеми стали вважатися глобальними. І Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966), і європейська Рамкова конвенція про захист національних меншин (1995) вимагають від держав-учасників привести своє національне законодавство у відповідність до таких принципів, як захист представників меншин від дискримінації, створення для них можливостей зберігати свою культуру та мову, відправляти релігійні обряди тощо. У Канаді, наприклад, прийнято спеціальне законодавство на підтримку мультикультуралізму як державної політики.

Якщо оцінювати європейську післявоєнну політику мультикультуралізму, то слід однозначно визнати, що вона, передусім своєю правою складовою, була орієнтована на запобігання конфліктам між титульними націями та іммігрантськими етногрупами, конфліктам, які могли б виникати внаслідок дискримінації меншин із боку більшості. Що ж тепер примушує говорити про кризу мультикультуралізму як політичної дії?

Тут ми підходимо до третього розуміння мультикультуралізму — як принципу стосунків між людьми різних рас, релігій, мов і як індивідуального вибору поведінки, в якій бажані принципи мають втілюватися. Відразу ж візьмемо за аксіому, що стосунки — це двосторонній рух, тобто рух назустріч одне одному. Якщо у стосунках один із учасників залишає за собою право бути тільки споживачем, конфлікт неминучий. Щось схоже сталося, коли в Європі мозаїка іммігрантських громад почала поповнюватися мусульманськими групами. Основна причина їх напливу в Європу — важкі, часом нестерпні умови існування у їхніх країнах. Економічне відставання цих держав місцева еліта воліє пояснювати наслідками тривалої колоніальної експлуатації. Для багатьох вихідців із цих країн переїзд у Європу — це поїздка по своєрідну компенсацію.

Принагідно зазначимо, що законодавство європейських держав дає правові гарантії меншинам і при цьому не висуває до них жорстких вимог щодо інтеграції у спільноту, на територію якої вони переїхали. З одного боку, така позиція може вважатися цілком ліберальною. Але лібералізм дає позитивні результати, якщо ним не зловживати. Останнє ж цілком залежить від тих, хто перебуває на зустрічній смузі руху. Вони формально не зобов'язані інтегруватися в культуру більшості, але свобода від такого обов'язку не має бути рівнозначною ігноруванню більшості, і вже тим паче — рівнозначною ворожості до її способу життя. 

Так звана криза мультикультуралізму зводиться, по суті, до питання про взаємовідносини європейської християнської більшості та мусульманської меншини і про їхню поведінку стосовно одне одного. Не те що інкорпорація в європейську культуру, а навіть звичайне пристосування до неї вимагає від мусульманина низки моральних та психологічних поступок. І все питання в тому, як далеко він може в цих поступках зайти.

Свідомість іммігранта — це не tabula rasa, у ній міститься комплекс ідей і уявлень про світ, отриманих в ісламському середовищі. Чимало цих ідей та уявлень важко узгоджуються із пануючими в Європі. Насамперед це питання плюралістичності світу — в якнайширшому значенні цього поняття. 

Природність плюралістичності, різноманіття в європейців випливає з факту національної і культурної багатоманітності як даності. Той, хто виріс в ісламському середовищі, переконаний, по-перше, що всі мусульмани мають бути єдиною уммою, вони мають бути однаковими в усьому. В ісламському світі досі панує концепція, згідно з якою іслам і поділ умми на нації несумісні.

Мусульманські мислителі, звісно ж, змушені зважати на те, що умма є лише одним із сегментів людства. Тому окремі з них, за аналогією до європейської традиції, наділяють умму рисами національності. Спочатку в ХІХ ст. один із ідеологів ісламу, Саїд Ахмад-Хан, повів мову про "національну солідарність" мусульман, розуміючи під нею єдність у боротьбі проти колоніального гніту. Пізніше інший ідеолог — Мухаммед Алі Джинна, впровадив терміни "мусульманська нація" та "мусульманський націоналізм". Нинішні ідеологи, розуміючи неможливість об'єднання на цьому етапі всієї умми в один халіфат, вважають можливою федерацію ісламських країн на взірець Британської співдружності націй. Єдність кожної мусульманської нації розуміється як етап до майбутньої єдності всієї умми (співзвучно з радянською концепцією "розквіту і зближення націй").

Отож мусульманин, який увібрав ідею умми як природного стану людей, зразу ж зіштовхується з труднощами пристосування до принципу багатоманітності. Тим більше що іслам упевнений у своїй перевазі над іншими релігіями. Інакше чим пояснити закони деяких ісламських держав, які карають смертю за відмову від нього, і це при тому що вхід в іслам вітається. Як сприймає людина, котра виросла у вірі в справедливість таких законів, природне для європейця право на зміну релігії або національності?

Іслам — підкреслено соціальна релігія. Справжній мусульманин зобов'язаний віддавати частину своїх доходів на допомогу бідним та знедоленим. Безумовно, цим культивується відчуття соціальної справедливості і прагнення до нівелювання майнової нерівності. Однак справедливість такого роду стосується розподілу пирога, а не його випічки. Європейська етика полягає насамперед в економічній конкуренції, розрахунку на самого себе, в усвідомленні того, що справедливості тим більше, чим більший суспільний пиріг, а тому у виборі між соціальною справедливістю та економічною ефективністю пріоритет слід віддавати другій.

Європейська й американська практика економічного і соціального успіху поки що насторожено сприймається в мусульманській уммі. Політику турецького лідера 1920-х Кемаля Ататюрка, яка забезпечила економічний ривок його країни за європейським зразком, багато ісламських ідеологів затаврували як зраду. Ще гіршою була доля іранського шаха Мохаммеда Реза Пехлеві, чия спроба фрагментарно вестернізувати суспільні відносини в Ірані викликала повстання проти нього. Не може не насторожувати й досить висока популярність ісламських фундаменталістів. 

Чи можна вважати все це достатньою підставою для упередженості, яку відчувають до мусульманських іммігрантів багато європейців? Чи достатньо з їхнього боку інтересу до тих культурних новацій, які можуть запропонувати їхні нові сусіди? Чи вони живуть у постійному страху перед можливим ісламським джихадом, який ущент рознесе їхню цивілізацію? Тим часом ісламознавці неодноразово нагадували, що "джихад" (священна війна проти невірних) ніколи не входив до переліку п'яти стовпів ісламу й не належить до пріоритетів при виборі поведінки. Війна виправдана переважно з тими, хто переслідує мусульман, чинить агресію проти них. Але це "малий джихад". Що ж стосується "великого джихаду", то він полягає в боротьбі зі спокусами, в самовдосконаленні. Ісламські ідеологи постійно нагадують, що їхня релігія не проповідує ворожнечі з іновірцями, посилаючись на вислів із Корану, звернений до мусульман: "Аллах не забороняє вам бути добрими й справедливими з тими, хто не воював із вами через релігію й не виганяв вас із ваших будинків". У риториці ісламських інтелектуалів рефреном звучать заклики до європейців зрозуміти морально-етичний зміст їхньої релігії, переконатися в її гуманістичній спрямованості, подолати упередження до неї.

Що стосується європейських інтелектуальних кіл, то в їхньому середовищі такі заклики знаходять розуміння. Масова ж свідомість наповнена пам'яттю про терористичні акти, вчинені мусульманами-фанатиками. Саме з ними асоціюється іслам у розумінні простих європейців. Страх перед новими можливими терактами — глуха перешкода для емпатії як готовності зрозуміти іншого, прийняти його проблеми та болі як власні, як взаємне співпереживання.

Критика мультикультуралізму, в сенсі державної політики, зводиться переважно до того, що він закріплює розмежування всередині громадянських націй за етнокультурною ознакою, стимулюючи тим самим міжгрупове відчуження, взаємну ксенофобію. Це критика з позицій національної культурної єдності, загальної національної ідентичності. У ній результат (взаємна недовіра) підмінює собою мотиви і мету. Важко уявити, щоб державні органи, зацікавлені у внутрішній стабільності, проводили політику мультикультуралізму, наперед знаючи про її конфліктопровокативну роль. Мультикультурна мозаїка для них — об'єктивна даність, її неодмінно слід враховувати, що й роблять держави, при цьому без її штучного стимулювання, і вже тим більше без провокування між етногрупами взаємної упередженості.

Набагато переконливіша соціальна критика політики мультикультуралізму, яка причиною його кризи називає істотне відставання іммігрантських груп за основними соціальними параметрами — зайнятістю, оплатою праці, забезпеченістю житлом, охороною здоров'я, освітою. Причини такого стану речей ця критика вбачає в расовому і релігійному упередженні, властивому багатьом європейцям, які не бажають інтегрувати чужинців у своє середовище. Але є спостереження й протилежного характеру: наприклад, у Франції батьки-іммігранти нерідко перешкоджають бажанню своїх дітей інтегруватися у французьке середовище й вимагають від них зберігати ідентичність своїх предків. 

Яку модель мультикультуралізму можна вважати оптимальною? Поки що перевага віддається міжгруповому консенсусу на основі взаємної толерантності. Безумовно, толерантність як етап на шляху до взаємної емпатії обов'язкова. Але річ у тому, що вона корениться в концепції релятивізму. Цю концепцію свого часу висунули деякі західні соціальні антропологи: вони закликали не судити про всі народи за однією міркою й визнати відносність їхніх моральних підвалин. Тобто пропонувалося приймати як належне будь-які культурні зразки, у тому числі і в поведінці. Але тоді як належне слід було б приймати і канібалізм деяких африканських племен, і нацистський расизм, і апартеїд тощо. Зрозуміло, що необхідні загальнолюдські гуманістичні принципи, і недозволена толерантність до випадків, коли вони порушуються. А ось якими мають бути ці принципи — тут людям різних цивілізацій слід досягти консенсусу. Шлях до нього важкий, усіяний колючками морально-етичних нестиковок і суперечностей. 

Мультикультуралізм зможе зберегтися насамперед як індивідуальна поведінка носіїв різних культур і релігій. І взаємна толерантність у цій поведінці має бути тільки першим кроком до пошуку нових, загальних понять щодо сутності гуманізму, справедливості, свободи, рівності. Таке можливе, коли кожен відмовиться вважати свою культуру, свою цивілізацію настільки досконалими, що вони не потребують якихось запозичень, тобто винятковими (ексклюзивними). Можна згадати, що заперечення ексклюзивізму є однією з основ ініціативи "Альянс цивілізацій", запропонованої від імені Іспанії та підтриманої Туреччиною. Знаменно, що ініціаторами ідеї "АЦ" виступили, з одного боку, християнська країна, чия культура ввібрала багату мусульманську спадщину, а з другого — мусульманська країна, яка зуміла зробити економічний прорив, запозичивши європейські зразки. Щоб Альянс цивілізацій відбувся у світовій спільноті, він має спочатку відбутися у свідомості людей, їхньому розумінні того, що збереження національної ідентичності полягає не в консервації наявних культурних форм, а в їх постійному розвитку, зокрема — у збагаченні запозиченнями з інших культур. Для цього кожному з учасників мультикультурної взаємодії треба постійно долати в собі страх (фобію) щодо всього "іншого" і бути готовим до того, що щось із цього "іншого" може стати "своїм". Зрештою, етнічні культури, які сьогодні сприймаються як цілісні, "чисті", у сенсі несхожості на культури інших народів, насправді формувалися як сплав культурних зразків, що виникли в різних, часто ворогуючих цивілізаціях. Отож усі ми — продукт мультикультурності, і вона здатна витримати будь-які кризи, незалежно від того, як політику мультикультуралізму здійснюють уряди. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво