Битва за Європу - Міжнародна політика - dt.ua

Битва за Європу

8 березня, 13:45 Роздрукувати Випуск №9, 7 березня-15 березня

Чим відповідатимуть єврофіли на дії популістів? 

28 лютого збіг термін реєстрації громадян держав-членів ЄС для участі у виборах депутатів Європарламенту за межами батьківщини. 

Чи скористалися вони своїм правом і чи завдяки їхній участі збільшиться традиційно низький відсоток явки на європейських виборах, покаже час. Однак уже можна сказати, що цьогорічні вибори до Європарламенту, які пройдуть 23—26 травня, будуть безпрецедентними.

 "Скажи, якою є твоя Європа, і я скажу, хто ти" — ця формула, якою жартома визначають ідентичність жителя континенту, нині може бути замінена оберненою: "Скажи мені, хто ти, і я скажу, яку Європу ти хочеш". Політичні реалії ЄС спрощують це завдання, адже вибір майбутньої Європи, по суті, зведений до двох опцій — ліберальної (проєвропейської) ( антиліберальної (антиєвропейської). 

Антиєвропейський бунт

Уже 2018 року стало зрозуміло, що популістські партії, використавши механізми ліберальних демократій для перемоги у виборах і початку перетворення своїх країн у неліберальні демократії, робитимуть ставку на вибори 2019 року для того, щоб трансформувати ЄС ізсередини. Отже, континентальні популісти зробили висновки з драми під назвою Brexit, що її влаштували праві у Великій Британії. Тому наразі не йдеться про вихід з ЄС. На відміну від острівної Британії, яка в минулому не тільки рятувала континент, а й успішно ізолювалася від його проблем, континентальні країни приречені географією на участь у трансформаційних процесах Європи. Тож вибори до Європарламенту для популістів стають шансом реалізувати власне бачення Європи — Європи неліберальної демократії, яку сьогодні вони будують у власних державах, а завтра намагатимуться збудувати в Брюсселі. 

Зміни в стратегіях європейських популістів відчув Стів Беннон, який після втрати посади в Білому домі, намагається координувати "Рух" правих антиєвропейців з-під Брюсселя. Його переміщення Європою є лакмусовим папірцем для проявлення праворадикальних і антиєвропейських настроїв на континенті. Таку ж функцію виконують і кошти Кремля, які успішно вливаються в популістські політичні проекти, чиїми "руками" надалі ведеться підкоп під ліберальний фундамент ЄС. При цьому стратегічна мета зовнішніх гравців цілком зрозуміла: для Беннона — реалізувати на практиці власний ідеологічний проект об'єднання популістів планети і подальшого реваншу націоналістів (такий собі інтернаціонал для націоналістів ХХІ століття); для Путіна — перетворити ЄС на свого однодумця, якщо не спільника. 

Натомість менш зрозумілими є стратегічні цілі європейських популістів. Чи вартий продовжений на кілька років строк перебування при владі того, щоб, послабивши ЄС, різко зменшити позиції власної держави у світі і зробити її залежною від третьої держави? Адже те, що додана вартість порівняно маленької за розміром європейської країни безпосередньо пов'язана з її членством у ЄС, — це аксіома. Британці спробували піддати її сумніву і, в разі якщо 29 березня країна таки реалізує Брекзит, зможуть побачити вагу власного ринку в статтях нових договорів про вільну торгівлю з третіми державами, гіршими за ті, що нині забезпечуються ЄС. З іншого боку, віра правих у те, що Брюссель з їхнього омріяного майбутнього перестане втручатися у внутрішню політику країни-члена, але при цьому продовжить надавати цій країні кошти з єврофондів, є також свідченням того, що вони не засвоїли й іншого уроку Брекзиту. Ніхто не хоче бути фінансовою кишенею ЄС. Тож нескладно передбачити, наскільки конфліктогенним може стати розподіл європейського бюджету в ЄС, змодельованому популістами.

Про те, що деструктивний популізм у масштабах ЄС матиме прямим наслідком послаблення країн-членів, свідчить і інший складник політики правих — ставка на Росію. Вражає те, що не тільки італійці й французи, котрі знають про Росію опосередковано — часто завдяки корумпованим елітам (Італія) або замилуванню російською культурою (Франція), — а й також угорці і чехи, котрі відчули російський чобіт на своїй території, не усвідомили одного: безплатний сир буває тільки в мишоловці. 

Проєвропейське пробудження

Якою ж є відповідь єврофілів і прихильників ліберальної Європи на дії популістів? Традиційною. Це занепокоєння, а також апелювання до ліберальних цінностей. Крім того, як і у випадку з Росією, єврофіли опинилися у фарватері популістів. При цьому їхні позиції послаблені вже на старті: у той час як популісти звертаються до конкретних проблем співвітчизників і використовують локальний контекст для власної агітації, єврофіли мають апелювати до колективних наднаціональних досвідів і наголошувати на загальних речах. 

Промовистою є ситуація з Угорщиною. Успішно вигравши національні вибори завдяки демонізації Джорджа Сороса, Орбан починає використовувати апробовану технологію і на виборах європейських. Розпочата ним кампанія під гаслом "Ви також маєте право знати, що планує Брюссель" є прикладом маніпуляції фактами про міграційну політику ЄС, а також ілюстрацією того, як конструюються колективні вороги в політичних кампаніях популістів. Особливістю цієї стала її спрямованість проти Жана-Клода Юнкера, президента Єврокомісії, зображеного на білбордах разом із Соросом (візуальна тактика, апробована проти опонентів Орбана на попередніх виборах). Прикметно, що минулого тижня Європейська комісія таки відреагувала на це текстом "Факти мають значення", в якому спробувала спростувати закиди і нагадати, що ЄС творять усі країни-члени, включно з Угорщиною. Натомість забракло реакції від Європейської народної партії, яку репрезентують як Юнкер, так і Орбан. Попри те що голоси про виключення Фідесу зі складу ЄНП починають лунати знову, угорський прем'єр поводиться більш ніж упевнено. В недільному інтерв'ю німецькій газеті Welt am Sonntag він назвав своїх опонентів "корисними ідіотами" ліваків, які, на відміну від нього, саме й хочуть послабити ЄНП. 

Тож у той час як Орбан працює зі своїм електоратом, Брюссель втягується в суперечку з Орбаном, але при цьому навряд чи доносить свої посили до угорського суспільства. І тут дається взнаки брак належної комунікативної стратегії інформування громадян країн-членів ЄС щодо тих бенефіцій, які отримали вони та їхня держава від членства в Союзі. Адже багато хто сприймає ЄС як даність. А за даність, як відомо, не воюють за визначенням. З огляду на це не дивно, що агітаційна кампанія прихильників проєвропейського проекту намагається показати, що ЄС і налагоджений стиль життя потребують боротьби, захисту і щоденної віддачі, як на цьому наголосив у понеділок президент Франції Емманюель Макрон у своєму зверненні до європейців.

 Для початку можна згадати маніфест європейських інтелектуалів Fight for Europe — or the wreckers will destroy it ("Боріться за Європу, або шкідники зруйнують її"), що його з таким ентузіазмом поширювали в українському сегменті Інтернету. Він був оприлюднений 25 січня ц.р. Колективний текст, підписаний людьми пера з різних країн Європи, мав на меті пробудити європейців і закликати їх до опору популістам. Однак чи може текст, просякнутий страхом і відсиланням до ідеальної Європи, якої ніколи не існувало насправді, привести до бажаного результату? Можливо. Але за умови, якщо обрана ними тактика — спонукати до дії завдяки створенню образу колективного ворога — "антиліберальної Європи популістів" — виявиться дієвішою, ніж пропозиція розв'язати нагальні проблеми, насамперед міграційну. При цьому прикметно, якими складниками наповнено цей образ. Він, з одного боку, "внутрішній" і уособлює все зло ХХ століття, оприявнене в Європі 1930-х. З другого — він "зовнішній", і це Кремль — "зухвалий окупант", перед яким Європа "щораз більше вразлива". 

Про те, що саме пробудження небайдужого європейця залишається головним завданням апологетів ЄС, свідчить і лютневе звернення Джорджа Сороса Europe, Please Wake Up ("Європо, будь ласка, прокинься"). У ньому, однак, не йшлося про порівняння з Європою 1930-х. Пересторогою, хоч як дивно, мала слугувати доля СРСР, який розпався 1991 року. Тож аби уникнути такої долі, "спляча більшість" має прокинутися і мобілізуватися в обороні цінностей, на яких побудований ЄС. 

У своєму заздалегідь анонсованому зверненні до європейців, що нарешті було опубліковане 4 березня, Емманюель Макрон укотре наголошує, що від часу завершення Другої Світової війни Європа вперше опинилася на краю прірви напередодні виборів до Європарламенту. Небезпека, породжена брехнею та безвідповідальністю популістів, може призвести до катастрофи. Щоб уникнути цього, Макрон пропонує оновити ЄС, спираючись на три стовпи: свободу, захист і прогрес. Кожен з них є відповіддю на основні виклики нинішнього ЄС, якими є базована на брехні політична культура, фейкові новини та втручання зовнішніх гравців у внутрішні політичні процеси; міграційна криза, безпекова криза та зловживання засадами вільного ринку; соціальна нерівність, безробіття, екологічні загрози й слабкість європейських пропозицій у сфері новітніх технологій. 

Серед ініціатив Макрона є, зокрема, пропозиція заснувати Європейське агентство із захисту демократії, зміцнити Шенгенську зону, створити Європейську раду безпеки із включенням у неї Великої Британії. Бракує натомість східноєвропейського вектора (особливо ж на тлі пропозиції оновленої політики щодо Африки). Тут навіть ідеться не так про нас, як про політичні еліти країн Центральної Європи, яких так само, як громадян, потрібно привернути (а то й повернути) до ЄС у сучасному його форматі. Окремого посилу для них у зверненні Макрона не прозвучало. Однак саме їхні голоси будуть вирішальними, якщо таки дійде до реалізації політик, озвучених президентом Франції. Адже частина з них вимагатиме перегляду вже існуючих договорів.

Чи вдалося президентові Франції перехопити ініціативу в формуванні порядку денного ЄС, наразі говорити рано. Однак уже можна зазначити, що його звернення вносить у кампанію ноту конструктивного обговорення проблем, а не лише змагання негативними образами колективного ворога між обома таборами. 

Зміцнення європейського ядра

На тлі розглянутої боротьби за голоси європейців не можна ігнорувати й інших процесів. 27 лютого у Парижі відбулася зустріч Ангели Меркель і Емманюеля Макрона. Вона мала стати черговим доказом того, що двостороння співпраця Німеччини і Франції є ядром сильної Європи, яке потрібно зміцнювати.

Паризька зустріч відбулася практично через місяць після укладеного 22 січня цього року Аахенського договору між державами. Обидві події пов'язані з річницею Єлисейської угоди 1963 року, підписаної Конрадом Аденауером і Шарлем де Голлем. По суті, йдеться про наділення співпраці новими смислами в умовах, коли майбутнє ЄС спрогнозувати складно. Прикметно, що при цьому Меркель і Макрон бачать себе продовжувачами справи Гельмута Шмідта і Валері Жискара д'Естена, Гельмута Коля і Франсуа Міттерана. 

Угода є відповіддю на зростання популізму та націоналізму в європейських країнах. Щоб запобігти подальшому руйнуванню засад, на яких тримається ЄС, Меркель і Макрон націлені взяти на себе відповідальність за долю ЄС. Адже, за словами канцлерки, з досвіду відомо, що "Європа здатна діяти, коли Франція і Німеччина висловлюють спільні ідеї". Паризька зустріч якраз і мала посприяти підготовці до засідання Європейської ради в Брюсселі 21—22 березня та обговорення основних викликів сучасного ЄС: Брекзит, міграція, втрата позицій у світі тощо. Мала вона й практичний результат: Франція заявила про намір розповсюдити на територію Німеччини свою систему ядерного стримування в разі зовнішньої агресії. 

Отже, поки в інших країнах ведеться боротьба з ЄС/анти-ЄС як із колективним ворогом, Берлін і Париж поступово закладають підґрунтя для нового безпекового простору. Передбачається також створення франко-німецького мовного, культурного, освітнього простору й особливо — зміцнення транскордонної співпраці. У майбутньому це може означати закріплення німецької і французької мов як мов комунікації не тільки в західній частині ЄС. 

Але перспектива поглибленої співпраці наразилася як на внутрішню, так і на зовнішню критику. Праві Франції заговорили про здачу Ельзасу й Лотарингії німцям і про зречення своєї ідентичності. Для спростування цієї інформації Єлисейський палац опублікував спеціальне комюніке, в якому роз'яснював засади нової транскордонної співпраці, передбаченої Аахенським договором. У підсумку ж підкреслювалося, що ті, хто починає роздмухувати попіл протистояння між Францією і Німеччиною, поширюючи неправдиву інформацію про двосторонню співпрацю, зраджують засади порозуміння, закріпленого в Єлисейському договорі. І справді, сама поява закидів щодо передачі Ельзасу і Лотарингії "під опіку Німеччини", йде врозріз із багаторічним досвідом примирення, розпочатого 1963 року. Вона також вказує на те, що й у Франції, а не лише в Великій Британії чи країнах Центральної Європи, є охочі використовувати минулі конфлікти з Німеччиною у просуванні власних антиліберальних проектів.

Тихе обурення і здивування Аахенський договір викликав в інших країнах ЄС. Карл Більдт прокоментував його чи не в найбільш делікатний і водночас уїдливий спосіб, розмістивши у своєму твіті мапу імперії Карла Великого 800 року з коментарем: мовляв, звертатися до спадщини Аахена це добре, але все ж таки варто пам'ятати, що ЄС сьогодні набагато більший і має більше різноманітних традицій і поглядів. Лаконічно підсумував нові німецько-французькі домовленості директор Польського інституту міжнародних справ Славомір Дембський: "Ми (Німеччина і Франція) = Європа".

І справді, координація дій між Парижем і Берліном у виробленні євроінтеграційної політики, будучи релевантною для Європи-12, не може спрацьовувати нині, в Європі-28. Наголошувати на тому, що лише Берлін і Париж можуть забезпечити гідний і єдино правильний шлях розвитку ЄС у сучасному політичному та міжнародному контексті, — це посилювати в країнах Центральної Європи вже не один рік існуючі фрустрації з приводу того, що їхня роль у ЄС — усього лише роль статистів. Це також означає лити воду на млин популістів. 

Тож реалізація Аахенського договору, ледве почавшись, уже спричиняє нову хвилю стривоженості й невдоволення. Насамперед діями Берліна, який, попри наміри діяти в інтересах ЄС, значною мірою провокує подальшу дезінтеграцію. Адже, з одного боку, декларуючи розуміння відповідальності за долю Європи, Меркель водночас домагається ухвалення вигідних Німеччині рішень стосовно Північного потоку-2, чим викликає обурення і роздратування в партнерів по ЄС. Як результат, вироблення європейських політик у країнах-членах неминуче зводиться до врахування німецького аспекту. Однак чи справді Європа приречена на те, щоб бути визначеною за посередництва Німеччини? 

Замість підсумків

Європа потребує не битви, а відвертої розмови про себе, свої проблеми й виклики. Міграційна криза не може бути врегульована квотами. Вона потребує розуміння того, яким чином мігранти змінили структуру суспільства європейських країн і якими є наслідки цих змін, зокрема у питаннях самоідентифікації. Європейська ідентичність, базована на копенгагенських критеріях, може бути відповіддю українцям, які мають намір вступати до ЄС. Але вона не може бути відповіддю консервативно налаштованим громадянам ЄС, які визначають Європу за тими категоріями, які завжди вирізняли її з-поміж сусідів, — християнська й біла, залишаючись при цьому ліберальною. Нова поміркована консервативна партія — це насправді те, чого сучасні європейські країни не мають, але це те, чого так потребують їхні громадяни.

Європі потрібен новий баланс між відкритістю й закритістю, глобальним і національним. Насамперед для того, щоб захистити себе і свої цінності. При цьому можна скористатися допомогою Кремля, який своїм втручанням у внутрішньополітичні процеси ЄС добре оприявнює всі слабкі місця й лакуни в назагал добре прописаній моделі ліберальної демократії.

До виборів нового складу Європейського парламенту залишається ще два з половиною місяці. Цього часу достатньо, аби перевести розмову про ЄС у конструктивне русло і розпочати конструювання нової європейської ідентичності на основі того, що європейців поєднує і що дозволяє їм ствердно казати: я пишаюся тим, що я європеєць. Пропозиція "Європейського оновлення" Макрона може стати для цього хорошим стартом.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Евгений Буравлев Евгений Буравлев 7 березня, 09:18 ЄС в період глобалізації, а саме при підвищенній проникаючій здатності кордонів до усього "чужерідного", піддається негативному впливу цього "чужеродного". А це, починаючи від хибних і шкідливих ідеологій і до емігрантів, наркотиків, терористів, зброї, хвороб, контрабанди тощо. "Чужеродне" завдає багато клопоту і викликає своєю присутністю багато проблем у життєдіяльності ЄС. Окрім того, у частці "чужеродного" є і спеціально заслана до ЄС доля, що має "сприяти" негативному впливу ззовні на життєдіяльність ЄС. А тут додаютьсься ще "свої рукодельніки", що генерують "особливість" та намагаються скористатися засланим до ЄС "чужеродним". ЄС мусить на цьому передвиборчому етапі на згадані проблеми подивитися реально, оцінити їх, випрацювати антидот і здолати "чужеродне" та повернутися на свій шлях еволюційного розвитку. згоден 1 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво