Геометрія геополітики - Міжнародна політика - dt.ua

Геометрія геополітики

12 січня, 18:24 Роздрукувати

Різносторонній трикутник Китай—Росія—США.

2017 рік виявився на диво багатим на події, що, схоже, стануть визначальними, з погляду формування нових геополітичних реалій, як мінімум, на середньострокову перспективу. 

На зміну звичним "осям" протистояння і більш-менш очевидному домінуванню США приходять складніші конфігурації, виникнення яких було визначене низкою чинників політичного й економічного характеру.

"Геополітика повернулася, і повернулася, щоб помститися нам за зневагу до уроків історії, яку ми демонстрували в період після холодної війни", — так охарактеризував сучасну ситуацію у світі радник з національної безпеки президента США Макмастер, виступаючи в грудні минулого року у Вашингтоні.

Дуже чесна характеристика нинішнього стану речей на міжнародній арені. 

У світових столицях уже не перший рік серйозно розмірковують над тим, що могло б прийти на зміну звичним елементам архітектури безпеки й усталеним механізмам міжнародної взаємодії, зруйнованим агресивними діями Росії. Стає дедалі очевидніше, що в центрі цієї явленої знову геополітики віднині перебувають не дві, як раніше, а три країни — США, Росія і Китай. 

Протистояння по осі США—СССР/Росія, навколо якої розвивалися всі основні події після Другої світової війни, більше не є центральним елементом оновлених геополітичних концепцій. Про це прямо говориться і в щойно прийнятій Стратегії національної безпеки США, де Китай названо "стратегічним суперником", Росію — "екзистенційною загрозою" і разом їх зараховано в розряд "ревізіоністських держав". 

Віднині головні виклики сучасності, а саме: 1) формування нової архітектури безпеки, зруйнованої агресією Росії проти Грузії та України, небувалим сплеском тероризму та ядерною програмою КНДР; 2) пошук виходу з того стану світової економіки, який цілком можна назвати глухим кутом глобалізації, — належить вирішувати саме в цьому геополітичному трикутнику, зрозуміло, — різносторонньому. 

Процеси глобальної інтеграції, що включали розширення ЄС, формування світової торгової системи в рамках СОТ і мережі масштабних трансконтинентальних договорів про вільну торгівлю (НАФТА й Транстихоокеанський процес США—АСЕАН того приклади), не тільки призупинилися, а й дали задній хід. Спостерігається фактична стагнація "Європейського проекту", стає реальністю Brexit, США вийшли з переговорів про зону вільної торгівлі з Євросоюзом і з Транстихоокеанського партнерства — ось тільки окремі, далеко не вичерпні характеристики згаданого глухого кута. 

Популістські, націоналістичні й ізоляціоністські гасла антиглобалістів, які раніше мали маргінальну підтримку, в нових реаліях стали помітним чинником внутрішньої та зовнішньої політики такого значного переліку країн, включно з самими США, що можна говорити про ознаки формування нового світового порядку, значно більш цинічного, жорсткого, прагматичного й агресивного, ніж раніше. Колективні механізми здійснення міжнародного права на кшталт РБ ООН і ОБСЄ дедалі частіше виявляються неефективними, а паперовим гарантіям безпеки і підписам під договорами більше ніхто не вірить. Надзвичайно грубі порушення Будапештського меморандуму одним із його гарантів і відсутність політичної волі у двох інших його підписантів реалізувати навіть ті слабкі заходи протидії порушникам, які було передбачено цим меморандумом, перетворили його з фундаментального документа системи міжнародної безпеки на небезпечний прецедент. Навіть вихід Росії і США з договорів періоду "розрядки", що вселили у 1980-х і 1990-х надію на сталий мир, виявився не таким помітним, як порушення суверенітету України після ядерного роззброєння. Знову зростають військові бюджети, проводяться небачені за масштабом навчання, поновлюються і розробки ще потужніших зразків зброї масового знищення — все як у старі "добрі" часи. 

Однак з'явилася одна істотна відмінність. Раніше ніхто не міг кинути виклик американській економічній потузі. Тепер же, якщо головну військову загрозу для цивілізованого світу, як і раніше, становить Росія, то в економічному плані ситуація змінилася. У США з'явився реальний конкурент — Китай. 

Протягом останніх десятиліть у Вашингтоні стурбовано стежили за економічним прогресом країни, на чолі якої стоїть Комуністична партія. Однак до певного часу Китай був зосереджений на внутрішніх проблемах, і ті ж американські корпорації радо розміщували там виробництво промислової й навіть високотехнологічної продукції. Очевидно, у США вважали: якщо Китай глибоко загрузне у світовій системі економічних відносин, бажання руйнувати створену систему торгових зв'язків із допомогою військової сили в лідерів КНР не виникне. Однак сьогодні, за словами Макмастера, "Китай і Росія підривають міжнародний порядок і сталість, ігнорують суверенні права їхніх сусідів та міжнародне право". 

США ставлять Росію і Китай в один ряд, коли йдеться про питання безпеки. У Вашингтоні говорять про розробку як у Росії, так і в Китаї космічної зброї, здатної збивати американські супутники. І, до речі, на думку сусідів Китаю по Південно-Східній Азії, дії КНР у Південнокитайському морі (яке, до речі, в різних країнах регіону називають по-різному, як по-різному оцінюють і його правовий статус), дуже мало відрізняються від дій Росії в Грузії та Україні, хіба що людських жертв на незаселених островах і атолах ще не було.

Спостерігачам в Україні не так легко розібратися, у чому суть суперечки за маленькі острови, і нам би дуже хотілося, аби проблемою номер один для США залишалася Росія. Однак слід визнати, що сьогодні це не так. Головним болем номер один для Вашингтона є все-таки Китай, оскільки, крім військової загрози Тайваню та іншим країнам регіону, це — друга економіка у світі, зростання якої за останні 20 років становить у середньому близько 8%. В 2017 р. у світі було побудовано 144 хмарочоси підвищеної поверховості, з них 77 — у Китаї. І якщо раніше на Заході побоювалися комуністичної ідеології, то тепер — капіталістичної економіки КНР. У Китаї понад 20 млн приватних підприємств, і Пекін зовсім не приховує своїх планів глобальної економічної експансії. 

У недавній доповіді Пентагона про бурхливий військовий і економічний розвиток Китаю зазначено: "Можливо, це найбільш грандіозна й амбіційна стратегія сучасності, до якої вдалася одна країна". Сі Цзяньпін був дуже терплячим у русі до своєї мети — добиватися глобальної економічної експансії і при цьому не встрявати в конфлікти, максимально культивувати атмосферу співпраці та взаємодії. Він негайно прийняв запрошення і вперше приїхав у Давос, щойно стало відомо про концепцію президента США Трампа "Америка передусім". Можна стверджувати, що у Швейцарських Альпах народився новий лідер глобалізму, так натхненно Сі Цзяньпін говорив про необхідність зберегти переваги світової торгової системи. 

Яскравим прикладом одного з конкретних проектів, які Китай просуває в рамках концепції "Один пояс — один шлях", стало партнерство КНР та країн Центральної і Східної Європи за формулою 16+1. Створений у 2012 р. дипломатичний формат, який розвивався без гучних фанфар, виявився дуже вдалою формою політичної і економічної взаємодії. Наприкінці листопада в Угорщині відбувся черговий саміт з участю китайського лідера і глав урядів країн ЦСЄ, під час якого китайська сторона барвисто розповідала про плани створення нового Шовкового шляху, про багатомільярдні інвестиції та робочі місця. І, що важливо, — Китай підкреслено демонстрував готовність до партнерства на рівних, без жодних геополітичних претензій. 

Очевидно, що сам собою регіон ЦСЄ для Китаю не такий уже й важливий — товарообіг із країнами регіону заледве перевищує 60 млрд дол. Однак через ці країни лежить шлях у серце Заходу і ЄС, а там — зовсім інші обсяги і обороти. Інвестиції в європейський ринок сьогодні не такі великі, як в американський, однак очевидно, що прогрес у реалізації планів Китаю змінить цю ситуацію. Наприклад, наприкінці грудня було оголошено, що Британсько-китайський інвестиційний фонд на 1 млрд дол., який створюється за двосторонньою міждержавною домовленістю і ставить за мету просування в Європі концепції "Один пояс — один шлях", очолить колишній прем'єр-міністр Великобританії Кемерон. Дуже мало сумнівів у тому, що залучення політиків такого масштабу в просування "поясу" та "шляху" спрямоване передусім на потужне лобіювання китайського бачення нової глобальної економічної інфраструктури.

В аналітичних колах Вашингтона з дедалі більшим занепокоєнням стежать за тим, як Китай блискавично скористався виходом США з Транстихоокеанського партнерства та напруженістю у відносинах між США і ЄС. За оцінками американської розвідки, обсяг китайських інвестицій у 64 країни "Одного поясу — одного шляху" перевищить 1 трлн дол., що в рази перевищує колись знаменитий "план Маршалла" для шести країн Європи, обсяг інвестицій якого в нинішніх доларах становив би всього 150 млрд. Тільки у Шрі-Ланці, Малайзії, Пакистані, Бірмі, Джибуті, Кенії та ОАЕ інвестиції Китаю в портову інфраструктуру становитимуть 250 млрд дол. Китай інвестував 13,6 млрд дол. у Грецію й тепер контролює порт Пірея, розглядаючи цю країну як стратегічні ворота в Європу. Азійський інфраструктурний банк надасть 16 млрд дол. десятьом країнам, включно з Єгиптом, Індією та Оманом. Пекін активно інвестує в порти й залізниці по всій Азії, плануючи створити транспортно-логістичну мережу, яка дозволить виробникам обходитися без контрольованих американцями торговельних шляхів. На додачу до всього, Китай різко збільшив інвестиції в наукові й технологічні розробки, і це тоді коли США обмежують можливості для іноземців працювати в американських дослідних центрах. Заявки на патенти і кількість присуджених учених ступенів у Китаї вже вдвічі перевищили ці показники у США. Китайські компанії вкладають кошти в оптоволоконні лінії зв'язку завдовжки 150 тис. км у 48 країнах Африки, створюють альтернативну систему GPS-навігації в Євразії. 

Висновок, який роблять американські аналітики, простий: Китай реалізує "безпрецедентну за обсягами і цілями програму, стратегічною метою якої є побудова нового регіонального порядку в Євразії, де КНР буде лідером". 

Російська тактика повернення в клуб глобального лідерства абсолютно інша. Зневірившись у досягненні не те що переваги над США, а бодай паритету в галузі промисловості й технологій, Москва зосередилася на силовому сценарії "примусу" Вашингтона до перемовин про новий переділ світу. Грузинська й українська авантюри мали на меті не тільки створити Путіну ореол "збирача російських земель" і зіграти на глибоко вкоріненому навіть у російських лібералах шовінізмі, а й примусити Захід визнати рівноправне становище Росії при розподілі "світового пирога". 

Певна річ, самої агресії проти колишніх "братніх" республік для цього було замало, і в хід пішли методи пропаганди (RT, "Спутник" та інші так звані засоби масової інформації), кібератаки (хакерські атаки, втручання у вибори та в роботу мереж управління інфраструктурою, "фабрики тролів"), політична й економічна корупція (підтримка правих і популістських партій, сепаратистів, бізнес-проектів з очевидним політичним підґрунтям). 

Небажання адміністрації Обами брати активну участь у сирійському врегулюванні відчинило вікно можливості для цинічного втручання армії РФ. Москва пішла на небачене зміцнення альянсу з Туреччиною й Іраном (який, утім, поки що зіграв більше на користь цим країнам, ніж РФ), безпрецедентні домовленості в рамках ОПЕК+ із Саудівською Аравією. На думку аналітиків, "на Близькому Сході складається враження, що Росія всюдисуща". Саме так був сприйнятий недавній візит Путіна в Сирію, Єгипет і Туреччину впродовж одного дня, який ніби продемонстрував настільки дружній і ефективний характер відносин, що протокольні формальності й умовності більше не потрібні, — сторони й так добре розуміють одна одну. 

На тлі фактичної неучасті США в політичному врегулюванні сирійського конфлікту та різкого погіршення відносин Туреччини і США, Росія видається Анкарі ефективним партнером, який цілком здатний надати військову й політичну підтримку, не втручаючись у внутрішні справи й не читаючи нотацій про свободу слова та права людини. Єгипет став предметом особливих інтересів Росії, щойно з'ясувалося, що величезне газове родовище в єгипетських водах Середземного моря готове до експлуатації і Єгипет розглядає варіанти транспортування газу в Європу. Тепер Росія пропонує Єгипту будівництво атомної станції, відновлення польотів, перерваних два роки тому після жорстокого теракту, оренду військових баз. Москва виявляє активність у відносинах із Палестинською автономією, Лівією, Ліваном, Катаром, ОАЕ, Ізраїлем, Іраном та Іраком, часто провокуючи конфлікти (як навколо Іракського Курдистану) і виступаючи потім "посередником" у їх врегулюванні. 

Нічого нового в цьому немає: Росія просто повторює тактику всюдисущої присутності СРСР, тільки тепер з іншими, значно менш рішучими США як конфронтуючою силою. В експертному середовищі є думка, що рішення Трампа про визнання Єрусалима столицею Ізраїлю не тільки було спрямоване на вирішення внутрішньополітичних завдань Білого дому, що цілком очевидно, а й мало на меті зупинити зростання впливу Росії в регіоні, продемонструвавши арабському світу, від кого насправді залежить вирішення ключових і наболілих проблем.

Для експертів давно вже не секрет, що від протистояння США і Росії найбільше виграє Китай. Це — одна з головних формул нового геополітичного трикутника. Зрозуміло, є супутні чинники, що ускладнюють ситуацію. Такі як Північна Корея. Але загалом для Китаю присутність на світовій арені агресивної Росії (яку він, певна річ, не розглядає як загрозу) — позитивний чинник. 

У Пекіні чудово розуміють різницю між військово-економічним потенціалом РФ і США, але якщо уявити союз Москви й Вашингтона, то завдання глобальної експансії для Китаю стане незрівнянно складнішим, коли взагалі здійсненним. Частково тому (є й двосторонні чинники) Китай підтримує РФ у РБ ООН і ШОС, проводить переговори та підписує угоди з Москвою про масштабні проекти, які потім реалізуються виключно на вигідних для Китаю умовах. Китай — єдина країна, якій Путін подарував хай і невеликий, але шмат російської території. 

На прес-конференції в Пекіні, організованій за підсумками історичного XIX з'їзду Компартії Китаю, посол Китаю в Москві Лі Хуей заявив, що "міцніючі російсько-китайські зв'язки всебічного стратегічного співробітництва й партнерства є найважливішими двосторонніми зв'язками у світі". Навряд чи посол став би робити такі заяви без прямих розпоряджень згори, хоча, з іншого боку, ці слова було вкладено у вуста посла, а не високого чиновника в державній ієрархії. У цьому весь Китай.

Певна річ, різносторонній трикутник США—Росія—Китай є серйозним спрощенням нової конфігурації світових "центрів сили". Поки що невизначеним чинником "повернення" геополітики є ЄС. Величезний і важливий ринок, який становить інтерес для всіх гравців, перебуває у трохи загальмованому становищі, пов'язаному, з одного боку, зі складною внутрішньополітичною ситуацією в ряді країн Європи (серед яких Німеччина, Іспанія, Італія, Угорщина, Чехія, Польща), а з іншого — невизначеністю у відносинах зі США. Країни ЄС усе ще розколоті в питаннях біженців та проблеми подальшого розширення, величезної уваги потребує Brexit. Відносини з Росією значною мірою визначаються режимом санкцій, що, безумовно, послабляє обидві сторони. 

Поки що неясно, наскільки Китай зможе скористатися ситуацією, адже в Брюсселі цілком чітко розуміють усі переваги й ризики, пов'язані з приходом КНР на ринок Євросоюзу. Слід також відзначити, що Росія з 2003 р. активно просувала формування ще потужнішого альянсу в Азії — із залученням Індії, намагаючись домінувати навіть у такій компанії, як Росія — Індія — КНР. Однак феноменальне зростання Китаю змінило формулу взаємодії, а зростання потреб Індії в ресурсах і ринках збуту загострило суперництво між двома гігантами Азії. Сьогодні непрості відносини між Китаєм та Індією навряд чи приведуть до їх союзу. Китай усе-таки воліє реалізовувати концепцію "Один пояс — один шлях" із наголосом на слові "один".

Чи є місце для України в майбутньому новому світовому порядку? В умовах агресії з боку Росії для Києва важливо вибудовувати прагматичну і збалансовану політику у відносинах із Пекіном та Вашингтоном. І якщо відносини України зі США справді мають характер стратегічних, і підтримка Вашингтона у протистоянні з РФ є вирішальним чинником стримування агресора, — то з Китаєм ситуація зовсім інакша. 

Україна не стала учасником формату 16+1, не відповівши на запрошення Пекіна. Недавно, через чотири роки після тривалої паузи, відбулося третє засідання українсько-китайської міжурядової комісії, Київ відвідав віце-прем'єр Держради КНР Ма Кай. Однією з цілей його візиту було вияснити реальний настрій вищого українського керівництва щодо подальшого розвитку співробітництва з Китаєм і передати Києву позицію керівництва КНР. 

Заяви, що прозвучали на підтримку України, дисонували з чіткою політичною асоціацією Пекіна з Москвою з ключових для Києва питань безпеки, зокрема в ООН. Новий Шовковий шлях однозначно залишається однією з основних сфер українсько-китайської взаємодії, однак конкретні проекти все ще не стали реальністю. Складається враження, що Пекін показує Києву вікно можливостей і спостерігає за активністю партнера, залишаючи за собою право коригувати ситуацію й вибирати, коли ствердно кивнути головою. Важливо, що віце-прем'єр КНР не тільки висловив сподівання поновити роботу над уже підписаними спільними інфраструктурними проектами, а й заявив про взаємний інтерес підняти українсько-китайські відносини на якісно новий рівень стратегічної взаємодії. 

Однак не слід забувати, що й країни ЦСЄ, зокрема Польща, Угорщина та Болгарія, активно намагаються привернути увагу Пекіна, а вони перебувають всередині цільового ринку — ринку ЄС, і Україна зможе конкурувати з ними, лише маючи на руках ясний і чіткий план співробітництва, що буде цікавий для Китаю. При цьому важливо дотримуватися балансу з інтересами США, адже при Трампі у Вашингтоні все краще вчаться рахувати суми, які виділяються на допомогу іншим країнам із грошей американських платників податків. 

Схоже, формування нової "геометрії" геополітики не буде легким, особливо в контексті майбутніх виборів у РФ і активізації дій Москви, що прагне розширити рівень свободи, нині значно обмеженої режимом санкцій. Тверезий розрахунок, побудований на національних інтересах, дозволить Україні не тільки повернути суверенітет над окупованими територіями, а й зайняти своє, лише їй властиве місце в новій системі світобудови, яка складається в нас на очах. Бездіяльність або прорахунок може загрожувати, в кращому разі, статусом "сірої зони", у гіршому — поглинанням однією з вершин "трикутника". Неважко здогадатися — якою. 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 9
  • Харитон Харитон 14 січня, 14:23 На жаль, потрібно говорити не про геополітичні протистояння, а про цивілізаційні зіткнення. І тому світ дуже скоро стане театром застосування ядерної зброї з ініціативи, збоку цивілізації Заходу, яка вже відчуває, що вона перебуває у цейтноті. Адже у випадку цивілізацій мова не може йти про якісь поступки противнику, а лише про перемогу над ним, про його знищення, до чого Захід завжди був готовий, хто б що б не говорив чи не писав. Ось почитайте і подумайте: «Ради повинні зрозуміти, що ми ніколи не поставимо під загрозу наші принципи й стандарти… правда полягає в тому, що рівновага сил тепер є дуже небезпечним шахрайством, оскільки це — просто ілюзія миру. Дійсність полягає в тому, що ми повинні знайти мир через силу.» ( Р.Рейган, промова 8 березня 1983 року (більш відома як "Імперія зла") Трамп у Польщі: "Фундаментальный вопрос нашего времени – есть ли у Запада желание выжить? Верим ли мы в наши ценности, чтобы защищать их любой ценой? Достаточно ли мы уважаем наших граждан, чтобы защищать свои границы? Есть ли у нас желание и мужество сохранить цивилизацию перед лицом тех, кто может подорвать и уничтожить ее? Точно так же, как Польша не может быть сломлена, я сегодня объявляю, что и Запад никогда не будет сломлен. Наши ценности будут преобладать. Наши люди будут процветать. И наша цивилизация восторжествует." І це саме те, про що говорив Черчилль у Фултоні ще у 1946 році у своїй промові «Мускули миру». І взагалі, Західна цивілізація ніколи не захищалася, а, навпаки, завжди наступала: https://lenta.ru/columns/2017/07/08/dealwithtrump/ згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись Ternarous Ternarous 17 січня, 12:12 Яким чином Вам, Харитоне, вдається суміщати 2 такі несхожі ролі: речника русского міра і речника мами української корупції? Можливо, вони тільки на перший погляд не схожі? Насправді ж, вони доволі близькі. Путіну вигідно, щоб до влади прийшла Тимошенко, щоб влаштувала тут ще один "Український Прорив", чи "ширку", і тоді Україну можна буде брати голими руками. З іншого боку, Тимошенко теж знадобляться союзники, коли прийде до влади, тому обережненько позирає в той бік, не афішуючи свої наміри. І тільки у Вас, Харитоне, на язиці те, що у неї на умі. Так же як і Ви, Харитоне, вона ненавидить Західну Цивілізацію й агітує проти МВФ, бачимо той же знавіснілий антиамериканізм, що й Вас, Харитоне. Коли вона прийде до влади й візьметься виконувати свої популістичні обіцянки про дешевий газ, де вона його візьме? Їй доведеться домовлятись про нього з Путіним, а що навзамін віддасть, то зараз вгадати неможливо. Дубровський писав, що конспірологи можуть бачати крізь стіни, чи принаймні, думають, що можуть. Ви, Харитоне, прозирнули в таємні плани Всесвітнього Ордену Ілюмінатів (чи принаймні думаєте, що зазирнули в них), то може поділитесь інформацією з нами, пересічними громадянами, які не володіють такими чудесними здібностями? Втім, на це не дуже сподіваюсь. Про Орден Ілюмінатів -- це езотерична інформація, тільки для обраних, а пересічним "посполитим" Ви, зазвичай, розказуєте про "клан Кучми". Піпли схавають. згоден 0 не згоден 0 Цитувати ДякуємоПоскаржитись Ternarous Ternarous 16 січня, 17:15 Добряче законспірувались. "Хлопцы, чьи вы будете...?" Не скажу. "А як твоя та добрая ласка...". Все одно не скажу. згоден 0 не згоден 0 Цитувати ДякуємоПоскаржитись Харитон Харитон 16 січня, 01:09 Своїй, Тернаруузе, це тій, лави якої навипередки полишають першими відомо хто. У декого з них навіть нікнейм відповідний: TERNAROUS, наприклад!!! : TERNA- set of three; ( набір з трьох ) ROUS- Гризуни незвичайного розміру, гігантські щуроподібні істоти, These beasts eat practically anything, especially living things, including humans. (Ці тварюки їдять практично все, особливо живих істот, включно з людьми. ) згоден 0 не згоден 0 Цитувати ДякуємоПоскаржитись Ternarous Ternarous 15 січня, 23:18 Своїй, це якій? Дозвольте уточнити. Русскому міру, чи общеславянскому єдінству? Чи "єдіному народу", тобто російському і українському? згоден 0 не згоден 0 Цитувати ДякуємоПоскаржитись Харитон Харитон 15 січня, 22:10 У Кіплінга, Тернароузе, " и с места им не сойти",здається. Але справа не у цьому. Я Західну цивілізацію не ненавиджу, а поважаю. Але перемоги бажаю своїй... згоден 0 не згоден 0 Цитувати ДякуємоПоскаржитись Ternarous Ternarous 15 січня, 14:14 Редьярд Кіплінг: "Запад есть Запад, Восток есть Восток, им не сойтись никогда". Ще один приклад поетичної метафори, яка вводить в оману. А справді, чому "им не сойтись"? Відомі багато прикладів країн Сходу, які перейняли західну ліберальну модель і успішно розвиваються. Вся історія СРСР -- не що інше як історія поступової лібералізації. Союз при Хрущові -- це вже зовсім не те, що при Сталіні, вже нема гулагів і голодоморів, мільйони не сидять по тюрмах. І не розстрілюють за лівий уклонізм чи правий опортунізм. При Брежнєві елементи капіталізму з'являтись почали, хозрасчет і економіка должна бить економной. А при Горбачові так взагалі завісу відкрили. Особисто я вперше книги Поппера і Хаєка побачив власними очима. Те ж саме з Китаєм відбувається. Від соціалізму відмовились. Економіка -- класичний капіталізм. Залишилась однопартійна система, але не факт, що вона втримається. Ваша, Харитоне, поетична натура схильна до драматизування, але насправді ніякого зіткнення цівілізацій взагалі нема. Є поступове притирання, пристосування, народи й держави усе ще вчаться принципам співіснування і ситуація набагато сприятливіша, ніж була в середині 20 ст. чи в часи холодної війни. Взагалі-то, я не дуже розумію, чому Ви так ненавидите Західну Цивілізацію? згоден 0 не згоден 0 Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №20, 26 травня-1 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво