Чому не працюють мадридські принципи - Міжнародна політика - dt.ua

Чому не працюють "мадридські принципи"

6 березня, 16:24 Роздрукувати Випуск №9, 7 березня-15 березня

Кілька пропозицій щодо виходу з карабаського глухого кута.

Ось уже майже 30 років міжнародне співтовариство намагається допомогти врегулювати карабаський конфлікт. 

Наприкінці лютого співголови Мінської групи знову відвідали Єреван і Баку й зустрілися з очільниками Вірменії і Азербайджану. 

Ще в січні прем'єр-міністр Вірменії Нікола Пашинян оголосив про нову політику карабаського врегулювання. А 1 лютого в Берліні відбулася його зустріч із канцлеркою Німеччини Ангелою Меркель, яка похвалила вірменського прем'єра за його сміливі кроки в питанні Нагірного Карабаху (НК). При цьому канцлерка зазначила, що для успішного врегулювання кризи потрібне бажання обох сторін, оскільки кроки не можуть бути односторонніми. А Н.Пашинян пояснив, що слова Меркель стосуються його нещодавньої заяви в парламенті, в якій він зазначив, що будь-який варіант урегулювання конфлікту має бути прийнятним для народів Вірменії, Нагірного Карабаху і Азербайджану.

Усе правильно, нема чого додати! Але подібні заяви ми чули від різних лідерів упродовж майже 30 років, а результат нульовий.

Однозначно, у Вірменії чекають змін. Заявка більшої частини суспільства полягає у фундаментальному перезавантаженні внутрішньої і зовнішньої політики країни. Адже саме цій меті слугувала й "оксамитова революція" 2018 року. Це означає, що Пашиняна попереду очікують дуже важкі випробування. Очевидно, що фокусування лише на внутрішніх проблемах згодом неминуче призведе до деградації його уряду, тому що суспільство добре бачить, що головним викликом для країни є її зовнішня політика й питання безпеки. А останні прямо пов'язані з карабаським конфліктом і спричиненими ним проблемами зовнішньої ізоляції. Новому уряду Вірменії доведеться зробити дієві кроки для розриву зачарованого кола, яке майже три десятки років душить перспективи розвитку країни. Жорстка політика, яку провадив спочатку президент Кочарян, а потім президент Саргсян, виявилася для їхньої країни контрпродуктивною.

Для Вірменії насамперед важливо усвідомити те, що збереження статус-кво у конфліктній зоні вже не відповідає і її інтересам. Завдяки тандему Баку й Анкари кільце навколо неї дедалі звужується. У результаті економіка не розвивається, чисельність населення скорочується, тоді як у її противника все навпаки. За ці роки економіка Азербайджану за рахунок енергоресурсів зросла в кілька разів, а кількість населення досягла 10 мільйонів. Якщо до цього додати й ту обставину, що оголошений стратегічний партнер Вірменії Росія вже роками постачає в Азербайджан новітнє озброєння, можна сміливо стверджувати, що час точно не працює на Вірменію. 

Однак зупинимося на тому, наскільки важливо для протиборчих сторін змінити агресивну риторику на конструктивний діалог і переключитися, за можливості, на пошук компромісів. Єреван і Баку також мають перестати думати про отримання максимуму, оскільки це нереально і завдає шкоди млявоперебіжному процесу переговорів.

Хоча ми з обережністю можемо завважити й те, що після дуже важких останніх років минулий 2018-й у зоні конфлікту вирізняється відносною стабільністю й скороченням силового протистояння. При тому, що існували вагомі підстави очікувати: поточну політичну кризу у Вірменії Азербайджан використає на свою користь і спробує розпочати ескалацію ситуації в Карабаху. Але, на щастя, цього не сталося. Як кажуть у таких випадках, сторони мають ризикнути і постаратися написати власну історію.

Час показав, що було помилкою розглядати Карабаський конфлікт лише в розрізі вірмено-азербайджанського протистояння. Це був і є етнополітичний і територіальний конфлікт регіонального масштабу, без урегулювання якого неможливо уявити глобальний мир у регіоні. Тому в нинішньому мирному процесі обов'язкове оновлення чинного формату, а також активне підключення інших регіональних а́кторів. Ідеться про такі країни як Туреччина і Грузія. Грузія в цьому контексті має свою унікальність і перевагу.

Її унікальність, по-перше, полягає у взірцевій зовнішній політиці, яку до сьогодні провадять всі грузинські уряди стосовно конфліктуючих сторін. Упродовж цих років, попри неодноразовий прямий і непрямий тиск, Грузія зберігала свою нейтральну позицію щодо конфлікту й обмежувалася лише гуманітарними актами. У результаті Грузію й донині пов'язують тільки добросусідські й дружні відносини з протиборчими сторонами. По-друге, Грузія — це країна, значну частину населення якої становлять вірменські й азербайджанські групи, і їм зовсім не важко співіснувати в єдиному просторі: ні до карабаського протистояння, ні після нього не було зафіксовано жодного конфлікту між ними на етнічному ґрунті. І, по-третє, Грузія, як морська держава й регіональний транспортний коридор, однаково потрібна обом країнам. Грузинський фактор для них багато важить з суто економічного погляду.

Що ж до Туреччини, то це велика регіональна держава, яка відверто лобіює інтереси Азербайджану. Оскільки Росія є стратегічним союзником Вірменії, було б справедливо залучити й Туреччину до цього формату. Однак Туреччина є одним з ініціаторів ізоляції Вірменії — разом з Азербайджаном, який закриває їй ворота в Європу. Тому врегулювання відносин з Туреччиною полегшить життя Вірменії. Проте це неможливо без серйозного прориву в карабаському питанні. 

Виходячи з нинішньої ситуації, зрозуміло, що мирний процес не виходить з глухого кута. Тому неможливо вважати успішною роботу Мінської групи ОБСЄ за ці роки. Ба більше, у підході самих співголовуючих країн відчувається скептицизм. Складається враження, що вони сфокусовані не на врегулюванні, а на консервації конфлікту на тривалий час. Наче всі махнули рукою, і єдине, що їх тривожить, — це можливе поновлення війни.

Останній документ і пропозиції, які були розроблені Мінською групою і презентовані сторонам 2007 року, відомі як "мадридські принципи". Документ, що його названо основними принципами мирного врегулювання нагірно-карабаського конфлікту, передали президентам Вірменії й Азербайджану для розгляду як офіційну пропозицію з боку Франції, Росії і США — співголів Мінської групи ОБСЄ на раді міністрів Організації в Мадриді 29 листопада 2007 року.

Як зазначають багато експертів, текст документа надто "сирий", щоб бути дієвим. Найголовнішою його проблемою є механізми імплементації. Сторони не бачать шляхів реалізації документа на практиці. Не спрацював і його оновлений варіант.

Але однозначно позитивним моментом є існування навіть такого документа, бо він охоплює найважливіші проблеми. Питання імплементації — це один бік "медалі", а зміст — друга. Тому ми повинні зосередитися саме на змісті, бо він визначає життєздатність "мадридських принципів". 

Ситуація заводиться в глухий кут вже з перших пунктів документа, де читаємо: "Остаточний правовий статус НК буде визначений плебісцитом, який надасть населенню НК можливість вільного справжнього волевиявлення. Модальності і час проведення плебісциту будуть погоджені сторонами на наступних переговорах, як описано в (п. 9). Під населенням НК маються на увазі особи всіх національностей, які проживали в НК 1988 року, у тих самих етнічних пропорціях, що й до початку конфлікту". 

Щодо цього пункту сторони ніколи не зможуть домовитися. Зазначена модель проведення плебісциту зовсім неприйнятна для азербайджанської сторони, тому що за згаданою пропорцією вірменське населення території Нагірного Карабаху втричі перевищувало азербайджанське. Азербайджанська сторона, вважаючи Нагірний Карабах своєю територією, ґрунтуючись на своїй Конституції, вважає, що плебісцит має охопити територію всього Азербайджану. У такому випадку, на наш погляд, краще обрати підхід "ніколи не повертатися до того питання, навколо якого ніколи не домовимося", і, отже, питання проведення плебісциту з порядку денного треба зняти.

Тоді що ж робити зі статусом, за яким принципом має відбуватися його визначення? Звісно, це питання є найважливішим.

Нагірний Карабах повинен отримати повну гарантію безпеки, і без жодного плебісциту. Персонально для нього міжнародне співтовариство має розробити особливий, індивідуальний підхід і надати йому "статус суверенної території" (у міжнародному праві вже є такий термін) з потрійним патронажем (вірменським, азербайджанським і ОБСЄ). Таке формулювання статусу, думаю, не стане особливо дражливим для сторін: вірменську задовольнить термін "суверенний", а азербайджанську заспокоїть слово "територія" (замість держави).

У шостому пункті читаємо: "Міжнародні миротворчі сили будуть розгорнуті одразу після того, як Мирна Угода набуде чинності, з метою моніторингу передислокації вірменських військ і демілітаризації звільнених територій. Підрозділи в складі миротворчих сил надаватимуться державами на добровільній основі. Відбір миротворчого контингенту проводитиметься обома сторонами за взаємною згодою. Кожна зі сторін має право вето щодо вибору іншої сторони". Гадаю, і тут потрібно внести деякі корективи. 

Незважаючи на те, що Росія сама є одним з авторів згаданої пропозиції, навряд чи вона допустить розміщення змішаних миротворчих сил у конфліктній зоні, оскільки пострадянський простір є "життєво важливим регіоном для її сфери впливу". Росія зацікавлена в розміщенні власних миротворчих сил у конфліктній зоні, але і Вірменія, і Азербайджан із цим не згодні, і мають рацію. Імідж Росії як миротворця давно вже втрачений. Далі, згідно з тим самим пунктом, виявляється, що миротворчий контингент має бути підібраний на основі двостороннього консенсусу. А це може стати предметом додаткових розбіжностей між сторонами. Тому, вважаю, цілком достатньо обмежитися змішаною спостережною місією. 

Також, у тому самому пункті йдеться про обов'язок з боку Азербайджану не здійснювати переміщення військових частин і залишити їх на сьогоднішніх позиціях. Це питання принципово важливе: адже після того як вірменські військові частини залишать окуповані території, ці території мають залишитися демілітаризованою зоною, що дуже важливо з погляду безпеки. Але в тексті додатковим пунктом також має бути записано, що Республіка Вірменія зобов'язується ніколи не приєднувати Нагірний Карабах.

І, нарешті, в сьомому пункті документа, де йдеться про відновлення між сторонами відкритого й безперешкодного транспортного і комунікаційного зв'язку, у тому числі між Азербайджаном і Нахічеванню, важливо додати пункт про повноцінну деізоляцію Вірменії. Саме з цього погляду важливим є долучення Туреччини до мирного процесу. 

Вважаю за необхідне, щоб кожна сторона добре задумалася: можливо, варто ще раз оновити "мадридські принципи"?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво