Картельні демократії у НАТО не беруть - Міжнародна політика - dt.ua

"Картельні демократії" у НАТО не беруть

17 липня, 11:32 Роздрукувати Випуск №28, 21 липня-10 серпня

Питання про те, що важливіше — цінності чи матеріальна вигода, є одним із центральних для еліт, і з цим вибором рано чи пізно стикаються всі. 

© The White House / Flickr

Літо 2018 року видалося надзвичайно насиченим із погляду міжнародної політики. На євразійському просторі від Лондона до Пекіна пройшов парад самітів і важливих двосторонніх візитів за участі лідерів практично всіх світових центрів сили. Аналіз безлічі декларацій, заяв і твітів, що заповнили новинний ефір, дає змогу зробити певні загальні висновки про системні трансформації світової політичної системи, що, як виявилося, значно глибші, ніж іще рік тому пророкували найвідоміші футурологи.

Яскравим прикладом став саміт НАТО, що відбувся 11–12 липня в новій штаб-квартирі альянсу. Вперше його відвідав президент США Дональд Трамп. Він увесь час говорив про гроші й оголосив про досягнення домовленості, що країни альянсу вже за півроку почнуть виділяти до 2% ВВП на оборону. У закритому режимі Трамп навіть вимовив цифру 4%, що видається абсолютною фантастикою, бо навіть США нині не дотягують до цього рівня. За результатами саміту ухвалили досить сильну декларацію, однак ключові питання залишилися. Якою мірою США готові й далі захищати світовий ліберальний порядок? Як бути з популістськими і правими тенденціями, що посилюються в ключових столицях Європи? Чи можна довіряти заявам Трампа сьогодні, якщо вчора він стверджував, що Північноатлантичний альянс себе вичерпав?

Недовіра і нерозуміння логіки США ширяться не тільки серед європейської еліти, а й на рівні пересічних виборців. Нині тільки п'ять країн НАТО виділяють 2% ВВП на оборону. На думку західних експертів, якщо ситуація не зміниться кардинально, то вже за рік, до сімдесятиріччя НАТО, дискусії в рамках альянсу відбуватимуться в зовсім іншому ключі. Для України це вкрай важливий, критичний період, оскільки і ми вступаємо в смугу виборів. Уся кримсько-донецька авантюра Путіна мала за головну мету змінити режим у Києві, якщо не на дружній, то бодай на нейтральний щодо Москви. Іншою метою було примусити Захід до діалогу. Схоже, відповідь на запитання про досяжність цих цілей буде вже незабаром.

Будь-яка взаємодія з НАТО є найважливішим аспектом зовнішньої політики України. Саме розширення НАТО стало тим головним подразником, який викликав агресію Росії. В Україні Путін воює не з Майданом, а з ЄС і НАТО як із колективним Заходом. У Брюсселі ж, якщо й усвідомлюють загрозу зі Сходу, то не хочуть вступати у відкриту конфронтацію з Москвою. Німеччина, Франція і Нідерланди проти нашого членства, Угорщину цього разу вдалося обійти, однак крикливий Орбан не заспокоюється і має намір і далі блокувати зближення України з альянсом. Параноїдальна реакція Кремля на плани розміщення в Східній Європі систем ПРО і радарів, на діалоги про надання Грузії й Україні ПДЧ, на прийняття нових членів спочатку проявилася в мюнхенській промові Путіна 2007 року, потім — в агресії проти Грузії 2008-го, потім — в окупації частини території України 2014-го. Напад на Україну став можливим іще й тому, що Захід спасував перед натиском Росії, і ПДЧ, який мали надати Україні і Грузії ще на Бухарестському саміті 2008-го, так і не став реальністю. Обама не зміг або не захотів протистояти агресивній Росії ні в Україні, ні в Сирії. Водночас процес розширення альянсу, проти якого протестував Путін, продовжився. Особливо дивним є прийняття в альянс Балканських країн, яким безпосередня агресія не загрожує. Грузія і Україна розплачуються територіями за політику розширення НАТО, Україна реально бере участь у бойових діях проти ядерної держави, яка не рахує ні своїх, ні чужих втрат, а приймають туди держави Балкан. Пояснення, чому так відбувається, лежить нібито на поверхні. Можна звинувачувати у всіх лихах Путіна або власну еліту однак проблема, як видається, насправді значно глибша.

Світовий порядок порушено. Ми живемо в епоху кризи післявоєнних інститутів безпеки й слабких лідерів, які бояться ухвалювати сміливі рішення і нести за них відповідальність. Повсюдно популізм підмінює справжню політику, а пошук зовнішніх ворогів, заклики до збереження стабільності й створення атмосфери "надзвичайної ситуації" якщо не де-юре, то де-факто стали нормою політичного життя. Навіть Трамп, схоже, переконаний, що інтересам США загрожує не Росія, а надмірне потурання апетитам Німеччини, дефіцит у торгівлі з Китаєм та імміграція з Мексики. Виявилося, що політикам стало вигідніше говорити не про позитивні перспективи, які могли би стати планом розвитку суспільства, а про те, що головною метою є не допустити погіршення. США і ЄС фактично стикнулися з наслідками ними ж здійсненої глобалізації, коли побудовані в інтересах провідних країн Заходу інститути світової політики та економіки виявилися не готовими до виникнення такого явного дисбалансу між багатими і бідними, що спостерігається нині.

Із простою логікою Трампа сперечатися складно. У США величезний зовнішній борг, найбільші у світі витрати на оборону і торговельний дефіцит з основним економічним суперником — Китаєм. При цьому саме на США ніби покладається головна відповідальність за міжнародну безпеку, зокрема у протистоянні з Росією. У розумінні Трампа це порушує логіку відносин — з потенційним агресором не торгують і не грають у футбол. І якщо саме Росія — головний суперник, то можна спробувати з ним домовитися (це просто дешевше), а не поглиблювати конфронтацію. Трамп справедливо вважає, що технологічна перевага Заходу незаперечна. США побоюються не фізичного знищення, а втручання у вибори, внутрішню політику, створення вогнищ напруженості на території інших країн, звідки може походити загроза життєвим інтересам США. Трамп не боїться ядерної Росії, але побоюється механізмів гібридної війни, проти яких захисту ще не вигадали. Якісь пранкери, технологічний збій в електронних мережах, дезінформація, волюнтаризм із погляду завданої шкоди можуть виявитися небезпечнішими за ядерні ракети. Путін розуміє це і саме тому вибудовує відносини зі США ніби за сценарієм холодної війни, через ініціювання підписання нових угод, зокрема щодо ядерної зброї. Насправді будь-які угоди з Росією можуть бути і будуть порушені — рано чи пізно. Без надійної системи покарання порушника, а її, як показує досвід, немає, жодні договори не можуть гарантувати безпеку.

Росія активно працює над побудовою системи політичного впливу у ключових країнах Європи, що ґрунтується на безлічі взаємодіючих чинників. Це і політична альтернатива однополярному світу з домінуванням США, і економічні дивіденди від торгівлі нафтою та газом, і прямій шантаж, і підкуп. У Москві справедливо вважають, що й на Заході ніщо людське еліті не чуже. Чому ж ми в Україні все-таки обираємо Захід? Точно не тому, що він ідеальний. Просто там усе ж таки краще, ніж з імперською Росією. Перефразовуючи Черчилля, можна сказати, що сучасний Захід — це не найліпша конфігурація, частиною якої хотілося б стати, але кращої людство наразі не вигадало.

Навіть у державах, що вважають себе розвиненими і демократичними, відбулося своєрідне насичення демократією і як наслідок — трансформація споконвічних принципів делегування влади. Дедалі частіше спостерігається монополізація права на владу вузькими групами людей, що проголосили себе елітами. Одного разу обрані, вони вважають, що без них держава не зможе існувати. В епоху стрімкої інформатизації і розвитку технологій комунікації виявилося, що демократичні процеси працюють лише частково й призводять до дуже повільної зміни еліт, які просто не встигають за технологічним і соціальним прогресом. Немає припливу нових ідей, еліти виявляються просто не готовими до стрімкої зміни обстановки. Динаміка розвитку суспільств не відповідає викликам часу. Більше немає можливості по шість місяців ухвалювати закони і продовжувати розсилати паперові запрошення. Така ситуація не тільки в Україні, а й на Заході, хоча там ця система працює ефективніше. Не випадково саме Конгрес США, який підлягає контролю виборців кожні два роки, є оплотом американської демократії.

У державах, де система стримувань і противаг вибудувана не так віртуозно, чимдалі частіше виявляється, що демократично обрана влада стає таким собі колективним правителем, якого контролює дуже вузька група осіб. Таку систему влади можна назвати "картельною демократією". Вона виявляється цілком здатною досить довго проектувати свою волю через контроль над ЗМІ, силовими структурами і судами. Контрольований хаос у політичному житті й у законодавчому полі, повна зневага до інтелекту, відсутність соціальних ліфтів, прямого зв'язку між якістю роботи і рівнем життя — ось характерні ознаки "картельної демократії". Коли закони відсутні — це півбіди, але коли вони є, однак повсюдно не виконуються, настає колапс державної машини. У таких умовах жодні виклики перебороти неможливо. Як казав Отто фон Бісмарк, "з поганими законами і хорошими чиновниками ще можна управляти державою. Але при поганих чиновниках не допоможуть і найліпші закони".

Якщо проаналізувати весь комплекс чинників, що визначають рівень розвитку і ступінь впливу тієї чи іншої держави на глобальній арені, то може видатися, що автократичні режими на кшталт російського, китайського або турецького більш ефективні, ніж надто збалансована президентська вертикаль США або складносурядні парламентські демократії Європи. В автократіях не буває нестійких коаліцій, відбувається мінімум гучних відставок, зате є ілюзія дебатів, які відбуваються насправді лише серед членів політичного "картелю". Скоріш за все, і це показує досвід багатьох країн Азії і Південної Америки, автократія справді ефективна, але тільки в короткостроковій історичній перспективі. При забігу на довгу дистанцію на зміну центральній одноособовій владі має приходити надійна система представницької демократії, але побудована так, щоб забезпечувати ефективну змінюваність і підзвітність еліт. "Колективний правитель" нічим не ліпший за одноособового.

Не слід також забувати, що, крім форми здійснення влади, важливу роль у розвитку держави має відігравати центральна національна ідея, можливо політична ідеологія, яка була б панівною в суспільстві, причому саме серед більшості населення, а не тільки серед частини виборців. Така ідея — свободи, плавильного казана, американської мрії — лежить в основі побудови американської моделі держави. Китай виходить з тисячолітніх традицій філософії Конфуція і Лао-цзи (які чудово сполучаються з комуністичною ідеологією), Ізраїль дуже жорстко, на межі порушення прав людини, дотримується концепції "єврейської держави". Крім "союзу вугілля і сталі" в основу ЄС було покладено мрію про "єдину Європу" без кордонів, а нова, автократична Туреччина, не приховує своєї гордості за Османське минуле. Росія робить спроби концептуалізувати ідею "русского мира", хоча, як і в решті випадків, у неї однаково виходить автомат Калашникова. Саме здорове ідеологічне підґрунтя суспільства слугує тим найважливішим чинником, який утримує еліти демократичного суспільства від перетворення на картель. Питання про те, що важливіше — цінності чи матеріальна вигода, є одним із центральних для еліт, і з цим вибором рано чи пізно стикаються всі. Тільки ступінь зрілості нації, сила її демократичних інститутів визначають правильний вибір. Внутрішня єдність, заснована на дотриманні прав людини, законі, рівному для всіх, прозорості й чесності влади є основою поваги, на яку може розраховувати держава на міжнародній арені. Було б перебільшенням сказати, що всі демократії в альянсі ідеальні, але що стосується нових членів, то з "картельним" варіантом у НАТО не беруть.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
  • anatolii anatolii 23 липня, 00:42 Ну навіщо щось вигадувати, навіщо придумувати якісь "картельні демократії"? Люди ж доступною мовою вже давно все пояснили, що існують суспільства відкритого і обмеженого доступу. (І за своє пояснення навіть отримали Нобелівську премію!) Україна відноситься до суспільств обмеженого доступу, яких у світі більшість. А належати до більшості не так вже й страшно. Тим більше , що перебуваючи у такому стані, свіжоспеченим переможцям у війні (саме так!) на внутрішньоукраїнському фронті є ще дуже й дуже багато роботи, окрім того, щоб думати, як перейти до стану суспільства з відкритим доступом. Особливо, якщо взяти до уваги, що ті суспільства (не забувайте, що їх меншість!), які зараз належать до суспільств відкритого доступу, не завжди були саме такими. Тож усьому свій час... згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №38, 13 жовтня-19 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво