Час для співчуття і поваги

Люди мають очевидну схильність і, звичайно, дивну здатність сприймати речі не такими, якими вони є насправді.

Дж.О.В. Маннінг

Цього тижня вірмени у багатьох країнах вшановують трагічну загибель своїх предків в Османській імперії під час Першої світової війни. 21 квітня прем'єр-міністр Туреччини Ахмет Давутоглу заявив, що Туреччина також "з повагою вшановує безневинно загиблих вірмен Османської імперії і висловлює глибоке співчуття їхнім нащадкам". У Туреччині, включаючи Вірменський патріархат у Стамбулі, відбулися офіційні церемонії. У заяві прем'єр-міністра сказано: "Спільною відповідальністю, яку покладено на нас, є загоєння столітніх ран і відновлення наших людських зв'язків".

Крім того, в ній ідеться про "важливість чесного підходу до минулого" і висловлюється впевненість, що "встановити причини того, що було пережито під час Першої світової війни, і тих, хто несе за це відповідальність, можливо". Ті, хто в цілому знайомий з нинішніми науковими суперечками про події 1915 року, помітять, що це серйозна офіційна заява. Ті, хто відстежував їх детальніше, завважать, що елементи такої заяви вже готувалися у Туреччині протягом кількох років.

На цьому тлі неточності у фактах і сумнівні висновки в статті пана Олега Бєлоколоса "Час визнання. До 100-річчя Геноциду вірмен", що була опублікована в тижневику "Дзеркало тижня. Україна" 17 квітня 2015 року, видаються ще більш анахронічними. Я переконаний, що стаття не відповідає стандартам об'єктивного аналізу, на який заслуговують читачі цього поважного видання.

Заклик до України покарати нинішню Туреччину, ставши на бік Вірменії в історичній суперечці, - це використання страждань вірмен заради поточних політичних цілей. У коментарі не лише бракує розуміння історичних фактів та зв'язку між причинами і наслідками - у ньому також відображено нерозуміння сучасної політики Туреччини. Я навіть наважуся сказати - політики та інтересів самої України. На щастя, мені відомий той факт, що люди, які формують громадську думку і визначають політику України, думають зовсім інакше.

Захищаючи тезу про те, що трагедія 1915 року була геноцидом, пан Бєлоколос значною мірою ґрунтує свою аргументацію на повідомленнях Генрі Моргентау, Посла США в Османській імперії у 1913-1916 роках. Нові дослідження й особливо висновки, зроблені проф. Явузом з Університету Юти ("Орієнталізм, ‘страшний турок' і геноцид", Middle East Critique, 2014, 23:2, стор.111-126), ставлять під великий сумнів достовірність інформації та об'єктивність Моргентау. Проявляючи свій традиційний орієнталізм, Моргентау у свої мемуарах описує турків як "психологічно примітивних… недомовних, неосвічених, упосліджених бідністю рабів… варварів… Вони не ненавидять, вони не люблять; у них не буває тривалої ненависті або симпатії". Чи можна довіряти аналізу, який будується на такій расистській позиції?

Вибіркове читання - це пастка для пізнання, і завдання вдумливих коментаторів - не втрапити в неї. Вибіркове читання, особливо в історії, виховує вибіркове співчуття, що є проблемою з морального та інтелектуального погляду. Сучасні психологічні підходи дають достатнє застереження проти безапеляційних точок зору в дискусії, які є намаганням нав'язати нам бажаний спосіб мислення. Палкі дискусії на кшталт турецько-вірменської, розбіжності у поглядах на історію заводять у глухий кут, тому що кожна сторона прагне заявити, що вона має монополію на істину. Кроком уперед є визнання того, що кожна зі сторін може мати свою істину. Але зі співчуттям і взаємною повагою обидві дійдуть розуміння, що шляхом діалогу вони можуть дізнатися щось нове про те, що відчуває і що думає інша сторона. Настав час для того, щоб турки і вірмени відновили свою здатність краще чути одне одного. Заява прем'єр-міністра Давутоглу є чітким сигналом готовності Туреччини до цього. Будемо сподіватися, що Вірменія і вірменська діаспора зроблять крок назустріч.

На основі серйозних наукових праць і без зневаги до страждань вірмен, можна вести численні дискусії щодо того, чому події 1915 року не є геноцидом, чому історичною помилкою є ігнорування страшних втрат багатьох інших у цей самий період. Але сьогодні занурення в дискусії не на часі. Більш важливо відійти від взаємовиключних заяв кожної нації і рухатися в напрямку сумісних між собою заяв. Це те, що ми завжди називали "просто пам'ять". Для цього нам потрібне об'єктивне підґрунтя інформації та досліджень. Тривалі пропагандистські війни ведуть до саморуйнації.

100 років тому обидва мої діди захищали свою Батьківщину біля Дарданелл. Один дід не повернувся додому, а другий повернувся без ніг. Після цієї руйнівної, але гідної війни, в якій ми билися один з одним, між турками й АНЗАК (Австралійсько-Новозеландський армійський корпус) зав'язалася зразкова дружба. Цього тижня представники з усього світу зібралися в Туреччині, щоб ушанувати жертв цієї війни. Україна була представлена міністром оборони Степаном Полтораком. Так само цього тижня вірмени вшанували своїх жертв. Усе це сталося в Анатолії, і це спільний біль. Ми не повинні порівнювати, чий біль сильніший. Турки й вірмени мають прагнути об'єктивного і повного сприйняття істини, щоб можна було зробити правильні історичні висновки. Це те, що потрібно для побудови спільного мирного майбутнього. Треті сторони повинні заохочувати цей процес, а не створювати перешкоди, повторюючи анахронізми.