Барак Обама і пекло 2014 року - Міжнародна політика - dt.ua

Барак Обама і пекло 2014 року

21 серпня, 2014, 20:30 Роздрукувати Випуск №29, 21 серпня-29 серпня

Америка повинна повірити в Україну, в щирість її вибору і бажання битися за свободу. Вона повинна повернути собі віру в себе і в те, що не все в цьому світі вимірюється відсотками ВВП.

Отже, добрі побажання, з якими Обама обрався на пост президента, вся його політика невтручання, миролюбства, весь пафос "зухвалої мрії" виявилися стежкою, яка привела в пекло 2014-го. Україна... Газа... Ірак... Вогонь запалав з усібіч. Чи розуміє Америка, що це горить вона? Здається, ні. Бушу свого часу докоряли "ковбойською зовнішньою політикою". Цілком можливо, що нині ми маємо справу з іншою крайністю. Як на нинішній час, якби Обама знімався в ковбойському фільмі, йому б належала роль не головного героя й не головного лиходія, а бармена, який у спокійні моменти дає розумні поради, а в складні — ховає випивку під шинквасом. Хороший хлопець. Але не для бійки.

Повертаючись у квітні з азіатського турне, Обама мав тривалу розмову з групою журналістів із президентського "пулу". Журналісти виявилися допитливими — ставили незручні запитання. Відповіді Обами зводилися до того, що Америка достатньо навоювалася, що він майже завжди віддасть перевагу дипломатичному вирішенню, а не воєнному втручанню, і що головна заповідь у ремеслі політика такого рівня — do no stupid shit. В акуратному перекладі — "не робити дурниць". Це й справді та заповідь, якою керується ця адміністрація і яка пояснює досить багато чого.

Результат, якщо вдуматися, жахає. Не може не жахати. Він спокійно дивився, як помирали десятки тисяч у Сирії. Він дозволив Башару Асаду здобути його піррову перемогу. Він дивився, як ісламісти стратили іракських поліцейських у Мосулі. У своєму недавньому інтерв'ю Томасу Фрідману в "Нью-Йорк Таймс" на запитання, що ж буде, якщо Путін уведе війська в Україну, лідер вільного світу відповів, що, мовляв, будуть нові санкції, і буде непросто налагоджувати відносини. Приємно все-таки, що, коли якийсь убивця нас із вами прикінчить, то згодом постраждає фінансово, і комусь потім буде складно з ним "налагоджувати відносини". Це все? Це й є лідерство? Це й є примат цінностей? 

На гамлетівське запитання "У чому більше гідності: скоритись ударам долі і лягти під стріли, чи опором зустріти чорні хвилі нещасть — і тим спинити їх?" Обама знайшов третю, компромісну формулу — do no stupid shit. Я знаю, багатьом в Америці це здається мудрим. Країна перенапружилася в Афганістані й Іраку. Арабська весна сприймалася спочатку як подарунок долі, але загрузла в корупції й фанатизмі, проти яких народ ішов на барикади. Хоч би куди Америка втручалася за межами Європи — закінчується це не те щоб погано, але не так, як хотілося б. У результаті світ починає здаватися невиправним, а революції — марними. Концепція поступових змін, якоїсь ефемерної "еволюції" починає вважатися єдино прийнятною альтернативою. А насправді дедалі більш заманливо виправдовує бездіяльність і навіть байдужість.

Рахунок за Ірак наближається до трильйона доларів. Рахунок за Афганістан менший, але теж зашкалює. Америка не хоче більше перейматися чужими проблемами. Вона хоче опікуватися собою. А допомагати іншим — лише по ходу справи, у контексті вирішення власних завдань і реалізації власних інтересів. Інтереси ці — подолання наслідків кризи, зниження внутрішнього державного боргу, подолання внутрішніх суспільних протиріч (що випирають назовні то в Каліфорнії, то у Флориді, то в Міссурі, залежно від того, де ще один білий коп застрелив ще одного чорношкірого хлопця в каптурі).

Ліберальна Америка, представник якої перебуває в Білому домі, схожа на людину, яка знає, що десь у мозку в неї затаїлася смертельна аневризма, і намагається максимально уникнути потрясінь і фізичних навантажень, панічно перемикаючи телевізор із зведень новин на канал телевізійних серіалів. От тільки це ж ілюзія. Не можна вічно жити в страху. Перепочинок — це добре. Але перепочинок не повинен перетворюватися на якусь перманентну інвалідність. Тим більше, що економічна "аневризма" — вона ж не специфічно американська, а глобальна, світова. Проте світ не завмирає у своїх пристрастях і стражданнях. Чому ж саме Америка здається такою наляканою і слабкою? 

Політика відсутності (absenteeism) рано чи пізно виливається у відсутність політики. Ще трохи нинішньої невизначеності — і над Америкою почнуть посміюватися, як над зманіженим патрицієм, котрий втратив почуття реальності, не кажучи вже про почуття співпереживання і гордості.

Не можу позбутися відчуття, що по дорозі з 1990-х в 2010-ті Захід втратив і ще щось важливе. І це важливе називається "віра". Коли український солдат іде на смерть на Донбасі, він не просто виконує свій обов'язок і не просто захищає свою Батьківщину, він — вірить. І коли вбивця Гіркин—Стрєлков їхав убивати наших хлопців на Донбас, він теж вірив у свій скажений коктейль із маячних ідей. Як сказано в Біблії – "біси теж вірять". У що вірить Америка — я не розумію. Америка, яка не бореться за свободу, — це Америка, що не вірить у свободу. Звідки вона така взялася?

Звичайно ж, тут є уже згаданий економічний чинник. Треба якось вилазити з боргової ями. Треба якось пожвавлювати мотор економіки і переборювати рецесію. Звичайно ж, тут є й "синдром Буша", втома від війн. Однак важливо й інше. Обама — представник ліберального крила американського політичного спектра, який утомився не тільки від війн, а й, як часом здається, від самої Америки. Один досить проникливий (і близький до Москви) аналітик порівняв Обаму з останнім російським самодержцем Миколою II, який твердо вірив, що коли він не хоче війни з Японією, то війни й не буде. Який усяке силове рішення приймав через силу й, проте, був органічним носієм імперської пихи стосовно "макак", як він елегантно називав японців.

Хороше порівняння. От тільки імперської пихи в Обамі немає. Він щиро вірив в "перезавантаження" з Росією, у перемогу доброго духу, в русофільство Майкла Макфола, якого він — з найкращих спонукань — відправив послом до Москви. 2008-го він першим і єдиним із кандидатів на виборах президента США відкрив веб-сайт www.barackobama.ru. Тепер на сайті красується сумний напис "проект виставлено на продаж". Останнє поновлення — за грудень 2011-го. З Макфола зробили монстра. З перезавантаження — епітафію політичній легковірності. 

Імперська пиха... Расистські образи... Лазерний банан на стінах посольства... Не знаю чому, але Росії завжди потрібне розуміння, що їй протистоять істоти нижчого ґатунку — "укропи", "чурки", "макаки". Дружба з Америкою цій країні не потрібна. Їй потрібна ворожнеча. Це почуття ірраціональне, дурне, найчастіше непоясненне, як потреба дорослої дитини смоктати палець. Його просто треба прийняти як даність.

Хоча спробую висловитися і щодо цього. Сучасна міжнародна політика — це дуель міфів і спрощень. В епоху випробувань (а нам випала саме така) емоції загострюються, а міфи спрощуються ще більше. Ось — добро, а ось — зло. "Ми захищаємо свою землю від агресора", — скаже українець і піде на війну, й стоятиме до кінця. "Ми захищаємо своїх братів від потвор, які розпинають дітей", — скаже росіянин. І теж піде на війну. І теж стоятиме до кінця. Ми в Україні знаємо, хто насправді правий. Вони думають, що теж знають. І якщо почнеш їх розпитувати, як так вийшло, що українці ще вчора були нормальними людьми, а сьогодні стали чудовиськами, то відразу пролунає слово "Америка". Америка — це російське пояснення для всього непоясненного, виправдання всього поганого в самих собі, а найголовніше — своєї нездатності стати кращими як країна і економіка.

Сучасний росіянин — це людина, яка свято вірить, що Америка хоче задушити і її країну, і її особисто. Вона цього хоче не тому, що вона погана — просто так улаштовано світ. Той, хто сильніший, поглинає або гнобить того, хто слабший. Тому або Росія — Америку, або Америка — Росію. Інакше не можна.

Це — основа сучасного російського світосприйняття. А також світосприйняття багатьох фанатиків і політичних шахраїв в усьому світі. Навесні й улітку 2014 р. значна частина цих людей пішла в бій. Немов почувши закличну сурму мисливця, вони ожили й активізувалися.  Вони намагаються заповнити вакуум, що утворився внаслідок американської "політики відсутності".  А кремлівський "мисливець" все сурмить і сурмить.

Колись Обама назвав "По кому подзвін" Хемінгуея однією зі своїх улюблених книжок. Як би це змусити його перечитати старого Хема? Не запитуй, по кому подзвін — він по тобі. Вірити, що страшне літо 2014-го було лише глобальним нападом гикавки, — це ознака сліпоти й глухоти. Це те саме, як вірити, що коли ти живеш на 25 поверсі, то пожежа на першому тебе не стосується. Ще й як стосується. Просто, коли вона дійде до 25-го, буде вже пізно.

Розмовляючи з журналістами у квітні, Обама закликав їх подумати, а що практично вони від нього очікують — наприклад відносно Путіна. Ну не починати ж, справді, через Україну третю світову війну! Не направляти ж американських солдатів гинути в ще одну точку світу! Не застосовувати ж до України ті ж гарантії безпеки, що зарезервовані для країн НАТО! Про запевняння Будапештського меморандуму він, наскільки я розумію, навіть не згадав.

Однак якщо відкинути моральний бік питання і ту цинічну зраду, яку Україна отримала в обмін на ядерну зброю, то питання й справді легітимне. Що треба?

По-перше, Америці треба перестати випромінювати безсилля перед агресією. Якщо Україна навіть на цій останній межі знайшла в собі сили протистояти дикій, сповненій ненависті ядерній державі, то чому цієї внутрішньої сміливості не може знайти в собі Америка? Санкції — це добре. Але якщо в американських очах видно страх, якщо Америка сама постійно всім нагадує, що не готова йти далі санкцій, то вона сама ж і підриває їх ефективність.

По-друге, треба облишити жити ілюзією, що ірраціональну російську ненависть до Америки можна розвіяти бездіяльністю, переговорами або якимсь іншим способом. Жодні жести доброї волі на нинішньому етапі не допоможуть. Хоч би що Америка робила і хоч би як намагалася, Путін і більшість росіян, як і раніше, заповнюватимуть зяючу порожнечу у своїй логіці американською злою волею. Вони щиро вірять, що це Америка сама зруйнувала Світовий торговий центр, аби розв'язати війну на Близькому Сході. Це — мірка, якою вони вимірюють світову реальність. Це — планка дозволеного, котру Кремль установив і для самого себе. Спробуйте зрозуміти, чим це може загрожувати. Україна вже зрозуміла.

По-третє, слід усвідомити, що санкції й тиск можуть не допомогти на першому етапі — та однаково вони потрібні. З тієї простої причини, що альтернативи їм немає. Злу слід протистояти не тому, що воно поступиться, а тому що воно — зло. І чим більш воно непоступливе, чим більше воно брикається, тим більше йому треба протистояти. 

По-четверте, слід зрозуміти, що Україна — це особлива країна для Сполучених Штатів. Вона не просто шукає противаги. І вже тим більше не чекає, що хтось захищатиме Україну замість українців. Україна — це нація, яка у найбільш цинічний, поганий, несприятливий час свідомо обрала демократію і свободу. Це нація, готова за свободу боротися й умирати. Тут немає ситуативного перебування в одному човні. Тут — споріднення ідеалів й історичного вибору. І це споріднення, це небажання всотати в себе антиамериканські, антидемократичні сентименти й тенденції, властиві регіону, надовго перетворює Україну на природного партнера Америки. Якщо от тільки тепер, сьогодні Україну не задушить її такий же природний і такий же щирий ворог.

По-п'яте й головне, з огляду на перелічене вище, Америці потрібна нова тактика щодо українського конфлікту. Тактика активнішого стримування агресора. Ну не може бути такого, щоб Росія відверто й цинічно знищувала залповим вогнем українських прикордонників, поставляла "повстанцям" новітні зразки зброї, відкрито рекрутувала, тренувала і доставляла в регіон "добровольців", а Америка обмежувалася поставками сухпайків і ковдр. Україні потрібна зброя, щоб боротися. Арсенали НАТО переповнені зброєю, яка могла б якщо не вирішити долю цієї війни, то, принаймні, не допустити подальшого демонстративного побиття України. Де вона? І чому поруч з Україною, десь у Польщі, немає американських сил, тих самих "чобіт на землі", які б демонстративно показали: ми не байдужі, не слабкі й не стоятимемо осторонь, коли сповнений ненависті здоровань б'є нашого друга?

Те, за що ти готовий воювати, — це те, у що ти віриш. А те, у що ти віриш, — це те, хто ти є насправді, твоя суть і природа. Природу нинішньої американської адміністрації так само складно змінити, як і природу будь-якої людини. Але в ній є не тільки перелякані чоловіки. У ній є й сміливі жінки, на кшталт незрівнянної Тори Нуланд, яка знає відповіді на головні запитання. Відповіді не тільки перед обличчям Америки й України, а й перед обличчям совісті й історії.

В американській адміністрації також була (а в багатьох значеннях і залишається) Гілларі Клінтон, чиї відповіді в міру наближення президентських виборів також стають дедалі прямими. Її останнє інтерв'ю виданню The Atlantic було великим і цікавим із різних боків. Зокрема тим, що Україна виникала в ньому синхронно з Ізраїлем, а Ізраїль — синхронно з Україною. Можна побачити в цьому якусь прив'язку, що народжується, яка містить у собі відразу кілька правильних відповідей і рецептів.

По-перше, що Україна у своєму регіоні заслуговує такої ж уваги і підтримки Сполучених Штатів, як Ізраїль у своєму. По-друге, що Україна виживе, тільки якщо стане розвиватися за ізраїльським шаблоном — згуртувавшись і борючись. А по-третє, Америка має повернутися на світову сцену як сильний гравець. В Україні. В Ізраїлі. В арабському світі. Це потрібно всім — крім відвертих фанатиків і таких же відвертих шахраїв.

В кінцевому рахунку, це питання віри. Америка повинна повірити в Україну, в щирість її вибору і бажання битися за свободу. Вона повинна повернути собі віру в себе і в те, що не все в цьому світі вимірюється відсотками ВВП. Талановитий російський письменник, а за сумісництвом літературний ангел смерті Захар Прилєпін недавно висловився в тому дусі, що якщо, мовляв, Росію вважають монстром, то давайте не розчаровувати очікувань і ставати монстрами. Та ж логіка поширюється і на Штати. Незважаючи ні на що, мільйони людей в усьому світі бачать Америку як захисника свободи. Може, не варто розчаровувати в очікуваннях?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво