Експортний потенціал України: шлях до відродження - Міжнародна політика - dt.ua

Експортний потенціал України: шлях до відродження

14 серпня, 2015, 22:01 Роздрукувати Випуск №28-29, 14 серпня-21 серпня

Цілком природно, що після Революції Гідності увага суспільства зосередилася насамперед на зміні або корекції інститутів влади. У полі уваги опинилися і повноваження президента, і численні регулятивні комітети та комісії, яких у нас без ліку. Проте, як дається, трохи забули, що цю надбудову тримає і годує реальна економіка, що бюджет формує виробництво, а не фіскальна і митна служби — ці всього лише дбайливі його збирачі.

 

Цілком природно, що після Революції Гідності увага суспільства зосередилася насамперед на зміні або корекції інститутів влади. 

У полі уваги опинилися і повноваження президента, і численні регулятивні комітети та комісії, яких у нас без ліку. Проте, як дається, трохи забули, що цю надбудову тримає і годує реальна економіка, що бюджет формує виробництво, а не фіскальна і митна служби — ці всього лише дбайливі його збирачі.

А тим часом економічна активність згортається, і криза нікуди не пішла з України. Бо однією з базових її причин є невідповідна імпортоорієнтована модель розвитку країни. "Більше привеземо — більше "обмитнимо", таким було гасло "папєрєдніков" безпосередніх і деяких з іще давніших. Ну а те, що менше виробимо самі, — це буде проблема наступних поколінь, а не чинного уряду. Така позиція вкрай небезпечна і потребує конструктивної критики.

Насамперед тому, що в країнах, на які ми хочемо рівнятися — Німеччині, США, Великій Британії, Швеції, митні платежі становлять кілька відсотків дохідної частини бюджету. В Україні — майже третину. Замість приростання експортом — тобто створення нових робочих місць, нових виробництв, освоєння нових внутрішніх можливостей і живого внутрішнього ринку, відбувалося (і ще триває!) створення нації "купи-продай". А це шлях до зникнення зі списку перспективних на користь списку країн-невдах. У 1993–1997 рр. експорт України був сумірний з експортом Туреччини, Польщі, Чеської Республіки. Впродовж 2011—2014 рр. він катастрофічно скорочувався і нині становить 25—30% від показників цих держав (Польща — 218 млрд, Туреччина — 176, ЧР — 147, Україна — 52 млрд дол. США). Це що, під Прагою родовище золота локалізувалося? Чи, може, у Польщі стали більше вугілля видобувати? Та ні, це у нас перестали виробляти скло, іграшки, електроприлади й інструменти і завозять їх тепер з КНР, РФ, тих-таки Польщі й Туреччини.

За розрахунками Світового банку, частка високотехнологічного експорту в країнах, де економіка швидко зростає, досягає 40%, у розвинених країнах — 25. В Україні — лише 6%, причому в останні роки спостерігається тенденція до зниження й цього смішного показника. Видобування і вивезення сировини не тільки виснажують землю й надра, вони перетворюють Україну з майстра на підручного. З усіма наслідками для кваліфікації та оплати праці. Вихід простий — поставити економіку з голови на ноги, як було раніше. Виробляти й експортувати. Для України це природно тим більше, що наша економіка традиційно була експортоорієнтованою: такою вона була ще за часів СРСР, і це можна досить швидко відродити нині.

Об'єктивною жертвою імпортоорієнтованої моделі розвитку стала й уся система просування торговельно-економічних інтересів держави за кордоном. Її на сьогодні, за великим рахунком, просто не існує. Чому це сталося? Чи є ліки, чи пацієнт уже геть холодний? Відповіді на ці запитання важливі не менше, ніж реформа прокуратури, бо й зарплати прокурорів теж забезпечує виробництво. Якщо відновимо інструмент — зможемо допомогти успішно виходити на зовнішні ринки тим, хто ще може і хоче виробляти високотехнологічну, інноваційну продукцію і послуги. А відтак заохотимо весь промислово-аграрно-технологічний комплекс України прагнути більшого. Та й зовнішні інвестиції зростуть у рази.

Починати відродження комплексу національного зовнішньоторговельного забезпечення слід з відповіді на три запитання: "ЩО? КУДИ? ЯК?". Що експортувати, тобто як належно сформулювати замовлення на експорт? Куди краще експортувати? Як це зробити, тобто які інструменти застосовувати?

Зрозуміло, що всі три запитання пов'язані. 

Відповідь на запитання "ЩО?" знаходимо в результаті аналізу іноземних ринків. Вивчаємо пропозиції держав, місцевих бізнесів, пропозиції місцевих самоврядних структур і громадянського суспільства. Завдяки електронним засобам спілкування і маркетингу робити це нині не так витратно, а головне — порівняно швидко. З двома важливими застереженнями. Перше: без перевірки на місці тут не обійтися; друге: враховувати, який експорт Україні вигідно розвивати, а який ні.

Пріоритети експорту — окреме важливе питання. Його комплексно досліджували експерти київського Інституту суспільно-економічних досліджень (ІСЕД). Використовуючи методику міжнародних економічних організацій, вони дійшли висновку, що сучасні галузі економіки України можна поділити умовно на чотири категорії: стратегічні лідери, потенційні лідери, поточні лідери і проблемні галузі. До першої належать, наприклад, комп'ютерне програмування, виробництво машин і устаткування, до другої — фармацевтична продукція і телекомунікації, до третьої — металургія, сільське господарство, хімічне виробництво. Четверта категорія — малоперспективні видобування вугілля чи виробництво текстилю. Товари з першої та другої категорій роблять український експорт наступальним і залучають інвестиції. Саме таким шляхом — знаходження перспективних сегментів і їх преференційного розвитку — йшли згадані вище сусідні країни і отримали результат. Тому простий, як на перший погляд, портфель "ЩО?" вимагає розуміння внутрішніх можливостей, реалістичної оцінки та відповідальності. 

Відповідь на запитання "КУДИ?" теж не така проста, як може здатися. Через те насамперед, що ринки і споживачі конкурують. І не всяка конкуренція чесна. Потрібно оцінити реалістичність запитів. Вивчити досвід присутності на ринку, звідки йде запит. Перевірити інформацію з багатьох джерел. І, нарешті, спілкуватися з реальними споживачами або замовниками. Портфель "КУДИ?" вимагає від нас чимало часу, а головне — кваліфікації, зокрема не поверхового знання країн, регіонів, специфіки культури спілкування. Словом — суцільної чайної церемонії.

Відповідь на запитання "ЯК?", мабуть, найскладніша. Історія 24 років незалежності — це ілюстрація невизначеності наших урядовців щодо інструментів експортної політики, цього ключового питання. Я б навіть запровадив для майбутніх дисертантів псевдотермін — "феномен іманентної волатильності". Від СРСР Україна 1991 року успадкувала систему торговельних представництв, які були частиною посольств. Ця схема відображала факт державної економіки і, отже, державного контролю за експортом. І перші українські посольства теж обростали торгпредствами. Та лихо було не в цьому. А в тому, що в СРСР запозичили також і систему двох куруючих-конкуруючих міністерств — Міністерства закордонних справ і Міністерства зовнішньої торгівлі, яке в нас злили з Міністерством економіки. Послом керувало МЗС, торгпредом — Мінекономіки. У тоталітарному суспільстві система працювала, бо за всім був тотальний нагляд. У пострадянській державі система перестала працювати. Взаємодія двох ключових сфер інтересів часто перетворювалася на взаємодію двох персон, і не завжди мирну. А за спиною людей стояли два відомства, кожне з яких хотіло лаврів і посад тільки для себе.

З огляду на це чотири рази за останні 24 роки відбувалися зміни алгоритму зовнішньої торгівлі й експортного сприяння: від Мінекономіки до МЗС і назад, від торгових представників до економічних відділів або економічних радників і назад. Щоразу це потребувало ресурсів, звільнень та переведень десятків і сотень держслужбовців і, у підсумку, розбалансовувало систему. А відтак надсилало хибні сигнали контрагентам за кордоном, покупцям і продавцям. На додачу до всього свої власні експортні закордонні мережі почали створювати великі українські експортери: металу, вуглеводнів, харчових продуктів, агротоварів, військово-технічної продукції. Менші виробники товарів і послуг шукали допомоги у Торгово-промислової палати. Такі послуги надавали й Українська спілка промисловців і підприємців, Міжнародна торгова палата і навіть обласні адміністрації та окремі міністерства й відомства. І ще в цих непрозорих водах з'явилося багато сумнівних посередників, часто з-за кордону — до речі, східного, а ще частіше — власних пройдисвітів, які маскувалися під закордон. 

Наслідком такої так званої свободи стало, по-перше, розпорошення ресурсів. По-друге, знизилася якість товарів і послуг. По-третє, нерідко виробник доручав вести справи двом-трьом представникам одночасно. Пам'ятаю, як серйозну авіаційну техніку українська компанія саме таким чином продавала у великій близькосхідній країні. Два її представники билися за тендер, а виграла його російська компанія, акредитована в Об'єднаних Арабських Еміратах. Аналогічно українці програли трубний тендер в Азербайджані, бо організовували його через… Лондон. І таких прикладів безліч. 

Зрозуміло, що нікому не вигідно, щоб такий стан справ тривав і далі. Кажу "тривав і далі" тому, що розпочатий іще п'ять років тому процес чергової передачі осіб і відповідальності за експортну політику і практику з Мінекономіки до МЗС так і не завершився належним чином. Отже, потрібно шукати новий алгоритм. Яким би він міг бути за сучасних умов?

Є досвід багатьох країн, які визнані як експортоорієнтовані і які створили успішні структури багато років тому. Саме їхній досвід і можна перейняти. Це, наприклад, Німеччина, Австрія і Данія в Європі, Південна Корея в Азії, Мексика в Америці та ін. Є такі, де все одержавлено (приклад — поруч, за північним кордоном). Є такі, де максимальна лібералізація, — це Сполучені Штати. Не все, що працює у них, працюватиме у нас, але успішні підходи, наприклад, Литви або Канади, цілком можна брати за основу. Головне, що базові елементи в нас є. 

У канадському міністерстві закордонних справ, торгівлі і розвитку під політичним керівництвом міністра закордонних справ другою особою з належним титулом є міністр міжнародної торгівлі. Як і його колега-дипломат, він політик, член парламенту. У складі більшості посольств працюють торговельні місії, якими політично опікується цей міністр. Свої пріоритети вони виробляють у співпраці з відповідними територіальними управліннями МЗС. Якість роботи кожного такого великого або малого офісу визначається якістю послуг, які вони безоплатно надають канадським компаніям, на що витрачається до 80% їхнього робочого часу. При цьому більшість звернень — від малого або середнього бізнесу. Бо такі гіганти, як "Бомбардьє" в авіації або "Баррік Голд" у гірництві, здебільшого самі дають собі раду в зарубіжжі. 

Литовська схема трохи інакша: менша країна — і тільки міністр закордонних справ. Торгові аташе працюють у складі посольств і призначаються міністром господарства (економіки) за погодженням з дипломатією, але рішення щодо кількості і сфери їхніх пріоритетів теж за міністром закордонних справ, який очолює Раду економічної дипломатії при уряді. Отже, в обох успішних країнах бачимо провідну політичну роль МЗС і потужне наповнення від мінекономіки. В українському варіанті за останній рік департамент економічного співробітництва в МЗС спершу скоротили, потім узагалі перетворили на управління, а співробітників "розтасували" або у протокольні, або у безпекові відділи.

Головне ж не в цьому. І в канадському, і в литовському, і в корейському, і в усіх інших успішних схемах на додачу до цих двох опор діють іще третя й четверта. Третьою є державне експортно-кредитне агентство (ЕКА), яке, приміром у Канаді, фактично купує у національного виробника товари/послуги, виступаючи посередником-гарантом, і продає їх іноземному покупцеві. Такого агентства в Україні немає, хоча про потребу в ньому говорять уже чи не десяток років і з чим усі згодні. "Папєрєднікам" і без агентства було солодко. Однак і сьогодні руху немає, бо одні члени коаліції все турбуються, аби така приваблива установа не потрапила до рук інших партнерів по коаліції. ЕКА має створюватися як окрема організація публічного права, тобто на основі окремого закону, і має бути виведене з системи держорганів. Його формат — публічне акціонерне товариство, при цьому власником контрольного пакета акцій стає держава. У канадського ЕКА понад половина контрактів, знову ж таки, — з малим і середнім бізнесом.

Ну а четверта, головна опора успішного експорту — це громадянське суспільство, яке виступає у формі бізнесу та його асоціацій, торгових палат, тобто різного роду громадських організацій сприяння експорту.

Якщо подивимося на структуру чинного українського уряду то все, теоретично, не гірше, ніж у далекій Канаді чи ближчій Литві. Зовнішні зносини забезпечують два відомства — Міністерство закордонних справ і Міністерство економіки і торгівлі. Перше в особі посла представлене за кордоном. Друге має надавати інформацію про стан національної економіки й експортний потенціал, вивчати, в особі радника з економічних питань у посольстві, інтереси в країні перебування. Є підстави сподіватися, що створення експортно-кредитного агентства все-таки невдовзі відбудеться — подібні органи діють у більшості кран світу, і Україна нерідко програє саме тому, що такої установи не має, а відтак і її компанії програють іноземним. А ось із четвертим, найважливішим елементом — велика проблема. Немає розуміння ролі громадських організацій — промоутерів експорту — ну й нехай. Уряд цього не хоче помічати. Громадські активісти вимагають звернути на це увагу. Експерти бачать невідповідність чинних структур новим завданням і пропонують свої підходи до їх вирішення.

Саме громадські організації сприяння експорту здатні стати місцем "зустрічі" оцінок від українських дипустанов, пропозицій від іноземних споживачів та інформації від вітчизняних виробників. Подібні організації нині широко розповсюджені у світі. Це гнучкі структури, які не обтяжені апаратами та прив'язаністю до урядових інституцій. Вони отримують політичну й економічну інформацію від офіційних структур, які їх не сахаються як чорт ладану, вони аналізують іноземні й вітчизняні ринки і тому працюють швидше й ефективніше, ніж держава. Вони бачать інтереси бізнесу і пов'язують їх, а не намагаються бізнесом командувати. Вони й дадуть відповіді на запитання "ЩО? КУДИ? ЯК?".

Чи маємо ми підстави сподіватися, що такі громадські організації налагодять співпрацю з офіційними структурами? Чи достатньо фахові у нас ці структури?

Дипломатична присутність України у світі, попри її незначну вагу у світовій економіці, доволі велика — 88 країн і вісім міжнародних організацій. У переважній більшості установ є фахівець із зовнішньоекономічних зв'язків, а у великих установах — спеціалізовані відділи. Є ще понад три десятки консульських установ, які, в межах повноважень, теж вивчають можливості розвитку торговельно-економічного співробітництва в цілому й експорту насамперед. Фахівці, які в них працюють, мають (принаймні повинні мати) відповідну освіту і досвід. Українські громадяни, платники податків так само мають підстави розраховувати на належну віддачу від їхньої закордонної присутності. 

А тим часом дипустанови нещадно скорочують кількісно, їм мінімізують бюджети на функціонування, зв'язок, транспорт. Чимало з них не мають керівників, деякі дипустанови скоротилися більше ніж удвічі... Тому логічно припустити, що інтерес громадськості вони мали би сприймати як щирі наміри допомогти, а не як втручання у власну вотчину. Держава для людей, а не навпаки — це те, заради чого, за великим рахунком, стояв Майдан.

Згадані громадські організації будуть успішніші, якщо включатимуть людей з дипломатичним, зовнішньоекономічним досвідом. Вони працювали на всіх континентах, їздили туди не у відрядження чи на відпочинок, а роками жили там, налагодили тисячі зв'язків і з офіційними особами, і з бізнесом, і з громадянським суспільством, що сприятиме швидшому досягненню результату. 

Ось одна з ініціатив, яку громадські організації вже готові запропонувати уряду як додаткову можливість підтримати експорт. У низці країн у нас акредитовані почесні консули України, тамтешні жителі сприяють захисту інтересів громадян і інституцій нашої держави. Досвід позитивний, витрат держава не зазнає, а користь отримує очевидну. Чому б не створити інститут почесних торгових представників з місцевих жителів? Це могли би бути впливові бізнесмени, які мають тісний зв'язок з Україною — колишні студенти українських вишів, активні інвестори, особи українського походження. Є інформація, що Світовий конгрес українців уже висловив готовність долучитися до пошуку кандидатур. Це зовсім не означає, що йтиметься обов'язково про громадян — етнічних українців. І справді, погодьтеся, що багатосоттисячна українська діаспора у Бразилії або активна українська громада в Австралії краще знають місцеве бізнес-середовище і зацікавлених в українському експорті громадян, ніж тамтешні наші дипломати числом аж п'ять осіб у кращому разі. Уявляю, що такий підхід може сприйматися скептично. Мовляв, експорт держави — це мільярди, і чим тут посприяють навіть найповажніші приватні особи з титулом почесного торгового представника? Відповідь скептикам проста: саме приватна ініціатива мотивованих людей змінює світ. Постанови уряду це лише фіксують.

Інша практична ініціатива — створення галузевих або географічних громадських бізнес-груп. Перші з них уже формуються. Приклад — "Бізнес-асоціація Україна—Нігерія", що об'єднала близько 30 осіб. Асоціацію очолив бізнесмен, на її установчих зборах були присутні новопризначений посол України, фахівці з МЗС і Торгово-промислової палати, Громадської ради при комітеті в закордонних справах Верховної Ради України. Подібну асоціацію мають намір створити для великої азійської країни. Хто? Українські середньої ваги бізнесмени, які їздять туди й експортують, попри всі проблеми, вже з десяток років.

Ще одна структура, більш "одержавлена", створюється нині для однієї арабської країни. Значну роль у ній відіграватиме Торгово-промислова палата України. На Близькому Сході зберігаються традиції страхувати ділові зв'язки офіційним елементом. Бачення ТПП України як квазіурядової структури, що недалеко від реальності, в цьому випадку спрацьовує позитивно. 

Словом, на низовому рівні сьогодні зароджується багато цікавих ініціатив, що свідчить про остаточну відмову бізнесу діяти за адміністративною вказівкою. Українські ділові люди свідомі своїх експортних можливостей, особливо зважаючи на нинішню низьку купівельну спроможність наших громадян, і готові зробити свій внесок у відродження країни. Від уряду вони очікують насамперед готовності сприяти їм у цьому русі: завершення перманентної реформи зовнішньоторговельної структури, надання їй належних повноважень, створення експортно-кредитного агентства і, головне, однозначного сигналу орієнтуватися на громадські структури, які об'єднуватимуть малий і середній бізнес, експортерів-виробників. Комітети Верховної Ради України у закордонних справах та з питань промислової політики і підприємництва вже висловилися за всебічну підтримку такого підходу. Ініціативи громадськості, такі помітні у боротьбі з корупцією, в інформаційній політиці, у підтримці Збройних сил, мають так само продуктивно проявитися й у відродженні України.

 
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво