Балканські двері в Євросоюз - Міжнародна політика - dt.ua

"Балканські двері" в Євросоюз

9 лютого, 17:34 Роздрукувати Випуск №5, 10 лютого-16 лютого

Чим корисний для України досвід країн Південно-Східної Європи.

Як Україна може переконати Європейський Союз надати їй перспективу членства і почати переговори про вступ? 

Багато з тих, хто приймає рішення в Європі, досі не бачать в Україні серйозного кандидата на вступ і не вірять у готовність та/чи здатність її уряду до глибокої інтеграції країни з ЄС. Тому західноєвропейські політики і дипломати ухиляються від обговорення завдань, відповідальності та ціни як надання Україні статусу кандидата, так і вступу її до ЄС. І це тоді як західна громадська думка, експерти зі Східної Європи, європарламентарії стали надзвичайно проукраїнськими ще після Помаранчевої революції 2004 р. 

Одна з причин скептичного ставлення західноєвропейських країн до Києва, звісно, в тому, що деякі західні політики бояться Росії та ризику зростання напруги у відносинах із Москвою. На такому тлі Україні буде непросто подолати негативне сприйняття її потенціалу з боку західного політичного класу, а також скепсис європейської громадськості щодо її майбутнього членства в ЄС.

Один зі способів для Києва пришвидшити цей процес — використати досвід західнобалканських країн з офіційною перспективою членства в ЄС і повчитися в колишніх югославських республік, на прикладі того, як вони досягли свого нинішнього стану у відносинах із Брюсселем. Різні західнобалканські формати співробітництва з Брюсселем пропонують готові шляхи для стратегії поступового наближення й інтеграції з допомогою прагматичних, а не риторичних засобів.

Після війни в Косово Європа збудувала складну регіональну систему реформ для Південно-Східної Європи, яка привела до істотного прогресу в "європеїзації" Балкан і поступового включення acquis communautaire, тобто законів та інших юридичних документів ЄС, у національні правові системи колишніх югославських республік. Україні варто подумати, чи є їй сенс приєднатися хоча б до деяких із цих регіональних механізмів підготовки Південно-Східної Європи до вступу в Євросоюз, і спробувати брати участь у складній системі підготовки до членства західнобалканських країн.

У деякі об'єднання в Південно-Східній Європі, спеціально створені з допомогою Брюсселя для сприяння міжнародній інтеграції Албанії і країн колишньої Югославії — такі як Регіональна рада співпраці (RCC), Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю (CEFTA), Регіональна антикорупційна ініціатива (RAI), Мережа охорони здоров'я Південно-Східної Європи (SEEHN), а також ще 12 схожих організацій, — можна спробувати переконати включити представників України. В деяких із цих ініціатив уже беруть участь небалканські країни, зокрема Молдова та Туреччина. 

Якщо Україна зможе приєднатися бодай до кількох із цих південно-східноєвропейських ініціатив, то це може допомогти Києву краще презентувати свою країну як кандидата на вступ у ЄС і, зрештою, домогтися обумовленої пропозиції на приєднання до ЄС на зразок тієї, яку західнобалканські країни вже отримали у формі так званого "Салонікського плану дій для Західних Балкан" 2003 р.

Серед структур, до яких Україна може захотіти приєднатися, крім уже згаданих вище (RCC, CEFTA, RAI і SEEHN), назвемо ще:

— Південно-східну робочу групу з регіонального і сільського розвитку (SWGRRD);

— Центр агенцій громадської зайнятості у країнах Південно-Східної Європи (CPESSEC);

— Центр співпраці молоді регіону (RYCO);

— Центр правоохоронних органів Південно-Східної Європи (SELEC);

— Центр співпраці у сфері безпеки (RACVIAC);

— Ініціативу освітньої реформи у Південно-Східній Європі (ERISEE);

— Регіональну школу державної адміністрації (RESPA);

— Регіональний центр підготовки до стихійних лих (DPPI);

— Південно-східноєвропейський центр навчання підприємництва (SEECEL);

— Центр покращення у сфері фінансів (CEF);

— Регіональний центр довкілля (REC).

На додачу, існує міжурядовий формат діалогу на найвищому рівні — "Берлінський процес", який допомагає політичним лідерам Західних Балкан і зацікавленим країнам ЄС регулярно збиратися разом. Цю неформальну, але ефективну серію зустрічей ініціювала Німеччина у 2014 р., щоб зміцнити політичну стабільність і національну безпеку країн-кандидатів у Південно-Східній Європі та прискорити їх вступ у ЄС.

Україні варто дослідити, в яких із цих структур їй доцільно і корисно брати участь. Приєднавшись до всіх прийнятних форматів із вище перелічених, Київ, услід за Кишиневом, який уже бере участь в окремих із них, може поступово увійти в нинішню групу країн-кандидатів на членство в ЄС через "балканські двері". 

Наприклад, Центр покращення у сфері фінансів (CEF) було створено урядом Словенії у співпраці з іншими колишніми югославськими республіками і Албанією в 2001 р. відповідно до Пакту стабільності в Південно-Східній Європі. З 2015 р. CEF стала повноцінною міжнародною організацією, яка базується у словенському місті Блед і користується підтримкою Нідерландів. Вона зосереджена на управлінні державними фінансами, податковою політикою та центральними банками, а також об'єднує політичних лідерів і фінансових експертів для розвитку потенціалу й навчання. 

Серед членів організації не лише 12 країн Західних Балкан, а й Румунія, Болгарія, Молдова і Туреччина. Однак, попри широке коло її членів і очевидну економічну актуальність для країн, котрі прагнуть глибше інтегруватися з ЄС, Україна не бере участі в CEF, як і у всіх вище перелічених форматах. 

Насправді в Києва вже є певний досвід приєднання до формату, з самого початку розробленого для Південно-Східної Європи, оскільки він разом із західнобалканськими країнами, Грузією та Молдовою став стороною Договору енергетичного співтовариства. Ця зовнішньополітична лінія потребує розвитку шляхом вступу в якомога більшу кількість із вище перелічених ініціатив Південно-Східної Європи, а також інших схем співробітництва та інтеграції з ЄС.

Українці іноді схильні говорити про своє приєднання до ЄС і готовність до цього з маніхейської точки зору на світ. Вони часто виставляють себе виражено неросійськими, антиєвразійськими і прозахідними, рекламуючи свою країну як європейську цивілізаційну фортецю проти східного варварства. Це твердження може бути правдивим чи ні — але це не та риторика, яка сприймається і яку треба поширювати на Заході. Зрештою, ЄС не був збудований антимосковським чи антирадянським і не має такої однозначно геополітичної ідентичності, як Київ хотів би.

Натомість історична брюссельська концепція "європеїзації" після Другої світові війни полягала в тому, щоб заспокоїти Європу у військовому вимірі й політично об'єднати її через глибоку економічну інтеграцію, часткову культурну близькість, кумулятивну бюрократичну стандартизацію та ще більшу демократизацію. Забезпечення гарантій безпеки, збільшення світової політичної ваги і навіть отримання певної невійськової колективної оборони, яка здійснюється насамперед економічними важелями впливу ЄС на зовнішні сили, — це стало невід'ємною частиною цього процесу. Але зазначені ефекти не були й не є центральною метою європейської інтеграції. 

Незважаючи на це, саме останні наслідки для зовнішніх відносин країн-членів ЄС мають першочергову привабливість для України. Але дані аспекти європейської інтеграції є лише додатковими перевагами. Вони не є основними чинниками чи цілями євроінтеграції. Modus operandi ЄС полягає насамперед у нагромадженні невеликих "дитячих" кроків, які з плином часу принесуть якісні зміни в неозначеному напрямі, а не в реалізації грандіозних схем для трансформацій світу відповідно до чітко визначеної кінцевої мети.

Українські дипломати й експерти, звісно ж, обізнані зі своєрідною постмодерністською природою європейської інтеграції і її дивним впливом за межами ЄС. Однак ширша політична й інтелектуальна еліта України, зокрема її політичні лідери, ще не достатньо засвоїли той факт, що Україна зможе стати повноцінним учасником цього процесу, лише серйозно адаптуючись до нього. 

Можна зрозуміти часто пихату риторику українських представників, різні піар-кампанії, надмірно емоційні заклики, широкі історичні посилання і велику кількість символічних жестів. Їх варто розглядати на тлі української епічної конфронтації проти російського імперіалізму, надмірних страждань і тисяч смертей через гібридну війну Москви проти Києва, міжнародної дипломатичної війни Кремля проти української держави, а також наївності багатьох людей на Заході щодо природи путінізму. Для України ЄС сьогодні привабливий подвійною мірою: як відкритий економічний проект і як очевидний гарант безпеки.

Тим часом ЄС не може і не буде змінювати дуже бюрократичну й помірковану геостратегічну логіку своїх операцій через російсько-українську війну. Союз не діє й не діятиме на базі безпекових, історичних, ціннісних або якихось інших "великих" ідей. Натомість він продовжуватиме йти маленькими економічними та юридичними кроками. Таким чином, подальший успіх української євроінтеграції, зокрема отримання офіційної перспективи членства та початок процесу вступу, можливий тільки через проходження тривалої процедури постійного зближення з Союзом, певною мірою схожої на складний процес укладення і ратифікації Угоди про асоціацію чи на тривалі переговори й імплементацію Плану дій лібералізації візового режиму з ЄС. 

Крім просування вперед поточного процесу асоціації з Європейським Союзом, Києву і західним друзям необхідно активно вивчати й використовувати міжнародні програми партнерства Південно-Східної Європи та інші аналогічні інструменти для обміну знаннями, правилами і практиками.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво