Чому Ірак не може перемогти Ісламську державу? - Міжнародна політика - dt.ua

Чому Ірак не може перемогти "Ісламську державу"?

17 серпня, 2018, 18:36 Роздрукувати Випуск №30, 18 серпня-23 серпня

Лише воєнними методами перемогти терористів неможливо.

© Team Media War Iraqi / twitter.com

Ірак переживає черговий сплеск нестабільності. Країною прокотилася хвиля соціальних протестів проти чинної влади. 

Серед демонстрантів є вбиті й поранені. Паралельно не вщухає скандал навколо результатів травневих виборів до парламенту країни. На тлі рекордно низької явки в 44,5% одразу в кількох провінціях були зафіксовані серйозні порушення. У Кіркуку протести проти результатів виборів вилилися в сутички. І хоча демонстрацією сили та щедрими обіцянками керівництво країни зуміло втихомирити протестувальників, принаймні на якийсь час, вирішити проблему "Ісламської держави" уряду аль-Абаді, як до цього й уряду аль-Малікі, виявилося не до снаги. Після рекордного зниження активності у квітні цього року (він став найспокійнішим місяцем в Іраку з часів повалення режиму Саддама Хусейна у 2003 р.) у травні загони ІД відновили атаки з новою силою.

Батіг і пряник для противників Багдада 

У Багдада є приклади успішного замирення внутрішніх політичних противників. 

Іракський Курдистан тривалий час був одним з основних подразників для центрального уряду. Прагнення курдів до незалежності загрожувало монополії Багдада на владу в країні. Однак після невдалої спроби самовизначитися у вересні 2017 р. курди не тільки втратили захоплений у момент розгубленості й слабкості центральної іракської влади 2014-го Кіркук з його багатющими родовищами нафти, а й потрапили в іще більшу залежність від рішень Багдада. У жовтні 2017 р. центральний уряд силою повернув місто і два найбільші нафтові родовища Баї Хассан та Авана Доме, які разом давали до 45% усієї нафти Іракського Курдистану. 

Ба більше, як покарання за сепаратизм центральний уряд припинив виплату зарплати державним службовцям на території регіону і заблокував роботу іракських банків у Курдистані. У результаті уряд Курдистану змушений був піти на переговори з Багдадом про поновлення співробітництва. Комбінація з військової сили і дипломатії допомогла центральному уряду вийти переможцем з протистояння з курдами.

Аналогічна ситуація з іншим ключовим політичним гравцем — шиїтською опозицією. Успіх шиїтських політиків і партій на виборах зміцнив їхні позиції в політичному розкладі Іраку. Однак навіть маючи підтримку людей і військову силу у вигляді загонів ополчення, опозиція не готова йти на загострення конфлікту з центральною владою. Надавши шиїтській опозиції доступ до легальної політики, розпочавши процес інтеграції загонів "Хашд аш-Шаабі" (або "Сили народної мобілізації", збройне ополчення, що складається переважно з мусульман-шиїтів) у державні силові структури, Багдад зумів уникнути посилення радикалів і зберіг монополію на застосування сили. 

Окрім того, на боці центрального уряду — заступництво США. Загроза нового силового втручання американців не дозволяє найбільш радикальним з опозиціонерів ризикувати заради примарних шансів повторити досвід сусіднього Ірану в побудові релігійної держави. У підсумку, використовуючи батіг (застосування армії та спецпідрозділів, іноземних військових) і пряник (створення 10 тисяч робочих місць у протестуючій Басрі, величезні бюджети на підтримку проектів у південних регіонах, лояльних до опозиції), Багдад уміло блокує потенційну небезпеку з боку шиїтських радикалів.

Але навіть маючи за плечима такий досвід успішного втихомирення незгодних, Багдад непохитний у питанні боротьби проти ІД та її потенційних (часто позірних) прибічників серед сунітського населення країни. Звільнені силою провінції Анбар, Діяла, Нейнава, з її перлиною і колись одним з найпрекрасніших міст Близького Сходу — Мосулом, досі залишаються в руїнах. Місцеве населення, яке найбільше постраждало від терористів і війни з ними, навмисно позбавлене легальних інструментів захисту своїх інтересів. 

За результатами виборів у чотирьох провінціях — Діяла, Салахаддін, Нейнава й Анбар, населених переважно сунітами, скасували підсумки голосування в таборах для переміщених осіб через підозри у фальсифікації. Втративши домівку, втративши право голосу, суніти Іраку втрачають надію на допомогу держави, що тільки грає на руку радикалам, які обіцяють повернути їм повагу жорстокістю, терором і насильством.

Зміна стратегії ІД 

Проголошена в грудні 2017 р. перемога над "Ісламською державою", як виявилося, була швидше політичним піаром, ніж реальною констатацією ситуації. Через вісім місяців — 4 липня 2018 р. — прем'єр-міністр анонсує нову воєнну операцію проти ІД. Багдад для боротьби проти мобільних загонів ісламістів змушений звертатися за підтримкою до курдів, відверто не найнадійнішого союзника. Метою операції "Помста за мучеників" стало зачищення території на схід від траси Діяла — Кіркук від загонів ІД, які нападають із неабиякою регулярністю. Однак ефективність цієї операції сумнівна. 

Групи ісламістів досить вдало переховуються від військових, атакуючи з новою силою в інших місцях, як це трапилося в районі гори Махмур, східніше від Мосула, де загін ІД чи не вперше з літа 2014 р. влаштував масштабну засідку на сили пешмерга. Діючи невеликими групами на величезних територіях, від Фаллуджі й Рамаді на заході до Мосула на півночі, кордону з Іраном на сході й північних околиць Багдада на півдні, невеликі загони ІД виявляються невловимими для традиційних дій військових і шиїтської міліції. 

Втративши території на іраксько-сирійському кордоні, бойовики ІД укотре змінили стратегію. Відмовившись від утримання міст за всяку ціну, як це було в Мосулі, вони розбили решту великих сил на дрібні мобільні групи, які діють автономно. Змінилася й географія нападів. Якщо на початку року основними оперативними районами для дій ІД були пустельні території провінції Анбар, райони провінцій Бабіль, Багдад і Нейнава, то в міру перегрупування активність терористів перекинулася в центральний Ірак, а точніше в провінції Діяла, Салахаддін і Кіркук. Тут, використовуючи зручний ландшафт (гірські райони провінції Кіркук і густі пальмові гаї уздовж річки Діяла) і традиційну міжнаціональну й міжконфесійну ворожнечу, ІД, починаючи з травня, постійно нарощує свою активність. 

У провінції Кіркук за червень 2018 р. щодня відбувалося в середньому 1,8 інциденту (56 атак за
30 днів, 96 загиблих). Найгучнішими з них стали засідки на трасі Багдад — Кіркук, у результаті яких у полон до ІД потрапили кілька солдатів іракської поліції і "Хашд аш-Шаабі". У провінції Діяла в червні було зафіксовано 51 інцидент, у результаті загинуло 115 осіб. Ще 42 атаки відбулися в провінції Салахаддін. У червні в провінції загинуло 99 людей.

Судячи з динаміки активності ІД, можемо говорити про нову, третю за ліком, редакцію проекту "Ісламської держави". 2006 року соратники вбитого йорданського терориста, лідера "Аль-Каїди в Межиріччі" Абу Мусада аз-Заркаві проголосили створення "Ісламської держави Іраку". Але вже за кілька місяців радикали змушені були тікати з контрольованої території під натиском повстання місцевих сунітських племен і нової масштабної операції американських військових. Зберігши бази на пустельній території на заході Іраку, бойовики ІД пішли в підпілля, здійснюючи теракти й партизанські вилазки проти солдатів коаліції та іракських силовиків. 

2013 року решта членів ІД, що зміцніли й отримали підкріплення завдяки участі в громадянській війні в Сирії, міняють свою назву й стратегію і переходять на масштабні воєнні операції по обидва боки іраксько-сирійського кордону. І ось уже втретє, втративши всі підконтрольні з 2014 р. міста в Іраку, ІД міняє стратегію, зберігши при цьому як підтримку серед місцевих, так і оперативні бази в пустельних районах Іраку і Сирії. 

Виникає природне запитання: чому уряду Іраку, незважаючи на величезні військові бюджети, допомогу найсильнішої армії світу й високу мотивацію солдатів у боротьбі проти ІД, так і не вдалося досі її знищити? На мою думку, причина в тому, що Багдад самозабутньо дотримується стратегії "жорсткої сили", яка вже багато разів продемонструвала свою неефективність, намагаючись вирішити проблему виключно воєнними методами. 

У результаті такої короткозорості наполовину зруйнований, спустошений Мосул, звільнений рік тому, знову став укриттям для груп ІД, а сотні тисяч місцевих жителів продовжують жити в таборах біженців, залишившись без допомоги держави і надії на швидке повернення додому. Розпач і безнадія серед сунітського населення країни створюють сприятливі умови для вербування й підтримки ІД. 

Іракський уряд, використовуючи батіг і пряник для втихомирення протестів у Басрі або притлумлення апетитів курдів, чомусь уперто ігнорує цю стару як світ стратегію в боротьбі проти ІД. Хоча досвід американців, які вирішували подібні проблеми десять років тому, продемонстрував її ефективність. За період з 2003-го по 2011 рік в Іраку було як мінімум три успішні приклади зниження рівня насильства й повстанської активності завдяки використовуваним американцями рішенням. Два з них — на локальному рівні, а третій дозволив переламати хребет збройному опору і майже повністю знищити терористів у 2007–2008 рр.

Перший приклад — це успішне замирення Мосула 2003 року генералом Петреусом, який командував на той час 101-ю повітряно-десантною дивізією. Після повалення Саддама місто, в якому компактно проживали мусульмани-суніти, мусульмани-шиїти, курди, туркомани, євреї і християни, перетворилося на арену кривавої помсти й жорстокого суперництва за владу. 

Вирішуючи проблему, Петреус замість воєнних методів зробив ставку на "м'яку силу". Він просто купував лояльність місцевого населення й племінних шейхів. Або прямо, роздаючи гроші як допомогу, або опосередковано — через фінансування гуманітарних проектів. За перші півроку Петреус із засобів переданого в його розпорядження Фонду екстреного реагування витратив понад 50 млн дол. на фінансування 5000 різних проектів та ініціатив. За таку щедрість місцеві араби прозвали генерала "царем Давидом". 

Крім цього, Петреус демонстрував увагу й повагу до традицій і минулого досвіду іракців. Так, отримавши з Багдада скандально відомий наказ Пола Бремера (голови перехідної адміністрації окупаційних сил в Іраку) розігнати по домівках офіцерів іракської армії, Петреус улаштував їм справжню почесну прощальну церемонію (офіцерам армії противника, на хвилиночку), роздаючи медалі й пропонуючи вступити в нові формування для підтримання порядку. 

Такий підхід приніс свої плоди. Багатонаціональний Мосул, у якому протягом усього 2003 року вирували пристрасті, які переростали у вуличні бої, в руках Петреуса став відносно спокійним і стабільним містом. Щоправда, після того, як 101-шу дивізію вивели з провінції, а справи Петреуса ніхто не захотів продовжити, місто потрапило 2004 року під контроль повстанців. Втрата на якийсь час Мосула й бійня у Фаллуджі змусили американців виробити єдину стратегію для боротьби з повстанцями, противником маловивченим і незрозумілим. 

Другий приклад успішного замирення — це історія боротьби з повстанцями в Таль-Афарі. Нинішній радник Трампа з національної безпеки МакМастер тоді командував 3-м кавалерійським полком і мусив давати раду міжконфесійній війні в місті Таль-Афар у провінції Нейнава на півночі Іраку. 

Для втихомирення 80-тисячного міста американці перекинули поповнення в чотири тисячі бійців, третину з яких становили іракці. Але замість лізти напролом і приборкувати сторони зброєю, як це спробував зробити генерал Меттіс у Фаллуджі, МакМастер вирішив випробувати свої методи боротьби з повстанцями. Солдати почали поступово охоплювати місто мережею блокпостів, крок за кроком наближаючись до його околиць. Перед початком просування полковник особисто зустрічався з лідерами кожної общини, обіцяючи їм порядок і повагу до цивільних. Заходи не застосовувалися навіть проти тих племінних шейхів, про яких було точно відомо, що вони співпрацюють з повстанцями. Для забезпечення порядку всередині міста МакМастер запровадив спільні американсько-іракські патрулі. Будь-яке пошкодження майна місцевих жителів при обшуках або під час рейдів компенсувалося. 

У результаті вже в лютому 2006 р., через 9 місяців після початку операції, кількість атак у Таль-Афарі зменшилася зі 170 до 20 на місяць. Повстанці змушені були залишити місто під тиском місцевого населення, яке стомилося від війни. 

Третій приклад — це знищення мережі "Аль-Каїда" у провінції Анбар. 2006 року МакФарланд, у той час командувач бригади в Рамаді (2015 року він очолить сили Глобальної коаліції проти ІДІЛ), на свій страх і ризик підтримав прагнення племінних шейхів боротися проти терористів і запустив процес формування племінного ополчення, що дістало назву "Сини Іраку". 

Ці загони ополчення, оплачувані й треновані американцями, попри протидію Багдада, виявилися одним з найуспішніших рішень у боротьбі проти терористів. Завдяки залученню до боротьби вчорашніх противників з числа місцевих, американцям за півроку операції вдалося встановити фактичний контроль над більшою частиною провінції Анбар, знизити кількість інцидентів з 20 на день у січні 2006 р. до одного-двох на тиждень у травні того ж року. У серпні 2006 р. у Рамаді, столиці провінції, упродовж 80 днів не було жодної атаки або теракту. 

ирак мир
IraqLiveUpdate / twitter.com

Досвід американців в Іраку показав, що лише воєнними методами перемогти терористів неможливо. Спроба зупинити опір через залякування й приниження призводить тільки до його посилення. Боротьба з повстанцями/терористами вимагає збалансованої стратегії, де воєнні методи комбінуються з гуманітарними, задля повернення лояльності населення, яке є нейтральним або навіть підтримує терористів. Така стратегія має враховувати те, що війна з повстанцями буде тривалою, витратною і непопулярною. Але перемогти в ній реально.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво