Американо-російські відносини — стратегічна несумісність

Сухопутна держава відрізняється від морської вже джерелом своїх ідеалів, а не матеріальними умовами і мобільністю.

Сер Хелфорд МакКіндер

Історія, що віддзеркалює сьогодення

Процес встановлення дипломатичних відносин між Російською імперією та Сполученими Штатами Америки на початку XIX ст. став найдотепнішою ілюстрацією характеру взаємин між цими державами. Сенат США лише з третьої спроби погодив кандидатуру американського посланця до Росії. З першою дипломатичною місією до Санкт-Петербурга відрядили державного діяча, політика, адвоката, колишнього конгресмена, сина 2-го президента США Джона Квінсі Адамса. Тим часом робота посланцем у Росії не була для цього американського дипломата вершиною кар'єри. Джон Квінсі Адамс пізніше став державним секретарем США в адміністрації президента Монро, здобув славу завдяки авторству "доктрини Монро" (Америка для американців). Водночас, для більшості американців Джон Квінсі Адамс відомий як шостий президент США.

Призначений, як це й годиться, в Росії без будь-яких зволікань перший російський посланець, генеральний консул у Філадельфії та повірений у справах Андрєй Дашков, хоча й походив із дворянської родини, яка брала свій початок з Великої орди, схоже не надто вирізнявся з нескінченної когорти безіменних російських служак, не залишив помітного сліду в російській політиці, а дипломатичну кар'єру закінчив на посаді керуючого справами місії в Константинополі.

Згадана "доктрина Монро" тривалий час упродовж XIX ст. визначала американський підхід до зовнішньої політики, зокрема і європейських справ: відмова європейським потугам (на той час передовсім ішлося про Іспанію) у праві втручатися в справи американського континенту, а також дистанціювання від європейських чвар.

Водночас, чітка реалізація цієї доктрини дозволила Сполученим Штатам не лише зупинити російську колонізацію тихоокеанського узбережжя Північної Америки (на момент заснування дипломатичних відносин між Росією та США російські володіння охоплювали не лише Аляску, - її поселення можна було надибати і на місці нинішньої Каліфорнії), а й поступово обмежити російський вплив, витіснити Росію з континенту та, зрештою, перенести "співробітництво", а точніше - протистояння, в Євразію - на Далекий Схід. У тому числі й завдяки активному втручанню США було зупинене російське просування в Маньчжурії, а пізніше Російській імперії завдано удару в Порт-Артурі. Додати сюди результати "взаємодії" США і Російської імперії, а потім СРСР у XX ст. в Європі, і можна дійти висновку, що 200-літня історія російсько-американських відносин постійно зводиться до обмеження російської експансивності.

Втім, були й інші причини засадничого характеру, що не дозволяли двостороннім відносинам зміцніти і розквітнути. Адже мало що поєднувало, та й, чесно кажучи, і сьогодні поєднує, американську республіку, засновану на ідеях прав та свобод, віротерпимості, підприємницького й навіть авантюристського духу, з мілітаризованою, реакційною, ксенофобською і відсталою Росією.

Першою спробою судити європейських монархів-деспотів, і насамперед російського імператора, заведено вважати "резолюцію Касса", сенатора-демократа, яка виносилась на обговорення Конгресу США у далекому 1850 р.

Відтоді суперечності ідейно-політичного характеру в російсько-американських відносинах, хоча періодично й затихають та часом поступаються місцем спробам налагодити "прагматичні відносини" чи "перезавантаження", проте в підсумку набувають щораз гострішого характеру. "Закон Магнітського" аж ніяк не виник на порожньому місці і, слід очікувати, не стане останнім свого роду маніфестом відданості США зовнішній політиці, заснованій на американських цінностях.

Між заморозками і потепліннями

Попри традиційно несприятливу громадську думку у США щодо самої суті російського самодержавства, Сполучені Штати ніколи не відмовлялися від можливості підтримати Росію. Зокрема для того, щоб подолати спільного ворога - Британську імперію, нацистську Німеччину, міжнародний тероризм тощо. Виходячи з прагматичних міркувань, Сполучені Штати кілька разів сприяли технічній модернізації та оновленню Російської імперії.

У середині XIX ст. американські інженери доклалися до спорудження в Росії залізниці (саме завдяки американцям ширина російської та радянської залізничної колії відрізняється від європейської), запровадження телеграфу. Після поразки у Кримській війні США навіть переозброювали Росію.

На початку XX ст. до Радянської Росії ринув потік американських товарів, а згодом - і концесіонери та підприємці, дехто навіть із ідеологічних міркувань. Так, у 1921-
1927 рр. Сполучені Штати обіймали друге місце після Німеччини за кількістю концесій, здебільшого у видобувній, металургійній та нафтовій промисловості. З 1925 р. за технологіями та з обладнанням "Форда" починають збирати трактори, а в 1932-му на побудованому з цією компанією Нижегородському автомобільному заводі (згодом - ГАЗ) почали випускати вантажівки.

Хоч у Вашингтоні не мали жодних ілюзій, що радянська система мало чим відрізнялася від нацистської Німеччини і такою ж самою мірою, як і вона, винна в розв'язанні найкривавішої бійні у Європі - як підписанням так званого пакту Молотова-Ріббентропа, так і загарбницькими кампаніями поділу Польщі та анексії частини території Фінляндії, - Франклін Рузвельт уже в перші дні німецького вторгнення на територію СРСР висловив готовність підтримати Москву. З критично важливих перших місяців війни Сполучені Штати розпочали постачання за програмою "ленд-ліз" літаків (18,7 тис.), танків (6,3 тис.), автомобілів (470 тис.), артилерійських гармат (14 тис.), гвинтівок і кулеметів (6 млн.) та сотень тонн інших видів зброї, амуніції, одягу, медикаментів, продовольства і сировини. Загалом, зі США до СРСР було поставлено 18 млн тонн вантажів, із яких 5 млн тонн - продовольство. На жаль, ці сторінки історії зумисне замовчуються або спотворюються як у колишньому Союзі, так і в його правонаступниці. І це при тому, що рахунок не було оплачено до кінця…

Відчуття "кінця історії" впродовж 90-х років минулого століття підкріплювалося відсутністю жорсткого протистояння, більш партнерськими відносинами між колишніми ворогами, значною фінансовою і технічною допомогою Росії та певною демократизацією й лібералізацією її політичного та економічного життя. З початку 2000-х років, коли США обіймали друге після Німеччини місце за обсягами торгівлі та інвестицій у Росії, ситуація відчутно змінилася.

Так, прямі закордонні інвестиції зі США до РФ становлять 14 млрд дол., а резиденти володіють акціями російських компаній на 70 млрд дол. Росії належать американські акції та облігації на суму 139 млрд дол.

Загальний товарооборот між США і Росією у 2014 р. становив 34,3 млрд дол. США (з позитивним для РФ балансом у 12,9 млрд дол. США). Для усвідомлення нікчемності цих величин досить навести кілька прикладів для порівняння: торговий оборот США і ЄС за той самий період становив 694,4 млрд дол. США, а між ЄС та Росією - 417,7 млрд дол. США (дані за 2013 р.).

З одного боку, і для Росії, і для США абсолютні цифри, якими характеризується двостороння торгівля, не становлять особливої цінності. Водночас, аналізуючи структуру двосторонньої торгівлі, можна констатувати, що Росія виконує функцію сировинного придатку, адже в обмін на американські машини та обладнання, автомобілі, літаки, електронні та оптичні прилади постачаються паливо й нафта, чавун і сталь, неорганічна хімія, рідкоземельні та цінні метали, радіоактивні матеріали і добрива.

Слід також додати, що технологічне відставання Росії від інших країн світу, тим паче від США, нездоланне. Так, частка технологій п'ятого укладу у РФ становить лише 10% (причому переважна більшість - у ВПК й аерокосмічній промисловості), на четвертий припадає 50%, а на третій - третина, тоді як у США частка шостого укладу становить 5%, п'ятого - 60% і четвертого - лише 20%. Власні потреби у високоточних верстатах Росія задовольняє лише на 1%, і це при тому що 70% верстатного парку перебувають на межі навіть не морального, а фізичного зносу.

Отже, Росія хотіла би стати ринком для поширення американських технологій. Але, як не дивно, це бажання, очевидно, значно поступається і бажанню, і потребі Сполучених Штатів збувати свою продукцію на російських ринках. Що ж тоді є основою розвитку і зацікавлення цих держав одна в одній?

Стратегічне стримування

Лютнева Ялтинська конференція 1945 р. зафіксувала стратегічний розклад сил у світі і на прийдешні десятиліття сформувала систему повоєнного світоустрою з винятково важливою роллю Організації Об'єднаних Націй. Відносну стабільність системи забезпечував механізм стримувань та противаг, покладений в основу функціонування Ради Безпеки, постійне членство у якій і право вето на прийняття рішень гарантувало колишнім союзникам неможливість нав'язування чужої волі в цьому універсальному міжнародному органі, рішення якого не лише обов'язкові до виконання, а й можуть бути підкріплені як дипломатичним і економічним тиском, так і військовим примусом.

Втім, ідеологічні засади нового протистояння, фактично, були закладені в Атлантичній Хартії від 14 серпня 1941 р. та у Фултонській промові Вінстона Черчилля 5 березня
1946 р. Хартія слугувала своєрідною умовою підтримки союзників із антигітлерівської коаліції з боку США і не лише унеможливлювала колоніальну політику минулого, а й проголошувала право народів на самовизначення, вирішення територіальних суперечностей відповідно до волі народу. Безумовно, поневолення країн Центральної та Східної Європи, а також Балтії, що їх США з самого початку вважали окупованими, було абсолютно неприйнятне для Вашингтона. "Англійський бульдог", який на той час уже не був прем'єр-міністром Британії, констатував, що віднині Європу розділила "залізна завіса".

Так почалася "холодна війна", під час якої, уникаючи прямого протиборства, дві надпотуги двополюсного світу активно протидіяли, у тому числі й військовими засобами, на геополітичній периферії. Протиборство мало всеосяжний характер, включно з ідеологічною і зовнішньополітичною компонентами, військовою, економічною, культурною та іншими сферами.

Тим часом ключовим елементом міжнародної стабільності та безпеки були система контролю за ядерними силами, ракетними технологіями і обмеження у сфері протиракетної оборони, що дозволило світові почуватися відносно безпечно (наскільки це взагалі можливо в рамках доктрини "гарантованого взаємного знищення", покладеної в основу цієї системи) не лише впродовж усієї "холодної війни", а й певний час по розвалі СРСР.

Вже на початку 2000-х років з'явилися перші ознаки ерозії цієї системи та підозри, що обидві сторони використовують свої міжнародні зобов'язання лише як ширму для пошуку шляхів досягнення стратегічної військової переваги.

Якщо на кінець епохи "холодної війни" колишній СРСР мав перевагу у звичайних озброєннях та приблизний паритет сил у ядерних озброєннях, то тепер картина цілком інакша. США зробили ставку на розвиток звичайних озброєнь (оскільки ядерні сили виявилося вкрай складно, практично неможливо використовувати в бойових умовах локальних воєн), відтак ЗС США мають тут істотну перевагу, а їхні ядерні сили стримування виконують другорядну роль, що донедавна було відбито в їхній військовій доктрині.

Росія ж, навпаки, основний акцент у військовому будівництві зробила на модернізації ядерних сил. На початку нинішнього століття Росія відкинула доктрину відмови від першого ядерного удару та розробила концепцію "деескалаційних" превентивних ядерних ударів: погрожувати або здійснювати обмежені ядерні удари під час звичайного військового конфлікту з метою його "деескалації" на російських умовах.

США тоді ж почали активно розробляти проект "швидкого глобального удару", який своїми бойовими характеристиками наближається до ядерної зброї, але не підпадає під міжнародні обмеження. У його рамках сучасною високоточною неядерною зброєю можна уразити до 30% цілей, знищення котрих раніше покладалося на ядерні сили стримування.

Проте ядерна зброя продовжує відігравати для США роль стримування Росії як інструмент обов'язкової відповіді на російський ядерний удар та для превентивного ядерного або звичайного удару в разі загрози удару з боку Росії по Сполучених Штатах і їхніх союзниках. Превентивний ядерний удар у США вважають меншим злом, порівняно з тривалою й дорогою війною за визволення союзника по НАТО.

Реалізація нових підходів викликала як для США, так і для Росії необхідність вийти чи заявити про намір вийти з низки основоположних домовленостей у сфері ядерного стримування. Окрім цього, обидві держави активно розробляли і продовжують вдосконалювати та розвивати нові ракетні системи й озброєння та системи протиракетної оборони.

Сполучені Штати істотно збільшили частку сил ядерного стримування, що базуються на підводних човнах, розташованих у безпосередній близькості до російських кордонів, а також досягли значного успіху в розгортанні наземного та морського базування систем протиракетної оборони по периметру російських кордонів.

Росія, своєю чергою, модернізувала системи ПРО та ППО, модернізувала й розгорнула ракетні комплекси "Іскандер", чим поставила під загрозу інтереси союзників США по НАТО, розробляє нові системи ракет, які підпадають під заборону в рамках чинних домовленостей.

У 2012-2013 рр. напруга в американо-російських відносинах почала зростати, що спричинили принципово різні позицій сторін щодо розгортання системи протиракетної оборони, прийняття у США так званого "закону Магнітського", яке супроводжувалося запровадженням санкцій стосовно ряду російських чиновників, рішення російської сторони надати притулок співробітнику спецслужб США Едварду Сноудену.

Після анексії Криму в лютому-березні 2014 р. відносини між двома супердержавами у сфері оборони істотно загострилися й мають тенденцію до дальшого погіршення в контексті російської агресії на Сході Україні. Вже на вищому рівні військовими та дипломатами ведеться публічна дискусія у стилі взаємного залякування можливістю обміну "обмеженими ядерними ударами".

У новій Стратегії національної безпеки США від 6 лютого 2015 р. зазначено, що одним з основних стратегічних ризиків американським інтересам є "напад на територію або критичну інфраструктуру США з катастрофічними наслідками".

Саме цим і визначаються сьогодні вага та значення РФ для Сполучених Штатів. Саме через призму цього й розглядають США увесь комплекс відносин із Росією. Саме російський стратегічний потенціал залишається найбільшим занепокоєнням Вашингтона, і саме тому Росія стала сьогодні для США серйозною проблемою.

Окрім цього, у стратегії, в українському контексті, зазначено: "Ми будемо стримувати агресію Росії, приділяючи належну увагу її стратегічним можливостям, і в разі потреби допомагатимемо нашим союзникам та партнерам у протидії зазіханням Росії в довгостроковій перспективі".

Співробітництво чи протистояння?

18 березня 2014 р. у відомому зверненні "з нагоди приєднання Криму" господар Кремля сформулював основні тези "доктрини Путіна": баланс сил у світі змінився; вага Заходу у світовій політиці зменшується; міжнародне право не догма, а - набір варіантів, з яких Москва обиратиме те, що їй вигідно; держави поділяться на сильні і слабкі; територіальна цілісність і суверенітет слабких є полем домовленостей сильних; настав час для кардинальних змін; Росія - окрема держава-цивілізація зі своїми унікальними цінностями і намагатиметься формувати свої правили гри у світовій політиці.

США, та й увесь Захід, наочно побачили, що так званий "руський Ренесанс" є нічим іншим як спецоперацією путінського режиму, що здійснювалася виключно задля прикриття проникнення російського капіталу в їхню економіку, інфільтрації кремлівських агентів у політичну систему та отримання впливу промосковських засобів масової інформації на громадську думку. Фактично, йдеться про реванш, який Москва хоче взяти за "приниження" навіть не періоду після розвалу колишнього СРСР, а від початку виникнення протистояння зі США у XIX ст.

Аналіз наявної інформації дає підстави вважати, що в Європі Росія хотіла б встановити "Вестфальську систему 2.0" (за аналогією з Вестфальським миром 1648 р.), в рамках якої Москва, під прикриттям гасел про "єдиний гуманітарний та економічного простір від Атлантичного до Тихого океану", постійно впливала б (і за потреби - дестабілізувала) на політичні процеси в європейських країнах та сприяла б безперешкодному проникненню свого капіталу в їхні економіки. І з допомогою цих важелів вбивала б клин та сіяла недовіру між Європою і США, що ще з часів "холодної війни" залишається заповітною мрією Кремля.

4 червня 2014 р. міністр закордонних справ РФ Лавров у виступі на зустрічі з членами Російської ради у міжнародних справах спробував надіслати США певний сигнал: Росія пропонує не розпочинати нову "холодну війну", а натомість перегорнути "кримську сторінку" і співпрацювати у питаннях Сирії, Афганістану, Ірану, Близькосхідного врегулювання, боротьби з тероризмом, наркотрафіком, розповсюдженням зброї масового знищення, зміни клімату тощо. Всі ці питання вважають перспективними для співробітництва між Росією та США і низка американських експертів.

Звісно, Барак Обама навряд чи назве Росію "уособленням зла в сучасному світі", як це зробив Рональд Рейган під час відомого виступу 8 березня 1983 р. перед Національною асоціацією Євангелістів. Американський очільник, вірогідно, також цілком не проти розширення американо-російської взаємодії з проблематики Ірану, Сирії, КНДР, нерозповсюдження зброї масового ураження, обміну інформацією про "Ісламську державу" та звинувачень у невиконанні положень безстрокового Договору між США і СРСР про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності від 8 грудня 1987 р.

Водночас, у цьогорічному зверненні до нації президента США Барака Обами марно шукати бодай натяк на так звану "взаємну зацікавленість Москви і Вашингтона" у вирішенні актуальних міжнародних проблем. Адже тепер у світі ні для кого не секрет, що, попри можливість окремих ситуативних домовленостей, кремлівський очільник уже втратив таке важливе в міжнародній політиці реноме відповідального державного діяча і своїми авантюрами фактично загнав Росію в геополітичний глухий кут.

Цілком логічно 3 березня нинішнього року президент Барак Обама на рік продовжив дію санкцій, запроваджених США проти Росії у зв'язку з анексією Криму.

Традиційно особлива увага приділятиметься питанню подальшого зміцнення стратегічної безпеки, зокрема шляхом планомірного зменшення ядерного потенціалу сторін, що на початок року складався з 1643 ядерних боєголовок та 912 засобів їх доставки. Втім, ядерний шантаж Кремля, як у вигляді публічної риторики й істерії на кшталт "не смішіть наші Іскандери", так і відновленим патрулюванням "раритетною технікою радянського зразка" вздовж кордонів США і їхніх союзників по НАТО, а також плани істотної модернізації ядерного щита, - не лише викликають тривогу, а й потребують адекватної стратегічної відповіді, передусім Білого Дому.

У перспективі можна також прогнозувати зростання напруги в Арктиці на тлі реакції на амбіції Росії з боку США, Канади, Японії та Скандинавських країн.

Тим часом нова "гонка озброєнь" зі США для РФ вочевидь обернеться катастрофою, а сама Москва опиниться перед реальною загрозою перетворення у джерело сировини для Китаю і внаслідок цього - в його фактичного сателіта.

Києву може не подобатися сучасний контекст відносин між США і РФ у питанні української проблематики. Вочевидь, нам би більше імпонувала жорстка позиція Білого Дому. Однак ми насамперед мусимо не забувати, що саме Вашингтон із самого початку агресії Кремля заявив про неприйнятність прецеденту відкритого порушення встановленої, у тому числі зусиллями США, системи міжнародних відносин, та сприяв якомога ширшій підтримці Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 27 березня 2014 р. щодо суверенітету і територіальної цілісності України.

Водночас Україна зобов'язана постійно й наполегливо всюди наголошувати на тому, що сказав Черчилль у своєму радіозверненні 14 липня 1940 р.: "Залишається мета. І невідворотно залишається зобов'язання". Зобов'язання не в рамках недолугого Будапештського меморандуму 1994 р., а моральні зобов'язання США і всього цивілізованого співтовариства перед українським народом, який понад 20 років тому фактично довірив їм свою долю.

Адже нехтування цими зобов'язаннями означатиме очевидну поразку не лише України, а й США і всього політичного Заходу.

Окрім цього, як уже неодноразово наголошував "Майдан закордонних справ", Україна сама має припинити зовнішньополітичні шарахання, часом викликані невмінням правильно оцінити ситуацію, і проводити реальні реформи, люстрацію, боротися з корупцією та якісно зміцнювати Збройні сили. Власне кажучи, про це нам не втомлюються нагадувати і українці, і наші симпатики у США.