Фактор Джонсона

Брекзит і далі залишається нерозв'язним завданням для британських політиків.

Хоча Борис Джонсон, змінивши очільницю уряду Терезу Мей, досить енергійно узявся за справу, зрушити з місця процес виходу країни з Європейського Союзу йому не вдається, як не вдавалося й його попередниці. Ні зміна риторики, ні погрози на адресу депутатів і Брюсселя, ні перетасування уряду поки що не дали виразного результату. У Джонсона не виходить довести, що він спроможний упоратися з проблемою краще, ніж Мей. Однак ті самі якості нового прем'єра, які не дають йому заручитися підтримкою парламенту в реалізації власного плану, - надмірна жорсткість, категоричність, образливі випади на адресу опонентів і союзників - можуть відіграти позитивну роль в історії Брекзиту й привести нарешті Британію до благополучного виходу з кризи.

Зміна підходу уряду до Брекзиту очевидна. Мей віддавала перевагу компромісному варіянту - рахуватися з жорсткою позицією однопартійців (більшість консерваторів позиціюють себе як захисників британського суверенітету від зазіхань з боку Брюсселя і виступають за значне обмеження формальних зв'язків з континентом після виходу) і зберегти життєво необхідний британській економіці вихід на європейський єдиний ринок і кооперацію з партнерами в ЄС. Джонсон від часу референдуму залишається лідером крила Консервативної партії, яке виступає за жорсткий Брекзит. Ставши прем'єром, Джонсон відразу заявив, що пріоритетом його кабінету стане вихід з ЄС до 31 жовтня 2019 року (новий термін завершення Брекзиту був затверджений у результаті компромісу між Мей і Єврокомісією) за будь-яку ціну, аж до виходу без угоди.

Перед Джонсоном стоять проблеми, що залишилися від часів останнього кабінету Мей: домогтися підтримки парламенту для урядового плану виходу і зберегти підтримку з боку Єврокомісії зокрема і Євросоюзу в цілому. Останнє особливо важливо - адже Джонсон був послідовним і принциповим критиком угоди, яку Мей вдалося погодити з ЄС. Джонсон чимало зробив, щоб провалити угоду в парламенті, й очевидно, що він не став її прихильником і після того, як обійняв посаду прем'єра. В угоді Джонсона не влаштовувала залежність від ЄС, зокрема в ірландському питанні, збереження дії низки законодавчих актів Євросоюзу на території Великої Британії.

Джонсон замість тривалих і копітких переговорів з опонентами й партнерами зробив ставку на тиск і шантаж. Від моменту затвердження на посаді прем'єр-міністра Великої Британії Джонсон заговорив про дострокові парламентські вибори. Аргументував він свою позицію необхідністю "передати рішення щодо Брекзиту в руки людей, які розуміють очікування британців і готові відгукуватися на заклики виборців", однак очевидно, що вів він мову лише про ту частину виборців, які підтримують його власні погляди на Брекзит. Фактично погрожуючи достроковими виборами парламентаріям, Джонсон хотів домогтися від опозиції підтримки його плану виходу з ЄС і вказати однопартійцям на неприпустимість підтримки опозиції (що сам Джонсон іще зовсім нещодавно робив стосовно кабінету Мей).

Від Євросоюзу Джонсон зажадав переглянути низку пунктів угоди про вихід, насамперед щодо кордонів Великої Британії та Ірландії. Джонсон хоче, щоб особливий режим кордону з угоди прибрали, і після виходу країни з ЄС Північна Ірландія не отримала б ніякого особливого статусу ні щодо митного регулювання, ні щодо свободи пересування громадян. Загроза для ЄС з боку Джонсона очевидна: він готовий піти на вихід без угоди, у разі якщо його вимог не почують на континенті. Оскільки "ірландське питання" залишається одним із найбільш принципових не тільки для британців, а й для ЄС, і вся угода ґрунтується на досягнутому за часів Мей компромісі, фактично вимога Джонсона означає поновлення переговорів між Британією і ЄС про умови виходу. Принципова позиція Брюсселя з даного питання озвучувалася вже неодноразово - нових переговорів бути не може, і умови угоди перегляду не підлягають.

Особливе місце в нинішніх розкладах Великої Британії на майбутнє відіграє перспектива особливої торговельної угоди зі США. Американський президент Дональд Трамп активно підштовхував британців до якнайшвидшого виходу з ЄС і до розриву торговельного союзу, натомість обіцяючи створити новий двосторонній торговельний блок. У Мей такий сценарій захвату не викликав зі зрозумілих причин. Насамперед, британська економіка дуже глибоко інтегрована в кооперацію всередині Євросоюзу, і замінити ці зв'язки тіснішим співробітництвом зі США неможливо. Та й сам союз із Вашингтоном виявиться нерівним - британська економіка, яка істотно поступається заокеанському партнеру й яка нині ослаблена через Брекзит, безперечно опиниться в залежному становищі.

Джонсон, на відміну від Мей, цілком прихильний до перспективи нового трансатлантичного союзу. Він не втомлюється повторювати, що всі потенційні втрати в Європі вдасться компенсувати зближенням зі США та зміцненням зв'язків з країнами Співдружности (колишніми британськими колоніями). І дуже цінує політичну підтримку з боку Трампа, який продовжує закликати Лондон тримати жорстку позицію щодо Брюсселя: американський президент, зокрема, запропонував Джонсону не платити 47 млрд євро, які за угодою Велика Британія має внести у фонди ЄС на витрати за програмами, затвердженими ще під час перебування країни в об'єднанні.

Однак політика залякування й тиску не приносить Джонсону успіху. Європейський Союз, у свою чергу, зайняв досить жорстку позицію щодо угоди. Британському прем'єрові не вдалося заручитися підтримкою канцлерки Німеччини Ангели Меркель щодо ірландського питання, а в Єврокомісії заявили: Євросоюз ніколи не піде на ревізію досягнутих раніше домовленостей стосовно Північної Ірландії. Понад те, ЄС перейшов у контратаку на інформаційному фронті, звинувативши уряд Джонсона в неготовности до конструктивної роботи. Офіційні особи ЄС спростували заяви Джонсона про прогрес на переговорах про перегляд угоди. У відповідь на запит Лейбористської партії уряд Фінляндії, яка нині головує в Євросоюзі, заявив, що жодних пропозицій щодо угоди про вихід або щодо її реалізації від британського кабінету не надходило.

Не вдається розіграти Джонсону й американську карту. Позицію Трампа у Вашингтоні підтримують далеко не всі. У Конгресі проєкти нової великої угоди з Великою Британією не мають підтримки. Принаймні в обхід існуючих нині домовленостей з Євросоюзом. А днями спікерка Палати представників Конгресу Ненсі Пелозі заявила, що США ніколи не підтримають кроків британського кабінету, які можуть поставити під загрозу мирні угоди щодо Північної Ірландії від 1998 року (тоді американці були в ролі посередника в переговорах).

Однак головної поразки на сьогодні Джонсон зазнав у британському парламенті. 4 вересня він програв опозиції, до якої приєдналися й два десятки депутатів від Консервативної партії. Депутати проголосували за зміни в порядку денному парламенту, що дозволяє їм порушити питання про відтермінування Брекзиту на три місяці - до 31 січня 2020 року. Фактично йдеться про те, що парламент може перебрати на себе нагляд за процесом Брекзиту, тримаючи під постійним контролем кроки уряду та позбавивши кабінет свободи маневру. Тепер опозиція збирається ухвалити рішення, яке змусить прем'єра погодитися з перенесенням дати виходу й закриє можливість виходу Великої Британії з ЄС без угоди.

За часів Мей опозиція кабінету виступала виключно деструктивною силою, провалюючи один за одним урядові плани виходу країни з Європейського Союзу. Але об'єднатися для вироблення й затвердження альтернативного порядку денного Брекзиту ті сили, що виступали єдиним фронтом проти кабінету Мей, жодного разу не змогли. Усі запропоновані "знизу" проєкти - плани виходу, механізми моніторингу процесу або вирішення окремих питань - парламент провалював з іще більш розгромним рахунком, ніж пропозиції уряду. Тепер же опозиція об'єдналася не для того, щоб провалити черговий план прем'єра, а для того, щоб підтримати альтернативний сценарій.

Тому найбільш принциповою відмінністю нинішньої ситуації від тієї, що була за часів кабінету Мей, є поступове формування постійної міжпартійної опозиції уряду Джонсона, до якої приєдналася частина депутатів від Консервативної партії. Ухвалений законопроєкт, який дає депутатам можливість контролювати процес виходу країни з Євросоюзу, фактично став установчим актом широкої опозиції. Радикалізм Джонсона спричинив невдоволення надто багатьох у парламенті і вможливлює тісну взаємодію дуже різних політичних сил. Хоча дружити проти когось - не найкраща основа для творення. Може виявитися, що широка опозиція буде спроможна зробити раніше неможливе: забезпечити співпрацю різних політичних сил у розв'язанні проблеми Брекзиту.

Саме цього бракувало для успіху всі попередні роки. Партії, фракції, окремі групи депутатів постійно ставили свої політичні інтереси вище за інтереси Британії і розглядали наростання кризи в країні як звичайне поле політичної боротьби. Власні електоральні перспективи та політичні амбіції залишалися важливішими, ніж загроза соціяльно-економічного колапсу країни. Можливо, Джонсон доможеться успіху там, де не зміг Брекзит: об'єднає в боротьбі проти себе достатню кількість депутатів, щоб ухвалити принципові рішення щодо м'якого виходу країни з Євросоюзу. Мей з її прагненням компромісу не викликала такого сильного неприйняття, як Джонсон. А борючись проти Джонсона, широка опозиція боротиметься і проти виходу без угоди, і проти найжорсткішого сценарію виходу - тобто з розірванням більшости зв'язків з Європейським Союзом, - адже саме такого курсу дотримується нинішній британський кабінет.

І тоді, можливо, період правління Джонсона принесе нарешті Великій Британії успішний вихід з кризи. Не завдяки прем'єру, а всупереч йому.