Ірландський сплін

У проекті договору з Великою Британією, оприлюдненому ЄС, сказано: якщо не буде знайдено іншого рішення, Північна Ірландія залишиться у "просторі загального регулювання" - у митному союзі й спільному ринку ЄС. Такий варіант урегулювання фактично означає створення митного кордону між різними частинами однієї держави - адже решта Великої Британії цей "простір" залишить. Природно, британський уряд з обуренням відкинув саму можливість піти таким шляхом. Однак крок ЄС не був провокацією, частка провини Лондона в тому, що в проекті з'явилося зазначене формулювання, досить істотна.

500-кілометровий кордон між Великою Британією та Ірландією поки що залишається прозорим, на ньому немає жодної контрольної інфраструктури, немає митників і прикордонників, немає навіть технічних засобів контролю на сотнях автострад і путівців, що перетинають кордон. Такий стан справ сприяє активному співробітництву між сусідами. Обсяг торгівлі між двома державами становить близько 40 млрд дол., майже 15% ірландського експорту припадає на Велику Британію, до того ж значна частина експорту в континентальну частину ЄС також іде транзитом через британську територію. А вже для Північної Ірландії свобода транскордонного пересування має вирішальне значення: у торговельному балансі регіону Ірландія на рівних конкурує з іншими регіонами Великої Британії, чимало північноірландських підданих Її Величності їздять на роботу на південь, до Ірландії. Усе це стало однією з причин, з якої в Північній Ірландії на референдумі 2016 р. більшість висловилася проти виходу з ЄС.

Однак найважливіше в нинішньому статусі кордону інше: він посідає центральне місце в північноірландському врегулюванні. 10 квітня 1998 р. у Белфасті прем'єр-міністри Великої Британії Тоні Блер та Ірландії Берті Ахерн поставили свої підписи під Угодою про мир у Північній Ірландії, відомою також як Угода страсної п'ятниці. Цей документ, сторонами якого були також провідні політичні сили регіону, ознаменував припинення кривавого конфлікту між протестантами-юніоністами, які виступали за збереження Північної Ірландії в складі Великої Британії, і католиками-республіканцями, котрі вимагали приєднання до Ірландії. Британська поліція в регіоні багато десятиліть перебувала на облоговому становищі, а для підтримання бодай якоїсь стабільності Лондон тримав тут сильний військовий контингент.

Угода працює ось уже двадцять років, попри те, що не наблизила вирішення головного питання - про належність регіону. Британці розширили автономію регіону і забезпечили краще представництво католиків, Ірландія вилучила з конституції претензії на британську частину Ольстера (частина цієї історичної ірландської провінції входить до складу республіки). Але в іншому нічого не змінилося. Угода прямо констатує, що більшість у Північній Ірландії хоче залишитися в складі Великої Британії, але значна частина населення регіону й Ірландія хочуть приєднання Ольстера до Ірландії, і нічого із цим зробити не можна. Принаймні нині.

Секрет успіху Угоди простий: вона не врегулювала конфлікту, але створила "зону комфорту" для представників обох громад. Юніоністи зберегли єдність з Лондоном. А в інтересах республіканців був подоланий будь-який поділ з Ірландією. Прибрати кордон для досягнення такого результату було необхідно. І рішення про демонтаж пропускних пунктів стало одним з ухвалених спільно в рамках імплементації досягнутих домовленостей.

Однак за дужками залишилася головна передумова, яка зробила можливим, здавалося б, парадоксальний успіх Угоди: якби обидві країни не були в складі ЄС, якби в процесі інтеграції не був забезпечений необхідний рівень гармонізації правових, управлінських, соціальних систем Ірландії та Великої Британії, про жоден прорив в урегулюванні не йшлося б. Можливо, угоди так і не було б досягнуто - адже гарячих голів по обидві боки барикад завжди вистачало.

Європейський Союз жодного разу не згаданий у документі, але дух Угоди просякнутий принципами єдності європейського інтеграційного простору. Вихід Великої Британії з ЄС зруйнує митний, економічний союз з Ірландією, порушить єдність суспільного простору і поставить під сумнів можливість виконання низки положень Угоди. Отже, головна ставка у переговорах про британсько-ірландський кордон - збереження миру в Північній Ірландії.

Дивно, але проблема Північної Ірландії практично була відсутня в палких дискусіях, які британські політики, громадські діячі й прості громадяни вели напередодні референдуму. Питання здавалося несуттєвим. Тереза Вільєрс, міністр у справах Північної Ірландії в кабінеті Кемерона, заявляла, що "відносини між Великою Британією та Ірландією в частині вільного транскордонного переміщення на десятиліття старші за наше членство в ЄС і ніяк не залежать від останнього". Набагато більшу заклопотаність демонструвало керівництво Ірландії. Ірландський прем'єр Енда Кенні попереджав свого колегу Девіда Кемерона, що необхідно вказати громадськості на потенційні ризики виходу для збереження миру в британському Ольстері. Не домігшись розуміння від Лондона, ірландський уряд навіть провів спрямовану на британську аудиторію активну інформаційну кампанію проти Брекзиту, діючи на межі втручання у внутрішні справи сусіда.

Якщо кордон між Ірландією та британським Ольстером стане схожим на більшість зовнішніх кордонів Євросоюзу - скажімо, буде регулюватися і контролюватися як кордон ЄС з Україною, - це неминуче призведе до істотного обмеження транскордонних зв'язків. На кордоні з'являться митні та фітосанітарні пункти, знизиться швидкість транскордонного товаропотоку, постане питання про порядок працевлаштування громадян двох держав на території сусідньої країни. Нарешті, буде відновлено прикордонний контроль, що створить певні незручності для вільного переміщення людей. Неминучі наслідки такого сценарію - падіння економічної активності по обидві боки кордону, соціально-економічна криза та зростання невдоволення в суспільстві. Звідси недалеко й до поновлення протистояння в британському Ольстері.

Британський уряд нібито визнав усю серйозність проблеми. На початку процесу виходу з ЄС Тереза Мей пообіцяла: вона зробить усе, щоб кордон залишився прозорим і мирне врегулювання не потрапило під удар. Дублін привітав позицію Мей, але попросив роз'яснень із приводу конкретних механізмів вирішення питання про кордон. Однак весь минулий рік британському уряду було ніколи розібратися із цим питанням. Лише під кінець року, коли ірландський прем'єр Лео Варадкар заручився підтримкою керівництва ЄС, обговорення зрушилося з мертвої точки. У грудні на зустрічі прем'єр-міністра Великої Британії Терези Мей з лідерами Євросоюзу в Брюсселі було досягнуто домовленості про варіанти розв'язання проблеми.

Саме тоді вперше було озвучено варіант, який пізніше потрапив в євросоюзівський проект договору з Великою Британією. Власне, у Брюсселі сторони домовилися про три можливі варіанти вирішення "ірландського питання". Перший передбачає укладання нового торгового договору, який встановить митний союз між ЄС і Великою Британією й багато в чому збереже єдиний економічний простір. Цей варіант найбільше імпонує Мей (власне, справедливо буде сказати, що жодних інших варіантів її уряд офіційно й не розглядав).

Однак, по-перше, переговори про новий договір поки що навіть не розпочиналися. По-друге, для частини консерваторів, які активно підтримують Брекзит, і сьогодні будь-який новий економічний союз із Брюсселем неприйнятний, оскільки фактично стане поверненням до диктату ЄС. Мей не може ризикувати підтримкою в партії, що далека від беззастережної. До речі, за збереження митного союзу з ЄС ратує лідер Лейбористської партії Джеремі Корбін, що не додає цій ідеї симпатій у багатьох консерваторів.

Діючи відповідно до другого варіанта, Лондон має надати свої пропозиції щодо технологічних і технічних методів забезпечення транскордонної взаємодії, при цьому не створюючи повноцінної прикордонної інфраструктури. Цей варіант має особливу підтримку правої частини консерваторів - і їхніх представників у кабінеті Мей. Міністр закордонних справ та один з найбільш яскравих прибічників виходу з ЄС Борис Джонсон неодноразово озвучував наміри "використати сучасні технології, щоб зробити кордон контрольованим, але непомітним". Однак досі Лондон не надав жодних конкретних пропозицій стосовно даного варіанта. Та й подібних технологічних рішень, які вже пройшли б апробацію, немає ніде у світі.

ЄС використав третій варіант, який обговорювався в грудні в Брюсселі. Звичайно, складно уявити собі, що якийсь британський кабінет піде на фактичну відмову від суверенітету на частині британської території. Тим більше що такий сценарій створить серйозну економічну базу для сепаратизму: у Брюсселі натякають, що якщо Північна Ірландія залишиться в єдиному просторі регулювання ЄС, можуть бути збережені дотації регіону з боку Євросоюзу (оформлені як транскордонні проекти й допомога прикордонним регіонам). Для кабінету Мей сценарій узагалі самовбивчий: північноірландська Демократична юніоністська партія, партнер по урядовій коаліції, завдяки якому консерваторам вдалося залишитися при владі, не прийме жодних поступок, якщо ті поставлять під сумнів суверенітет Лондона над регіоном.

Скоріш, Брюссель хоче підштовхнути Лондон нарешті всерйоз зайнятися вирішенням ірландського питання. На початку березня голова Європейської ради Дональд Туск фактично висунув Лондону ультиматум: "Якщо Лондон думає, що можливо обговорювати інше питання, не вирішивши ірландського, моя відповідь буде - спочатку Ірландія". Хоч би як хотілося Мей відкласти незручне питання, навряд чи в неї тепер це вийде.

Схоже, питання про ірландський кордон став справжнім каменем спотикання для Лондона у переговорах із Брюсселем. Надії вирішити з Дубліном усі питання по-сусідськи, просто й тихо, не виправдалися. І тепер британському уряду доведеться вибирати між внутрішньополітичною кризою, якщо піде на поступки в ірландському питанні, і міжнародною, якщо спробує проігнорувати ультиматум ЄС. У кожному разі нинішня проблема Лондона змушує в черговий раз задуматися про те, як викручуватися з ситуації, в яку Велика Британія потрапила через безвідповідальність політиків і громадян країни.