Коли дорослі сваряться - Міжнародна політика - dt.ua

Коли дорослі сваряться

25 серпня, 09:49 Роздрукувати Випуск №31, 23 серпня-31 серпня

Відносини США та ЄС із погляду практичної психології.

Коли це все почалося? Із запровадження мит на сталь? Із виходу з Паризької угоди про зміну клімату? Із вимог збільшити видатки на оборону? А може, зі зниження корпоративного податку в США? А може, від роздратування, що 65-мільярдний річний дисбаланс у торгівлі з Німеччиною не так легко подолати? 

Очевидно, сюди варто додати безліч обурливих, анекдотичних і недоречних твітів. А може, все почалося раніше — з невдалих переговорів щодо Трансатлантичного партнерства з торгівлі та інвестицій, або з іще давніших обмежень на сталь, бурхливих переговорів про торгівлю вином і взагалі з епохи великих трансатлантичних торгівельних спорів у СОТ? І так крок за кроком ми дійдемо трохи не до війни за незалежність. Уся історія відносин США з Європою — це історія конфліктів і взаємної допомоги, співпраці і суперництва. Можна проводити історичні паралелі або, навпаки, — говорити, що нинішню кризу у відносинах не порівняти з жодною іншою. Але головне лишається фактом — це далеко не перша криза (ні в торгівлі, ні в безпеці), а тому є підстави сподіватися, що вирішення всіх проблем знайдеться. Швидше за все, таке, яке посилить позиції США і ЄС у світі. Ніхто не знає, як, але їм це вдавалося раніше. Однак коли ви перебуваєте в центрі циклону, то здається, що катастрофи не уникнути. Якщо чесно, то настрій і висновки левової частки статей про відносини США і ЄС — похмурі. 

Коли розбиратися в цих відносинах, то ключовими виявимо дві теми — безпеки і торгівлі.

Сюжет в обох цих напрямах визначений після Другої світової війни.

Витоки нинішніх турбулентностей можна шукати в Бреттон-Вудсі, звідки кожне своєю стежкою прийшли до нас МВФ, Світовий банк та Генеральна угода з тарифів і торгівлі. Вся повоєнна історія нас не цікавить. Швидше, нас цікавить переломний момент в історії — 1989 рік. Коли в МВФ було схвалено план Брейді, що запустив у світі ланцюг сучасних неоліберальних реформ. Реформ, які брали США та ЄС за модель для всього світу. Десь тоді ж було знайдено консенсус в Уругвайському раунді переговорів щодо торгівлі, після чого відкрилися можливості для створення Світової організації торгівлі у 1995 році. Політична трансформація посткомуністичних країн лише завершила це утвердження західної моделі демократії як єдиної можливої моделі організації суспільства.

Така велика ідеологічна домінація західного економічного і політичного мислення затьмарила два відкладених блоки проблем. Перший із них — утвердження домінанти вільної торгівлі у Світовій організації торгівлі відбулося без врегулювання багатьох важливих проблем у торгівлі між США та ЄС. За всю історію СОТ саме ЄС і США найбільше судилися: ЄС подав проти США 34 позови, а США проти ЄС і його держав-членів — 45. Предметом спорів було все — від бананів до літаків, від мит до державних субсидій. У перше десятиліття роботи СОТ скидалося, що врегулювання торгівельних спорів між ЄС і США є головною метою організації.

Новий — Дохійський — раунд багатосторонніх переговорів, що покликаний далі вдосконалити правила міжнародної торгівлі, триває з 2001 року без особливих успіхів. У світлі цього багато держав перейшли до врегулювання зазначених проблем через двосторонні угоди про вільну торгівлю.

ЄС і США теж спробували. Спроба виявилася невдалою з двох причин. По-перше, сторони так і не домовилися з істотних елементів угоди. А по-друге, концепт вільної торгівлі перестав бути модним. Трамп переміг на виборах із риторикою проти вільної торгівлі. В ЄС теж привабливість угод про вільну торгівлі падає. В багатьох столицях держав-членів ЄС відбувалися протести проти угоди про вільну торгівлю зі США. А укладення угоди між ЄС і Канадою перебувало на межі зриву, коли окремі держави-члени агітували за її ратифікацію на національному рівні. А що означає ратифікація угоди 28 державами — членами ЄС, Україна вивчила на власному досвіді.

Однак відкласти вбік угоду про вільну торгівлю — не означає вирішити базову проблему. Дефіцит у торгівлі США з ЄС товарами у 2016 році становив 146,7 млрд дол. Це досить велика цифра, аби її ігнорувати.

Особливо на тлі того, що найбільші держави-члени ЄС мають стабільний торгівельний профіцит. Із 2009 р. профіцит у торгівлі Німеччини зі світом лише зростав і трішки зменшився до рівня 300 млрд дол. І Німеччина — не єдина держава-член ЄС, котра має таку "проблему".

Зі згаданих 300 млрд профіциту Німеччини 65 припадає на США. Тож не дивно, що цей факт обурює імпульсивного Трампа і непокоїть спокійнішу бюрократію у Вашингтоні.

До речі, в ЄС є усвідомлення, що непропорційний профіцит у торгівлі, хоч би яким привабливим видавався він для власної економіки, лише перекидає проблеми у глобальній економіці з розвинених країн ЄС на менш розвинені.

Адміністрація Трампа перша запропонувала рішення — запроваджуючи захисні мита і примушуючи до переговорів у власному стилі. Зрештою, після візиту голови Єврокомісії Юнкера до США сторони оголосили, що повертаються до ідеї угоди про вільну торгівлю.

Схоже, ніби коло замкнулося, — через два роки після відмови від ідеї угоди про вільну торгівлю сторони знову до неї повернулися. Але тут і з'являється поворотний момент в історії торгівлі. Або ж сторони зможуть (під загрозою глобальної торгівельної війни) врегулювати проблеми, що нагромаджувалися впродовж минулих 30 років, і нас чекає остаточне утвердження наявної парадигми вільної торгівлі. Або ж це буде домовленість нового типу. Побудована за принципом "щось за щось", наприклад автомобілі в обмін на сою і скраплений газ. Так принаймні любить представляти міжнародну торгівлю Трамп. 

Так чи інакше, угода між США і ЄС не зможе не задати тон для всього світу. Тоді, не виключено, нас чекатиме перетворення світу міжнародних відносин не на світ правил, а на глобальний базар. Поки що приклад перегляду угоди про вільну торгівлю між США, Канадою і Мексикою (НАФТА) свідчить про схиляння до раціональних домовленостей на рівні правил ведення. Утім, тривалий процес перегляду НАФТА ще не завершений, а предметні розмови між США і ЄС — ще не почалися. 

Тим часом si vis pacem para bellum, і ЄС збирає союзників для протистояння з протекціоністськими заходами США. Таким союзником може стати Китай, який потерпає від ще більшої кількості захисних мит США. Це теж нова ймовірність перерозподілу центрів ваги в міжнародній торгівельній політиці. І ймовірність висока, оскільки торгівельні війни США та ЄС збивають із них блиск рольової моделі для інших, руйнуючи неоліберальну модель вашингтонського консенсусу. 

Вміння перевернути ситуацію в торгівлі на свою користь США та держави-члени ЄС плекали століттями, тому я би ставив, радше, на раціональний сценарій розвитку подій. Але епохи й покоління минають, і цілком може бути, що нинішній трансатлантичний торгівельний спір породить нову епоху в торгівлі та економіці.

Змінюються епохи і в безпековій сфері, що становить другий блок проблем. Архітектура відносин, закладена Боннськими та Паризькими угодами, які завершили окупацію Німеччини після Другої світової війни, та НАТО, зазнає змін. Ця архітектура базувалася на тому, що США фінансово й організаційно гарантують безпеку в Європі.

Повоєнні угоди мали дві мети — забезпечити мир між державами Західної Європи і протистояти комуністичній загрозі. Десятиліття європейської інтеграції змогли зняти загрозу війни між державами-членами ЄС. Трансформація комуністичних країн Європи та їх подальша інтеграція до ЄС також відсунули воєнну загрозу далі на схід. А німецький досвід Ostpolitik романтизував добросусідські відносини з Росією.

За цих обставин ЄС робить обережні кроки з перенесення до ЄС спільної оборонної політики. Установчі договори ЄС 1993-го, 1997-го, 2001-го і 2007-го років поволі, але розвивали положення про спільну оборонну та безпекову політику. Що відразу порушувало питання — а як співіснувати і співпрацювати з НАТО. З одного боку, весь світ вимагав від ЄС єдності та визначення людини, котрій можна зателефонувати у разі наявності проблеми й почути позицію ЄС. З іншого — посилення оборонної складової ЄС підважувало авторитет і доцільність НАТО. Хоча так прямо цю проблему ніхто й не формулював, але вона витала в повітрі. Аж поки Трамп грубо і часом безцеремонно вкинув цю проблему в публічний дискурс своїми заявами про непотрібність НАТО і про те, що європейські держави мусять і самі платити за свою безпеку, а отже збільшувати власні оборонні бюджети. Тим паче що кошти для цього ЄС і так заробляє через профіцит у торгівлі.

Тим часом відбувся великий поворот і в безпекових ризиках. Загроза з боку СРСР, яка лише наростала до середини 1980-х, змінилася періодом відносного спокою. Аж до того, що у 2003 році Європейська безпекова стратегія виключила ймовірність агресії проти будь-яких держав-членів ЄС і зазначила, що перша лінії оборони проти нових загроз завжди буде за кордоном. Від часу початку агресії Росії проти України ці тези перестали бути актуальними. Не лише східні держави-члени ЄС, а й Німеччина і Франція офіційно говорять, що Росія є безпековою загрозою для них та ЄС загалом. Питання класичної військової оборони набирає нового значення.

Перша відповідь, як і належить бюрократичному ЄС, стала технократичною. ЄС запустив механізм посиленої співпраці (це один із форматів інтеграції всередині ЄС) PESCO, який наразі передбачає реалізацію 17 спільних проектів посилення безпекової спроможності держав-членів ЄС. 

Хоча формально PESCO відповідає запитові Сполучених Штатів щодо збільшення видатків на оборону, США лишилися не дуже задоволеними. По-перше, цього вочевидь недостатньо. А по-друге, американський оборонний бізнес відрізаний від участі в цих програмах (на відміну від програм НАТО, де є можливості для компаній усіх союзників).

Щодо обсягу фінансування, то тут тенденція однозначна. Канцлер ФРН заявила про потребу збільшити національні видатки на оборону. У дискусіях про майбутній бюджет ЄС досить гучно говорять, що безпека і оборона мають стати головними пріоритетами.

Що ж до солідарності між США і ЄС у взаємному посиленні своєї оборони, сумнівів більше. Звісно, значущість НАТО важко переоцінити. І навіть якщо суспільство Німеччини може забути важливість НАТО, уряд знає, чого варта (у тому числі буквально) оборонна підтримка блоку. І все ж різне бачення того, як впливати на безпекові ризики, може послаблювати солідарність між союзниками. Вихід США з багатосторонньої угоди з Іраном є ляпасом ЄС, для якого дипломатичне і правове врегулювання безпекової загрози з боку Ірану було флагманським досягненням. До того ж знову інтереси бізнесу стали вирішальними. І ЄС тепер працює над тим, аби убезпечити свої компанії від санкцій з боку США за співпрацю з Іраном.

Чи запустять розбіжності в питанні однієї безпекової загрози механізм автономізації безпекової політики США та ЄС, невідомо. Тішить, що, попри всі відмінності у стилі й тактиках, ЄС і США однаково оцінюють загрозу з боку Росії, і досить часто підтримка України у протистоянні агресії з боку ЄС і США — компліментарна. І на загал потуга північноатлантичного альянсу й далі незаперечна. Що є оптимістичною новиною і для України.

Окрім того, важливим чинником для розуміння ситуації та бачення можливостей врегулювання зазначених розбіжностей між США і ЄС є еволюція внутрішньої політики. Внутрішні дискусії між різними політиками в ЄС і США навіть перекидаються по різні боки океану.

Політика Трампа щодо міграції викликає обурення чималої частини політикуму в США. Так само міграція є вододілом у політиці європейській. І Трамп не оминає нагоди давати поради європейським політикам, як реагувати на міграційні загрози. 

У відповідь ЄС критикує Трампа за його політику протидії зміні клімату. Позиція ЄС знаходить широку підтримку на рівні штатів.

Макрон досить сміливо називає політичну дискусію в ЄС європейською громадянською війною. На політичному порядку денному ЄС є низка питань, що мають екзистенційне значення. Триває запекла дискусія між прибічниками подальшої економічної інтеграції й економічного націоналізму. Між тими, хто прагне бути відповідальним перед світом та інтегрувати мігрантів, і тими, хто егоїстично хоче від мігрантів відгородитися. Між тими, хто хоче зберегти національний інтерес та міцну національну державу, і тими, хто прагне розвивати спільну європейську суверенність.

Часом виходить дивно, що лідер США підтримує антиєсівських політиків у державах-членах ЄС, натомість лідери ЄС підтримують політичні й суспільні ініціативи у США, спрямовані проти Трампа.

Інколи складається враження, що йдеться вже не про європейську громадянську війну, а про трансатлантичну громадянську війну. Війну суто політичного характеру. Метою цього протистояння є визначення базових цінностей та інтересів західних демократій — захист прав меншин чи реалізація прав більшості, без оглядки на меншості, відкритість світу чи прагматичний націоналізм, верховенство права чи політична доцільність.

Прем'єр-міністр Угорщини в недавній промові амбітно назвав це боротьбою покоління 1968 р. проти покоління 1990-х. Боротьба цих поколінь у ЄС така ж актуальна і для США. І ця дискусія актуальна для всього світу, оскільки дає можливість критично оцінити консенсус, що склався після 1989 року в тому, як мають виглядати успішна держава і успішне суспільство.

Багато авторів бачать в цьому поразку цінностей демократії, верховенства права, захисту прав людини та відкритої ринкової економіки. Насправді ж позиції прибічників цих цінностей дуже міцні. І велика політична дискусія лише набирає обертів, а внутрішні політичні дискусії матимуть величезний вплив на формування міжнародних відносин.

До того ж ніхто з лідерів США і ЄС не перебуває в ситуації однозначного лідера. У США Трамп зосереджений на розслідуваннях його діяльності. Еліти Британії опікуються надскладним завданням виходу з ЄС. У Німеччині набирає обертів пошук наступниці чи наступника Ангели Меркель. У Франції Еммануель Макрон лише утверджує власний авторитет і готується до посилення свого політичного руху. Протагоністи більшого прагматизму і націоналізму Качинський та Орбан не настільки впливові глобально, як їм би хотілося, а розвиток економік їхніх країн залежить від економічної інтеграції з Європою і грошей із бюджету ЄС. Усі вони перебувають під загрозою дошкульних кроків з боку Росії. А також із різним рівнем вправності вчаться реагувати й керувати суспільною думкою в епоху соціальних мереж.

У цій ситуації лише гучними заявами добитися утвердження власних поглядів у суспільстві складно. Потрібно шукати шляхи, як перетворити нинішні увагу й популярність на тривалі суспільні цінності, звичаї та практики. Тому чекати швидкого завершення політичних дискусій щодо базових питань всередині США та ЄС і між ними — не варто.

Світ опинився в ситуації багатодітної родини, в якій батьки почали активно сваритися. Дехто (як Росія, Китай, Туреччина) вважає, що це шанс для повної автономії від волі батьків і навіть конкуренції з батьками за лідерство в родині. Інші (у тому числі й Україна) бояться, що сварки призведуть до розлучення, а це зруйнує комфортний і зрозумілий світ сім'ї.

Проте, з погляду сучасної практичної психології, в цій ситуації найбільше потрібні тверезість і розуміння логіки дій кожного суб'єкта. Сварки часто є виявом внутрішніх змін особистості. Важливо розуміти, чи ці зміни деструктивні чи еволюційні, і тверезо вибудовувати відносини з усіма, а не мучитися питанням, кого більше любиш — маму чи тата.

Тому ще складнішим є завдання України, безпека якої великою мірою залежить від дієвих і злагоджених кроків ЄС і США у підтримці протидії агресії з боку Росії. Нам потрібно бути разом і зі США, і з ЄС і уникати "розтяжок", коли потрібно між ними вибирати. Так, на жаль, сталося в рамках спору щодо обмежень транзиту між Україною та Росією в СОТ, де ЄС і США опинилися по різні боки барикад. Варто наголосити: йдеться не про максимально безпечне відсторонення від питань, щодо яких тривають запеклі спори. Навпаки, Україна має бути максимально ангажована в ці дискусії. Активно захищати важливі для неї цінності й інтереси. Інакше є ризик перетворитися з важливого союзника на байдужого стороннього спостерігача. 

Парадоксально, але для того, щоб будувати міцні відносини зі США, нам потрібно активніше інтегруватися до ЄС, і навпаки — для ЄС ми стаємо привабливішими, якщо зможемо спиратися на підтримку США у захисті своїх інтересів. Питання лише в тому, чи стачить Україні зрілості й тверезості для того, аби зробити саме так.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №35, 22 вересня-28 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво