Дорогою до Москви

Напередодні московських самітів - глав держав ОДКБ та Євразійського союзу - Київ минулого тижня відвідали президенти країн, які вважаються найближчими союзниками Кремля, - глава Білорусі Олександр Лукашенко і Казахстану - Нурсултан Назарбаєв.

Символічні візити супроводжувалися гучними публічними заявами та неоднозначними обіцянками на переговорах.

Н.Назарбаєв перед поїздкою до Києва назвав "безмозким" того, хто виступає за відтворення СРСР, і заявив, що внаслідок кризи Євразійський союз опинився під загрозою. Цікаво, кого він мав на увазі? В Україні ж "єлбаси" не тільки пообіцяв поставити українцям екібастузьке вугілля та відновити українсько-казахське військово-технічне співробітництво, а також виступив за територіальну цілісність нашої країни.

О.Лукашенко, своєю чергою, назвав "нерозумною і безмозкою" політику Росії із заборони на поставки з Білорусі м'ясної продукції. У Києві ж повідомив, що в Білорусі транслюватиметься один із українських телеканалів та... висловився за територіальну цілісність України.

При цьому обидва президенти побажали зробити свій внесок в урегулювання ситуації на Донбасі.

Зважаючи на те, що під час березневого голосування на Генасамблеї ООН резолюції про територіальну цілісність України казахська делегація утрималася, а білоруська - виступила проти, нинішні заяви Н.Назарбаєва та О.Лукашенка означають принципову зміну позицій Астани і Мінська. Для нас, українців, чия країна зазнала агресії з боку Росії, це важливо. Але в Києві не плекають ілюзій стосовно мотивів цих авторитарних політиків, які демонстративно погодилися приїхати в українську столицю напередодні самітів ОДКБ та Євразійського союзу.

Якщо Володимир Путін - прибічник "русского мира", то Олександр Лукашенко - "восточнославянского мира", а Нурсултан Назарбаєв - "евразийского". Усі вони - лідери авторитарні. Тією чи іншою мірою, але ці політики бачать Україну в єдиному - економічному, політичному, військовому, культурному - просторі зі своїми країнами. І прагнуть зберегти Україну в пострадянському заповіднику.

Але залежні від Росії Білорусь і Казахстан сьогодні перебувають у непростій економічній і політичній ситуації, яка й підштовхує їхніх лідерів до нетривіальних дій.

Економічна криза, падіння цін на нафту та обвал російського рубля негативно позначаються на командній білоруській економіці, залежній від російських субсидій і поставок нафти. Експерти оцінюють нинішній стан економіки Білорусі як "досить невеселий": субсидії Москви можуть скоротитися, доходи від експорту нафтопродуктів - знизитися, а продукція білоруського машинобудування сьогодні й так із труднощами знаходить ринки збуту.

Ось і вимагає О.Лукашенко, щоб Росія розплачувалася з Білоруссю не рублями, а твердою валютою. Мінськ гостро потребує доларів і євро: валютний ринок у Білорусі дуже нестійкий, і, за словами білоруських економістів, девальвація може статися в будь-який момент. А якщо Росія не дасть грошей, то це може не просто підірвати економіку Білорусі, а й призвести до соціальних потрясінь, перед якими режиму Лукашенка не вистояти.

Одне слово, для фрондуючого О.Лукашенка візит до Києва - це спосіб роздратувати В.Путіна, натиснути на нього у спробі вибити додаткові гроші. Адже "бацька" добре розумів, як його візит і слова сприймуть у Москві. І реакція депутатів Держдуми не забарилася: Михайло Ємельянов із фракції "Справедливая Россия", зокрема, назвав дії О.Лукашенка "зрадою Росії". А кремлівський володар не може допустити, щоб партнер із Союзної держави пішов на Захід.

Мотиви ж казахського президента трохи інші, ніж у його білоруського колеги. Хоча економічна ситуація в Казахстану краща, ніж у Білорусі, але росіяни, що населяють індустріально розвинені північні райони (це 22-24% від усього населення республіки), становлять для Н.Назарбаєва серйозну проблему: він напевно ж пам'ятає слова В.Путіна, що, мовляв, у казахів ніколи не було державності.

До того ж перед 74-річним Нурсултаном Назарбаєвим стоїть проблема наступника. На тлі падіння цін на нафту і зменшення надходжень до казахського бюджету все це загрожує Казахстану дестабілізацією ситуації. В Астані пам'ятають заворушення в західноказахському нафтовому містечку Жанаозен у грудні
2011 р., під час яких загинули десятки людей, і бояться їх повторень.

Отож Н.Назарбаєв змушений максимально враховувати думку Кремля, намагаючись не допустити появи "зелених чоловічків" в Акмолінській, Карагандинській, Костанайській, Павлодарській, Північно-Казахстанській та Східно-Казахстанській областях. І вгамувати ці страхи "єлбаси" не може навіть Пекін, своєю чергою, зацікавлений у тому, щоб у сусідній країні, де живуть уйгури, все було спокійно.

За інформацією DT.UA, ініційований Нурсултаном Назарбаєвим приїзд до Києва, де він запропонував себе в ролі "чесного менеджера" в урегулюванні конфлікту, був організований казахами на прохання росіян, котрі домагаються перенесення переговорів контактної групи з Мінська в Астану. Важко зрозуміти мотиви, якими керується російська дипломатія. За однією з версій наших інформованих джерел, мінські домовленості створюють Кремлю дискомфорт, зв'язують йому руки, оскільки під ними стоїть підпис посла Росії в Україні Михайла Зурабова. І хоча зміна місця проведення зустрічей контактної групи не знімає з Росії взятих на себе зобов'язань, правовий нігілізм Москви дозволяє їй формально відмовитися від документа, підписаного в Мінську. Тим більше що з боку Росії постійно лунають обвинувачення на адресу Києва - мовляв, він не виконує взятих на себе зобов'язань.

Пропозиції Назарбаєва (який продовжує й далі говорити про громадянську війну в Україні) щодо проведення переговорів із врегулювання кризи в Астані не знайшли відгуку в Києві. Втім, за словами поінформованих співрозмовників DT.UA, ні Н.Назарбаєв, ні О.Лукашенко й не сподіваються, що українська сторона погодиться прийняти їхні посередницькі послуги.

Проте і вважати свою місію невдалою в них також немає підстав: Мінськ і Астана продемонстрували Заходу та світу свою готовність стати посередниками, заробляючи на цьому очки на міжнародній арені. А посередництво, навіть деклароване, на думку наших співрозмовників, "дозволяє їм уникнути санкцій". Олександр Лукашенко тим більше має привід бути задоволеним, оскільки Мінськ постійно згадується у світових мас-медіа як місце проведення переговорів контактної групи.

Ці ситуативні інтереси Н.Назарбаєва та О.Лукашенка вирішили вигідно використати в Києві, коли погоджувалися з пропозицією казахського президента приїхати в Україну і, своєю чергою, запрошували його білоруського колегу в українську столицю. Для української дипломатії приїзд президентів був важливий хоча б тому, що присутні в Києві "бацька" і "єлбаси" демонстрували відсутність єдності в Євразійському союзі, а отже - і нестійкість цього інтеграційного об'єднання.

Судячи з коментарів у світових мас-медіа, задумане вдалося. Ось і російський опозиціонер Борис Нємцов вважає, що візити двох президентів до Києва означають, що Митного союзу вже насправді немає, "бо коли люди перебувають у союзі, вони так не поводяться. Вони не називають своїх партнерів безмозкими ідіотами".

Реальність, звісно ж, складніша. Що й показали переговори в Москві у рамках Євразійської економічної ради.

Але також очевидно, що О.Лукашенко та Н.Назарбаєв не хочуть бути в тіні російського орла і постраждати від санкцій. Тим більше що вони зацікавлені в розвитку торгово-економічних відносин із Україною: Мінську й Астані потрібен ринок збуту
своєї продукції сільського господарства і машинобудування. Представники Казахстану навіть запевняють, що в рамках Євразійського союзу Астана активно запобігатиме створенню перешкод для торгівлі України з цим об'єднанням.

Київ, своєю чергою, також хоче зупинити падіння товарообігу і зміцнити свої позиції на ринках країн Євразійського союзу, "заробити там грошей". До того ж через Білорусь і Казахстан наша країна, як через "задні двері", може ввійти й на російський ринок. А ось чи вдасться реалізувати ці та інші плани - ще те питання. І відповідь на нього в більшості випадків міститься у Москві.

Ось, наприклад, Н.Назарбаєв прийняв політичне рішення про поставки екібастузького вугілля в Україну: Казахстан хоча й країна з ринковою економікою, але в реалізації економічних проектів слово президента вирішує багато (якщо не все). Р.Ахметов відразу ж відреагував на потенційних конкурентів, і підконтрольні йому ЗМІ почали писати, що казахське вугілля не підходить для українських ТЕС. А ось президент Центру глобалістики "Стратегія XXI" Михайло Гончар стверджує, що підходить. У крайньому разі, за його словами, можна змішувати різні сорти вугілля. Та чи зацікавлені в Москві в поставках вугілля нашій країні, якщо мета Росії - економічний і енергетичний колапс України? І коли в Києві запевняють, що росіяни не можуть заборонити транзит казахського вугілля через свою територію, - це не переконує.

Або військово-технічне співробітництво, про яке домовилися в Києві з білоруським і казахським президентами. Підозрюю, що в Кремлі не зрозуміють своїх союзників із ОДКБ, якщо ті поставлятимуть озброєння і комплектуючі для української армії, яка бореться на Сході з російськими солдатами та проросійськими бойовиками, спонсорованими Росією.

Так само обережно треба підходити і до слів О.Лукашенка, який черговий раз пообіцяв, що з території Білорусі вторгнення в Україну не буде, і заявив, що С-300 поставлені виключно білорусам. Для Києва важливо отримати гарантію, що на північному кордоні все буде спокійно. Тільки словам Лукашенка вірити - собі дорожче: через кілька днів після переговорів у Києві, уже в Москві, білоруський президент зазначив, що його країна була й залишається вірною союзницькому обов'язку в рамках ОДКБ.

Та й чи запитуватимуть росіяни білоруського президента, коли в Москві вирішать посунути танкові колони на Київ? Поки що російські військові планують наростити свою присутність у Білорусі, створюючи там військово-повітряну базу. Нагадаємо, що в цій країні й так уже існує кілька російських військових об'єктів. А з грудня 2013 р. у Білорусі несуть бойове чергування російські винищувачі.

Зважаючи на особливості режиму Лукашенка, специфічні зв'язки Мінська і Москви, з труднощами віриться і в те, що ідея трансляції українського "Першого національного" у Білорусі буде реалізована і білоруси зможуть побачити нецензуровані новини. Швидше, мають рацію експерти, котрі вважають, що український канал - ще одна карта, якою білоруський президент "розмахує перед Москвою".

Звісно ж, нинішнє зближення Києва з Мінськом і Астаною ситуативне, а приїзд Назарбаєва і Лукашенка - символічний. Але якщо Києву важливі символи, то настільки ж символічними в очах української спільноти стали й емоційні обійми перед телекамерами "останнього диктатора Європи" з П.Порошенком. Для багатьох українців цей позапротокольний жест українського президента, який прийшов до влади в результаті Революції Гідності, був неприпустимим. Особливо зважаючи на те, як О.Лукашенко розправляється зі своїми політичними опонентами.

Безперечно, Київ повинен вибудовувати з Мінськом особливі відносини. І тому, що Білорусь межує з Україною, і тому, що вона входить до Євразійського союзу. Але українська дипломатія має реалізовувати далекосяжну стратегію у відносинах із цією країною, а не тільки обіцяти сприяння Мінську в налагодженні відносин із Європейським Союзом у рамках Східного партнерства. (У чому О.Лукашенко, за твердженням наших поінформованих джерел, зацікавлений).

І коли вже в Києва є особливі види на Мінськ, то потрібно замінити українського посла в Білорусі: неприйнятно, що нашу країну представляє людина, котрій пред'явлено підозру в рамках кримінальної справи про підрив обороноздатності Збройних сил України. Та й із практичного боку - перебування в Білорусі непрофесійного дипломата не сприяє тонкій роботі з Мінськом.

Сказане однаковою мірою стосується й Астани. Якщо вже Київ хоче заробляти гроші в цій центральноазійській державі, то необхідно якомога швидше призначити туди посла: ось уже рік Україну в Казахстані представляє тимчасовий повірений. Для досить чутливих до дипломатичних нюансів казахів така ситуація неприйнятна.

Але спочатку Києву слід визначитися зі своїми цілями у відносинах із Білоруссю та Казахстаном, а не згадувати про ці країни час від часу в контексті своїх відносин із Москвою.