Зміна поколінь - Внутрішня політика - dt.ua

Зміна поколінь

5 липня, 23:11 Роздрукувати Випуск №26, 6 липня-12 липня

На українському політичному Олімпі зміна поколінь. 

Сьогодні на ньому обживаються 30- і 40-річні.

Для більшості "колишніх", чий вік, умовно, досягнув 50–60 років, це явна несподіванка, — їхні знання та зв'язки, що накопичувалися роками, досвід державного управління і апаратної роботи, участь у реальній геополітиці та внутрішніх інтригах, поінформованість про біографічні деталі партнерів і ділові зв'язки опонентів, доступ до напіввідкритої статистики та закритих досьє, а також чимало інших професійних і чисто людських активів буквально відразу стали незначущими. Усі ці переваги без будь-яких видимих зусиль переважили молодість, кураж і політична стерильність. Схоже, що обібраному до нитки виборцю ця недосвідченість здалася меншим з усіх лих, з якими йому довелося зіштовхнутися за неповні 30 років нескінченних "радикальних структурних реформ". Непричетність до них раптом виявилася не ознакою дилетантства, а чеснотою, гідною президентської булави та інших гетьманських клейнодів.

Батьки і діти

У жовтні 1990 р. на Майдані відбулася "революція на граніті". Голодування студентів призвело до відставки голови Радміну УРСР В.Масола, якраз напередодні його 62-річчя. У наметах йому протистояли 20-річні борці за кращу долю нашої країни. Найактивніші з них пізніше стали відомими політиками: народними депутатами, міністрами, їхніми заступниками, віце-прем'єрами. Дехто — по багато разів змінюючи партії, уряди та міністерства. Сьогодні їх легко помітити не лише в парламенті та Кабміні, а й у кріслі головного прокурора.

Феномен Майдану повторився на початку нульових, а потім у 2004–2005 рр. Як і першого разу, він допоміг омолодити нашу політичну еліту. В.Ющенку на момент обрання президентом було 50 років. Його ж попереднику Л.Кучмі тоді йшов 67-й рік.

Наступний Майдан (2013–2014) підштовхнув до втечі четвертого президента України. Його змінив молодший на півтора десятка років 48-річний П.Порошенко.

Сьогодні ми спостерігаємо народження третьої генерації вітчизняних лідерів. Новому президенту 41 рік. Зі зрозумілих причин, В.Зеленський не належить до покоління "радикальних ринкових реформаторів" 1990-х і не має стосунку до економічної трагедії тих років. Він не вів країну до кризи 2008–2009 рр. і не відповідає за роки, що передували кризі 2014–2015. Він не брав участі в "помаранчево-біло-блакитних" сутичках і альянсах, не обіцяв "почути кожного" і 1000 грн вкладникам радянського Ощадбанку, не гарантував "п'ятирічних податкових канікул для малого бізнесу" і зарплати по 1000 євро. Він не збирав людей під гаслами "Україна для людей" і "Бандитам — тюрми!".

Водночас він роками публічно висміював тих, хто вимірював країну своїм банківським рахунком або вкінець переплутав порядок слів в обітниці "Не словом, а ділом!".

На його виступах часто реготали представники "помаранчевих" реформаторів і від душі сміялися їхні "кольорові" опоненти. Але це саме він стер їхні непідробні посмішки, заявивши на своїй президентській інавгурації, що їхній політичний час минув. Найгостріше цю фразу, схоже, сприйняли чинні лідери колишніх Майданів. Однак що вони самі сказали б, довідавшись у 1990, 2004–2005 або 2013–2014 рр., коли вдихали повітря свободи, що, досягнувши політичної зрілості, переслідуватимуть борців із корупцією, зубами триматимуться за свою депутатську недоторканність, відстоюватимуть непідсудність президента, замнуть справи про масові вбивства в центрі Києва та загибель людей в Одесі, пальцем не поворухнуть для захисту Криму, прикриють десятки (сотні?) топ-чиновників, підозрюваних у незаконному збагаченні?! Що вони зробили б, довідавшись, що в цей самий час тисячі їхніх співвітчизників гинутимуть на Сході країни за її незалежність?

Можливо, згорнули б намети, тому що тоді вони ще не були політичною бюрократією, спаяною спільним фінансовим інтересом, взаємною порукою та сотнями розтоптаних обіцянок. Чи варто тоді дивуватися, що їм сьогодні це радить зробити нове покоління переможців, не заплямованих подібними деталями політичного минулого?

Не все так просто

Безумовно, не всі сьогоднішні політики — антиподи своєї далекої юності. Багато з них не зрадили її принципи. Але створити серйозну політсилу, вірну їм, вони, на жаль, не змогли. Навіть перебуваючи при владі. Чи виникне така вже не під їхньою егідою? Невідомо. Хоча останні президентські вибори й показали гранично високий запит на неї. Про це саме кажуть і поточні "парламентські" виміри, — готовність майже половини виборців віддати свій голос невідомо за кого (!), аби тільки той не брехав і не крав, відверто вражає. По суті це своєрідний вердикт не тільки нашій останній п'ятирічці, а й усім 29 рокам "радикальних структурних реформ": понад половина країни (з урахуванням тих, хто виїхав) узагалі від них уже нічого не чекає. І вимагає від політиків не заумних теорій і "шокових терапій", а лише одного — поменше брехати та не лізти до чужої кишені. Наслідуючи приклад вчителя історії з відомого серіалу про "слугу народу".

Туга за справедливістю та законністю, які десятками років випалювалися розпеченим залізом наших "реформ", виявилася настільки великою, що перший же актор, який вдало втілив їх в образі президента країни, не напружуючись, поклав на лопатки як мінімум вісім старожилів вітчизняної політики, що мріяли про цю посаду: п'ятьох лідерів колишніх Майданів і трьох їхніх заклятих колег по цеху. Сміючись, він скопом припечатав залишки двох вітчизняних мегапартій, які усталено збирали 15 останніх років по 80–90% голосів усіх виборців України.

Цей успіх настільки вражаючий, що стиль переможця сьогодні намагаються імітувати його маститі опоненти: терміново знімаються краватки, "омолоджуються" партійні списки, засуваються одіозні соратники, рекрутуються популярні виконавці, освоюються інтернет-ресурси.

Їхня миттєва реакція — чергове свідчення того, що колишні бійці вміють підніматися. Тим паче, коли вони, як і раніше, сповнені сил, амбіцій і харизми. І за ними стоїть капітал, який щорічно потрапляє в рейтинги Forbes. З такими візаві необхідно рахуватися. Не на згадку про серіал. А тому, що від їхніх рішень залежать наші інвестиції, робочі місця, валютний ринок, обмінний курс та які-ніякі доходи бюджету, тому що працюють вони через офшорне зарубіжжя, роками зміцнюючи свої монопольні позиції.

Відносини держави з такими партнерами відображають суть національної політики та характер місцевого бізнес-клімату. Останні в нас, за загальною думкою, пронизані корупцією. Про це ми всі неодноразово чули не тільки від зовнішніх кредиторів, а й від перших осіб держави. Враховуючи специфіку моменту, а також відповідну критику шостого президента, було б цілком доречно нарешті довідатися, які, власне, епізоди малися на увазі та що у зв'язку з цим зробили гаранти нашої Конституції.

Країна див

Емоційне налаштування суспільства сьогодні досить схоже на ситуацію 30-річної давності. Люди втомилися від безпорадних політиків, їхніх нескінченних викрутасів і танучих перспектив — як у країни, так і в себе особисто. Втомилися настільки, що масово вірять у диво. Тоді вірили у "великий ринковий стрибок", спроможний перенести всіх разом із економічної кризи соціалізму до царства ринкового благополуччя. Тим паче, що автори того "дива" обіцяли здійснити його за "500 днів" і вели дискусії не про суть однойменної програми, а про набір кроків, які треба було б увіпхати в її строки. Складно повірити, але цей кабінетний сюр набув тоді масштабу всесоюзної параної — від заступника голови Радміну РРФСР (Г.Явлінський) і шановних академіків (С.Шаталін) до новоствореного уряду Російської Федерації (Є.Гайдар). Ідеологи того "великого китайського стрибка навпаки" були явно натхненні шоковою терапією Л.Бальцеровича, яка опиралася на списання Польщі половини її зовнішнього боргу (1991 р.) і наступну реструктуризацію боргу західним банкам (1992 р.).

У 1992 р. G-7 і МВФ обіцяли під шокові ідеї команди Є.Гайдара 24 млрд дол. і ще 20 млрд — усім іншим союзним республікам. Загальний обсяг їхніх фінансових обіцянок тоді досягнув 100 млрд дол. Для Росії у 1993 р. ішлося вже про новий фінансовий пакет у 28 млрд. Але з усього обіцяного, за свідченням Дж. Сакса, вона отримала до кінця 1993-го лише 4 млрд дол. До України ж перші гроші Фонду надійшли взагалі у 1995 р., і то лише після її відмови від третього у світі ядерного потенціалу та підписання Будапештського меморандуму (1994 р.). Причому з 1,6 млрд дол. своєї першої програми Stand-by вона одержала від МВФ трохи більше половини цієї суми.

Коли у 1990 р. вершилася "революція на граніті", і було відправлено у відставку В.Масола, про це ніхто нічого, звичайно, не знав. Як і про те, що саме потрібно для успішного переходу до ринку. МВФ на цей рахунок також не мав жодного уявлення: таке завдання взагалі ніколи не входило до кола його повноважень. Тим часом він виявився одним із тих ключових учасників, які активно насаджували вульгарне уявлення про те, що ринок уже сам по собі є дивом, яке автоматично розставляє все по місцях у найкращий для всіх спосіб. Головне, щоб йому не заважала держава, якої тому має бути якнайменше.

Подібні ідеї, помножені на наше власне неуцтво вкупі з відсутністю зовнішньої підтримки, виявилися фатальними. Україна дотепер не може повернутися до обсягів виробництва 1990 р., коли на Майдані вперше з'явилися намети. Наш сьогоднішній ВВП менше від показників того року на 36%. У фіксованих доларових цінах 2010 р. вітчизняний ВВП знизився за цей час із 205,6 млрд дол. до 127,3 млрд (2017 р.). Причому за всі роки "реформ" він до початкового рівня так ніколи й не піднімався.

Мало хто повірить, але 1990-го ВВП Китаю в тих самих доларових цінах становив 829,6 млрд дол., перевищуючи український лише в чотири рази. При тому, що чисельність його робочої сили була більша за вітчизняну у 26 разів. Наша продуктивність таким чином перевищувала китайську в 6, 5 разу. Сьогодні вона менша за китайську вдвічі.

Що ж до поточних доларових цін, то ВВП України на душу населення у 1990 р. був більшим за китайський майже вп'ятеро (!), а 2018-го програвав йому вже втричі. Взагалі за цим показником, який вважається своєрідним індикатором національного добробуту, ми примудрилися скотитися не тільки до статусу найбідніших у Європі. У класифікації Світового банку Україна опустилася з топ-підгрупи країн із середніми доходами в нижню підгрупу. Ще один такий рух, і ми опинимося в економічній компанії найбідніших країн світу. На такому тлі за лаштунками Європи нашу державу так, на жаль, і називають — failed, хоча ніхто не відмовляє їй у ринковому статусі.

Сім разів відміряй

Не заглиблюючись у подальші деталі всіх цих "досягнень", складно очікувати особливої подяки нового покоління за те, що саме примудрилися зробити його попередники-реформатори з економікою, яка дісталася їм у спадок. Тільки вже тому більшості метрів вітчизняної політики слід було б акуратніше зважувати слова своєї критики на адресу молоді, яка з властивим її віку запалом відправляє їх усіх на заслужений відпочинок.

Однак і самій молоді при цьому не слід забувати, що в політику вона прийшла на хвилі масового очікування дива, віру в яке навмисне насаджувала, роками накручуючи невигадливий серіал про моральні принципи та людські гідності недосвідченого ровесника нашого нового президента.

Поки ще неясно, чого було більше в цій телевізійній кампанії — точно вивіреної гри на емоціях зневірених співгромадян чи креативної самореклами підрослого покоління. Та хоч би якою була відповідь на це запитання, уже зараз можна сказати, що та кампанія за самою своєю суттю різко контрастувала з наметовим протестом радянських студентів: у ній не було ні їхнього особистого ризику, ні емоційної стихії, ні очевидної наївності. З тієї простої причини, що всі ці атрибути просто не укладаються в комерційну режисуру телевізійних проектів. При тому, що й комерційна мета там могла бути далеко не головною. Але якщо таки виявиться, що мова йшла все-таки про політичні гідності нового покоління, а не про спритну передвиборну маніпуляцію, до якої його підштовхував багатий досвід більш досвідчених колег, сьогоднішні тріумфатори тим паче не мають права на повторення чужих помилок. Не тільки тому, що так роблять розумні люди, а також через той самий серіал, який наочно показав усій країні справжнє підґрунтя подібних "прорахунків".

Лібертаріанство? А хто його бачив у реальному житті?!

У цьому сенсі бажання нової влади розпочати реформи з правоохоронної системи цілком логічне. Не зробивши цього, не можна розраховувати ні на базові функції держави, ні на нормальну економіку. Адже наші жалюгідні інвестиції (17% ВВП) майже на третину менші від середньосвітових (23%) не через відсутність коштів, ідей або потенційних майданчиків. Бізнес просто не вірить державі, поліції, прокурорам і судам. Тому й вкладає свої гроші не в місткі індустріальні проекти, а в малоризиковану комерцію та спекуляції: торгівлю, держоблігації, сертифікати НБУ, перепродаж нерухомості.

Однак якщо вітчизняний закон і восторжествує, ми нічого не знаємо про те, у який бік буде спрямовано його вектор, оскільки коментарі нової команди на цей рахунок дуже туманні. У найкращому разі. А в найгіршому — не відрізняються від риторики, що вже стала банальною. На слуху, як і 30 років тому, усе та сама звична тріада: "приватизація—дерегуляція—лібералізація". Жодного слова про виробничі технології, промислову політику, інвестиційне партнерство держави та бізнесу, кредитування експорту, його страхування, експортні гарантії, функції держбанків, кредити сезонні та несезонні, їхню ціну, інфраструктурну підтримку фермерства, ціноутворення природних монополій, ліс-кругляк, наші квотні та тарифні обмеження в ЄС, нові ринки збуту, бюджетне правило і т.ін.

Згадані представником президента ліберальна модель і тим паче лібертаріанство не дають відповіді на жодне з цих запитань. Вірніше, їхня відповідь звучить так само, як і в 1990-х: "Нехай усе йде, як іде. Ринку видніше. Головне — не втручатися".

А у світі тим часом щосили гримлять торговельні війни, у яких країни-учасниці прямим наведенням б'ють по бізнесу своїх конкурентів і випадкових держав, включно з Україною. МВФ не перестає повторювати, що це сповільнює світову економіку. Глобальні регулятори закручують гайки банкам і фінансовим корпораціям. Велика Британія і ЄС три роки торгуються та ніяк не сторгуються щодо ціни свого розлучення. ЄЦБ, Банк Англії та Банк Японії не думають повертатися до традиційної монетарної політики, щоб не зашкодити економічному зростанню. Китай не щодня, а щогодини нарощує шовкову глобалізацію "з китайською специфікою". За його державними інвестиціями, кредитами та валютними свопами стоять черги не лише в третьому світі, а й у ЄС. Бачачи це, країни європейського ядра закликають негайно зупинити китайську експансію. Росія, Німеччина, Франція та Нідерланди прокладають "північні потоки". Балканські країни борються за право протягнути до себе гілку потоку "Турецького".

А периферійна Україна в цей час розмірковує про лібертаріанство… Та хто його, де й коли бачив у реальному житті?! Адже навіть рафіновані офшори, на кшталт  Швейцарії та Ліхтенштейну, роблять усе можливе, щоб гранично ускладнити одержання свого громадянства.

Після 2008–2009 рр. не те що про лібертаріанство, навіть про неоліберальну доктрину згадувати вже якось ніяково, тому що саме її теоретична конструкція підштовхнула світ до глобальної кризи, а після її початку виявилася абсолютно марною під час досягнення фінансової та економічної стабілізації. Не кажучи вже про поновлення сталого зростання. У силу цих економічних і політичних реалій уже не перший рік говорять про нову нормальність. Оскільки колишній — неоліберальний концепт — став неактуальним навіть для своїх ідеологів, банально випавши з глобального порядку денного.

При цьому її начерки з'явилися не вчора та не сьогодні. Той самий Китай демонстрував їх десятки років тому, у той самий час, коли ми у захваті захоплювалися шоковими експериментами. Але, на відміну від нас, він не слідував їхнім постулатам: визнав державу не ворогом, а суб'єктом ринку; розгледів у ній не мету, а інструмент розвитку; зайнявся не масовою безплатною приватизацією, а створенням конкуренції; відкрився зовнішньому світу без шокової лібералізації; проводить дерегуляцію не заради її строків, а задля власних конкурентних переваг; дослухається не зарубіжних порад, а піклується про національні інтереси; покладається не на зовнішні кредити, а на власні сили; залучає не іноземні інвестиції, а найкращі технології; ставить не на свої вчорашні переваги, а на промислові інновації; стимулює не рух капіталу, а його приплив у свою економіку; опікується не про торговельну відкритість, а про пов'язані з нею вигоди; оцінює реформи не за їхньою швидкістю, а за зростанням добробуту власних громадян; досягає цього зростання не в мріях — через 5–10 років, а щорічно.

Нам невідомі труднощі, з якими Китай неминуче зіштовхнеться в майбутньому. Але ми точно знаємо проблеми, яких він уже уникнув, і успіхи, яких він досягнув, дотримуючись цих неортодоксальних правил. Вони сьогодні і є невіддільною частиною нової нормальності реального світу.

Що ж до ліберальних реформ наших сусідів із Центральної та Східної Європи, то ними, як виявляється, рухала не менша частка державного прагматизму. Річ у тім, що за ці реформи колишні соцкраїни отримали непогану винагороду у вигляді членства в ЄС, який узяв їх на свої бюджетні плечі. Розмір щорічних планових уливань в економіки нових членів ЄС із його структурних і інвестиційних фондів становить у середньому 2–3% ВВП країни-реципієнта, перевищуючи, як правило, темпи її економічного зростання. У 2007–2013 рр. це перевищення становило в Болгарії 0,5% ВВП, Литві — 1,1, Словенії та Чехії — по 1,5, Естонії — 2,4, Латвії — 2,9% і 3,9% ВВП — в Угорщині. Отже, якщо забрати це безкоштовно-безоплатне фінансування ЄС, і зазначені країни опиняться на краю рецесії.

Показати зростання за таких умов змогли б, очевидно, тільки Польща та Словаччина. Однак і в них воно опинилося б на рівні скромних 1–2%. Недарма восени 2016 р. на цитати розійшлося визнання президента Латвії про те, що будь-які затримки з освоєнням фондів ЄС миттєво сповільнюють динаміку національного ВВП.

Неолібералізм? Лібертаріанство? Та не приведи Господи! Куди не поглянь, навколо сухий національний прагматизм і голий державний розрахунок, вбудовані у жорстку ієрархію глобальних інтересів. Де кожній країні відведене відповідне місце, згідно з її економічними спроможностями і військовими можливостями. І де про це місце можуть у будь-який момент нагадати з верхніх поверхів цієї світ-системної піраміди.

Не дивно, що в подібному оточенні доводиться покладатися не на лібертаріанські опуси про загальну свободу, а виключно на власну кмітливість, силу та витривалість. А як інакше? Адже це і є реальний світ міжнародної конкуренції. Де немає вічних ворогів і друзів, а є лише вічні інтереси. І де будь-який переможець завжди тільки сам за себе.

Після Криму та Донбасу знову чути про ліберальні моделі, м'яко кажучи, дискомфортно. Особливо в країні, яка прекрасно освоїла офшорний бізнес, але не може ні злізти з боргової голки, ні повернути собі власних кордонів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 8
  • Ivanna Myroslavska Ivanna Myroslavska 6 липня, 21:15 БРАВО ! БРАВО ! БРАВО ! Дорогий пане Сергію, ви як завжди б'єте сильно і влучно, "не в бровь, а в глаз". Проблема, як ви правильно натякаєте, не тільки у зміні поколінь, у людській зневірі, у брехливості і жадібності політиків, у їх (не)порядності і (а)моральності. Проблема у тому, що нами впродовж останніх 30-ти років керували дурні і невігласи, які на полум'ї революцій пробивалися у владні крісла (як ви влучно згадали нинішнього генпрокурора - колишнього комсомольського ватажка з "граніту" 90-х.). Як ви правильно описали у нас регулярно відбувається зміна поколінь, але рівень дурості і дремучого економічного і управлінського невігластва лише зростає від покоління до покоління тих, хто, користуючись людською зневірою, отримує державну булаву. Цей тренд невігластва круто висхідний. Ті, хто зараз отримали булаву, за невіглаством перевершують сумнозвісних усіх "папєрєднікав", ефект Данніга-Крюгера - це про них повною мірою і в усьому, що вони роблять, а "лібертаріантсво", яке вони уже устигли проголосити своє доктриною яскраве підтвердження цього ефекту. Ви абсолютно праві, наголошуючи, що люди від нової влади очікують якнайскорішого дива, але дива, принаймні у тому розумінні і у ті короткі строки, яких хочуть люди, не буде, і ви самі це добре розумієте і прямо про це кажете, якщо "лібертаріанство" восторжествує. Дуже швидко ті, хто увірував у диво і відкрив шлях до влади новому Месії, не отримавши цього дива, будуть знову спочатку горіти ненавистю до нього, яка може розпалити черговий Майдан, а потім знову у них настане зневіра і пошук наступного Месії. Останній за нашою традицією буде ще більшим невігласом але водночас буде роздавати ще кращі обіцянки, щоб отримати булаву. Пане Сергію, що робити, як зіскочити нам усім з цієї "голки державного невігластва"? згоден 18 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись anatolii anatolii 7 липня, 17:19 Президент - это очень высокая должность, которую можно получить лишь в преклонном возрасте; других значимых правительственных постов достигают либо по воле случая, либо уже после того, как человек прославился на каком-либо другом поприще. Добиться этих должностей, руководствуясь лишь неуемным честолюбием, невозможно. - Алексис де Токвиль "Демократия в Америке" З іншого ж боку: Каждую минуту рождается лох (англ. There's a sucker born every minute) — американская крылатая фраза. В России и странах бывшего СССР обрела популярность фраза: «Лох не мамонт, лох не вымрет», использовавшаяся Сергеем Мавроди, основателем финансовой пирамиды МММ. І кого ж більше серед виборців України- мамонтів чи лохів? Питання риторичне.... «Насмешники губят государство, мудрецы же отвращают несчастьe» (царь Соломон, Притча ХII) Але хіба лохам цар Соломон указ? згоден 14 не згоден 0 Цитувати ДякуємоПоскаржитись Харитон Харитон 6 липня, 22:23 Шановна пані Інно! На превеликий жаль у цьому вашому пості також пишним цвітом квітне таке ненависне вам невігластво :(... Як справедливо пише автор, у світі правлять виключно інтереси. Інтереси кожної зі сторін. То чого ж хоче Україна від світу, який її інтерес? Україна від світу, на жаль, хоче всього:( Чого ж хоче світ від України? А світ від України хоче не дуже багато. Він хоче масової, тотальної приватизації України і безперечно на свою користь! Чи розуміли це "папєрєднікі"? Звичайно, розуміли! То чому ж вони не задовольнили "хотєлкі" світу, чому це не зробив зокрема Порошенко (за що і поплатився)? Та тому, що сам зі своєю правлячою верствою положили на українські скарби свої ласі очиці! І тому світ робить нову спробу накласти свою лапу на українські принади і приводить до влади тих, хто навіть не буде робити спроби вдарити світ по його загребущих лапах. І нинішні хунвейбіни при владі- це саме те, що потрібне світу! То ж скажіть, будь ласка, кому дістанеться Україна за нинішньої влади?... Колись, здається, ще за часів СРСР я був надибав на видану у той час в Союзі книгу одного американського автора, який стверджував у ній, що всі великі статки в Америці виникли виключно завдяки тісному зв'язку їх власників та їх бізнесів з бюджетом країни. Як ви розумієте, тоді страшне слово корупція ще не було світовим лінгвістичним брендом і не мало такого широкого вжитку, як це має місце зараз на відміну від самих корупційних дій :) І насамкінець питання "на засипку". Скажіть, чому голова партії "Голос" стверджує, що якби на президентські вибори пішов Вакарчук, то вибори у підсумку виграла б Тимошенко? згоден 0 не згоден 16 Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво