2019-й. Що далі? - Міжнародна політика - dt.ua

2019-й. Що далі?

28 квітня, 13:21 Роздрукувати Випуск №16, 26 квітня-10 травня

Спливає епоха. Палаючий Notre-Dame de Paris — символ її завершення. 

Хто має перевагу, що її надали Небо і Земля?

Сунь Цзи

Нові часи — нові виклики. Ми не існуємо у вакуумі. І всі спроби орієнтуватися тільки на "глобус України" приречені. 

Тому надзвичайно важливо розуміти загальну картину. 

Черговий час визначеності, що його багато хто сприймав як "кінець історії", добіг кінця. Світ вступив в епоху невизначеності, коли результат взаємодії ключових і не тільки гравців складно, а подекуди й неможливо передбачити. Навіть публічні документи стратегічного планування провідних держав визнають, що чи не головною особливістю сучасної ситуації на глобальному рівні є поновлення конкуренції великих держав, насамперед США і КНР, а також певною мірою і Росії. Загалом нинішню ситуацію можна схарактеризувати як розгортання політико-дипломатичної підготовки до майбутнього загострення цих суперечностей. У якій формі й коли буде розв'язано глобальний конфлікт — наразі невідомо. 

Боротьба точиться за ринки, як це було на початку ХХ століття, а не за цінності, сформульовані у вигляді великих європейських ідеологій націоналізму, лібералізму і соціалізму, як у другій половині ХХ століття. Предметом суперечки нині стало право визначати майбутнє. Що саме — американський лібералізм чи китайський авторитаризм, гроші чи соціальні рейтинги формуватимуть суспільну ієрархію, а отже стануть завтрашнім днем людства? 

Варто нагадати про глобальну кризу демократії. Ще відносно недавно, наприкінці ХХ століття, на хвилі перемоги Заходу в холодній війні майже аксіомою стала парадоксальна думка В.Черчилля — демократія є найгіршою формою правління, за винятком усіх інших. Нині її поставили під сумнів не лише успіх Китаю та інших східних автократій (з яких у нас вельми популярний Сінгапур), а й внутрішні проблеми, що позначають таким зручним і розпливчастим терміном як "популізм" (перемога Д.Трампа в США, Brexit, перелік можна продовжувати).

Зауважимо, що навряд чи варто сприймати всерйоз мережоцентричну та інші лібертаріанські альтернативи, адже, як уже давно відомо, у будь-якій спільноті з достатньою кількістю учасників невідворотно встановлюється ієрархія. Питання лише в критеріях її побудови і правилах функціонування.

Суперництво великих гравців (держав, транснаціональних корпорацій, організацій, рухів, у тому числі антисистемних і кримінальних), карколомні технологічні зміни, насамперед в енергетичній, ІТ, біотехнологічній сферах, а також кліматичні зміни, обмеженість природних ресурсів, зростання населення, урбанізація тощо визначають основні глобальні й локальні тренди. 

Гальмування загальносвітових темпів економічного зростання, коливання біржових індексів (як у США на початку 2019 року) нагадують про наближення глобальної фінансово-економічної кризи, наслідки якої для України будуть болючими. Така криза прискорить процес оформлення коаліцій навколо США і КНР, можливо ЄС. 

Втім, уже сьогодні, попри помітний в американо-китайських відносинах публічний наголос на торговельних питаннях, загострення відносин між цими великими державами знаходить своє відображення у низці регіональних конфліктів, в які США і КНР залучені безпосередньо або опосередковано. Йдеться, зокрема, про: 

— події на Корейському півострові (навколо КНДР), у Південно- й Східнокитайському морях (територіальні суперечки КНР з Японією, В'єтнамом, Індонезією, ситуація навколо Тайваню тощо);

— загострення на півострові Індостан (тривалий індо-пакистанський конфлікт, не остаточно розв'язані проблемні питання між Індією і КНР);

— суперечливу ситуацію в Центральній Азії (криза у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі КНР, тривала війна в Афганістані, крихкість режимів колишньої російської Середньої Азії);

— конфліктність на Близькому Сході й у Північній Африці (США — Іран, Ємен, Сирія, Ірак, ізраїльсько-палестинський конфлікт, Синайський півострів, Лівія, Алжир та ін.);

— нестабільність у Центральній Африці;

— кризи у Східній Європі, на Південному Кавказі й Балканах (російська агресія проти України, заморожені конфлікти в Грузії, Азербайджані, нестабільна політична і безпекова ситуація на Західних Балканах);

— ускладнення на півночі Південної Америки (у Мексиці, конфлікт у Венесуелі).

Ще одна сфера з'ясування відносин між великими державами — світовий кіберпростір, за право встановлювати правила впорядкування якого точиться запекла боротьба online і ще запекліша offline.

Навіть на цьому тлі ситуація в Балто-Чорноморському регіоні вирізняється своєю конфліктністю, насамперед через суперечність і суперечливість інтересів ключових гравців. Чи не найбільше значення для майбутнього регіону має позиція США, ЄС та його провідних членів, РФ, КНР і Туреччини. Стисло охарактеризуємо потенціали й позиції цих гравців.

Сполучені Штати Америки — країна з понад 21 трлн дол. ВВП, економікою, що продовжує зростати; лідерством у сфері R&D, зокрема в ІТ, енерго- і біотехнологіях, космічних дослідженнях; потужною "м'якою силою"; найрозвиненішою системою альянсів; домінуванням у багатьох міжнародних організаціях і найбільшими у світі військовими видатками. Навіть російські офіційні особи, такі як голова Рахункової палати РФ О.Кудрін, змушені визнати, що США є і залишатимуться світовим лідером ще принаймні кілька десятиліть. 

Водночас після останніх президентських виборів 2016 року унаочнився глибинний конфлікт між ліберальним істеблішментом і групами його суспільної підтримки з одного боку та їхніми різноманітними противниками, нині уособлюваними президентом США Д.Трампом, — з іншого. Серед найважливіших для зовнішнього світу ідей Д.Трампа — переосмислення американського лідерства, що базується на уявленні про приреченість дбайливо вибудуваного американцями протягом ХХ століття ліберального світового порядку і, відповідно, на пріоритеті національних, у їх вузькому розумінні, інтересів США над усіма іншими. 

Істотним чинником американської політики є й нова енергетична ситуація. Промислове впровадження технологій видобування сланцевих нафти і газу дозволило США стати нетто-експортером вуглеводнів. Це у свою чергу зменшило важливість для США вуглеводневих покладів Близького Сходу, а відтак відповідно й знизило і певною мірою змінило акценти зовнішньополітичного інтересу щодо цього регіону. 

Зростання американського експортного потенціалу в енергетичній сфері мало природним наслідком розгортання конкуренції між США і РФ за європейський газовий ринок ("трубопроводи проти LNG-терміналів"). Одним з показових сюжетів, породжених цими змаганнями, стала запекла боротьба навколо російсько-німецького проекту "Північний потік-2" — наочного втілення фрідманівського кошмару стосовно об'єднання німецьких технологій і російських ресурсів. 

Інтереси ключових гравців слід ураховувати при формуванні енергетичної стратегії України, насамперед оцінюючи її майбутню роль як транзитера російських енергетичних ресурсів, а відтак і перспективи власного видобутку, інших альтернативних джерел і маршрутів забезпечення природним газом українських споживачів.

Пріоритетність національних інтересів при реалізації зовнішньої політики США потребує відповідної військової могутності. Вже 2019 року відбулося істотне збільшення військових видатків — до понад 700 млрд дол. на рік. Згідно із проведеним авторитетним аналітичним центром RAND моделюванням, американські військові не можуть сподіватися на виграш у війні проти об'єднаних сил КНР і РФ без застосування ядерної зброї. А тому розробляються нові доктрини, такі як "багатодоме́нна битва" (одночасне скоординоване ведення бойових дій на суші, у повітрі, на морі, в космосі, ефірі й кіберпросторі). 

Оновлюється доктринальна основа ведення бойових дій, при чому акцент перенесено з контрповстанської і контртерористичної боротьби на боротьбу з високотехнологічним противником, паралельно розгорнулося відповідне переозброєння ЗС США. Так, військова авіація вже перейшла на використання винищувачів 5-го покоління F22 і F35, створено новий вид збройних сил — космічні війська, реалізується програма будівництва нового покоління ядерних авіаносців типу Gerald R. Ford та есмінців типу Zumwalt тощо. 

Китай нарощує свою активність на Євразійському континенті, зокрема в Центрально-Східній Європі. Основою для цього є потужна економіка (номінальний ВВП понад
14 трлн дол.), яка вже перевищила американську за паритетами купівельної спроможності. Особливу увагу партія і уряд приділяють розвитку сфери R&D, що стрімко, з усього видно, наздоганяє світових лідерів. 

У КНР формується своєрідний "високотехнологічний авторитаризм" (суцільне спостереження, система соціальних рейтингів тощо) на основі всевладдя компартії, що базується на адаптованих до сьогодення ідеях Конфуція. Показовою є ситуація в Шанхаї і Сіньцзян-Уйгурському автономному районі, де, ймовірно, реалізуються відповідні "пілотні проекти".

Чи не найважливішим інструментом просування інтересів КНР на теренах Євразійського материка став стратегічний проект "Один пояс, один шлях", що передбачає створення розгалуженої трансєвразійської інфраструктури, насамперед логістичної. Лише протягом останніх років КНР вклала десятки мільярдів доларів у залізниці, порти й морські перевезення. Ідеться, зокрема, про Середземномор'я (грецький Пірей, ізраїльська Хайфа, в окресленій перспективі — італійське Палермо). На цей "скелет" нарощується "м'ясо" суміжних інвестиційних проектів у різних галузях, причому не тільки технологічних, а й спрямованих на видобування природних ресурсів. Одним із пріоритетів капіталовкладень є сільське господарство. Загальна вартість китайських державно-приватних інвестицій у рамках проекту "Один пояс, один шлях", за різними оцінками, становить від 1 до 8 трлн доларів. 

Показовим прикладом є інвестиції КНР в економіку Білорусі. Не менш характерним прикладом є й невеселі, хоча й цілком прогнозовані "пригоди китайців в Україні".

Важливим напрямом китайської експансії є технологічне проникнення, насамперед в ІТ сектор. Телекомунікаційні гіганти з КНР, тісно афілійовані з державними інституціями, як-от Huawei (дохід за 2018 рік — 100 млрд дол.), конкурують із західними компаніями, подекуди випереджаючи їх у перспективних розробках. Останнє змушує Захід іноді вдаватися до неринкових методів боротьби. Втім, не слід забувати, що КНР у глобальному масштабі веде активну розвідувальну діяльність (як агентурну, так і технічну), серед найважливіших завдань якої, поряд із добуванням політичної та економічної інформації, — отримання доступу до новітніх військових технологій.

За останнє десятиріччя оборонний бюджет КНР зріс майже втричі, і за підсумками 2018 року становив 176 млрд дол. (другий показник після США). Триває військова реформа, спрямована, зокрема, на розвиток системи командування та управління, загальне осучаснення Народно-визвольної армії Китаю (НВАК). Найбільші за чисельністю у світі сухопутні війська НВАК набувають сучасної наступальної та експедиційної спроможності. На озброєння авіації надходять китайські винищувачі 5-го покоління J-20. Швидко розвивається військово-морський флот, у якому вже є два авіаносці (до речі, один з них куплений в України як брухт), ще три будуються. Створюється військово-морська інфраструктура у ключових для китайського судноплавства регіонах світу — західній частині Тихого океану та в Індійському, у Червоному морі та ін. Активно розвивається космічна спроможність, зокрема у сфері пілотованої космонавтики. Про китайських військових хакерів не говорить хіба що лінивий.

Європейський Союз, попри багату імперську історію кількох його членів і глобальні амбіції, наразі залишається більше об'єктом, ніж суб'єктом світової політики. ЄС давно вже переріс стадію міжнародної організації, але ніяк не може постати як союзна держава (конфедерація чи федерація). Дедалі відчутнішими стають протиріччя між загальноєвропейськими і національними інтересами держав-членів. Лідер ЄС Німеччина вимушена нести дедалі більший економічний тягар, не отримуючи відповідних компенсацій. 

ЄС залишається вкрай неоднорідним. Інтереси ядра (насамперед ФРН, а також Франції) доволі серйозно відрізняються від потреб периферії, як південної (Італія, Іспанія, Греція та ін.), так і східної (Польща, Румунія, країни Балтії та ін.). І якщо російська загроза підштовхує східноєвропейські країни до США, то дії Д,Трампа і суспільні настрої в Європі поступово послаблюють трансатлантичні зв'язки Німеччини і Півдня. Бізнес вимагає відновлення економічних, а відтак і політичних відносин з РФ. Дедалі потужніше проявляється й китайський чинник.

Майбутнє ЄС безпосередньо залежить від створення механізму узгодження цих інтересів, проте ефективної моделі такого механізму наразі не запропоновано. Це усвідомлюють далекоглядні представники європейського істеблішменту, зокрема саме так слід трактувати ініціативи президента Франції Е.Макрона. Але низька довіра до європейського істеблішменту, який, як і американський, у своїх словах і діях далеко відірвався від життєвих потреб більшості населення, не сприяє перетворенням, а зовнішні виклики, зокрема міграційні, терористичні тощо, істотно ускладнюють ситуацію. Втім, час для перетворень спливає.

До тектонічних наслідків як у найближчій, так і в стратегічній перспективі може призвести Brexit, який викликає дедалі більше занепокоєння і в ЄС, і в самій Великій Британії. Кризовий варіант, так званий жорсткий вихід, загрожує катастрофічними наслідками як Британії, так і Євросоюзу та Заходу в цілому. Ця ситуація стала чудовою ілюстрацією безвідповідальності істеблішменту, нехтування стратегією на користь політичних дивідендів. Загралися (і не лише у Британії). Водночас узята на озброєння останнім часом тактика зволікання з ухваленням остаточного рішення дає шанс "відіграти назад". 

У багатьох країнах відповіддю на майбутні виклики вбачається найпростіше й найочевидніше — пошук ворогів (як зовнішніх, так і внутрішніх), націоналізм і шовінізм. Показовим є останній кліп Rammstein — Deutschland, який за два тижні набрав майже 35 млн переглядів. Те, що цей твір є скоріше попередженням про небезпеку, не так уже й важливо. 

Утім, інерція великих соціальних систем — річ надпотужна. Найближчими роками Євросоюз продовжуватиме свою політику, зокрема, і щодо сусідніх країн, понад 15 років тому сформульовану у вигляді Європейської політики сусідства, і щодо Балто-Чорноморського регіону — у "Східному партнерстві". Хоча результатами їх утілення стало не формування поясу миру і стабільності навколо кордонів ЄС, а якраз навпаки — пожежа конфліктів за всім периметром і на Півдні, і на Сході. Втім, про серйозне переосмислення наразі не йдеться. 

Періодичні розмови про європейську армію залишаються здебільшого розмовами, попри поступовий розвиток проекту PESCO. Нині безпека європейських держав критично залежить від НАТО, тобто від США, а для вирішення цього питання потрібні величезні інвестиції, зокрема в систему командування та управління, в розвідку тощо. 

Наразі ефективність сукупних військових видатків ЄС поза структурою НАТО під великим питанням. Водночас продовження американського тиску на європейських партнерів, зокрема щодо перерозподілу тягаря військових витрат, може сприяти змінам ситуації. Збройні сили окремих держав-членів, за винятком хіба що Франції, Швеції та поки що члена ЄС Великої Британії, обмежено здатні до проведення широкомасштабних автономних дій поза рамками НАТО. 

Для України важливе значення має політика західних сусідів, насамперед Польщі, Угорщини, Румунії, Молдови, відносини з якими протягом останніх років дедалі ускладнюються. 

У Польщі й Угорщині триває консолідація неліберальних демократій під націоналістичними гаслами, що супроводжується доволі високими темпами економічного розвитку. Обидві держави проводять активну і загалом євроскептичну зовнішню політику, причому Польща жорстко орієнтується на Вашингтон, а Угорщина активно заграє з Москвою. 

У Румунії триває внутрішній політичний конфлікт, у якому активно розігрується корупційний чинник. Втім, насамперед завдяки інвестиціям ЄС економіка країни успішно розвивається. Зовнішньополітичні позиції Бухареста поступово зміцнюються, що дозволяє Румунії претендувати на роль ключового військового союзника США в регіоні.

Ситуація в Молдові вчергове доводить відносність ідеологічних поділів у східноєвропейських країнах. Спільне прагнення присвоїти суспільний ресурс породжує фантастичні альянси начебто несумісних проєвропейських і проросійських сил. "Бабло перемагає зло". Саме на цій "прагматичній" основі стає дедалі помітнішим тренд на справжню реінтеграцію Молдови. Підміна і девальвація цінностей дозволяє росіянам відпрацьовувати в Молдові політичну модель для України. 

Дедалі важливіше місце в регіоні посідає Туреччина, де Р.Т.Ердоган прагне зміцнити свій авторитарний режим. Здійснюючи, з одного боку, м'яку ісламізацію, а з іншого, розвиваючи економіку і політичну систему у свій спосіб, турецький президент досяг відчутних успіхів, зокрема радикально обмеживши політичну роль армії. Економіка держави до останніх політично зумовлених проблем стрімко зростала. 

Невдалий військовий путч
2016 року зміцнив позиції ісламістів у державному апараті, водночас політика Р.Т.Ердогана наражається на дедалі більший спротив з боку кемалістської частини суспільства, свідченням чого є програш у березні 2019 року правлячою Партією справедливості та розвитку місцевих виборів в Анкарі, і особливо Стамбулі, який історично вважався цитаделлю ПСР.

Масштабні політичні чистки позначилися на боєздатності турецьких збройних сил. Втім, армія, військова авіація і військово-морський флот швидко розвиваються. ВПК Туреччини, що перебуває під патронатом сім'ї Ердогана, виробляє широкий спектр озброєння та військової техніки: від самохідних артилерійських систем до ударних безпілотників і систем управління та телекомунікацій. Туреччина планує вийти в космос.

Використовуючи суперечності між гравцями на Близькому Сході та в Чорноморському басейні, Р.Т.Ердоган намагається проводити "неоосманську" політику. Офіційна Анкара комбінує політико-дипломатичні, економічні (насамперед енергетичні), інформаційні й військові засоби, активно застосовує спецслужби. Водночас ця гра, за всієї її ефективності, високоризикована, причому щодалі вага помилок тільки зростає. 

На наших очах остаточно добігає кінця пострадянська епоха. Колишній член Політбюро ЦК КПРС Нурсултан Назарбаєв 19 березня 2019 року офіційно передав пост президента Казахстану своєму наступникові й формально зійшов з авансцени політичного життя, залишивши за собою посаду голови ради безпеки й реальні владні важелі. На чолі колишніх соціалістичних держав, окрім крихітної Чорногорії, вже немає представників найвищої комуністичної номенклатури. Прийшли інші люди. Чи кращі — питання відкрите…

Усупереч численним прогнозам про неминучий і остаточний занепад Росії, поширеним як на Заході, так і особливо в Україні, вагомих об'єктивних підстав для такого сценарію наразі немає. Натомість РФ і надалі змагається за відновлення колишньої глобальної ваги і має для цього певне підґрунтя. Ідеться насамперед про величезний ресурсний потенціал, вигідне географічне розташування між центрами економічної сили на Євразійському континенті, високий рівень керованості внутрішньополітичними процесами, військову міць (у тому числі другий у світі ядерний арсенал) і готовність до її активного використання.

2 березня у промові в Академії військових наук РФ начальник генерального штабу ЗС РФ генерал армії В.Герасимов оголосив про завершення "гібридної п'ятирічки" і анонсував підготовку Росії до можливої великої війни. Генерал підкреслив зростання ваги військових засобів порівняно з інструментарієм спецслужб. Остання заява адресована не лише зовнішній, а й внутрішній аудиторії.

Протягом часу, що минув після оголошення В.Путіним у відомій Мюнхенській промові 2007 року про поновлення конкуренції із Заходом, Росія досягла певних успіхів на великодержавній ниві. РФ "законсервувала" довготривалі конфлікти на Південному Кавказі, загальмувала рух Грузії та України до НАТО і ЄС, анексувала Крим, створила керований конфлікт у Донбасі, відновила політичну, економічну й військову присутність на Близькому Сході, окремих країнах північної та центральної Африки й Карибського басейну, на Балканах, в інших зонах впливу колишнього СРСР. Відновлено боєздатність збройних сил, здійснюється їх переозброєння (за оцінками американських експертів, піку військової спроможності РФ буде досягнуто до 2028 року).

Плата за ці успіхи — руйнування відносин із Заходом — не стала фатальною для російської економіки, яка не тільки загалом адаптувалась до нових умов, а й зменшила зовнішню залежність. І хоча стратегічні перспективи, насамперед у технологічному вимірі, не видаються занадто оптимістичними, але баланс здобутків і втрат цілком прийнятний для Кремля та його підданих. 

Дипломатична підготовка РФ до можливої ескалації конфлікту зі США спирається передусім на пріоритетний розвиток відносин з КНР, яка у свою чергу зацікавлена в російських економічних і військових ресурсах для стратегічного протистояння з Вашингтоном. Москва намагається вибудувати партнерські відносини з Індією, Туреччиною та Іраном, зберегти й зміцнити конструктивну взаємодію з Ізраїлем. Граючи на об'єктивних суперечностях між США і ЄС, Кремль прагне підірвати євроатлантичну солідарність, вибудувати особливі відносини з Німеччиною, Італією, Угорщиною, Болгарією, Сербією, деякими іншими європейськими державами. 

Безумовним пріоритетом російської зовнішньої політики залишаються держави Балто-Чорноморського регіону і Центральної Азії, які в Кремлі розглядають як "пояс безпеки" навколо російських кордонів. Метою РФ щодо цих держав є унеможливлення західної, насамперед американської, військової присутності, відновлення або збереження політичного й економічного контролю, а за сприятливих обставин і залучення до російських інтеграційних проектів. Ключовим об'єктом зусиль РФ є Білорусь, у якій слідом за Казахстаном постає проблема транзиту влади. Росія прагне убезпечити свої позиції в цій країні, а в перспективі реалізувати проект союзної держави, повністю підпорядкувавши Білорусь своїм інтересам.

Завдання російської політики в Центральній Азії полягають, з одного боку, в обмежені впливів Заходу, а з іншого — у підтриманні прийнятного балансу впливів з КНР та протидії войовничому ісламізму. Керований транзит влади в Казахстані й раніше в Узбекистані й Туркменістані, який забезпечує спадкоємність політики, ймовірно, розглядається у Кремлі як бажана модель для всієї "керованої периферії" (на відміну від ситуації в Україні). В Афганістані Росія веде складну гру з різними угрупованнями з метою витіснити США та їхніх союзників.

Усередині Росії Кремль інтенсифікує мобілізаційну підготовку економіки на нових засадах і прагне консолідувати населення на ґрунті антиамериканізму та ідеологеми "фортеці в облозі". Відбувається накопичення мобілізаційних запасів, у тому числі озброєння, прискореними темпами розвивається й оновлюється транспортна інфраструктура (залізнична, шосейна, а також мережа аеродромів), насамперед у європейській частинах РФ. Активно відпрацьовується комплекс заходів на випадок кризових загострень із Заходом, зокрема у кібер- і фінансовій сферах. Характерним є створення законодавчої бази для ізоляції, в разі потреби, російського сегмента Інтернету.

Триває побудова централізованої системи управління у сфері безпеки і оборони. У російських збройних силах формується єдина система командування, управління і розвідки, розвиваються сили ядерного і неядерного стримування, зокрема на основі нових крилатих ракет, нарощуються експедиційні можливості. Відновлено призупинені 2015 року проекти створення нового озброєння, насамперед для сухопутних військ. ЗС та інші силові відомства відпрацьовують доктринальні й практичні аспекти ведення війн нового покоління, в яких застосування суто військових інструментів поєднується із засобами інформаційної, політичної, економічної боротьби. Вибір на користь тих чи інших інструментів гнучко визначатиметься розвитком безпекової ситуації.

Виходячи з незмінності стратегічної мети утримання України у власній орбіті, РФ намагається відновити важелі впливу на нашу державу, мінімізуючи застосування суто військових інструментів. Широкомасштабна військова операція РФ проти України, яка матиме на меті знищити ударну спроможність ЗСУ, швидше за все, може відбутися лише в разі, якщо така операція може бути переконливо виправдана як дії у відповідь. Іншим можливим сценарієм військового втручання є стабілізаційна операція РФ в умовах масштабної дестабілізації і скочування ситуації в Україні в хаос із непередбачуваними наслідками, у тому числі для західних сусідів нашої держави.

Отже, безпекова ситуація для України залишається загрозливою. І це пояснюються насамперед економічною та інституційною слабкістю, а також відсутністю сталого суспільного консенсусу навколо ключових питань суспільного розвитку, таких як зовнішньополітична орієнтація, проблеми ідентичності тощо. 

Ситуацію загалом ілюструють дані таблиці (розраховано на основі інформації Світового банку і SIPRI за 2008—2017 рр.).

Протягом останніх важких років Україна зберегла свою незалежність і державний суверенітет, її політична система все ще характеризується високим рівнем конкурентності. Разом із тим зруйновано табу на політичне насильство, не відбулося трансформації державного механізму, його переорієнтації на безпеку і розвиток. За індексом крихкості держави Україна посідає 87-му позицію зі 178 (Fragile States Index 2018). 

Ситуація зі свободою погіршується: 60-те місце зі 100 у відповідному рейтингу (Freedom In The World 2019). Зберігається суто віртуальний характер публічних дискусій. Медіа підміняють обговорення важливих проблем суспільного розвитку виразно штучним дискурсом. Українська економіка — одна з найменш вільних у світі, за рівнем економічної свободи ми перебуваємо на 147-му місці зі 180 (Economic Freedom 2018). 

Триває деіндустріалізація, прискорена російською агресією в Донбасі, зростання ВВП (темпами, що не перевищують середньосвітових) забезпечується переважно за рахунок фінансового сектора, сільського господарства і будівництва. Попри відносну стабільність гривні, за оцінками британської консалтингової фірми IHS Markit, Україна посідає перше місце зі 190 за індексом зовнішньої вразливості національної валюти. 

Протягом останніх п'яти років відновлено функціональність Збройних сил та інших органів сектора безпеки і оборони, які, втім, зберегли свої сутнісні радянські риси. Оборонні видатки за цей період зросли майже втричі в доларовому еквіваленті (3,2 % ВВП), причому на закупівлі й R&D — у понад сім разів. Дальше збільшення частки військових видатків у ВВП є ризикованим як з політичного, так і економічного погляду. Докорінних якісних трансформацій у секторі безпеки та оборони, як і в багатьох інших сферах, ще не відбулося, а резерв часткових змін вичерпано. 

Російська агресія сприяла зміцненню української ідентичності. У культурній сфері вдалося досягти помітного прогресу в окремих галузях, таких як література і книговидання, популярна музика, кінематограф тощо. Разом із тим триває накопичення конфліктного потенціалу на мовному, культурному, релігійному, історичному ґрунті, що підживлюється та експлуатується як з-за закордону, так і зсередини країни.

Попри задекларовані реформи, наразі не вдається зупинити деградацію систем охорони здоров'я, освіти, науки. Питома вага виконаних науково-дослідних робіт у ВВП знизилася з 1,36% 1996 року до 0,7% 2014-го. Незважаючи на збереження або навіть зростання кількісних показників в освіті, зокрема щодо числа вишів, студентів, кандидатів і докторів наук, її якість, особливо у природничій і технічній галузях, істотно знизилася. Легітимізуються і популяризуються різноманітні антинаукові концепції, поширюється віра в астрологію, магію, чаклунство тощо. Це виразно далося взнаки під час виборчої кампанії.

За 25 років населення України скоротилося з 52 мільйонів 1992 року до 45,4 мільйона 2014-го і 42,1 у березні 2019 року — рівня кінця 1950-х, і продовжує зменшуватися (перепису населення не проводили з 2001 року). Дедалі відчутнішою стає налаштованість частини населення, насамперед молоді, на еміграцію з України. За різними оцінками, до семи мільйонів громадян України постійно працюють за кордоном, а кошти, що перераховуються заробітчанами (понад 11 млрд дол. за 2018 рік), стали вагомим чинником фінансової стабільності.

За рівнем людського розвитку Україна всередині списку — 88-ма позиція зі 189 (Human Development Index 2018) і зберігає певний потенціал для дальшого розвитку, який можливий виключно на основі системних перетворень. Разом із тим час для таких трансформацій швидко спливає, а суб'єкт змін — публічні інституції — дедалі швидше руйнуються. У цій ситуації особливої актуальності набуває вислів президента США Ф.Д.Рузвельта з його першої інавгураційної промови, виголошеної на хвилі Великої депресії 1933 року: "Якщо я виявлюся поганим президентом США, я стану їхнім останнім президентом".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 3
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво