Мости сполучень і розлучень - Міжнародна політика - dt.ua

Мости сполучень і розлучень

5 жовтня, 18:15 Роздрукувати Випуск №37, 6 жовтня-12 жовтня

Центральна Азія у хитросплетінні власних амбіцій та зовнішніх інтересів.

Вересень засвідчив підвищену увагу ЄС до Центральної Азії у площині транспортного і газового сполучення. 

19 вересня Федеріка Могеріні представила бачення сполучення Європи й Азії. Примітною стала активізація навколо будівництва Транскаспійського газогону. Водночас у самій Центральній Азії відбулася перша зустріч очільників залізничних адміністрацій держав-членів Шанхайської організації співробітництва. Паралельно з нею — міжнародна конференція на тему "Центральна Азія в системі міжнародних транспортних коридорів: стратегічні перспективи та стратегічні можливості". 

Ці події відображають значущість для міжнародного порядку денного процесів, що відбуваються в Центральній Азії: ідеться про Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан. Абсолютно різні ключові світові а́ктори, зокрема ЄС, Китай і РФ, розглядають регіон як міст між Європою і Азією. Відтак прагнення здобути першість у наведенні такого моста і контролювати його або ж, навпаки, не допустити його побудови, є причиною зіткнення різних інтересів. Самі держави регіону не проти слугувати сполучною ланкою — вони підтримують усілякі ініціативи й активно використовують образ моста, просуваючи власні амбіції.

Транспортне сполучення

10 червня ц. р. на засіданні ради очільників держав-членів ШОС (входять усі держави ЦА, крім Туркменістану) у розширеному складі президент Узбекистану вчергове з ентузіазмом висловився за підтримку масштабної китайської ініціативи "Один пояс, один шлях". Саме він і висунув ініціативу посилити співпрацю в залізничній сфері, яка виводить державу на зовнішні ринки. Усі центральноазійські держави позбавлені виходу до моря, а отже й до світових ринків, а тому користуються транзитом через сусідні держави. Узбекистану ще менше пощастило — аби дістатися найближчого порту, він повинен перетнути територію щонайменше двох держав. Зазначений фактор перетворює участь у розвитку внутрішньої інфраструктури інших держав на запоруку диверсифікації власних торговельних маршрутів і доступу до інших ринків.

В Афганістані Узбекистан зацікавлений у розширенні залізничної гілки Мазарі—Шариф-Герат до Гайратана. Через сполучення з Афганістаном Узбекистан може отримати вихід до Пакистану, Індії, Ірану, а через них — до морських торговельних шляхів. Окрім економічного складника, тут є й значний політичний. Для прокладання залізниці на ділянці, яку контролює терористичне угруповання "Талібан", Узбекистан заручився його підтримкою. Ба більше, Узбекистан бере активну участь у перемовинах щодо "Талібану", підтримує з ним контакти і послідовно пропонує посадити його представників за спільний стіл переговорів. Узбекистан залишається вразливим перед можливим поширенням радикального ісламу. Інший напрямок — сполучення з Китаєм залізницею Узбекистан—Киргизстан—Китай. До останнього часу Киргизстан мав лише дві залізничні гілки міжнародного сполучення, прокладені ще в радянський період, — до Казахстану й Узбекистану. Відтак Киргизстану доводилося користуватися територією Казахстану і сплачувати за це відповідні збори, аби дістатися свого безпосереднього сусіда Китаю. Китай безумовно зацікавлений у прямому й швидкісному сполученні з Киргизстаном та іншими державами: серед іншого, це один із чинників поширення й закріплення його впливу. Яскравим вираженням цього є значна частка Китаю в структурі зовнішніх боргових зобов'язань держав регіону перед кредиторами — китайськими. Вона збільшується у зв'язку з "Новим шовковим шляхом" і, хоча сама по собі й не здатна викликати серйозних проблем, ставить Киргизстан і Таджикистан в уразливе становище щодо Китаю.

Прикаспійські Казахстан і Туркменістан розвивають інфраструктуру портів Каспійського моря, які дають вихід до Південного Кавказу і далі в Європу. Час від часу озвучуються ідеї судноплавного сполучення Каспійського та Чорного морів, основним натхненником яких є президент Казахстану. Він пропонує реалізувати проект через РФ із подальшим виходом в Азовське море і далі — через Керченську протоку. Проект має довгу історію у вигляді ідеї і нею, вочевидь, і залишиться. Натомість Румунія висловила прагнення зробити сполучення між туркменським портом Туркменбаші та своєю Констанцою через залізничне сполучення й порти Грузії і Азербайджану. Свою пропозицію Румунія планує просувати в інституціях ЄС, а тим часом поліпшує залізничну інфраструктуру — теж за гроші ЄС. Туркменський порт Туркменбаші лежить у межах торговельного сполучення Європа—Кавказ—Азія (TRACECA) і має стратегічне значення. Відтак реалізація пропонованого Румунією сполучення може мати підтримку. Україна також є учасницею TRACECA, а Констанца — головний конкурент Одеси. Якщо Україна не висловлюватиме власних ініціатив, не вдосконалюватиме інфраструктури Одеси та залізничне сполучення, не підтримуватиме контактів з Румунією, вона опиниться і поза цим транспортним маршрутом. Туркменістан безперечно важливий у прокладанні світових маршрутів Північ—Південь і Захід—Схід. Через Каспій він забезпечує сполучення Азії з Європою, а через залізниці — з Перською затокою (територіями Ірану й Оману). Однак основна інтрига в тому, кого може поєднати туркменський газ та енергоносії держав регіону загалом.

Енергетичні вузли

Раніше Туркменістан постачав своїм газом північні провінції Ірану, однак розсварився з ним через нібито заборгованість іранської влади. Спір перейшов до розгляду в арбітражному порядку. У зв'язку з борговими звинуваченнями припинилася торгівля газом і з РФ. Натомість Китай залишається єдиним і масштабним споживачем туркменського газу. У пріоритетах Туркменістану — вихід на ринки Індії та Європи. Індії Туркменістан прагне постачати скраплений газ маршрутом ТАРІ (Туркменістан—Афганістан—Пакистан—Індія). Вихід до Європи уможливиться завдяки реалізації багатостраждального проекту газогону через дно Каспійського моря до Азербайджану (TCP). Підводним каменем була відсутність згоди прикаспійських держав щодо правового статусу моря. Сторони сперечалися: потрібна згода всіх прикаспійських держав для реалізації проекту чи лише суміжних. Ухвалення в серпні цього року Конвенції про правовий статус Каспійського моря пролило небагато світла на питання. Конвенція закріпила лише наявні вже домовленості, визначила загальні принципи, а всі суперечки винесла на той-таки рівень двосторонніх перемовин між державами. Щоправда, тепер уже можна сказати напевно: для прокладання TCP потрібна згода лише Туркменістану й Азербайджану. Усі інші держави зможуть заявити про свою незгоду лише в разі невідповідності проекту довкільним нормам. Цей запобіжник або ж інші методи тиску, не правові, можуть бути застосовані в разі, якщо проект вважатимуть загрозливим для себе Іран і РФ. Іран хоче транспортувати власний газ до Європи. Санкційна політика унеможливлює реалізацію цих прагнень. Утім, санкції — це короткостроковий інтерес. Та й держави знають, як їх обходити, а реалізація інфраструктурного проекту має стратегічне значення. ЄС може подолати спротив Ірану, запропонувавши йому використовувати TCP для постачання свого газу. Нещодавні заяви Могеріні щодо продовження торгівлі з Іраном попри можливі санкції США дають підстави розглядати можливість залучення Ірану та реалізацію TCP як стратегічний орієнтир. Утім, ключовим є питання, чи захочуть компанії, які обслуговують європейський ринок, але розташовані в США, працювати з TCP та Іраном. Окрім того, проблемним є створення ринку для продажу цього газу, у перспективі дорожчого за російський. Активізація ЄС щодо побудови TCP має багатообіцяючий політичний складник і превентивний характер. Вона може бути спрямована не так на реалізацію проекту, як на запобігання повному захопленню Росією у свою орбіту Туркменістану.

РФ не зацікавлена у розвитку проектів поза власним патронатом, поза її територією та без її газу. TCP може стати винятком, але тільки якщо не виправдає своїх потужностей. РФ має підстави вважати, що Туркменістану просто не вистачить газу, аби наповнювати трубопроводи і в китайському напрямку, і європейському. РФ уже висловила готовність відновити закупівлю туркменського газу, що потенційно зменшило би значимість для останнього китайського і європейського ринків. Утім, РФ не має економічно виправданої потреби в туркменському газі. Вочевидь, вона лише використовує обнадійливу риторику, щоб не допустити зміни статус-кво. Поточна економічна криза в Туркменістані робить державу особливо вразливою. Усе це в контексті санкційної політики США щодо Китаю, ключового патрона туркменських проектів — від фінансування відновлення родовищ до розвитку транспортної інфраструктури. Такий стан речей було би зручно в разі потреби використати РФ, аби втягнути Туркменістан у свою орбіту. Конкуренція з Китаєм за вплив у Центральній Азії та з Туркменістаном за продаж газу Китаю — це те, що може перевести політичні обіцянки РФ щодо газу в економічну площину. Питання туркменського газу для РФ можна вважати однією з останніх опцій. Більший сенс для РФ може мати посилення безпекової співпраці, що вона й робить. Туркменістан є нейтральною державою. Утім, це не означає, що він не має армії чи зброї, яку він закуповує, зокрема, і в РФ. Готовність до можливого внутрішнього невдоволення у зв'язку із кризою всередині країни — ще одне, чого авторитарні лідери, тим паче сусіди, вчаться один в одного. Туркменістан також має для себе зразок — РФ.

Завжди лояльний до РФ Казахстан чи не найбільш успішно маневрував у зовнішньополітичних орієнтирах. Казахстану важливо, аби різні точки світу поєднувала його нафта. На це можна розраховувати й надалі. Однак серйозним чинником невдоволення є система скорочення видобутку нафти в рамках ОПЕК+. Казахстан чи не найгірше з усіх учасників виконує свої зобов'язання. Більше з тим, він робить усе можливе, аби відкрити нові родовища і вдосконалити технології видобутку на старих. Наразі Казахстану важливо переконати в необхідності змінити систему квотування в рамках ОПЕК+. За кожною державою закріплено певну квоту на видобуток нафти, утім не всі держави можуть її заповнити, а деякі, навпаки, готові перевиконувати. Тому інтерес Казахстану полягає у переході незаповненої квоти перших держав до останніх. Казахстан робить чимало вливань у розвиток нафтогалузі. Утім, на відміну від сусідів по регіону, він справді прагне диверсифікувати економіку. Поки що його успіхи помірні.

За останні кілька років РФ, попри незмінну економічну присутність Китаю, здебільшого вдалося втягнути в свою орбіту Киргизстан. Зокрема, він став членом Митного Союзу і оновив договір про військове співробітництво з РФ. Росія намагається посилити свій вплив і на Таджикистан, однак тут більш виражений вплив зберігає Китай. Найбідніші держави регіону Таджикистан і Киргизстан принаймні мають водні ресурси і розбудовують мережу гідроелектростанцій. Проект CASA-100 передбачає будівництво інфраструктури для забезпечення електроенергією Афганістану і Пакистану. Однак і тут не все просто: знову має місце зіткнення інтересів, але вже регіональних. Центральна Азія пов'язана гарячим кліматом, незручною водною структурою та неадекватним управлінням водними ресурсами. Казахстан і Узбекистан не вдоволені реалізацією Таджикистаном і Киргизстаном своїх проектів у верхів'ях спільних річок. Розташовані нижче за течією Узбекистан і Казахстан скаржаться на нестачу води для їхніх потреб, зокрема зрошування. Відтак навколо будівництва ГЕС також точаться постійні суперечки. Вони хоч і виникають через реальну проблему, проте використовуються для розпалювання політичних конфліктів, а їх між державами регіону вистачає.

Стратегічне бачення в мінливих умовах

Легше говорити про те, кого регіон може роз'єднувати, ніж наскільки він згуртований усередині. Певним чином це було закладено і радянською, і нинішньою російською політикою — Кремлю зручніше працювати з державами на двосторонній основі. Поки Кремль не навчився працювати з регіоном як із цілісним суб'єктом, підтримка інтеграції останнього мала би позитивне значення для політичної самостійності. Однак центральноазійські лідери наразі більше переймаються утриманням власної влади. Наявність запасів природних копалин та зовнішні інвестиції в низку проектів не забезпечили економічного процвітання. Це й не дивно: обмежений доступ до управління ресурсами разом із корупцією зумовлює і їх нерівномірний розподіл. За відсутності належних політичних інститутів держави програють і у внутрішньому розвитку, і на зовнішній арені. Досвід Центральної Азії, серед іншого, показує, що саме в умовах мінливого зовнішнього світу досить важливим є стратегічне бачення та візія розвитку, підкріплена потужною внутрішньою політикою. Наявність стратегічних орієнтирів і розвиток власної інфраструктури слугують запорукою можливості їх використання за сприятливих умов. Без цього державам доводиться постійно маневрувати між інтересами сильніших акторів. 

Україна також повинна розуміти, що відбувається в регіоні Центральної Азії, і мати свою чітку зовнішньополітичну позицію. Увага до регіону посилюватиметься, тому Україні важливо не залишитися осторонь світових процесів.

Метафора моста не нова. Зростання ваги логістичних маршрутів та ускладнення мозаїки міжнародних відносин держави прагнуть використати у власних інтересах. У військовій справі мостова переправа є стратегічно важливим об'єктом. Слід пам'ятати, що іноді її споруджують для короткострокових цілей, після досягнення яких спалюють. Навряд чи це може бути метою держави, якщо тільки її візія не спотворена короткозорістю.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 13 жовтня-19 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво