День бабака в Мюнхені - Міжнародна політика - dt.ua

День бабака в Мюнхені

7 лютого, 2014, 21:00 Роздрукувати Випуск №4, 7 лютого-14 лютого

Порушуючи питання про перспективу членства, ЄС піднімає завісу над гіркою таємницею. Таємницею про те, що Україною ніхто б усерйоз не займався й не прислухався, про неї просто забули б — якби не пролилася кров. Із цього погляду ювілейний Мюнхен був по-справжньому сумним видовищем. 

Мюнхенська конференція з питань безпеки — захід цікавий і передбачуваний одночасно. Цікавий — бо недаремно має славу військово-політичного Давосу. З року в рік він залучає creme de la creme світової політики, високочолих повелителів доль якщо не світу, то вже принаймні його північної півкулі. Це люди впливові, розумні, яскраві. Вони знають одне одного, спілкуються, справляють враження однокласників, які збираються на зліт. 

Почасти Мюнхен — це мозковий штурм, а почасти — мудрий ритуал. Недарма він нерідко (наприклад, як цього року) збігається з Днем бабака. Спершу на ньому лунають ритуальні заклики до Німеччини розділити відповідальність за долі світу. Потім — ритуальні клятви вірності трансатлантичній солідарності. Далі — глибокодумні дискусії про багатополярний (двополярний, безполярний) світ. Не позбавлений почуття гумору колишній генсек НАТО лорд Робертсон цього року не витримав і "потролив" одного з доповідачів. Мовляв, даруйте мені, звичайно, але оцей самий спіч я вже виголошував тут, на цьому самому місці, п'ять років тому. 

І все ж таки щороку є на конференції тема, яка випадає з загального ряду й вносить в ідилічний хор якийсь дисонанс. Цього року такою темою стала Україна. 

Не було жодної програмної промови, яка б не торкнулася нас. Керрі, Штайнмаєр, Лавров, Кожара, Расмуссен... Усі висловлювали стурбованість і закликали дати народу України можливість самостійно обрати шлях. Та було одне "але". Точніше, навіть три. 

По-перше, було цілком очевидно, що в Керрі й Лаврова абсолютно різне розуміння, куди цей шлях має вести. 

По-друге, говорили трохи не по суті. Таке враження, що creme de la creme не цілком усвідомлює серйозність ситуації. У них на столі крутиться й сичить граната з висмикнутою чекою — а вони обговорюють її марку й виготовлювача. Багато хто в Європі реально не розуміє, що на сході континенту в будь-який момент може пролунати вибух, який не тільки покладе кінець загальноєвропейській (зокрема й німецькій, зокрема й мюнхенській) ідилії, а й посварить двох супергравців на континенті — ЄС і Росію. Подальші негативні сценарії європейські мислителі мали б прорахувати. Хвиля насильства. Потік біженців. Розкол України — це ж і новий розкол Європи. Кому як не їм, велемудрим, розуміти це?

По-третє, не завжди вірилося в щирість присутніх. Чи переймався, наприклад, питанням про власну роль той-таки Штайнмаєр, який напередодні Бухарестського саміту в 2008-му зробив усе, щоб Україна не наблизилася до НАТО? Чи думав про свої слова ветеран німецької соціал-демократії Гельмут Шмідт, котрий іще наприкінці 1990-х не раз висловлювався в тому розумінні, що Україна, мовляв, не пережила епохи Просвіти, а тому їй не місце в ЄС? Чи карався сумлінням ветеран німецьких консерваторів Едмунд Штойбер, який не погоджувався зі Шмідтом ніколи й ні в чому, крім одного: Україні в ЄС таки не місце? Чи розмірковував про роль особистості в історії нинішній глава концерну "Аеробус" Ендерс, який зробив на різних посадах усе, щоб Україна зі своїм Ан-70 так і не стала партнером Європи у створенні нового середнього транспортного літака? Літака, що, до речі, сьогодні (15 років і 400 млрд євро потому) так і не літає! Ці високочолі, розумні, освічені європейці, якщо розібратися, вони ж усі — словом і ділом — заганяли Україну в європейське стійло, окреме від європейського дому. 

Та що там далеко ходити. Чи ставить собі незручні запитання президент Євроради Герман ван Ромпей, котрий навіть тепер, коли люди в Україні ладні ризикувати життям під прапорами Євросоюзу, не готовий визнати за цими людьми права на перспективу (тобто просто можливість!) членства? Комісар Фюле був єдиним, хто (в останні хвилини дискусії щодо України) натякнув на необхідність переглянути звички ЄС викреслювати слово "членство" з усіх документів, пов'язаних з нами. Але чому ця самоочевидна думка не відвідала комісара Фюле трохи раніше — коли погоджували текст Угоди про асоціацію? 

Різко перейшовши в обговоренні українського питання від знудженості до заклопотаності, порушуючи (з необхідності, а не з доброї волі) питання про перспективу членства, ЄС піднімає завісу над гіркою таємницею. Таємницею про те, що Україною ніхто б усерйоз не займався й не прислухався, про неї просто забули б — якби не пролилася кров. Із цього погляду ювілейний Мюнхен був по-справжньому сумним видовищем. 

Та найсумнішою була "українська панель". Це враження не розвіяли ні Кіссінджер і Брок, котрі комічно дрімали в першому ряду, ні оглушливий депутат Держдуми Слуцький, який пробудив їх від сну й змусив публіку здригнутися, спонтанно перейшовши з розкотистої російської на ламану французьку. 

Сумно було розуміти, якої важкої втрати завдано в останні місяці відносинам України із Заходом. Ще два місяці тому ці відносини були непростими, але перспективними. Сьогодні ж офіційний Київ став для Заходу "токсичним". І хоч би що говорив офіційний Київ, його слухатимуть лише "остільки оскільки". Не тому що хочуть зрозуміти, а тому що елементарно бояться. Скільки слід докласти зусиль для відновлення втраченого, і чи можливо його відновити в принципі — це велике запитання. 

Зіркою "панелі" став Кличко. У Німеччині він і справді зірка. Ба більше, у нього вже цілком президентська постава й цілком президентська впевненість, що він усе знає краще за інших. Німці влаштували Віталію Володимировичу справжню овацію. А за лаштунками ходили й запитували: як думаєте, потягне Кличко роботу президента чи ні? У них, німців, уже немає сумнівів, що перемога має дістатися Віталію Володимировичу. Але абсолютно немає впевненості, чи не закінчиться це новим українським фіаско. 

Мюнхен не дав відповіді на запитання "що робити?". Це й зрозуміло. Пошук виходу з нашого власного лабіринту — це наше, українське завдання. Не слід надто багато очікувати від затишного європейського світу, який наразі безмірно далекий від нас і навіть тепер, у хвилину нашої екзистенціальної кризи, цікавиться нами скоріше з цікавості, ніж життєво. 

А з іншого боку, ми не даємо Європі перегорнути українську сторінку. Багатьом із них, мабуть, політично вигідно прилаштувати Україну в стійло "інших європейців" — тих, хто не вписується в картинку європейської ідилії. Вони реально стомилися від нас і морально готові "віддати Україну". Однак як же її "прилаштуєш" і як же її "віддаси", коли Україна сьогодні — єдине місце у світі, де люди виходять на демонстрації за Європейський Союз, а не проти нього?

Події в Україні вкотре підірвали всі прогнози й шаблони мислення. Нехай європейські вершителі доль знову поламають над нею голову. Нехай дістануть з полиць 
уже припорошені українські досьє. Україна — це нагадування про те, що світ насправді більш несподіваний, ніж можуть уявити собі високочолі сценаристи в їхніх найнеймовірніших сценаріях. Україну переосмислюватимуть заново. Її вже переосмислюють. І це, якщо вдуматися, — зовсім не сумно. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво