Зупинити кровопролиття - означає показати диктаторові обличчя майбутнього президента

Тоді Януковичу буде з ким торгуватися за свободу й активи, його соратникам стане зрозуміло, кому здаватися, олігархам - на кого ставити, Європі - з ким вести предметний діалог.

Більше немає сил дихати. Мізки і душу рве на частини. Адже якщо вранці шанований соціальний психолог говорить на всю країну, що не можна піддаватися паніці, і що "навіть при бажанні героїчно покласти своє життя за Україну, треба розуміти, що краще героїчно жити за Україну", а вже ввечері він пише - "Тільки світанок. Тільки перемога. Або смерть", то означає можна починати рвати на собі волосся. Без паніки. Від його і власної безвиході. Але дай Бог втриматися над сутичкою і сказати тільки те, що треба.

На глибинному внутрішньому рівні абсолютно чітко усвідомлюю - все правильно. Стратегічно, історично, морально. Янукович не впорався. Як президент, як особистість, як людина. Ну, не можна так безцеремонно харчуватися країною, видаючи це за реформи. Не можна два місяці говорити народу, що йдемо в Європу, а потім пикою об асфальт під дружні оплески ще більш ненажерливого східного сусіда. Не можна стільки ж плювати на сотні тисяч людей, які вийшли на Майдан висловити свою позицію.

Тому що гарант Конституції, тому що присягався на Біблії, тому що політик, врешті-решт. Тому що не з бидлом маєш справу. Тому що підступна громадська природа прагне до балансу - і коли в одному місці надто багато пихи і шоколаду, в іншому, обов'язково запасаються сіллю й сірниками. Десь раніше, десь пізніше. І відповідь була дана: ми дійсно - не Росія і не Білорусія. І цим потрібно пишатися.

Гордість же цю тут - на реальному людському рівні явив собою український вірменин Сергій Нігоян. Хто ж говорить його вустами?.. І от вже у відповідь на прямий погляд загиблого з екрану хочеться прошепотіти - "або перемога, або смерть". Але озирнешся, а навкруги інші прекрасні молоді особи, але з "коктейлями Молотова", що поза законом, але зі своєю майбутньою ще цілком реальною долею. З божевільною любов'ю, з ще не народженими дітьми, яскравими перемогами і розчаруваннями. Живі. Провокатори згідно із законом. Герої - за місією.

Так хіба мало нам смертей? Сергія Нігояна?! Михайла Жизневського? Юрія Вербицького? І ще двох невідомих?.. І 27-річного беззбройного сержанта міліції, якого застрелили сьогодні вночі дорогою додому? Адже в нього теж є мати, яка тепер сидить і цілує його холодні пальці. А ще тисячі таких самих тремтять за своїх у погонах, що стоять по 12 годин на морозі. Адже не всі з них потенційні фашисти, які роздягнули людину і знімали свою моральну потворність на відео. Є ще й ті, які служать - не Януковичу, але - державі.

Не бажаючи бути адвокатами диявола, а бажаючи врятувати країну від хаосу і анархії. Але досить жертв на вівтар історії, містики, долі - чого ще? Батькам все одно не зрозуміти найвищий сенс загибелі їхніх дітей. Он Нігояни з Карабаху бігли, щоб у мирі та спокої сина ростити. Той, хто стріляв, про це не думав. Невже і ми теж?...

Невже ми теж не розуміємо, що наша перемога - це не "куля в лоб" або в коліно, це не змагання, хто крутіше епітет про злочинну владу загорне або прогноз на майбутнє вигадає, перемога - це намагатися "героїчно жити за Україну, що важче". Дякувати Олегу Покальчуку за ці слова. А це означає - тут і зараз - в реальності, на Майдані, на Грушевського, у своєму серці, що б'ється, дивлячись прямо в очі диктаторові, нам потрібно шукати компроміс.

І якщо ця можливість не використана до останньої краплі душевних і фізичних сил, якщо вночі, залишаючись наодинці з самими собою, ми зізнаємося собі в цьому, а вдень мовчимо, тому що "народ так вирішив", то з борців з диктатором ми перетворюємося на йому подібних. А можливість - не використана.

Тому що з Януковичем повинен говорити майбутній президент України. Це було зрозуміло ще 19 січня, коли Бог і народ готові були хрестити лідера Майдану. Але трьохголовий лідер забув, що іноді настає момент, коли нещире слово, цього разу кинуте на вітер вустами Арсенія Яценюка, стає каменем. І це був перебір. Камені опозиції змішалися з цеглинами влади. Так, український народ став лідером, але ким стали вони? Опозиціонери загралися в Майдан, в оплески, у перебуванні, по суті, в тій самій реальності, що й Янукович.

Але сьогодні перед очима мільйонів людей не захмарний рейтинг, а шок Віталія Кличка, який досі навряд чи усвідомлює масштаби і правила рингу, на якому йде битва. Метушня Арсенія Яценюка, який досі плутається в поняттях "герой" і "провокатор" стосовно хлопців з Грушевського. Безсилля Олега Тягнибока, який виявився лівим по відношенню до "Правого сектора".

Але навіть не дивлячись на все це, потрібно розуміти, що сьогодні саме в руках опозиціонерів, а не в руках Януковича - диктатор буде зубами триматися за владу і навряд чи повторить подвиг Кравчука - знаходиться доля України та її дітей.

Вже сьогодні Арсеній Яценюк, Віталій Кличко і Олег Тягнибок можуть і повинні сказати собі і народу ім'я лідера опору і кандидата в президенти країни. Тільки це може об'єднати людей і повернути опозиції контроль над ситуацією. Не можу сказати, чи варто розширювати список претендентів на булаву. Анатолій Гриценко, Юрій Луценко, Петро Порошенко. В усіх цих політиків різні шанси і рівні, інтелектуальні, моральні, професійні. Кожен вже зайняв свою нішу в історії. Але це питання повинне вирішити рада Майдану.

Зараз не до конкуренції. Януковичу треба персоніфікувати ворога. Звичайна психологія. Король по суті вже мертвий. Питання тільки в тому, коли і як він втратить владу. Сьогодні - через кров і смерть, за яку з ним розділять відповідальність опозиціонери, або завтра - в результаті домовленостей з конкретним лідером, якому народ і соратники щиро і без каменів за пазухою довірять цю відповідальну перехідну місію.

Наслідком такої місії можуть стати як стратегічні для країни домовленості - позачергові або чергові (не має значення, якщо країна поведе єдиного кандидата) президентські і парламентські вибори, так і тактичні - скасування драконівських законів 16 січня, амністія учасників зіткнень на Грушевського та ін. Країні потрібний білий дим з труби храму Майдану. В усіх сенсах. І доки амбіції опозиціонерів не відійдуть на другий план, а здоровий глузд і тверезий розрахунок не запанує, снайпер цілитиметься в когось з нас.

А увага диктатора так і не зможе сфокусуватися на відкритому обличчі свого могильника.

Більше того, потрібно чесно зізнатися, що президентські вибори рано чи пізно відбудуться, і якщо вже сьогодні не розв'язати проблему єдиного кандидата, не вивести країну в мирне русло, ці вибори нас сильно розчарують. Тому що бачити і чути розбрати опозиціонерів після похоронів загиблих на барикадах, бридко й низько. Додайте сюди ще й відкрите питання Юлії Тимошенко. Адже ніхто не йде її звільняти, ніхто не висуває відносно цього політика жодних вимог, окрім її особистого адвоката Сергія Власенка і політтехнолога Олега Медведєва, який спробував згадати у блозі про її лідерство. Усі прочитали і культурно промовчали. Лайнер з фільму-катастрофи піднявся в небо з іншим екіпажем. Але це особиста драма Юлії Тимошенко і окрема історія, яка свого часу буде розказана й осмислена і нею самою і нами.

Зараз важливе інше. Навіть якщо потенційний президент не принесе нічого корисного країні в майбутні п'ять років, що цілком ймовірно, судячи зі спортивного досвіду Віталія Кличка, політичного досвіду - Арсенія Яценюка, не досвіду - Олега Тягнибока, той, на кого вкаже історія, повинен виконати місію переходу однієї Україні до іншої.

Перехідний президент повинен стати мостом, по якому згодом пройде до влади, можливо молодий і ще не відомий ЛІДЕР, або вже відомий і не молодий, але здатний охопити в мізках і душі колосальний рівень відповідальності за 45-мільйонну країну. Якого ми виберемо, тепер вже точно розуміючи, що без царя в голові і без іскри в душі не може бути президента.

Більше того, тому, кого сьогодні підтримає народ, і перед ким схилять голови політичні конкуренти, доведеться передати владу майбутньому ЛІДЕРОВІ демократичним шляхом, до цього підготувавши увесь необхідний грунт, повернувши Конституцію 2004 року і "захистивши країну від дурня". На жаль, іншу місію нинішні опозиціонери не подужають. І дав би Бог, впоралися з цією - перехідною.

І тоді можна буде вклонитися їм низенько. Тому що Україна отримає шанс стати самодостатньою, розвиненою державою, з якою сусіди і на заході і на сході прагнутимуть будувати відносини, а не впливати і використовувати. У цьому, напевно, і є найвищий сенс усього, що відбувається сьогодні. Проте, є ризики, які усі прямі і непрямі учасники подій повинні мінімізувати.

Тому, усім громадським активістам, що входять до Ради "Майдану", журналістам, політикам, думаючій частині громадськості необхідно закликати трійку лідерів невідкладно визначитися, хто з них вестиме переговори з Януковичем. У результаті, Януковичу буде з ким торгуватися за свободу і активи, його соратникам - стане зрозуміло, кому здаватися, олігархам - на кого ставити, а Європі - з ким вести предметний діалог. Країні потрібен шанс мирної і переможної президентської кампанії, а народу - можливість не руйнувати, а будувати.

З урахуванням накопиченого за ці місяці безцінного досвіду. Бо життя людське безцінне.