Між Мюнхеном і Мінськом: Україна вимінює простір на час - Міжнародна політика - dt.ua

Між Мюнхеном і Мінськом: Україна вимінює простір на час

19 лютого, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 19 лютого-26 лютого

Мюнхенська конференція з безпеки цього разу нікому не подарувала почуття переможця. Якщо минулого року президент України мав тут беззаперечну територію комфорту, то цього разу аплодисменти українському лідеру, незважаючи на якісний, аргументовано-емоційний спіч, були явно вибірковими.

 

Мюнхенська конференція з безпеки цього разу нікому не подарувала почуття переможця. Якщо минулого року президент України мав тут беззаперечну територію комфорту, то цього разу аплодисменти українському лідеру, незважаючи на якісний, аргументовано-емоційний спіч, були явно вибірковими.

Самі господарі прагнули надати дійству духу спільної відповідальності: "Що нам сьогодні потрібно, так це спільні відповіді, краще глобальне управління через кордони, більше солідарності, більше інтеграції, більше співпраці всередині і навколо ЄС. Нам потрібно більше ЄС", — наголосив голова Мюнхенської конференції Вольфганг Ішингер.

Росіяни, навпаки, приїхали в Баварію з виразно конфронтаційним меседжем, погрожували холодною і гарячою війною, чим здивували хіба тих, хто все ще наївно вірить у те, що Медведєв і Путін представляють різні смислові версії російської політики. Представники РФ будь-якого рангу на таких зібраннях продовжують поводити себе зверхньо, з демонстративним почуттям переваги над усіма, і таким чином, не особливо цим переймаючись, вибудовують психологічну стіну між собою і рештою світу. А навіщо? "Прийдуть, самі попросять і запропонують", — перекручує Медведєв фразу Булгакова. Панують розрахунки на те, що Захід не витримає і капітулює, а Україна зазнає краху.

Америку представляли Джон Керрі та Вікторія Нуланд, і цього було помітно мало на тлі попередньої традиції, коли Мюнхенська конференція була насамперед трансатлантичним заходом. Цього разу американці були такими ж гостями, як і росіяни, тоді як Європа постала перед очима далеко не монолітом, а спільнотою в кризі, вихід з якої наразі не є очевидним. Тому й підтримка Україні виглядала цього разу обережною і сором'язливою, а подекуди перемежовувалась із втомою та роздратуванням, привід для чого, звісно ж, давала сама Україна.

Україна, хоч і була представлена гідно — як лідером держави, так і урядовцями, парламентарями та аналітиками — тим не менше очікувано потрапила під тиск, зумовлений і пробуксовуванням реформ, і очевидним, дедалі більш неприхованим небажанням просувати зі свого боку "політичну" частину Мінських домовленостей, принаймні допоки не буде виконано "військово-безпекову" частину.

Росіяни на чолі з "путінським пейджером" Медведєвим у чекістському дусі скористалися психологічною вразливістю землі-господарки заходу Баварії, яка не оговталась від травматичної зустрічі з навалою мігрантів, і повели атаку на залишки відчуття безпеки та комфорту "старої Європи". Прем'єр-міністр Баварії Горст Зеєгофер на початку лютого в Москві вже публічно наголошував, що "без Росії неможливо розв'язати світові проблеми", тож російській делегації важливо було розвинути хвилю успіху. Путін прагне помститися Меркель за її позицію протягом двох останніх років і активно допомагає розхитати німецький човен, заграючи як з традиційними її опонентами (а зараз коаліційними партнерами) — соціал-демократами, так і з традиційними союзниками, а зараз критиками її міграційної політики — баварським ХСС.

Підключення конформістських кіл німецького бізнесу на цьому тлі вже нікого не дивували. Голова Східного комітету німецької економіки Вольфганг Бюхеле на зустрічі з Медведєвим жалівся на те, що "німецький бізнес другий рік поспіль втрачає свої позиції в Росії, і їх одразу ж захоплюють конкуренти". Більш важливо, що аргументом на користь виправлення ситуації для Бюхеле і його однодумців є звинувачення України у спільній відповідальності за невиконання Мінських угод: "Зараз ми спостерігаємо, що Україна в тому числі не виконує свої зобов'язання за Мінськими угодами, і тому ми сподіваємося, що з початку літа можна буде розпочати процес зняття санкцій".

Німецький уряд, і насамперед канцлер Меркель, вважають інакше, однак їм дедалі важче переконувати німецькі еліти в цілому, що все йде за планом. І що Україна є сумлінним виконавцем своєї частини роботи.

Німецька сторона, зокрема, вважає, що українські лідери "перетлумачують" Мінськ, піддають його вигідним для себе трактуванням, що, на їхню думку, створює загрози як єдності Європи на підтримку України, так і, в першу чергу, продовженню економічних санкцій проти Росії. Усі західні партнери наразі не бачать жодної можливості для української сторони уникнути ухвалення змін до Конституції (зі "статусом Донбасу"), закону про вибори в ОРДЛО, закону про амністію. Варіанти, звісно ж, дискутуються. Наприклад, неформально проговорюється варіант ухвалення змін до Конституції з "відкладеною дією" — так, щоб положення щодо особливостей місцевого самоврядування на нині окупованій частині Донбасу набуло чинності окремим актом парламенту — коли будуть створені необхідні безпеково-політичні передумови для "статусу" ОРДЛО та проведення виборів.

Проте для все більшого числа західних учасників процесу стає зрозумілим, що Україна за нинішніх умов "на фронтах" взагалі не спроможна виконати жоден з "політичних" пунктів, і партнери вочевидь розгублені, не знаючи, що з цим робити. Поки що продовжують тиск на Порошенка, все ще вважаючи, що всі ключі — в його руках. Хоча це не так, і надалі це ставатиме все очевиднішим.

Власне, заклики до виконання Мінська з боку Заходу нині зумовлені вже не сподіванням на розв'язання кризи в прописаний у Мінському документі спосіб (у це вже ніхто не вірить), а намаганням врятувати обличчя самого Заходу (насамперед Німеччини та Франції) і не дозволити Росії звинуватити Україну в зриві домовленостей, даючи тим самим привід до глибшого розколу Європи з питання продовження санкцій.

Думка про те, що конфлікт між РФ та Україною, нині територіально локалізований на Донбасі та в Криму, — це надовго, і він не підлягає докорінному й остаточному розв'язанню допоки у нинішніх форматах існують Російська Федерація та Україна — некомфортна для всього світу теза, яку промовляють поки що майже пошепки і відкидають при першій же спробі публічної дискусії. Тим не менше, її реалістичність "промацується" дедалі помітніше на форумах і в аудиторіях, подібних Мюнхенській.

Поки що Україна виграла час, знайшовши умовно правову можливість перенести конституційне голосування за ухвалений у серпні в першому читанні проект змін до Конституції щодо децентралізації та особливостей самоврядування ОРДЛО. Однак, вигравши певний час (німці кажуть про два місяці), Україна натомість звузила коридор — у Мюнхені спектр тем для спілкування з питань Мінського порядку денного продемонстрував звуження до термінів та умов ухвалення очікуваних законодавчих актів, перспективи яких виглядають дедалі сумнівнішими.

З іншого боку, українські реформатори з уряду і парламенту, які прибули до Мюнхена за політичною підтримкою, отримали моральне схвалення своїх дій, але відчули налаштованість західних партнерів на статус-кво — збереження тандему Порошенко—Яценюк і відповідної урядово-парламентської конфігурації, альтернативи якій із західних столиць не видно. "Спочатку знайдіть та продемонструйте гідну реформаторську альтернативу, здатну спертися на підтримку парламенту, а потім "валіть" чинний уряд", — таким був узагальнений меседж Заходу Україні в Мюнхені в частині політичного "переформатування".

А тему Росії Захід веде в єдиний органічно можливий для себе спосіб — "з Росією треба вести діалог". Відкритий діалог, примирення і консенсус — переможна зброя Заходу над власним минулим і власними столітніми суперечностями — і вони вірять у те, що немає іншого шляху і для нас з росіянами, аніж виробити підвалини примирення й порозуміння в діалозі. 

Українці ентузіазму з цього приводу не випромінюють. Дискусії Мюнхена дедалі чіткіше демонструють зумовлену різним історичним досвідом дистанцію між тими, хто вірить, що з Росією можна домовитися, і тими, хто вважає таке припущення (принаймні на сьогодні) інфантильним маренням, спростованим самою історією та сучасністю. Важко заперечити австрійцям чи фінам, чию землю російський солдат залишив майже добровільно, і які внаслідок власного досвіду вірять в угодоспроможність Москви.

Натомість Україні, яка мала не лише сподівання на "стратегічне партнерство" з Росією, а й наймасштабнішу в світі двосторонню договірно-правову базу, що включала "дружбу і співробітництво", багаторазове визнання кордонів і суверенітету, легітимне базування флоту аж до 2042 р., особливий режим кордону, багатолітню вільну торгівлю і багато іншого, важко зрозуміти мантру про необхідність діалогу і нових угод з тими, хто демонстративно зневажає підписані угоди. Тим, хто не пережив віроломства "братерського народу", важко збагнути зумовлену ним психологічну травму. Ви ніколи не переконаєте сучасного німця в правоті вочевидь вирваного з контексту Бісмарка з його "угодами з Росією, які не варті паперу, на якому вони написані", так само як і не переконаєте сучасного українця в тому, що майбутні договори з Росією (якщо й будуть підписані), матимуть якийсь інший сенс, окрім як засіб отримання передишки перед вирішальною битвою. З цим відчуттям українцям доведеться жити насамоті.

А інші тим часом виходитимуть з того, що Путін — це реальність, на яку не можна вплинути, якої не можна швидко позбутись, тож з якою треба навчитися співіснувати, а може й отримувати вигоду в ці складні й кризові роки.

Пройдуть покоління і десятки лютневих "Мюнхенів", поки історія не підведе риску під великим протистоянням у Східній Європі, ключ до розв'язання якого здалеку наївно вбачається в конституційних змінах, виборах і підписах під документами.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво